Додому

Розділ 7

Коли вони востаннє були в Лондоні, Уїн зняв їхній улюблений номер-люкс «Девіс» у готелі «Кларідж» на Брук-стрит. Поїздка закінчилася погано для всіх. Щоб цього разу змінити хоч щось, Уїн обрав більш фешенебельний готель «Ковент-Ґарден» на Монмут-стрит біля Севен-Дайлс.

Зайшовши до своєї кімнати, Майрон скористався разовим мобільним телефоном, що йому дав Уїн, щоб зателефонувати Терезі.

— У тебе все гаразд? — запитала вона.

— Все добре.

— Мені це не подобається.

— Я знаю.

— У нашому минулому було чимало таких моментів.

— Погоджуюся.

— Ми хотіли забути це все.

— Хотіли. Хочемо.

— З мене не найкраща «дожидально-дбайлива» дружина.

— Чудова алітерація. Три «н», а тоді всі «д» підряд.

— Роки роботи найкращою ведучою новин, — сказала Тереза. — Не те що я полюбляю вихвалятися.

— Алітерація — лиш одна з твоїх численних навичок.

— А тобі несила стриматися, так?

— Але ж ти кохаєш мене за всі мої вади.

— Що ще ти можеш розповісти? Введи мене в курс справи. І, будь ласка, жодних двозначних жартів про моє вступне слово «введи».

— Вступне слово?

— Я кохаю тебе, ти знаєш.

— Я теж тебе кохаю, — сказав Майрон.

І тоді він розповів їй усе.

— Він любить, коли його називають Гладким Ґанді?

— Обожнює.

— Таке враження, що ви з Уїном живете в старому фільмі Гамфрі Боґарта.

— Я ще надто молодий, аби про мене таке казати.

— Якби ж то. То ти віддаси викуп?

— Так.

Вони замовкли.

— Я тут думав, — почав Майрон.

— Ага.

— Я маю на увазі, про сім’ї. Переважно про батьків.

— Тобто батьків Патріка й Ріса?

— Так.

Знову мовчанка.

— І, — припустила вона, — хочеш почути мою експертну думку щодо цього?

Багато років тому Тереза втратила дитину. Це її ледь не вбило.

— Не варто було порушувати цю тему.

— Неправильна відповідь. Гірше боятися про це говорити.

— Хочу створити з тобою сім’ю.

— Я теж цього хочу.

— То як ми це зробимо? — запитав Майрон. — Коли ти так сильно любиш. Як жити зі страхом, що тих, кого ти любиш, можуть образити чи вбити в будь-який момент?

— Я могла б сказати тобі, що таке життя, — сказала Тереза.

— Могла б.

— Чи могла б поцікавитися, який у тебе вибір?

— Відчуваю, що зараз буде «але».

— Так. Але гадаю, існує інша відповідь. Мені знадобилося багато часу, щоб це зрозуміти.

— І яка ж?

— Ми закриваємося.

Майрон чекав на продовження. Нічого.

— Це все?

— А ти чекав чогось глибшого?

— Можливо.

— Ми закриваємося, — промовила вона, — інакше ніколи не зможемо вилізти з ліжка.

— Я кохаю тебе, — повторив він знову.

— Я також тебе кохаю. Якщо я тебе втрачу, то відчуватиму нестерпний біль. Ти зрозумів?

— Так.

— Якщо хочеш кохати, ти повинен бути готовий до болю. Немає одного без іншого. Якби я тебе не кохала, то й не хвилювалася б, що можу тебе втратити. Де сміх, там і сльози.

— Логічно, — сказав Майрон, а тоді додав: — Знаєш що?

— Кажи.

— Ти цього достойна.

— У цьому й суть.

Майрон почув, як у дверях провертається ключ. До кімнати зайшов Уїн. Майрон попрощався й вимкнув телефон.

— Як вона? — запитав Уїн.

— Стурбована.

— Ходімо в паб. Я помираю з голоду.

Вони пішли в бік Севен-Дайлс. У Кембриджському театрі показували мюзикл «Матильда».

— Завжди хотів його подивитися, — сказав Майрон.

— Перепрошую?

— «Матильду».

— Гадаю, зараз неслушний момент для цього.

— Та я жартую.

— Знаю. Гумор — це твій захисний механізм. Це надзвичайно зваблива особистісна риса, — сказав Уїн, перетинаючи вулицю. — А це шоу — бе-е…

— Зажди-но, ти дивився?

Уїн і далі крокував.

— Ти дивився мюзикл без мене?

— Ось ми й прийшли.

— Ти ненавидиш мюзикли. Мені ледь не силоміць довелося тягнути тебе на «Богему».

Уїн не відповів. Севен-Дайлс, як і вказує назва, — це сім доріг, що сходяться в одній точці у формі годинника, утворюючи сім кутів навкруг кола. У центрі стоїть колона заввишки з три поверхи із сонячним годинником. На одному розі розташовувався Кембриджський театр. На іншому втиснувся невеличкий паб під назвою «Корона». Саме туди зайшов Уїн.

Паб «Корона» був старомодним, з полірованою барною стійкою, панелями з темного дерева та мішенню для гри в «дротики», хоча відстань для кидання була лише три фути. Заклад був затишний, тісний і переповнений клієнтами, які стояли. Уїн спіймав погляд бармена. Той кивнув, люди розступилися, місце звільнилось, і раптом з’явилися два вільні барні стільці. Дві пінти пива «Фуллерс Лондон Прайд» чекали на них на підставках під пиво.

