Додому

Розділ 24

Майрон сидів у батьковому кріслі у вітальні.

— Ти чекатимеш на Міккі? — запитав тато.

Коли Майрон був підлітком, його батько вночі сидів у цьому кріслі й чекав, поки його діти прийдуть додому. Він ніколи не встановлював комендантську годину для Майрона — «Я тобі довіряю», — і він ніколи не казав Майронові, що чекав на нього. Коли Майрон заходив, батько прикидався, що спить, або тихенько прокрадався нагору.

— Так, — відповів Майрон, а потім з усмішкою додав: — Ти думав, що я не знав.

— Не знав чого?

— Що ти не лягав спати, доки я не прийду.

— Я не міг заснути, не впевнившись, що ти в безпеці, — стенув плечима батько. — Але я знав, що ти знав.

— Звідки?

— Я ніколи не оголошував тобі комендантську годину, пам’ятаєш? Я казав, що довіряю тобі.

— Так.

— І коли ти зрозумів, що я не сплю, ти почав приходити додому раніше. Щоб я лягав спати й не хвилювався, — батько вигнув дугою брову. — Тобто ти приходив ще раніше, ніж якби я виставив тобі комендантську годину.

— Підступно, — сказав Майрон.

— Я просто скористався тим, що знав.

— А саме?

— Ти славний хлопець, — мовив батько.

Вони замовкли. Тишу порушив мамин крик з кухні:

— Це дуже зворушлива розмова батька й сина. Ми можемо тепер йти спати?

— Уже йду, — захихотів тато. — Ми йдемо завтра на гру Міккі? Це домашній матч.

— Я зайду по тебе зранку, — сказав Майрон.

— На добраніч, Майроне, — зазирнула з кухні мама.

— Як сталося так, що ти жодного разу не чекала, коли ж я повернуся додому? — запитав у неї Майрон.

— Жінкам потрібен сон для краси. Що, гадаєш, я випадково залишилася такою привабливою?

— Це хороший урок про шлюб, — сказав батько.

— Який саме?

— Баланс. Я не спав уночі. Мама спала, як дитина. Це не означає, що вона не хвилювалася. Проте наші сильні й слабкі сторони доповнюють одна одну. Ми — пара. Розумієш? Це був мій внесок. Я стежив уночі.

— Але ти також першим прокидався зранку, — сказав Майрон.

— Що ж, так, це правда.

— То в чому найкраща була мама?

— Ліпше тобі не знати, — озвалася з кухні мама.

— Еллен! — гукнув тато.

— О, заспокойся, Еле. Ти такий ханжа.

Майрон вже заткнув вуха пальцями. Він почав говорити: «Ла-ла-ла, я вас не чую», — а його батько вже поплентався на кухню. Син схвально підняв великій палець, коли обоє батьків пішли нагору. Він розслаблено сів, дивлячись у вікно. Кумедно. Крісло було ідеально розташоване так, щоб бачити і телевізор, і будь-яку машину, яка наближалася з вулиці.

Насправді підступно.

Була майже перша ночі, коли Майрон помітив машину Міккі. Він подумав, чи прикинутися йому сплячим, але Міккі на таке не купиться. Майрон чекав із трьох причин. По-перше, турбота загалом. По-друге, щоб не довелося це робити його батькові. По-третє, найочевидніше, дізнатися, що трапилося після того, як Майрон залишив Міккі й Ему в будинку Мурів.

Майрон сидів у темряві й чекав. Минуло п’ять хвилин. Майрон визирнув. Автомобіль був досі там. Вимкнене світло. Жодного руху. Майрон насупився. Він узяв телефон і надіслав Міккі повідомлення: «Все гаразд?»

Жодної відповіді. Минула ще хвилина. Нічого. Майрон глянув на телефон, чи надійшла відповідь. Nada. Він стривожився. Він подзвонив на номер Міккі. Його одразу переадресувало на голосову пошту.

Що за чортівня?

Майрон підхопився з батькового крісла і рушив до вхідних дверей. Ні, це буде занадто прямолінійно. Він попрямував на кухню і вийшов крізь задні двері. У дворі було дуже темно, тому Майрон посвітив собі ліхтариком на мобільному телефоні. Він обійшов дім аж до під’їзної алеї, де вуличні ліхтарі давали досить освітлення.

І знов нічого.

Майрон нахилився й підкрався ззаду до машини. Батько нещодавно полив газон. Капці Майрона швидко набрали води. Чудово! Він був за двадцять ярдів від багажника автомобіля. Відтак за десять. Потім нахилився за бампером позаду.

Він замислився, шукаючи в голові можливі пояснення того, чому ніхто досі не виходив з машини. Щойно він стрибнув, схопив дверну ручку та відчинив двері машини, до нього дійшла відповідь…

…секундою запізно.

Ема заверещала.

— Що за чорт, Майроне? — крикнув Міккі.

Двоє підлітків. У машині. Пізно вночі.

