Додому

Розділ 32

З кабінету п’ятого класу відкривався краєвид на дорогий і гарно укомплектований ігровий майданчик з гірками, гойдалками, фортами, піратськими кораблями, тунелями, трубами й драбинами. Роб Діксон привітав Майрона міцним рукостисканням і готовою усмішкою. На ньому був костюм брунатного кольору, як у заступника директора середньої школи, а його яскрава краватка в Майрона зазвичай асоціювалася з педіатрами, які докладали занадто багато зусиль. Волосся було зібране у хвостик, а обличчя чисто виголене.

— Вітаю, я Роб Діксон, — сказав він.

— Майрон Болітар.

У будинку Болдвінів вони вирішили, що Уїн поїде до хатини Гантера на озері Шармейн, а Майрон піде на зустріч із учителем п’ятого класу і залишиться в тому районі.

— Я теж піду, — мовила Брук. — Я знаю Ваду. Я можу допомогти.

Її тон не залишав шансів на суперечки.

— Будь ласка, — сказав Роб Діксон, — сідайте.

У класі були шкільні традиційні парти, з’єднані зі стільцями. Майрону довелося докласти зусиль, аби втиснутися за одну з них. Власне кабінет залишався незмінним. Звісно, навчальні плани змінюються, і Майрон припускав, що десь там були сховані ознаки сучасності, але ця класна кімната мала вигляд точнісінько такий, як і його кабінет у п’ятому класі. Уздовж горішньої частини дошки великими й малими літерами був написаний алфавіт. Стіна ліворуч була завішана різними учнівськими малюнками й проектами. Під знаком, де від руки було написано «Поточні події», кнопками були прикріплені вирізки з газет.

— О, вибачте, — похопився Роб Діксон.

— Перепрошую?

— Я дивився «Колізію» — а тепер запропонував вам сісти на стілець, який докучатиме вашому коліну.

— Все гаразд.

— Ні, будь ласка, візьміть мій стілець.

Майрон зморщився від болю і висунувся з-за парти.

— Може, ми просто постоїмо, якщо вас влаштує.

— Безумовно. Я в захваті від вашого дослідження. До речі, — і я не знаю, зацікавить це вас чи ні, — я вже двадцять один рік навчаю п’яті класи у цьому кабінеті.

— Овва! — сказав Майрон.

— Я люблю цей вік. Вони вже не маленькі діти, котрі не розуміють фундаментальні поняття; вони ще й не підлітки з усіма труднощами, які з собою приносить цей вік. П’ятий клас якраз на порозі. Це важливий перехідний рік.

— Містере Діксон.

— Будь ласка, називайте мене Роб.

— Робе, я впевнений, що ви прекрасний вчитель. На вигляд ви той класний молодий наставник, якого ми всі любили, хіба що ви старший і, мабуть, мудріший, але не зморений.

— Мені подобається, як ви це описали. Дякую, — усміхнувся Діксон.

— І вам дякую. Але може так статися, що привід, з якого я прийшов — то лише відмовка.

Учитель поклав руку на підборіддя.

— О!

— Я тут для того, щоб поговорити з вами про конкретну, трагічну подію.

Роб Діксон відступив на крок.

— Не розумію.

— Саме я врятував Патріка Мура, — сказав Майрон. — Але й досі намагаюся збагнути, що трапилося з Рісом Болдвіном.

Роб Діксон визирнув у вікно. Хлопчик років шести, припустив Майрон, підскочив до мотузки й почав на ній гойдатися. Його обличчя сяяло від радості. Майрон замислився, коли він востаннє бачив когось таким радісним.

— Чому ви прийшли до мене? — запитав Роб Діксон. — Жоден з них не вчився в мене. І я, мабуть, не вчив би їх. Розумієте, ми намагаємося стежити, щоби вчителі не навчали братів і сестер. Не те, що то було правило і таке інше. Просто директор вважає, що це погана ідея. Ви можете стикнутися з упередженням або, як мінімум, з минулим батьків. Тому навіть якби вони залишилися в школі, я, либонь, не навчав би жодного з хлопців.

— Утім, ви навчали Кларка Болдвіна і Франческу Мур.

— Звідки ви знаєте?

— Мені розповів Кларк.

— І що? — похитав головою Діксон. — Я дійсно в будь-якому випадку не повинен говорити про це. Я думав, що ви стали спортивним агентом. Так сказано в документальному фільмі. Після вашої травми ви вступили до Гарварда, на юридичний факультет, а потім відкрили власну агенцію.

— Це правда.

— То чому ви взялися за таке?

