Додому

Розділ 12

Коли вони приземлилися, Брук отримала ще одне повідомлення від Ненсі: «Ми прийдемо до тебе завтра о 9 ранку, гаразд?»

Брук прочитала повідомлення Майрону та Чікові.

— Хто це, в біса, «ми»? — запитав Чік.

— Не знаю.

— Запитай у неї.

— Гадаю, нам варто зачекати, — сказала Брук. — Маю передчуття, що це її злякає.

— Злякає яким робом? — запитав Чік.

— Не знаю. Майроне?

— Я думаю, ліпше зачекати, — відповів Майрон.

Брук написала у відповідь: «Добре, побачимося завтра».

На них чекали два лімузини, один для Болдвінів, інший для Майрона. Перед тим, як сісти в нього, Брук зупинилася й обернулася до Майрона.

— Ти маєш бути там завтра. Ти врятував їхнього сина. Вони твої боржники.

— Гаразд, — відповів Майрон, хоч і не був у цьому впевнений.

Перед тим як попрямувати до свого лімузина, він дочекався, поки Брук і Чік зникнуть у своєму лімузині.

— Про все домовлено. Я з вами на весь вечір, — сказав водій, коли він сів на заднє сидіння.

— Чудово.

— То що, до школи?

Майрон глянув на годинник.

— Так, саме час.

Він відкинувся на спинку. Напевно, завтра світ розвалиться, але сьогоднішній вечір буде якщо не життєрадісним, то певною мірою нормальним. О пів на сьому вечора вони приїхали до міського стадіону, розташованого перед будівлею середньої школи. Овальний стадіон, півмилі по периметру, де місцеві жителі полюбляли бігати, бадьоро прогулюватись або ділитися плітками, називали «Колом», і зрозуміло чому — бо, агов! — таки схоже! Через дорогу був міський поліційний відділок. Нижче, з правого боку від «Кола» розташовувалася міська бібліотека. Вище праворуч був оздоровчий центр. Вагомішу частину простору зліва обіймала церква, а у верхній частині овалу, передній чи центральній, можна й так сказати, розташувалася велика міська середня школа.

Ключове слово: «міська».

Водій під’їхав до спортзали. Майрон відчинив важкі металеві двері та зайшов. У спортзалі було порожньо й темно. Це здивувало його, але потім він згадав, що позаду футбольного поля побудували нову залу. А ця, яка так багато значила для Майрона, тепер була «старою спортзалою». Вона й мала такий вигляд. Ніби їй сто років. Так, неначе тут мусять висіти корзини для персиків, а не баскетбольні кільця.

Майрон ступив декілька кроків, його взуття лунко стукало по старому дерев’яному паркету. Він зупинився й трохи постояв у центрі майданчика. Знайомий запах поту все ще висів у повітрі. Вони, мабуть, досі проводили тут тренування, або ж це був запах якогось надпотужного засобу для чищення, який назавжди в’ївся в деревину? Для когось цей запах був огидним. Для Майрона ж він був ледь не божественним.

Запахи навіюють спогади. Термін «дежавю» не міг описати те, що відчував зараз Майрон. Він повільно обертався, оглядаючи все. Він глипнув на бетонно-цегляну стіну над дверима. Табличка досі була там.

НАЙКРАЩІ БАСКЕТБОЛІСТИ УСІХ ЧАСІВ

1. МАЙРОН БОЛІТАР

Лавина спогадів ледь не збила його з ніг. Старі розхитані трибуни були зсунуті до стіни, але в Майронових думках вони були розкладені, як міхи акордеона, та заповнені людьми. У своїй уяві він бачив старих товаришів по команді й тренерів і на якусь мить спробував порахувати, скільки годин він провів у цій спортзалі, як усе було добре на цій підлозі в межах баскетбольного майданчика. Спорт повинен бути відображенням життя, життєвим уроком, іспитом на витримку та силу, масштабною підготовкою до реального світу. Саме так вам завжди говорили. Але то не був випадок Майрона.

