Додому

Розділ 27

З причин, які Майрон ніколи не міг збагнути, Велика Сінді була дивовижно вправна у стеженні за людьми. Можливо, через те що вона була помітною, так впадала в око, так вирізнялася в будь-якому місці, на неї ніколи насправді не звертали увагу і не підозрювали, що жінка в облиплому пурпуровому костюмі Бетґерл могла би стежити за кимось. Її костюм, трохи більша копія того, який Івонн Крейґ одягала в старому серіалі «Бетмен», прилягав так щільно, що його можна було сплутати з оболонкою від ковбаси.

Однак, сьогодні її вбрання певним чином зливалося з оточенням. Майрон помітив Велику Сінді, тільки-но вийшов на Таймс-сквер. Подумайте про всі стереотипи щодо Таймс-сквер, змішайте їх разом, накладіть стереотип на стереотип, щось про живі хвилі юрби, рух, велетенські рекламні щити, екрани з рухомим зображенням та неонове освітлення. Тоді візьміть усе, що ви уявили, і піднесіть до десятого степеня.

Ласкаво просимо на Таймс-сквер.

Таймс-сквер — це образа для всіх відчуттів, що якимось чином передбачає не лише запах, а й смак. Усе рухається й крутиться, і кортить дати всій площі величезну пігулку заспокійливого.

Там, поруч із Людиною-павуком, Елмо, Міккі Маусом, Баззом Лайтером та Олафом із «Крижаного серця», стояла Велика Сінді при повному параді. Туристи ставали в чергу, щоби сфотографуватися з Бетґерл.

— Вони обожнюють мене, містере Болітар! — вигукнула Велика Сінді.

— А хто не обожнює?

Велика Сінді захихотіла й почала так викаблучуватися, що Мадонна в часи зйомок для «Воґ» зашарілася б. Сфотографувавшись, турист із Азії запропонував їй готівку, але Велика Сінді відмовилась.

— О, я не можу, добродію.

— Ви впевнені? — запитав турист.

— Це доброчинність, — вона нахилилася до нього ближче. — Якби я хотіла, щоб мені платили за те, що я в цьому костюмі, я й досі працювала б повією.

Турист поспішив геть.

— Я пожартувала, містере Болітар, — глянула на Майрона Велика Сінді.

— Знаю.

— Я ніколи не була проституткою.

— Гарна новина.

— Однак я заробляла непогані грошенята, коли вдягала цей костюм, танцюючи на пілоні.

— Еге ж, — мовив Майрон, не бажаючи повертатися до цього спогаду.

— У «Шкірі та Мереживі», пам’ятаєте?

— О так, пам’ятаю.

— І так, часом все заходило надто далеко, коли мене наймали для танцю на колінах, якщо ви розумієте натяк.

— Натяк зрозумілий, — швидко відповів Майрон. — Тож… е-е… де Патрік? Можете надати нову інформацію?

— Молодий Патрік крадькома вислизнув із будинку дві години тому, — сказала Велика Сінді. — Він пройшов десь милю до міста й сів на автобус 487. Я перевірила. Остання зупинка 487-го автобуса — Портове управління в Нью- Йорку. Я поїхала автомобілем і прибула раніше за той автобус. Я зачекала, доки він вийде, й рушила за ним сюди.

— Куди «сюди»? — запитав Майрон.

— Не обертайтеся різко, тому що буде занадто очевидно.

— Гаразд.

— Патрік стоїть позаду вас між Музеєм воскових фігур мадам Тюссо і Музеєм Ріплі «Вірте чи ні!»

Майрон зачекав, а потім запитав:

— Я можу тепер подивитися?

— Оберніться повільно.

Майрон так і зробив. Патрік стояв на 42-ій вулиці в низько натягнутій на очі бейсболці. Його плечі були згорблені так, ніби він намагався зникнути.

— Він з кимось розмовляв?

— Ні, — відповіла Велика Сінді. — Містере Болітар!

— Що?

— Ви нічого не маєте проти, якщо я позуватиму для фотографій, поки ми чекаємо? Публіка вимагає.

— Давай!

Майрон стежив за Патріком, але водночас не міг не дивитись, як Велика Сінді працює на публіці. За півхвилини після її повернення, черга на фотографію з нею була така довга, що Голий Ковбой дивився на неї скоса. Вона глипнула на Майрона. Той підняв великий палець угору.

Ось проста і жахлива правда: було складно щось побачити за розмірами Великої Сінді. Ми як суспільство маємо безліч упереджень, але небагатьох співгромадян ми ганьбимо й засуджуємо менш поблажливо, ніж тих, кого прийнято називати «крупними» жінками. Велика Сінді все це знала. Якось вона так пояснила свій, мовити б, товариський спосіб життя: «Краще я бачитиму на їхніх обличчях шок, а не жалість, містере Болітар. І краще, щоб мене бачили зухвалою й нахабною, а не сором’язливою чи наляканою».

