Додому

Розділ 26

Кампус «Морнінґсайд» Колубмійського університету вирізняється приголомшливо мальовничим чотирикутним двориком, який затишно примостився між Бродвеєм та Амстердам-авеню на заході й сході та між 114-ою і 120-ою вулицями на півдні й півночі. Ви заходите через Колледж-уолк на 116-ій вулиці, аж раптом, ніби пройшовши в шафі крізь портал у Нарнію, переноситеся зі старого міста, від повної урбанізації, з цілковито міського Мангеттена в безжурне студмістечко з його зеленню, цегляними будівлями, склепіннями дахів і плющем. Тут ви почуваєтеся захищеним, відірваним від світу, і, можливо, так і має бути протягом тих чотирьох років, що ви тут навчаєтеся.

Есперанса знайшла довідник кампуса, де було вказано, що Франческа Мур живе в шестимісній квартирі в Рагглз-Голл. Була сьома ранку. На подвір’ї було доволі тихо. Щоб зайти в приміщення, потрібен був студентський квиток, тому Майрон чекав біля дверей. Щоб скидатися за свого, він одягнув бейсболку й тримав порожню коробку від піци.

Майрон Болітар, майстер маскування.

Коли нарешті вийшов один хлопець, Майрон схопив двері, доки вони не зачинилися. Хлопець, який, мабуть, звик до кур’єрів у будь-яку годину доби, і слова не зронив.

Так Майрон Болітар, майстер маскування, опинився всередині.

У коридорах панувала моторошна тиша. Майрон піднявся на другий поверх і знайшов двері квартири 217. Він прийшов так рано, припускаючи, що Франческа, як і будь-який студент, досі спала, тому був упевнений, що знайде її там, ще й, можливо, трохи заспаною. Це було б добре — заскочити її зненацька. Звісно, він міг потурбувати її сусідів, але поклав це на карб прийнятних додаткових збитків.

Майрон не знав, що саме сподівався там знайти, але блукання наосліп було переважною частиною його так званих розслідувань. Ви не шукаєте ретельно голку в копиці сіна, а радше навмання стрибаєте в різні копиці, голі й босі, а тоді скажено крутитеся в надії, що — ой! — тут голка.

Майрон постукав у двері. Нічого. Він постукав трохи сильніше. Знов нічого. Він узявся за ручку й легенько її повернув. Двері були незамкнені. Майрон зважував, чи слід туди заходити, але вирішив, що краще — ні: чужий дорослий чоловік заходить у кімнату студентки коледжу? Не вельми розумно. Коли він постукав знову, двері нарешті відчинилися.

— Містере Болітар?

То була не Франческа Мур. Це був Кларк Болдвін.

— Привіт, Кларку.

Кларк був одягнений у футболку, більшу на кілька розмірів, та «боксери» в клітинку, які навіть Майронів батько вважав би старомодними. Він був блідий, із червоними очима.

— Що ви тут робите? — запитав він у Майрона.

— Я можу запитати те саме в тебе.

— Е-е… я тут навчаюся. Я тут живу.

— О, — мовив Майрон. — Ви з Франческою мешкаєте в одній кімнаті?

— В одній квартирі, так.

— Я не знав.

— З чого б це вам знати, — сказав Кларк.

То правда.

— Нас шестеро, — вів далі Кларк, відчуваючи потребу пояснити або, можливо, зорієнтуватися. — Троє хлопців і троє дівчат. Зараз двадцять перше століття. Спільні гуртожитки, спільні кімнати, спільні туалети — у нас це все є.

— Я можу зайти? — запитав Майрон.

— Що там відбувається, Кларку? — почувся чоловічий голос позаду нього.

— Лягай спати, Метте, — сказав Кларк. — Нічого особливого.

Кларк вислизнув у коридор і зачинив за собою двері.

— Навіщо ви прийшли?

— Я прийшов поговорити з Франческою, — відповів Майрон.

— Про що? — на Кларковому обличчі з’явився дивний вираз.

— Про іспит з економіки, — відказав Майрон. — Я чув, там буде повна дупа.

— Це мало б бути смішно? — скривився Кларк.