На цьому майданчику йому все легко давалося. У реальному житті — не дуже.

Він вийшов назад на сонячне світло й сів у лімузин.

— Не та спортзала, — сказав Майрон. — Гадаю, нова десь на іншому боці футбольного поля.

Водій підвіз його до нової будівлі. Відчинивши двері, він почув заспокійливе відлуння від ведення баскетбольного м’яча та знайоме рипіння кросівок по ігровому майданчику. Музика під настрій. Нова зала була передовою, хай що це означає. Яскраво освітлена з першокласним таблом та зручними сидіннями зі спинками. Все блищало. Але той запах — поєднання поту та хімічних засобів для чищення — досі був там. Це змусило Майрона всміхнутися.

Шкільна хлопчача команда скупчилася довкола м’яча, половина команди була вдягнута в біле, інша половина — в зелене. Майрон сидів у першому ряду і дивився, намагаючись не всміхатися занадто широко. Хороші гравці, в кращій формі та більш треновані, ніж у його час. Цього сезону «Лонсерс» були непереможні, й подейкували, що вони можуть побити рекорд серії перемог, установлений більше ніж двадцять п’ять років тому, коли цей майданчик мав честь приймати баскетбольну збірну Америки.

Так, як ви й здогадалися.

Чудові гравці бігали по цьому майданчику, деякі навіть були визначними, але один вирізнявся з решти.

Старшокласник на ім’я Міккі Болітар. Племінник Майрона.

Міккі повернувся до кутка, побігав зиґзаґами, отримав пас, зімітував три, завзято підбіг до кільця біля задньої лінії. Хлопець граційно рухався. Було майже неможливо відірвати від нього погляд. Вона була помітна одразу. Велич. Майрон глянув на лице небожа й побачив вираз, який називають «бути в ударі»: зосереджений, але розслаблений, напружений, проте незворушний, хоч якими окресленнями ви послуговуєтеся, в підсумку це можна назвати одним словом.

Удома.

Коли Міккі був на майданчику, як і його дядько раніше, він почувався, мов удома. На майданчику все було зрозумілим. Там ви могли контролювати життя. У вас були друзі. У вас були вороги. Ви мали м’яч та ті два кільця. У вас були правила. Ви бачили логіку. Ви були собою. В безпеці.

Ви були вдома.

Тренер Ґрейді помітив Майрона й підійшов ближче. Декотрі речі змінюються. А деякі — ні. Тренер досі носив сорочку-поло з вишитим логотипом на кишені та дещо затісні шорти. Він потис Майронові руку, а потім обійняв.

— Стільки часу минуло, — сказав йому Майрон.

— Так, — розвів руками тренер Ґрейді. — Як тобі нова спортзала?

Майрон на мить роззирнувся.

— Я ніби як скучив за старою, знаєте?

— Знаю.

— А втім, може, ми просто стали старі та буркотливі.

— І це може бути.

— Напевно, пора мені вже стояти на ґанку й репетувати, щоб дітлахи забиралися геть із мого газону.

Вони обидва повернулися до майданчика й дивилися. Міккі зімітував трьохочковий кидок, поманивши до себе захисника, а тоді зробив пас через середину своєму товаришеві по команді, щоб той легко забив з-під кільця.

— Він особливий, — сказав Ґрейді.

— Так.

— Гадаю, він може бути кращим за тебе.

— Ану тихо.

Тренер Ґрейді засміявся та подув у свисток. Гра зупинилася, вперше Міккі перестав бути таким зосередженим і помітив дядька. Він не помахав рукою. Майрон теж. Тренер покликав їх у центр майданчика, сказав кілька підбадьорливих слів.

— Руки в коло, — мовив він.

Хлопці всі поставили руки та вигукнули: «Команда!», а тоді побігли в душ.