Майрон пригадав час, коли батько застукав його з Джессікою, його давнім коханням, у найбільш делікатний момент. Його батько стояв там, без руху, завмерши, і в той час Майрон не тямив, чому батько швидко не перепросить і не зачинить двері.

Тепер він зрозумів.

— О, — сказав Майрон, тоді знову: — О!

— Що з тобою не так? — огризнувся Міккі.

— О… — ще раз повторив Майрон.

Вони обоє, на радість Майрона, були вдягнуті. Одяг, зачіска, макіяж були трохи зіпсовані. Але діти були вдягнуті.

Майрон показав великим пальцем позад себе.

— Мені, мабуть, варто зачекати в будинку.

— Ти так гадаєш?

— Так. Тож добре.

— Йди вже! — загорлав Міккі.

Майрон обернувся, зсутулився й поплівся назад до будинку. Він ще не дістався дверей, коли Міккі та Ема вийшли з машини і рушили за ним, поправляючи одяг. Відчинивши двері й зайшовши всередину, Майрон побачив там батька в піжамі з Гомером Сімпсоном, яку Майрон подарував йому на минулий День Батька.

Батько глянув на Майона, тоді на Міккі й Ему.

— Ти вийшов надвір? — запитав він у Майрона.

— Так.

— Ти ніколи не був підлітком? — похитав головою батько, ледь стримуючи усмішку. — Я знав, що не слід залишати тебе на варті. Всім добраніч!

І батько пішов. Майрон і Міккі стояли, втупившись у підлогу.

— Станьте дорослими. Обидва, — сказала Ема, зітхнувши.

Усі троє взяли собі холодні напої та всілися навколо кухонного столу.

— Отже, — запитав Майрон, — яке ваше враження про Патріка? Тобто якщо це Патрік.

— Він нормальний пацан, — сказав Міккі.

— Занадто нормальний, — додала Ема.

— Тобто?…

Ема поклала руки на стіл. Крім чорного одягу та чорного макіяжу, Ема мала ще й численні татуювання на руках. Вона носила срібні прикраси, зокрема й дві каблучки з черепами на руці.

— Він знає нові фільми, — почала вона.

— Йому відомі останні відеоігри, — сказав Міккі.

— Він знає про найновіші додатки.

— Те саме із соціальними мережами.

Майрон замислився.

— Не думаю, що його тримали в клітці весь цей час. Особливо останніми, не знаю, роками. Тобто він був на вулицях. Він жив під закладом з ігровими автоматами. Той мужик, який утримував його в Лондоні, конкретний «геймер». Це могло б пояснити все?

— Могло б, — погодився Міккі.

— Але ти не віриш?

Міккі стенув плечима.

— Що?

— Я не думаю, що він є тим, за кого себе видає, — сказав Міккі.

Майрон поглянув на Ему. Вона кивнула.

— Його руки, — пояснила вона.

— Що з ними?

— Вони м’які.

— Не схоже, що його змушували до якоїсь каторжної роботи, — зауважив Майрон.

— Я знаю, — сказала Ема, — але вони також не скидаються на руки людини, яка жила на вулиці. І ще, його зуби. Вони рівні й білі. Може, у нього надзвичайні гени, але ймовірніше, він гарно доглядав зуби й носив пластинки.

— Важко зрозуміти, — додав Міккі, — але Патрік не схожий… і не спілкується як… ну… як вуличний. Не схоже, щоб з нього знущалися, ну, крім, знаєш, останніх подій. Тобто… е-е… його утримували, точніше, про нього дбали якісь… байдуже… але…

— Ви взагалі розмовляли про викрадення? — запитав Майрон.

— Ми намагалися, — сказала Ема. — Однак нас завжди відшивали.

— Франческа намагалася завадити, — уточнив Міккі.

— Як завадити?

— Вона його захищала, — сказала Ема. — Гадаю, це зрозуміло.

— То коли ми порушували питання про те, що сталося…

— Чи навіть згадували ім’я Ріса…

— Вона втручалась і розчулено плакала та обіймала його, — сказав Міккі. — Тобто здавалося, що з Патріком усе гаразд, а от із його сестрою — ні.

— Ну, я так це не називала б, — утрутилась Ема. — Її брат повернувся через десять років. Гадаю, було б дивно, якби Франческа не поводилася так емоційно.

— Так, мабуть, — погодився Міккі, проте без особливого ентузіазму.

— Ми пробували знову заговорити про викрадення, коли вона пішла з Кларком.

— Стривайте, — сказав Майрон, — Кларком Болдвіном? Братом Ріса?

— Так.

— Він був там?

— Він прийшов по Франческу, — відповів Міккі.

— Вони разом навчаються в Колумбійському, — сказала Ема. — Він відвозив її назад до студмістечка.

Майрон промовчав.

— Це дуже важливо? — запитала Ема.