— Що ж, визнаю, це не найкращий мій жарт, але…

— Мама каже, що ви з дядьком Уїном намагаєтеся знайти Ріса.

— Намагаємося, — кивнув Майрон.

— Але Франческа нічого про це не знає.

Майрон звільнив його від метафори про валяння в копиці сіна.

— Вона може знати більше, ніж думає, що знає.

— Вона мені розповіла б, — мовив Кларк, похитавши головою.

«Терпіння», — подумав Майрон. Якщо вже ви стоїте перед копицею сіна, спершу поваляйтеся в ній, а тоді вже йдіть до іншої. Або щось на кшталт того. Коротко кажучи, треба бути терплячим із Кларком.

— Ви двоє, мабуть, дуже близькі, — припустив Майрон.

— Франческа — моя найкраща подруга.

— Ви виросли разом?

— Так, але тут більше, ніж оце.

Далі коридором відчинилися двері. Звідти вичовгав хлопець так, як це може зробити студент, який рано прокинувся.

— Вона єдина розуміла це, — вів далі Кларк. — Ви знаєте, про що я?

— Припустімо, ні, — сказав Майрон, хоча насправді зрозумів.

— Ми були просто дітьми. Ми були лише в п’ятому класі.

— Я пам’ятаю. Клас містера Гіксона.

— Діксона.

— Авжеж, вибач, Діксона. Розповідай.

Кларк ковтнув і потер підборіддя.

— Отож, ми були лише малими дітьми. Гадаю, ми з Франческою були друзями, але ми не гуляли разом абощо. Ви знаєте, який то вік, так?

— Хлопці гуляють із хлопцями, дівчата — з дівчатами, — кивнув Майрон.

— Слушно. А тоді все… Тобто два наші маленькі брати, — Кларк ляснув пальцями, — просто зникли. Ось так. Ви не розумієте, як це вплинуло на нас?

Майрон не знав, чи було питання риторичним. У коридорі відчувався затхлий сморід розлитого пива і студентських хвилювань. Там була дошка оголошень, заповнена листівками, зустрічами для різноманітних груп і клубів від бадмінтону до танцю живота, від феміністських ідей до хору флейт. Там були клуби з назвами, яких Майрон не розумів, на кшталт «Оркесис», «Ґайаа» чи «Таал», або ще «Отруйні Чечіточники» — що воно таке?

— Якийсь час після зникнення твого брата ти сидиш удома, — говорив Кларк якимось далеким голосом. — Я не пам’ятаю вже, як довго. Тиждень, місяць? Не пам’ятаю. Але врешті-решт доводиться повернутися, і тоді всі дивляться на тебе як на якогось прибульця. Твої друзі. Твої вчителі. Усі. Потім ти йдеш зі школи додому, а там іще гірше. Твоїм батькам геть зносить дах. Вони чіпляються до тебе ще більше, тому що тепер бояться втратити ще й тебе. Тож ти приходиш додому й намагаєшся нишком прослизнути в свою кімнату, але, йдучи туди, щоразу проходиш повз його кімнату. Щодня. Ти хочеш жити далі, але ніяк не можеш. Ти пробуєш забути, проте від цього ще гірше. Ти намагаєшся вилізти з цієї темряви, але потім бачиш сумне мамине обличчя, і це знову збиває тебе з ніг.

Кларк опустив голову.

І попри все, подумав Майрон, ти просто дитина.

Майрон не був упевнений, чи це був правильний рух, але зрештою поклав руку на плече хлопця.

— Дякую, — сказав Майрон.

— За що?

— За те, що поділився. Мабуть, то був кошмар.

— Так, — сказав Кларк, — але в цьому й суть. Вона полегшила це.

— Франческа?

Кларк кивнув.

— У мене був хтось, хто не просто казав, що розуміє. У мене був хтось, хто цілком розумів.

— Тому що вона переживала те саме.

— Так.

— І, — додав Майрон, — навпаки. Вона теж когось мала.

— Гадаю, що так. Ви розумієте, правда?

— Звісно. Дружба, скріплена трагедією, мабуть, є найміцнішою з усіх.

— Я зізнався Франчесці першій, навіть не батькам, але вона вже знала. Ми могли про все говорити.