Майрон знову обернувся до «Ріплі» саме тоді, як до Патріка нишком підійшла дівчина-підліток.

Хто в…?

Майрон пригадав, як Міккі й Ема говорили, що, зі слів Патріка, у нього є дівчина. Але якщо він перебував начебто у неволі в Лондоні, як він міг знати когось у Нью-Йорку?

Слушне запитання.

Патрік з дівчиною незграбно обійнялись, а тоді попрямували в музей «Ріплі». Велика Сінді стояла тепер поруч із Майроном. Коли він пішов до квиткової каси, Велика Сінді його зупинила.

— Він знає вас, — нагадала вона йому.

— Ви підете?

Велика Сінді тицьнула вказівним пальцем завбільшки з батон на табличку.

— Він називається «Кунсткамера». Хто краще підходить?

Нелегко сперечатися.

— Чекайте біля виходу, — сказала вона. — Я надішлю новини повідомленням.

Майрон залишався на вулиці близько години, роздивляючись людей. Він полюбляв розглядати людей. Прекрасні краєвиди заходу сонця, водойм і зелені — неймовірні, гадав він, але з часом їх майже не помічають. А якщо ви перебуваєте на місці, де можете спостерігати за людьми, які проходять повз — різної раси, статі, розміру, форм, релігії, мови тощо, — вам ніколи не буде нудно. Кожна людина — це окремий усесвіт: життя, мрія, надія, горе, радість, несподіванка, одкровення, історія з початком, серединою та кінцем — навіть якщо вони просто йдуть повз вас на вулиці.

Завібрував телефон, коли надійшло повідомлення від Великої Сінді: «ВЖЕ ВИХОДЯТЬ».

Велика Сінді завжди писала повідомлення великими літерами.

Виходячи, Патрік опустив голову. Дівчина стояла поруч із ним. Велика Сінді маячила за ними.

Дівчина легко поцілувала Патріка в щоку. Відтак Патрік рушив на захід від Таймс-сквер. Дівчина завернула на схід. Вони розійшлися. Велика Сінді глянула на Майрона, чекаючи на вказівки. Майрон показав на Патріка. Велика Сінді кивнула й пішла за ним. Майрон влився в натовп людей і пильнував дівчину.

На Сьомій авеню вона повернула ліворуч і рушила до житлових районів. Майрон ішов слідом за нею. Вона дісталась аж 59-ої вулиці й повернула праворуч до південної частини Центрального Парку. Вони проминули готель «Плаза» і повернули на північ на П’яту авеню. Дівчина йшла спокійно й упевнено, без вагань. Зі своїх спостережень Майрон зробив припущення, що вона й раніше ходила цим шляхом і, мабуть, мешкає в Нью-Йорку.

Майрон Болітар, майстер дедукції. Будь ласка, не цурайтеся його через таланти.

Дівчина повернула на схід на Східну 61-у вулицю. Коли вона перетинала Паркову авеню, Майрон бачив, як вона потяглася до сумки й підготувала ключ. Біля особняка перед нею були ковані залізні ворота. Вона відімкнула їх, тоді спустилася двома східцями й зникла всередині.

«Особняк біля Паркової авеню, — подумав Майрон. — Дівчина, мабуть, з багатої сім’ї».

Знову: Майрон Болітар, майстер дедукції. Якщо вколоти його, то кров не потече?

Він стояв надворі, обмірковуючи свій наступний крок. Спочатку він написав Великій Сінді: «Новини?»

Велика Сінді: «ПАТРІК В АВТОБУСІ. ПРИПУСКАЮ, ВІН ПОВЕРТАЄТЬСЯ ДОДОМУ».

Майрон: «Я буду майстром дедукції, красно дякую».

Велика Сінді: «ЩО?»

Майрон: «Не звертайте уваги».

Він дивився на двері, сподіваючись, що вони відчиняться і він зможе…

І він зможе що?

Він збирався наблизитися до дівчини на вулиці й запитати про її стосунки з хлопцем, з яким вона щойно зустрілася біля Кунсткамери Ріплі? Майрон не з поліції. Він не мав на те ніякого дозволу — жодного засобу, вигляду чи форми. Він буде для всіх просто огидним незнайомцем середнього віку, який чіпляється до молодої дівчини. Він не знав її імені. Він про неї геть нічого не знав.

Ні, це хибний крок у цій ситуації.

Він узяв телефон і подзвонив Есперансі.

— Що трапилося?

— У мене є адреса біля Паркової авеню.

— Що ж, тра-ля-ля. А я живу в однокімнатній квартирі в Гобокені.

— Смішно, — сказав Майрон.

— А хіба ні? Називай адресу.

Майрон продиктував.