— Не знаю, — Майрон трохи поміркував. — Це дивно, і все. Може, я не знаю, як ви думаєте, у них є романтичні стосунки?

— Ні, — Міккі закотив очі так, як це вміє робити тільки підліток.

— Чому ти такий упевнений?

— Ці старигани… — сказала Ема Міккі, похитавши головою. — Не вміють розпізнавати геїв.

— Кларк — гей?

— Так. І хіба не однаково, якби вони мали романтичні стосунки? Їм же було по десять років, коли все це трапилося?

У Майроновій голові наче вертілася невиразна думка, але він ще не міг збагнути, що саме то було. Він повернувся до теми, яку обговорювали.

— То після того як пішла Франческа, ви знову намагалися порушити тему викрадення?

— Так, але Патрік зовсім замовк.

— Повністю заткнувся.

— Невдовзі після того ми пішли.

Майрон на мить розслабився.

— А як він говорив?

— Як говорив?

— Ми знайшли його в Лондоні, — пояснив Майрон. — Ми уявлення не маємо, скільки він там пробув. Ви помітили щось у його акценті?

— Гарне запитання, — сказала Ема. — Загалом він говорив з американським акцентом, однак… — вона повернулася до Міккі. Той кивнув.

— У нього дійсно було щось таке, — пояснив Міккі. — Не збагну, що саме. Він не говорив так, ніби виріс тут. Але водночас він і не говорив так, ніби виріс в Англії.

Майрон намагався це осмислити, але так нічого й не придумав. Він спробував зайти з іншого боку.

— То що ви робили весь час?

— Їли піцу, — сказала Ема.

— Дивилися фільм, — додав Міккі.

— Грали у відеоігри.

— Розмовляли.

— О, Патрік сказав, що в нього є дівчина, — повідомила Ема. — Але не звідси.

— Дівчина? — спитав Майрон.

— Так, сказав це, потім одразу ж почав «здавати назад». Він сказав це, не знаю, як малий, який трохи хизується.

— Знаєш, — роз’яснив Міккі, — схоже, коли новенький приїжджає до міста й розповідає, що в нього є дівчина в Канаді чи щось таке.

— Не зрозумій нас хибно, — сказала Ема. — Він доволі милий. Усі хлопці говорять про такі речі. Це просто… Не знаю. Здавалося таким нормальним.

Міккі кивнув.

— Дякую, народ. Це дійсно допомогло, — промовив Майрон.

— О, ми ще не закінчили, — сказала Ема.

Майрон подивився на них.

— Я встановив на його комп’ютер клавіатурного шпигуна, — сповістив Міккі.

— Тобто…

— Тобто ми побачимо все, що він друкує на ньому. В електронних листах, соціальних мережах, будь-де.

— Овва! — вигукнув Майрон. — І хто за ним стежитиме?

— Ложка.

Ложка — це ще один близький друг Міккі — якщо досі вважати Ему лише «подругою» — і, як раніше називали (або, дідько його знає, може, й досі називають), зануда, заучка чи ботан. Ложка також був по-дурному сміливим.

— Як у нього справи?

— Він знову ходить, — усміхнувся Міккі.

— І знову всіх дістає, — додала Ема. — Так чи так, він дасть нам знати, якщо випливе щось важливе.

Майрон не знав, що на це сказати. Йому не подобалося, що підлітки перетинають саме цю етичну межу, але в нього не було настрою читати їм нотації про приватність, тим паче, а це важливіше, втратити можливий шанс дізнатися правду. Це складна справа. Патрік може не бути Патріком. У Патріка може бути ключ, який дасть змогу знайти іншого зниклого хлопця. Проте, чи шпигування за підлітком є виправданим? Чи це взагалі законно?

Якби ви були людиною, котра точно знала б, що тут робити, якби ви змогли беззастережно вирішити, шпигувати чи не шпигувати без докорів сумління і вагань, Майрон запідозрив би, що з вами щось не так.

Життя не лише чорно-біле.

— Є ще дещо, — промовила Ема.

— Що?

Ема ніяково глянула на Міккі.

— Що? — перепитав Майрон.

Міккі жестом показав Емі говорить далі. Ема зітхнула і потягнулася до сумочки. Вона витягла маленький прозорий пластиковий пакет, схожий на ті, в яких ви проносите своє туалетне причандалля повз Адміністрацію транспортної безпеки.

— Ось.

Ема простягла пакет Майрону. Він підняв його, роздивляючись. Там була зубна щітка й пасма довгого волосся. Він поклав пакет і трохи зачекав.

— Це?…

— Я взяла зубну щітку у ванній кімнаті Патріка, — сказала дівчина, кивнувши. — Потім я прокралася в коридор і витягла волосся з гребінця Франчески.

Майрон нічого не сказав. Він просто не зводив очей з пакета.

Міккі підвівся. Ема зробила те саме.

— Ми подумали, що тобі це може згодитись, якщо схочеш зробити ДНК-тест і таке інше, — підсумував Міккі.