— Саме це я й роблю, — відказав Майрон.

— Але в документальному фільмі розповідали…

— У документальному фільмі не розповіли всю історію, — Майрон підступив до Роба. — Мені потрібна ваша допомога.

— Не розумію, яка.

— Ви пам’ятаєте той день?

— Я не можу з вами про це говорити.

— Чому?

— Це конфіденційна інформація.

— Робе, хлопця досі не знайшли.

— Я нічого про це не знаю. Ви ж не думаєте…

— Ні, нічого такого. Але прошу вас. Ви пам’ятаєте той день, коли зникли хлопці?

— Звичайно, — сказав Роб Діксон. — Таке ніколи не забувається.

Майрон міркував, що запитати далі, а потім вирішив одразу перейти до справи:

— Кларк і Франческа були тут?

Роб Діксон кілька разів кліпнув.

— Що?

— Того дня, коли зникли їхні брати, — вів далі Майрон, — Кларк і Франческа були у вас? Вони обоє були в школі? Вони пішли рано?

— Чому ви про це питаєте?

— Я намагаюся скласти докупи те, що трапилося.

— Через десять років?

— Будь ласка, — попросив Майрон. — Ви сказали, що пам’ятаєте той день. Ви сказали, що таке ніколи не забувається.

— Саме так.

— Тоді просто дайте відповідь на просте запитання. Франческа й Кларк були в класі?

Діксон розкрив рот, закрив, тоді спробував знову.

— Звісно, вони були. Чому їх не мало бути? Це був будень. Середа, до слова. — Діксон пройшов до задньої частини класу й зупинився біля парти в другому з кінця ряду. — Кларк Болдвін сидів ось тут. Він був у червоному светрі баскетбольної команди свого міста. Здається, він одягав цей светр двічі на тиждень того навчального року. Франческа Мур, — Діксон пройшов до передніх рядів, до парти в кінці. — Вона сиділа тут. На ній була жовта блузка. Це був улюблений колір Франчески. Жовтий. На кожному завданні вона малювала жовті ромашки.

Діксон зупинився й глянув на Майрона.

— Чому лишень ви про це запитуєте?

— Вони обоє були тут увесь день?

— Увесь день, — повторив він. — О другій тридцять мені зателефонувала місіс Болдвін.

— Брук Болдвін?

— Так.

— Вона сама вам зателефонувала?

— Так. Через головний офіс. Вона зателефонувала в кабінет директора і покликала мене до телефону. Вона сказала, що це терміново.

— Що вона сказала вам?

— Вона сповістила, що у них стався інцидент, особиста справа, і що поліціянт забере Франческу й Кларка. Вона запитала, чи можу я затримати дітей, поки вони не приїдуть. Я відповів: «Звичайно».

— Ви знали про викрадення?

— Ні, тоді ні, — похитав Роб головою. — Я досі не збагну, чому ви тут, містере Болітар.

Майрон сам не знав. Він міг повторити йому ту саму пісню про незграбний пошук голки в копиці сіна, але не думав, що треба.

— Поліціянт під’їхав на службовому автомобілі?

— Ні, — сказав він. — То була жінка. Вона мала звичайний одяг і приїхала на машині без жодного маркування. Я не розумію, чим це допоможе.

— Розкажіть мені про Кларка й Франческу.

— Що саме?

— Ви знаєте, що зараз вони сусіди по кімнаті в університетському гуртожитку?

Діксон усміхнувся.

— Як мило.

— Вони були близькі в п’ятому класі?

— Звісно. Гадаю, їхній спільний досвід зблизив їх.

— А до викрадення?

Учитель замислився.

— Вони були просто однокласниками. Не думаю, що вони гуляли разом абощо. Хоча я справді радий, що вони мали одне одного, особливо радий за Франческу.

Особливо за Франческу.

Голко! Познайомся з моїм любим другом Копицею.

— Чому ви так говорите про Франческу? — запитав Майрон.

— У неї тоді якраз був складний період.

— Який складний період?

— Це дійсно неправильно, містере Болітар.

— Кличте мене Майроном.

— І все-таки це неправильно.

— Робе, вашій інформації десять років. Дівчинка-п’ятикласниця, яка мала складний період, тепер є студенткою коледжу.

— Діти довіряли мені.

— І я розумію чому. Ви добрий. Ви дбайливий. Ви хочете для них найкращого. Коли я був дитиною, в мене були чудові вчителі в початкових класах. Я всіх їх пам’ятаю. Вчителів середніх чи старших класів — не дуже. Проте хороші вчителі початкових класів… Вони залишаються в нашому серці назавжди.