— Я стежив за дівчиною до цього місця.

— Хіба ти не заручений?

— Ха-ха. Вона зустрічалася з Патріком. Мені треба дізнатися, хто така.

— Візьмуся за це.

Коли він вимкнувся, телефон знову задзвонив. На екрані був номер Терези.

— Привіт, красуню, — відповів він на дзвінок.

— Боже, який ти улесливий.

— Ти так гадаєш?

— Ні, — сказала Тереза. — Насправді я гадаю, що саме брак улесливості робить тебе таким сексуальним. Знаєш, що?

Майрон рушив назад. Він припаркував машину на забитій стоянці біля театру на Таймс-сквер.

— Що?

— Компанія відіслала мене додому на їхньому приватному літаку.

— Ого, класно.

— Я щойно приземлилася в Тетерборо.

— Ти отримала цю роботу? — запитав він.

— Скоро дізнаюся.

Майрон зупинився на розі. Варто йому йти до машини чи спіймати таксі?

— Тоді ти на шляху додому?

— Так.

— Хочеш зробити дещо непристойне? — запитав він.

— Овва, беру свої слова назад. Ти таки улесливий.

— Це означає «так»?

— Імовірніше, це «так».

— Ти не бачиш, — сказав Майрон, — але зараз я біжу до машини.

— Хутчіш, — звеліла Терезе перед тим, як закінчити телефонну розмову.

Майрон припаркувався на підземній стоянці позаду «Дакоти». Коли він сходив темним пандусом, перед ним з’явилося троє чоловіків. Він упізнав того, хто був посередині — батько Ріса, Чік Болдвін. Інші двоє були в джинсах і бавовняних сорочках. Вони були великими й старалися здаватися ще більшими. В одного була бейсбольна бита.

— Я просив тебе облишити це все, — сказав Чік.

— Ти серйозно? — зітхнув Майрон.

— Я попереджав, щоб ти забув про ті повідомлення, чи не так?

— Попереджав.

— І що?

— І я не послухав, — відповів Майрон. — Можна швидше? У мене начебто плани. Грандіозні плани.

Чік рукою пригладив назад волосся.

— Ти гадав, що я… бавлюся з тобою?

— Не знаю, Чіку, і насправді мені байдуже. То який твій наступний крок? — Майрон показав на двох чоловіків у бавовняних сорочках. — Ці дві горили мають мене побити?

— Ти кого назвав «горилою»? — запитав Горила-з-Битою.

— Так, — утрутився Горила-без-Бити. — Це ти горила, а не ми.

Майрон намагався не зітхнути.

— Ви бачите, панове, що там угорі? — Він показав пальцем над їхніми головами. Коли обидва глянули вгору, Майрон вдарив між ногами того, хто тримав биту, висмикнувши її, перше ніж горила склався навпіл, неначе шезлонг. Майрон глипнув на Горилу-без-Бити. Той подумав, що саме час відступити, і залюбки це зробив.

Майрон подивився на Чіка.

— Не варто було цього робити, — сказав Чік.

— Навіщо ти їх привів?

— Гадаю, щоб ти звернув увагу.

— Я звернув увагу зараз.

Чік пішов до колишнього Горили-з-Битою та нахилився, воліючи йому допомогти.

— Ти більше схожий на навіженого двоюрідного брата Брук, аніж я думав.

— Чіку!

— Що?

— Я прямую до дечого дуже особливого, — відповів Майрон. — Я без сумнівів і вагань гепну тебе цією битою, якщо ти не відійдеш з дороги.

— Просто йди собі, — сказав Чік.

Майрон якусь мить розглядав його обличчя, а тоді збагнув дещо.

— Ти казишся, тому що я розмовляв з Ненсі Мур про ті повідомлення.

— Я просив не робити цього, так? Я майже благав тебе.

— Не в цьому річ, Чіку.

— А в чому?

— Ти міг дізнатися про це єдиним способом. Тобі сказала Ненсі Мур.

Майрон Болітар, майстер дедукції, знову завдає удару.

Чік нічого не відповів. Майрон підійшов до нього і допоміг колишньому власнику бити підвестися. Майрон сказав чоловікові тікати. Той вчинив, як йому веліли, хоча і трохи кульгав. Майрон знову повернувся до Чіка.

— І це означає, — Майрон тепер був в ударі, — що ви двоє розмовляєте про ті повідомлення. Тож-бо між вами двома було щось насправді значне.

Голос Чіка здавався надзвичайно сумним, хоча його вигляд і далі був пихатий.

— Ти мусиш залишити це, Майроне. Благаю тебе.

— Навіть якщо це ключ до знаходження твого сина?

— Це не ключ. Якби я вважав, що це пов’язано якось із Рісом, я кричав би про це щодня на весь світ. Але не пов’язано. Чому ти не можеш мені повірити?