Міккі з рушником на шиї підбіг до Майрона. Той підвівся. Міккі було шістнадцять, він був трохи вищим за Майрона, мабуть, шість футів п’ять дюймів. Він рідко всміхався принаймні в компанії дядька, але донедавна їхні стосунки, хоча й не довгі, були напружені.

Але зараз Міккі усміхався.

— Дістав квитки? — запитав Міккі.

— Я їх замовив.

— Я швиденько в душ! Скоро повернусь.

Він побіг. Зала спорожніла. Майрон підібрав перший ліпший м’яч та попрямував до майданчика. Він зупинився біля штрафної лінії та тричі відбив м’яч від підлоги. Несвідомо намацав заглиблення на м’ячі. Він кинув м’яча з ідеальним підкрученням. Фіть! Кинув знову. І знову.

Минув час. Неможливо сказати скільки.

— Майроне!

Це був Міккі.

Вони попрямували до автостоянки. Побачивши лімузин, Міккі зупинився.

— Ми їдемо на цьому?

— Так. Проблеми?

— Він дещо показушний.

— Ну, так, трохи впадає у вічі.

Міккі озирнувся, чи немає поруч нікого з його друзів. Пересвідчившись, що на обрії чисто, вони обидвоє залізли на заднє сидіння. Міккі нахилився і просунув руку до водія.

— Я Міккі.

— Я Стен, — відповів водій. — Приємно познайомитися, Міккі.

— Навзаєм.

Міккі відкинувся на спинку й пристебнув ремінь безпеки. Машина рушила.

— Я думав, ти ще подорожуєш, тож ми ввечері не підемо. — сказав Міккі.

— Я щойно повернувся.

— А куди ти їздив?

— У Лондон, — сказав Майрон. — Як бабуся з дідусем?

Бабуся і дідусь — Еллен та Алан Болітари — батьки Майрона. Міккі залишався в них на кілька наступних днів.

— Вони в нормі.

— Коли повернуться твої батьки?

Міккі знизав плечима й визирнув у вікно.

— Це мав би бути триденний виїзд.

— А потім?

— А потім, якщо все буде гаразд, мама лікуватиметься амбулаторно.

Тон Міккі дав Майрону зрозуміти, що ліпше не обговорювати цю тему. Цього разу Майрон так і вчинив.

Поїздка до серця Ньюарка забрала півгодини. Арена «Пруденшл-центр» іще відома як «Скеля», названа так на честь Гібралтарської скелі, яка зображена на логотипі «Пруденшл». Тут грала хокейна команда «Нью-Джерсі Девілс», на цьому й усе, якщо мова йде про професійні команди. Команда «Нетс» переїхала до Брукліна, забувши про своє коріння, але Майрон бачив ігри багатьох баскетбольних команд коледжів та двічі — Спрінґстіна.

Майрон викупив замовлені квитки. Їм також видали ламіновані перепустки за лаштунки.

— Гарні місця? — запитав Міккі.

— Перший ряд.

— Чудово.

— Твої тітки дбають про нас. Ти це знаєш.

Сьогоднішня подія — професійний реслінг.

У старі часи, до того як завдяки Інтернету знімки напівроздягнених жінок стали легкодоступні, підлітки шукали гострих відчуттів, переглядаючи професійну боротьбу жінок у неділю вранці на місцевому телебаченні. Розігрів для основної події сьогодення позначено поверненням до тих днів, до днів ДАРу, Дівочої Асоціації Реслінгу (спершу вони хотіли назватися УДАР, себто Унікальна Дівоча Асоціація Реслінгу, але в локальних мережах виникли проблеми з відповідним акронімом), і деяких постійних улюбленців організації.

Багато років тому ДАР припинила діяльність, але дехто, а саме подруга Майрона та його колишня партнерка по бізнесу Есперанса Діаз, відродила цю організацію. Було відчуття ностальгії, й Есперанса, відома раніше як «Маленька Покахонтас, індіанська принцеса», сподівалася на цьому заробити. Вона не наймала гарних молодих дівчат, щоб привабити підлітків. Той сектор ринку був уже перенасичений.