— Тобі пощастило, що вона в тебе є.

— Ви й не уявляєте, містере Болітар.

Майрон трохи зачекав, а відтак поставив наступне запитання.

— А тепер, коли її брат повернувся?

Кларк нічого не відповів.

— Тепер, коли її брат повернувся, а твій — ні, — уточнив Майрон, — ваші стосунки змінилися?

— Франческа не тут, — сказав він м’яко.

— Де вона?

— Припускаю, що вдома.

— Я гадав, ти привіз її назад учора ввечері.

— Хто вам це сказав? — ледь не зірвався хлопець, а тоді додав: — а, так. Ваш племінник. Він був у них.

Майрон чекав.

— У братерстві «ДКА[9]» була вечірка. Я знаю, що це тупо звучить, знайшли її брата й таке інше. Вона останнім часом дійсно збентежена. На межі. Тобто зрозумійте мене правильно. Вона шалена. Вона не випускала Патріка з поля зору. Принаймні спочатку. А тепер їй стає трохи затісно в цьому відчутті, розумієте, про що я?

— Авжеж, — відповів Майрон, — це природно.

— Тому вона написала мені, щоб я заїхав по неї.

— І ти привіз її туди?

— Так. Ми пішли на вечірку. Там усе трохи вийшло з-під контролю, але не було нічого, чого ми не бачили раніше. Ми пили. Може, забагато, не знаю. Так чи інакше, в якийсь момент вона почала втрачати самоконтроль.

— Як саме?

— Вона почала плакати. Я запитав, що трапилося. Вона лише хитала головою. Я намагався її заспокоїти. Я вивів її надвір, знаєте, щоб подихати трохи повітрям. Вона тільки дужче розплакалася.

— Франческа щось казала?

— Вона лише схлипувала, що це неправильно, що це несправедливо.

— Що несправедливо?

— Що її брат повернувся, а мій — ні, — знизав плечима Кларк.

Він замовк.

— А що ти сказав?

— Я відповів, що щасливий за неї. Я сказав, що повернення Патріка додому — це чудова новина, що ми ще можемо знайти і мого брата. Але вона й далі ридала. Тоді сказала, що мусить побачити свого брата. Вона хотіла переконатися, що все це насправді абощо. Ніби їй наснилося, що Патрік повернувся. Я розумію це, а ви?

— Авжеж.

— Мені постійно таке снилося. Ріс був удома, наче його ніколи й не викрадали абощо. Тож я сказав, що відвезу її, але не встиг я оговтатись, як під’їхало таксі «Убер». Вона сіла туди і сказала, що невдовзі мені потелефонує.

— Зателефонувала?

— Ні. Але це трапилося лише кілька годин тому. Кажу вам, містере Болітар. Вона нічого не знає.

Не було сенсу йти в будинок Мурів і розпитувати Франческу. Ненсі чи Гантер просто покладуть цьому край. Окрім того, Майрон мав інші плани.

Батько чекав у дворі, коли Майрон під’їхав. Двоє чоловіків попрямували на сніданок до «Еппес Ессен», «єврейського» (згідно з брошурою) кафе-ресторану на іншому боці міста. Майрон із батьком обидва замовили те саме — сендвіч «Нечупара Джо», відому страву в «Еппесі». У багатьох із вас «Нечупара Джо» асоціюється з перемеленим м’ясоподібним продуктом сумнівного походження зі шкільної їдальні. Тут зовсім інше. У «Еппес Ессен» готували справжнього «Нечупару Джо», грандіозний тришаровий сендвіч із житнього хліба, з російським соусом, салатом із капусти і щонайменше трьома видами м’яса, в цьому випадку: індичкою, пастромою та солониною.

— Якби Бог робив сендвіч… — схвально кивнув батько, подивившись на тарілку.

— Це має бути гаслом «Еппесу», — погодився Майрон.

Вони доїли, розрахувались і поїхали до середньої школи саме тоді, коли юнацька баскетбольна команда вибігла на розминку. Міккі був у центрі юрби. Команда-господар грала зі своїм найбільшим суперником — «Міллберн-Гай».