— Тому що ти занадто близький до цього. Ти не об’єктивний.

— Ти не облишиш справу, чи не так? — заплющив очі Чік.

— Ні, не облишу. І давай-но я трохи тебе підштовхну тут, Чіку. Якщо ти мені не скажеш, я розповім про все Брук.

Чік здригнувся так, ніби ці слова склалися в кулак і погрожували його вдарити.

— Спершу ти мусиш зрозуміти одне.

— Я не мушу, але говори.

— Я кохаю Брук. Завжди кохав. Завжди кохатиму. Наше життя не ідеальне. Я знаю, той псих Уїн…

— Чіку!

— Що?

— Перестань обзивати мого друга, гаразд?

Чік кивнув.

— Так, нехай. Уїн ненавидить мене. Він вважає, що всі недостатньо хороші.

— Ти вже казав мені це, — Майрон глянув на годинник. Тереза вже мала б бути в квартирі.

— Не зовсім, — відповів Чік і знову глянув на нього засмучено. — Тобі варто знати, як сильно я кохаю свою дружину й сім’ю. Я не ідеальний чоловік. Я робив деякі сумнівні речі свого часу. Єдине, що робить із мене людину — єдине, що дійсно має значення, — це любов до моєї родини. До Брук. До Кларка, — його грудна клітка рухалася ривками, а по обличчю потекли сльози, — і до Ріса.

Чік розридався. Насправді. Не прикидаючись, не намагаючись це приховати. «Боже, — подумав Майрон. Будь сильним, зосередженим, але пам’ятай: цей чоловік шукає зниклого сина».

Коли Чік опанував себе, Майрон знову наполіг:

— Чому ви спілкувалися, Чіку?

— У нас не було роману.

— А що тоді?

— Ми збиралися. Ось у чому річ. Ми не робили цього. Але збиралися.

— Я думав, ти кохаєш свою дружину.

— Ти неодружений, правда, Майроне?

— Заручений.

Чік витер сльози. Він витиснув із себе усмішку, але в ній не було радості.

— Немає часу заглиблюватися в тему. Але ти доволі немолодий, щоб знати, що життя не чорно-біле. Воно переважно сіре. Ми старіємо, ми помремо, ми тягнемося до чогось, навіть якщо воно дурне. Ось це ми й зробили. Я та Ненсі. Ми почали фліртувати. Це зайшло занадто далеко. Ми почали складати плани, тому що так і трапляється зазвичай. Як і все в цьому жахливому світі, все стає гірше, не краще. Ти доходиш етапу, на якому робиш це або воно зникає.

— То що трапилося, Чіку?

— Це зникло.

— Ви цього не зробили?

— Ми вчасно зупинилися.

Майрон замислився.

— Хто все зупинив?

— Ми разом.

— Таке ніколи не буває разом, Чіку.

— Ми обоє в це вплуталися, — сказав він, — а потім обоє виплуталися.

— Коли?

— Що?

— Коли ви обоє виплуталися з цього?

— Не знаю.

— Як задовго до зникнення твого сина?

— Я говорив. Одне з другим не пов’язано.

— Як задовго?

— Я казав. Не знаю.

— І чому ти так боявся комусь розповісти?

— Не хотів, щоб дізналася Брук.

— Справді? Навіть тоді? Твоя дитина зникла і ти хвилювався за це? Тобто ти збрехав поліції про залицяння.

— Це стосувалося не тільки мене й моєї сім’ї.

— Також родини Ненсі Мур?

— Поглянь на це з нашого боку, гаразд? Припустімо, ми розказали би про це поліції. Добре? Припустімо, ми все розповіли б поліції. Що сталося б?

Майрон не завдав собі клопоту відповісти.

— Ти розумієш, чому ми нічого не сказали. Хто б нам повірив? Вони дізнаю`ться про ці повідомлення і ми кажемо «О, так, ми ледь не переспали». Гадаєш, копи правильно б це сприйняли? Нам вже ставили складні запитання. Ми ледь не визнали, що в нас була інтрижка, і це єдине, на що вони звернули б увагу. А тепер, якщо дізнається Брук… — Чік знову просльозився. — Це вб’є нас, еге ж? Будь ласка. Це все, що в мене залишилося.

Майрон старався ігнорувати вираз болю на його обличчі.

— То Брук ніколи не знала?

— Ні.

— А Гантер?

— Також ні. Ти не розумієш? Якби ми зізналися в цьому тоді, коли всі були такі вразливі, коли всі стосунки й так були напруженими, це б нас усіх знищило. Ми ніколи не змогли б зберегти взаємини.

— Але Ненсі й Гантер все одно не зберегли, чи не так?

— Ці речі не пов’язані, — Чік похитав головою.

— Звідки ти знаєш, Чіку? Звідки ти напевно знаєш?