Натомість ласкаво просимо на «турнір досвідчених жінок» із професійного реслінгу.

Це був «турнір ветеранів» професійного реслінгу. Чому б ні? Турнір ветеранів гольфу — це гарна приманка. У тенісі також таке є. Ті автограф-сесії зі старими акторами з телепередач сімдесятих років були популярнішими, ніж будь-коли. Гляньте мигцем на графіки виступів рок-виконавців у ваших улюблених місцях — «Роллінґ Стоунз», «Ху», «Стілі Ден», «U2», Спрінґстін, — і ви зрозумієте: або ж там не було молоді, або їм просто забракло грошей.

То чому б не заробити на цьому?

У сьогоднішньому парному чемпіонаті вікову групу «досвідчених жінок» представляла команда Маленької Покахонтас та Великої Матусі.

Тобто Есперанси Діаз і Великої Сінді.

Натовп вибухнув, коли вони вийшли на ринг: Есперанса, досі зваблива з довгим волоссям-ласо, у замшевому бікіні з леопардовим принтом; Велика Сінді, заввишки всі шість футів шість дюймів, із вагою зо три сотні фунтів, що втиснула своє тіло в щось на кшталт шкіряного корсету, а на голові мала корону з пір’я.

Міккі подивився праворуч на суперників, які виходили з тунелю.

— Що за?…

Глядачі почали шикати.

Ось де випробовувалися межі дозволеного. Якщо вік Есперанси та Великої Сінді можна було віднести до категорії «СЗМ» (сексуальних звабливих матусь) то їхні люті суперниці — «Пані та панове, зустрічайте оплесками Вісь Зла, Комуняку Конні й Ірен Залізну Завісу!» — більше відповідали категорії «СЗБ».

Для тих, хто не особливо вправний у розшифровуванні акронімів, Б означає «бабуся».

Отож Комуняка Конні гордовито (або навіть зухвало) втиснулася в дуже щільний, відкритий червоний костюм з китайськими зірочками та зображеннями Мао, той самий, який приніс їй популярність, а Ірен мала на собі роздільний костюм, який складався в старий радянський серп на грудях.

Міккі заходився бавитися з телефоном.

— Що ти там робиш? — запитав Майрон.

— Та так, шукаю дещо.

— Що?

— Зачекай-но, — сказав небіж, а тоді додав: — Згідно з інформацією, Комуняці Конні сімдесят чотири роки.

— Чудовий має вигляд, чи не так? — усміхнувся Майрон.

— Е-е… так, здається.

Міккі не розумів цього. Втім, йому було шістнадцять. А от Майрону було десять, коли він дивився бої Конні, тому, можливо, він досі дивився на неї очима дитини, так само як ми слухаємо улюблені гурти, які вперше почули ще в дитинстві. Байдуже. Вони сиділи й дивились, як починається матч, Майрон їв попкорн.

— Отож, як вважають, тітка Есперанса — американська індіанка? — запитав Міккі.

— Так.

— Але ж вона іспанка за походженням, так?

— Так.

— А Велика Сінді?

— Можна лише здогадуватися.

— Але вона не з американських індіанців?

— Ні, — Майрон поглянув на нього. — У професійному реслінгу політична коректність — не головне.

— Вона радше демонструє цілковиту байдужість.

— Гадаю, що так. Це роль. Ми можемо пообурюватися через це завтра.

Міккі набрав трохи попкорну.

— Я говорил кільком товаришам по команді, що знаю Маленьку Покахонтас.

— Закладаюся, вони були вражені.

— О так. Один з них сказав, що його батько досі має в тренажерному залі постер з її зображенням.

— І це, мабуть, теж не політкоректно.

На ринзі була Велика Сінді, яка наклала собі такий макіяж, що будь-яке стриптиз-шоу збанкрутувало б. А втім, вона так само фарбувалась і в повсякденному житті. Велика Сінді зробила різкий рух у бік гвинтового зчеплення, обхопила рукою шию Комуняки Конні, а тоді вільною рукою послала Майронові поцілунок здаля.