— Пам’ятаєш свою гру проти них у середніх класах? — запитав батько.

— О, так, — усміхнувся Майрон. Команда Майрона мала на одне очко більше, залишалося дві секунди, і «Міллберн» могли перемогти за допомогою легкого швидкого прориву й кидка з-під кільця. Гравець «Міллберна» побіг, готовий зробити переможний кидок, коли Майрон, який стежив за грою, якось стрибнув на хлопця і притис м’яч до баскетбольного щита. Гравці «Міллберна» загорлали про перешкоджання влучанню м’яча — важко сказати, було воно чи ні, — але суддя не взяв цього до уваги. Досі, якщо Майрон натикався на якогось гравця «Міллберна», хто грав у тій грі, вони все ще по-доброму скаржилися на хибне рішення судді.

Ех, баскетбол.

У залі зібралося достатньо вболівальників для здорового суперництва. Дехто вказував на Майрона й шепотів, коли він проходив повз. Ласкаво просимо до Місцевої Знаменитості Молодшої Ліги. Кілька людей підійшли й привіталися — старі вчителі, колишні сусіди, ті, хто й досі приходить на ігри, хоча їхні діти більше не грають.

Міккі, який стояв майже біля штрафної лінії, помітив їх і швиденько помахав рукою. Батько, а для Міккі дідусь, помахав у відповідь. Батько почав підійматися на трибуни. Він завжди сідав на задній ряд. Він не хотів бути в центрі уваги. Батько ніколи не верещав, не вигукував, не давав порад, не сварив суддів, ніколи не стогнав і не скаржився. Він міг плескати в долоні. Коли він дійсно був захоплений великою грою, коли Майрон забивав гол, він міг сказати «Гарна передача, Бобе» або щось таке, уникаючи похвали. Батько ніколи не вболівав за власного сина. Цього просто не було.

— Якщо я повинен уболівати за тебе, щоб знати, що пишаюся тобою, — сказав якось батько Майронові, — тоді я щось роблю неправильно.

Ніколи не проминаючи моменту ностальгії, Майрон подумки повернувся до тих давніх днів, коли він сам так розминався на полі й дивився, як батько переступає по дві сходинки за раз до дешевих місць на трибунах. Але, звісно, не сьогодні. Сьогодні батькові кроки були більш нерішучі й повільні. Він часто зупинявся. Він кривився, його дихання збивалося. Майрон простягнув руку, щоб допомогти, але батько відкинув її.

— Я чудово себе почуваю, — сказав він. — Це просто коліно.

Але батько не мав чудового вигляду.

— Гаразд, тату.

Вони сіли на верхньому ряду. Лише вони двоє.

— Мені подобається тут, — сказав батько.

Майрон кивнув.

— Майроне!

— Що?

— Зі мною все гаразд.

— Я знаю.

— Ми з мамою старіємо, ось і все.

«У цьому й проблема», — хотів сказати Майрон. Він розумів: усьому свій час, поворот, поворот, поворот, Земля обертається, життєві цикли — але це не означало, що йому це мало подобатися.

Пролунав свисток. Гравці перестали розминатися й рушили до лавиць. Хлопець із мікрофоном почав, як і мусить починатися кожен баскетбольний матч у середній школі Нью-Джерсі, зачитувати правила спортивної етики штату:

— Не допускаються негативні твердження чи дії між гравцями й тренерами команд-суперників. Це включає глузування, цькування, критику суперників, принизливі дошкульні коментарі чи дії, які висміюють або бентежать їх. Будь-які усні, письмові чи фізичні провокації щодо раси, статі, етнічної приналежності, недієздатності, сексуальної орієнтації й релігії неприпустимі та можуть призвести до видалення порушника з поля і покарання для вашої команди. Якщо такі коментарі пролунають, покарання буде призначено негайно. Нас проінструктували не давати попереджень. Вашою відповідальністю є нагадати своїй команді про ці правила.

— Необхідне зло, — промовив батько. Тоді додав, показавши на місце, де сиділи татусі, — це не зупинить отих придурків.