— Чого ви домагаєтеся?

— Я не хочу, щоб ви зрадили довіру. Але того дня щось справді пішло не так. Ні, не очевидне. Ми знаємо, що два хлопчики зникли. Але дещо інше. Щось велике. Дещо, про що нам треба знати, якщо ми хочемо дізнатися правду. Тому, будь ласка, я прошу вас довіряти мені. Чому у Франчески був складний період?

Робові Діксону знадобилося кілька секунд на те, щоб прийняти рішення.

— Її батьки… — урешті-решт сказав він.

— Що з ними?

— Це у них був складний період.

Він замовк.

— Ви можете сказати конкретніше?

Роб Діксон знову визирнув у вікно.

— Її батько знайшов якісь повідомлення на телефоні матері.

Майрон сів у машину і помчав до студмістечка Колумбійського університету. Він узяв номер телефону Кларка, коли був там востаннє, і зараз набрав номер. Кларк відповів після третього гудка.

— Алло!

— Де Франческа? — запитав Майрон.

— Ми сидимо на подвір’ї.

— Залишайтеся на місці. Не дозволяй їй піти.

— Чому, що трапилося?

— Просто сидіть там. Не рухайтеся.

На мосту Джорджа Вашингтона було багато машин. Майрон спробував зрізати по Джонс-Роуд. Це заощадило трохи часу. На Генрі Гадсон був затор, тому він поїхав униз по Ріверсайд-Драйв до 120-ої вулиці й припаркувався біля гідранта. Його машину міг забрати евакуатор, але він вирішив ризикнути. Він пробігся 120-ою вулицею і вниз по Бродвею і зайшов біля Гевемаєр-Голл.

Студенти витріщалися на старого з вигляду чоловіка, який біг через студмістечко. Він не зважав.

Коли він пробіг повз Бібліотеку Лоу з куполом і грецькими колонами, найвідомішу будівлю в кампусі, перед ним, як на долоні, розкинулося все студмістечко. Він спустився сходами, перестрибуючи по кілька сходинок, проминувши скульптуру сидячої Афіни, на покрите травою Саус-Філд-Іст.

Вони обоє були там, Франческа й Кларк, сиділи в зеленому дворі студмістечка «Ліги Плюща». Майрон знав: є обмаль таких місць, небагато моментів у житті, так само чистих, багатих, невинних і безпечних, як сидіння на зарослому травою університетському подвір’ї у студентські роки. Це було дійсністю чи примарою? Байдуже. Байдуже, що він збирався зруйнувати це все для двох молодих людей.

Зараз він був близький до істини.

Франческа підвела голову, коли Майрон уповільнився й зупинився. Кларк зіп’явся на ноги і спитав:

— Що такого важливого?

Майрон міркував над тим, чи попросити їх зайти всередину, перейти кудись, де більше приватності, але зараз вони сиділи надворі, нікого не було поруч, хто б міг підслухати, й не було часу бавитися, зволікати або полегшити ситуацію для неї.

Він сів навпроти Франчески, як вони колись казали «по-турецьки», але пам’ятав, як Міккі сказав йому, що, можливо, тепер це зветься «схрестивши ноги». Не треба бути майстром дедукції, щоб побачити, що Франческа була засмучена. Вона досі плакала. Її очі почервоніли й припухли.

— Вона не каже мені, що трапилося, — промовив Кларк.

Франческа міцно заплющила очі. Майрон знову глянув на Кларка.

— Можеш залишити нас на хвилину?

— Франческо! — Кларк звернувся до дівчини.

Із заплющеними очима вона кивнула, щоб він ішов.

— Я буду в кафе в Лернер-Голл, — сказав Кларк.

Кларк закинув свій рюкзак на праве плече і почовгав геть. Франческа нарешті розплющила очі. Коли він був досить далеко, Майрон сказав:

— Ти мусиш розказати мені правду.

— Я не можу, — вона похитала головою.

— Це ламає тебе. Це ламає твого брата. Я все одно дізнаюся. Тож дозволь мені допомогти. Ми досі можемо все виправити.

Дівчина саркастично пхинькнула й знову розплакалася. Студенти навколо поглянули на неї, занепокоївшись. Майрон намагався всміхнутися їм, але уявив, що це має такий вигляд, ніби старший чоловік розриває взаємини з молодою дівчиною, або, сподівався він, ніби вчитель розповідає студентові погані новини.

— Я щойно розмовляв з містером Діксоном, — почав Майрон.

— Що? — вона зніяковіло підвела на нього очі.