— Я люблю вас, містере Болітар! — гукнула вона.

Міккі це сподобалося. Публіці також. Що ж, і Майронові.

Знову ж таки «турнір ветеранів» за титул у віковій групі «досвідчених жінок» навіював спогади, рівноцінні бажанню, щоб ваш улюблений гурт грав свої старі хіти. Саме це чотири профі з боротьби і давали публіці.

Маленька Покахонтас завжди була улюбленицею вболівальників. Вона була більш управна, гнучка, невелика й гарна, танцювала навколо рингу, кидалася туди-сюди, отримуючи високі оцінки та схвальні вигуки публіки, аж поки раптом її злі суперниці не починали шахраювати, щоб змінити перебіг подій. Шахрайство включало сипання піску в очі Маленької Покахонтас (вона чудово вдавала, ніби їй печуть очі) або використання якогось страхітливого «стороннього предмета», щоб зробити її безпомічною.

Сьогодні Комуняка Конні та Ірен Залізна Завіса застосували й те, й те.

Поки Велика Матуся відволіклася на згорбленого суддю, якого Комуняка Конні звабила обіцянкою сексуальних утіх, Ірен Залізна Завіса сипонула піску в очі, а Комуняка Конні вдарила Есперансу по нирці стороннім предметом. Маленька Покахонтас була в біді! Дві люті реслерки об’єдналися проти Маленької Покахонтас — а це також було проти правил! — і немилосердно її дубасили. Натовп почав благати, щоб хтось допоміг бідолашній красуні, коли нарешті Велика Матуся побачила, що коїться, виштовхала суддю з рингу та врятувала кралечку-героїню. Разом Маленька Покахонтас та Велика Матуся притисли долілиць до землі Вісь Зла.

Надзвичайна розвага.

Натовп разом з Майроном та Міккі стояв горлаючи.

— То навіщо ти їздив до Лондона? — поцікавився Міккі.

— Допомагав старому другові.

— У чому допомагав?

— Ми намагалися знайти двох зниклих дітей.

Міккі повернувся до нього й різко посерйознішав.

— А хіба одного з них не знайшли?

— Ти бачив?

— Про це було термінове повідомлення в новинах. Патрік якийсь там…

— Патрік Мур.

— Він мого віку, так? Зник, коли йому було шість?

— Правильно.

— А як щодо іншого хлопця?

— Ріс Болдвін, — похитав головою Майрон. — Ми його досі шукаємо.

Міккі ковтнув і повернувся до матчу. На ринзі Маленька Покахонтас підніжкою збила на мат Ірен Залізну Завісу. Комуняка Конні була вже на землі, а — затамуйте подих — Велика Матуся стояла на найвищому канаті.

— Грандіозний фінал, — сказав Майрон, вишкірившись.

Ніби кинувши виклик силі тяжіння, Велика Матуся зігнула коліна й підстрибнула високо з канату. Всі в натовпі разом затамували подих, і, немов у сповільненій зйомці, вона полетіла до землі, падаючи на обох суперниць. Почувся ляскіт.

Жодна з суперниць не рухалася.

Коли Велика Матуся встала, всі очікували, що суперниці розпластаються на брезенті, як млинці, «розумний пластилін» чи ще щось із мультфільму. Велика Матуся перекотилася на Комуняку Конні, а Покахонтас — на Ірен. Вони обидві притиснули суперниць, дзенькнув дзвін і конферансьє оголосив:

— Переможці та все ще чемпіони парного чемпіонату в категорії досвідчених жінок, з резервації до вашого серця, поаплодуймо Маленькій Покахонтас та Великій Матусі!

Вся арена зірвалася на ноги, Есперанса сиділа на плечах Великої Сінді. Вони махали руками та посилали цілунки рукою, а їм аплодували.

І потім вже почався наступний матч.