Недовге перебування Міккі в середній школі минало не без суперечок. Він повернувся до команди, хоча кілька тижнів тому це не видавалося можливим, проте ще залишилися неприємні відчуття. Серед цих крикливих татусів Майрон побачив свого давнього ворога і колишнього товариша по команді Едді Тейлора, який тепер був начальником місцевої поліції. Тейлор іще не бачив Майрона, але суворо зиркав на Міккі.

Майронові це не подобалося.

Майрон не зводив очей з начальника, доки той нарешті не відчув його погляд. Він обернувся й глянув у бік Майрона. Двоє чоловіків дивились один на одного секунду чи дві.

Якщо маєш проблеми, дивися на мене, намагався сказати поглядом Майрон, не на мого племінника.

— Ігноруй його. Едді завжди був, як зараз кажуть, дурило вбитий.

— Дурило вбитий? — розсміявся Майрон.

— Так.

— Хто тебе цього навчив?

— Ема, — сказав батько. — Вона мені подобається, а тобі?

— Дуже, — погодився Майрон.

— Це правда? — запитав батько.

— Що?

— Що мати Еми — Анжеліка Ваятт?

Це мало бути таємницею. Анжеліка Ваятт була однією з найпопулярніших акторок світу. Щоб захистити свою єдину дитину та власну приватність, вона переїхала у великий маєток на пагорбі тут, у Нью-Джерсі.

— Правда.

— І ти знаєш її?

— Трохи, — кивнув Майрон.

— Хто її батько?

— Не знаю.

Батько витяг шию.

— Я здивований, що Ема не прийшла.

Гра почалася, й вони відкинулася на сидіння. Майронові подобалася кожна секунда гри. Сидіти з батьком у залі, дивитись, як його небіж переважав у грі, яку Майрон так любив, — простота, банальність і щастя. Більше не було страждань. Звісно, він сумував за грою, але його час давно минув, і, Господи, йому таки подобалося стежити, як його юний племінник тішиться з такого досвіду.

Це змусило Майрона трохи просльозитися.

Тієї миті, коли Міккі зробив кидок у стрибку з поворотом, батько похитав головою і сказав:

— Він дійсно чудово грає.

— Так.

— Він грає як ти.

— Краще.

Батько замислився і сказав:

— Різні покоління. Він може не зайти так далеко, як ти.

— Гм, — буркнув Майрон, — чому ти так кажеш?

— Як би це пояснити, — почав батько. — Для тебе баскетбол був усім.

— Міккі теж віддається цій справі.

— Без питань. Але це не все. Є відмінність. Дозволь запитати.

— Гаразд.

— Коли озираєшся назад на свій дух суперництва, про що ти думаєш?

Міккі перехопив м’яч. Натовп схвально загув. Майрон не зміг не всміхнутися.

— Гадаю, я був трохи скаженим.

— Це було важливо для тебе.

— Сміховинно важливо, — погодився Майрон.

— Занадто важливо? — підняв брову батько.

— Мабуть, так.

— Утім, це одне з того, що вирізняло тебе з-поміж інших талановитих гравців. Те… «бажання» — занадто м’яке слово. Та потреба перемагати. Та цілеспрямована зосередженість. Саме це робило тебе найкращим.

Уїн часто казав щось таке, коли Майрон грав у Дюкському університеті: «Коли ти змагаєшся, ти несповна розуму…»

— Але тепер, — вів далі батько, — маєш перспективу. Ти пережив біди й радощі, які навчили тебе, що в житті є важливіші речі, ніж баскетбол. А Міккі — зрозумій правильно — Міккі випало дуже рано подорослішати. Він уже страждав більше, ніж треба.

— У нього вже є перспектива, — кивнув Майрон.

— Саме так.

Залунав свисток, закінчилася перша чверть. Команда Міккі була попереду на шість очок.

— Хто знає, — сказав Майрон. — Може, його мудрість зробить із нього кращого гравця. Може, така перспектива — це так само добре, як і цілеспрямована зосередженість.

Батькові це сподобалося.

— Можливо, ти маєш рацію.

Вони дивились, як товариші по команді Міккі, як заведено перед початком гри, на мить збилися в купу, склавши руки разом, а тоді розбіглись і вивели м’яч за межі поля, щоб розпочати другу чверть.