— Вашим учителем п’ятого класу.

— Я знаю, хто це, але навіщо?…

Франческа замовкла.

— Розкажи мені, що сталося, — попросив Майрон.

— Я не розумію. Що сказав містер Діксон?

— Він славний чоловік. Він не хотів підривати будь-чию довіру.

— Що він сказав? — повторила Франческа.

— Твої батьки мали проблеми в шлюбі, — відповів Майрон. — Ти говорила з ним про це.

Дівчина висмикнула із землі травинку. На її обличчі було ластовиння. «Господи, — подумав Майрон, — вона була така молода на вигляд». Він майже бачив її в тому класі, налякану п’ятикласницю, стурбовану тим, що весь її світ розвалюється.

— Франческо?

Вона глянула на нього.

— Твій батько знайшов повідомлення на телефоні твоєї мами, так?

Її обличчя зблідло.

— Франческо!

— Будь ласка, не кажіть Кларку.

— Я нікому не скажу.

— Я не знала, добре? Я не знала допоки… — вона похитала головою. — Кларк ніколи не пробачить мені.

Майрон посунувся так, що вони опинились обличчям до обличчя. З вікна гуртожитку заревіла музика. Пісня почалася з того, що вокаліст дав нам знати: колись йому було сім років. За кілька секунд йому було вже одинадцять.

«Так, — подумав Майрон, спостерігаючи за цією дівчиною, — я розумію».

— Розкажи мені, що сталося, Франческо. Будь ласка.

Вона не відповіла.

— Твій батько знайшов повідомлення, — повторив Майрон, намагаючись виманити з неї розповідь. — Ти була вдома, коли це сталося?

Вона похитала головою.

— Я прийшла через кілька хвилин.

Мовчання.

— Твій брат був удома?

— Ні. Він був у дитячій спортзалі. По понеділках він ходив туди на заняття.

— Гаразд, — сказав Майрон. — Отже, ти прийшла додому. Ти повернулася зі школи?

Франческа кивнула.

— Твої батьки билися?

Вона знову міцно заплющила очі.

— Я ніколи його таким не бачила.

— Тобто свого батька?

Вона знову кивнула.

— Вони були на кухні. Тато тримав щось у руці. Мені не видно було що. Він кричав на маму. Вона затулила вуха і нахилилася. Вони навіть не помітили, що я вдома.

Майрон намагався уявити сцену. Десятирічна Франческа відчиняє двері. Вона чує, як Гантер верещить на зіщулену Ненсі на кухні.

— Що ти зробила?

— Я заховалася, — сказала вона.

— Де?

— За диваном у вітальні.

— Гаразд. Що трапилося потім?

— Тато… Він ударив маму.

Їх оточувало життя студмістечка. Студенти сміялись і прогулювалися по території. Двоє хлопців без сорочок кидали фризбі. Гавкав собака.

— Мій тато не пив багато, тому що коли він міг хильнути зайвого, — Франческа знову заплющила очі, — це було жахливо. Я бачила його п’яним, мабуть, рази три або чотири. Все. Це завжди було погано. Але не настільки.

— То що сталося потім, Франческо?

— Мама називала його жахливими словами. Вона вибігла в гараж і сіла в свою машину. Тато…

Вона знову замовкла.

— Тато що?

— Тато побіг за нею, — сказала вона. Тепер вона говорила повільно, виважено. — Та перше ніж це зробити, він поклав те, що тримав у руці.

Їхні погляди зустрілися.

— Що він поклав? — запитав Майрон.

— Пістолет.

Майрон відчув, як по спині перебіг холод.

— Він вибіг за нею, а я встала. Вийшла з-за дивана.

Очі Франчески тепер були широко розплющені. Вона знову повернулася в той будинок.

— Я рушила до кухні. Пістолет лежав там. На кухонному столі. Я тремтіла, просто дивлячись на нього. Я не знала, що робити. Тато був такий сердитий. Він був п’яний. Я не могла просто залишити пістолет там.

— Що ти зробила, Франческо?

— Будь ласка, — попросила вона. — Я досі не знала. Ви мусите мені повірити. Вони брехали мені всі ці роки. Я не знала, поки Патрік не повернувся додому.

— Усе гаразд, — сказав Майрон. Він поклав руки їй на плечі. — Франческо, що ти зробила, коли побачила пістолет?

— Я злякалася, що тато скористається ним, — сльози котилися по її щоці. — Тож, я взяла його. Я сховала пістолет нагорі в своїй кімнаті.

— А потім? — запитав Майрон.

— Згодом Патрік його знайшов.