— Я ненавиджу спортивні метафори, — зізнався батько, — але є одна важлива річ, якої ви обидва навчилися на майданчику і яку робите в житті.

— Що?

Батько кивнув на поле. Міккі пробіг по доріжці, відвернув увагу захисника, передав м’яч товаришу по команді, який легко забив гол.

— Ви робите кращими тих, хто вас оточує.

Майрон нічого не сказав. На обличчі племінника блукав вираз, який Майрон добре знав. У перебуванні на майданчику була якась гармонія, тиша перед штормом, чистота, зосередження, можливість уповільнити час. Тоді Майрон побачив, як Міккі кинув погляд уліво. Він на мить зупинився. Майрон простежив за поглядом Міккі, воліючи побачити, що викликало таку реакцію. До зали зайшла Ема.

Вона примружилася та оглянула трибуни. Майрон їй помахав. Ема кивнула, що побачила його, і рушила до нього. Майрон піднявся й зустрів її на півдорозі.

— Що трапилося? — запитав він.

— Це стосується Патріка, — сказала Ема. — Вам краще піти зі мною.

Ема не відвела його далеко, тільки до кабінету завідувача господарської частини в головній будівлі середньої школи. Вона відчинила двері та притримала їх для нього. Майрон зайшов усередину й упізнав хлопця за столом.

— Добридень, містере Болітар!

Вони називали цього хлопця Ложкою. Це прізвисько дав йому Міккі, хоча Майрон і не знав його походження. Батько Ложки був завгоспом школи, що пояснювало, чому Ложка мав доступ сюди. Кабінет був маленький, охайний і переповнений ідеально підрізаними вазонами.

— Я казав, щоб ти називав мене Майроном.

Хлопець повернувся на стільці так, аби бачити Майрона. Ложка не носив кишенькового захисного чохла для ручок, але мав такий вигляд, що точно мав би носити його. Одним пальцем він поправив на носі свої круглі, як у Гаррі Поттера, окуляри.

Ложка криво посміхнувся Майронові.

— Знаєте ті наклейки, які в супермаркетах ліплять на фрукти?

— Не зараз, Ложко, — зітхнула Ема.

— Звісно, знаю, — сказав Майрон.

— Ви відриваєте їх від фрукта перед тим, як його з’їсти?

— Відриваю.

— А ви знали, — вів далі Ложка, — що ці наліпки їстівні?

— Не знав.

— Можете не відривати їх, якщо не хочете. Навіть клей харчовий.

— Гарна новина. Саме тому я тут?

— Авжеж, ні, — відповів Ложка. — Ви тут, позаяк я гадаю, що Патрік Мур збирається вийти з будинку.

— Чому ти так вирішив? — я підійшов до столу.

— Він щойно закінчив спілкуватися з кимось по «Скайпу» на своєму ноутбуці, — Ложка відкинувся на стільці. — А чи знаєте ви, Майроне, що головний офіс «Скайпу» розташовано в Люксембурзі?

Ема закотила очі.

— З ким спілкувався по «Скайпу» Патрік? — запитав Майрон.

— Цього я не можу сказати.

— Про що вони говорили?

— Цього я теж не можу сказати. Клавіатурний шпигун, установлений моєю чарівною спільницею, — він показав на Ему, з виразу обличчя якої було зрозуміло, що їй кортіло дати йому копняка, — працює лише так. Він записує — або реєструє, якщо вам так подобається — клавіші, які натискають на клавіатурі. Тому я можу бачити, що Патрік Мур заходить у «Скайп». Звісно не можу бачити, про що вони балакали.

— То чому ти гадаєш, що він має піти з дому? — запитав Майрон.

— Звичайний висновок, мій друже. Одразу ж після виходу зі «Скайпу» Патрік Мур — чи хто послуговувався його комп’ютером — відвідав сайт громадського транспорту Нью-Джерсі. З того, що мені вдалося з’ясувати, він шукав автобус до Нью-Йорка.

— Скільки часу тому це було? — глянув на годинник Майрон.

Ложка зиркнув на складний годинник на зап’ястку.

— Чотирнадцять хвилин й одинадцять, дванадцять, тринадцять секунд тому.