Уїн сів на один стілець, Майрон на інший. Уїн підняв кухоль.

— Будьмо, друже.

І вони цокнулися кухлями. За дві хвилини бармен поклав перед ними дві порції риби зі смаженою картоплею. Від аромату страви шлунок Майрона радісно забурчав.

— Я думав, тут не подають їжу, — зазначив Майрон.

— Не подають.

— Ти чудова людина, Уїне.

— Еге ж, я такий.

Вони насолоджувались обідом та напоями. Все, що Уїн хотів сказати, зачекає. Доївши рибу з картоплею, вони замовили собі ще по порції. По телевізору саме показували матч регбі. Майрон небагато знав про регбі, проте дивився на екран.

— Отже, наш друг Гладкий Ґанді, — почав Уїн, — бачив твій фільм на «І-Ес-Пі-Ен».

— Так, — відповів Майрон, повернувшись до нього. — А ти бачив?

— Авжеж.

Безглузде запитання.

— А втім, мені цікава твоя реакція, — сказав Уїн.

Майрон ухопив свій кухоль.

— Як на мене, все показано досить точно.

— Ти давав їм інтерв’ю?

— Так.

— Ти ніколи раніше цього не робив. Не говорив про травму.

— Це правда.

— Ти навіть не переглядав повтори того, що трапилося.

— І це правда.

Переглядати таке було просто нестерпно. Це ж нормально, хіба ні? Твоя мрія, мета всього твого життя, все, чого тобі колись хотілося, — там, на відстані простягнутої руки у двадцять два роки, аж раптом — хрясь! — і все! Відбій! Па-па! Кінець! Nada mas[7]!

— Я думав, який сенс, — відповів Майрон.

— А тепер?

— Вони все торочать про те, що ця травма стала моєю «міткою».

— У якусь мить — так.

— Отож-бо. У якусь мить. Але більше ні. Тепер я вже можу дивитись, як Берт Вессон врізається в мене, і я відчуваю щось більше, ніж просто звук від удару. Дурнуватий диктор, який читає текст. Постійно повторює, що травма, — сказав Майрон, зробивши пальцями знак лапок, — «зруйнувала моє життя». Але тепер я знаю, що це було лише роздоріжжя. Усі ті хлопці, з якими я починав, усі суперзірки, яким удалося зробити успішну кар’єру в НБА, — усі вони зараз на пенсії. Для них теж світло згасло.

— Проте до того часу, — сказав Уїн, — вони отримали ще й купу ціпочок.

— Ну так, хіба що це.

— І для них світло не згасло, а лише потьмянішало.

— Поступово, — уточнив Майрон.

— Так.

— Можливо, це все ускладнило.

— Яким чином?

— Пов’язку можна зірвати різко або повільно.

— Справедливо, — відказав Уїн, сьорбнувши пива.

— Я міг би додати якесь кліше про те, що я втрапив у глухий кут. Однак раптовість того, що сталося, підштовхнула мене до дії. Вона змусила мене вступити на юридичний факультет, стати спортивним агентом.

— Вона не «змусила» тебе, — заперечив Уїн.

— Хіба ні?

— Ти завжди був конкурентним — ба ні, занадто амбітним — сучим сином.

— Будьмо, друже, — сказав Майрон, з усмішкою піднявши кухоль.

Уїн знову цокнувся своїм кухлем, прокашлявся і сказав:

— Der mentsh trakht un got lakht.

— Овва! — вигукнув Майрон.

— Я вивчав ідиш, — сказав білявий синьоокий англосакс. — Коли я залицяюся до єврейських дівчат, це таки справляє враження.

Der mentsh trakht un got lakht. У перекладі: «Не все збувається, на що хтось сподівається».

Господи, як добре бути знову з Уїном.

Обоє на мить замовкли, думаючи про те саме.

— Може, травма не така вже й серйозна справа, — сказав Майрон, — бо я знаю, що в житті є безліч гірших речей.

— Патрік і Ріс, — кивнув Уїн.

— Що ти знаєш про кібер-валюту?

— Інколи викупи виплачуються нею, але тепер, з усіма законами проти відмивання грошей, це неймовірно складно. Мій експерт каже, що ти мусиш купити валюту, покласти її у щось на кшалт «онлайн-гаманця», а тоді перевести її. Це частина темної мережі.

— Ти розумієш, що це означає?

— Я казав, я спеціаліст майже у всьому.

Майрон чекав.

— Але ні, не маю й зеленого поняття.

— Мабуть, ми старіємо.

Телефон Уїна загудів. Він перевірив його.

— Дістав інформацію про нашого друга Гладкого Ґанді від одного товариша-полісмена.

— І?

— Його справжнє ім’я Кріс Алан Вікс.

— Справді?

— Двадцять дев’ять років. Компетентні органи знають про нього, але, як мені повідомляють, він переважно працює в темній мережі.

— Знову цей термін.

— Він потроху займається проституцією, сексуальним рабством, крадіжками, шантажем…

— Потроху?

— Мій термін, не їхній. І… о, не дивно. Він зламує комп’ютери. Його синдикат прокрутив кілька онлайн-афер із грошима.

— На зразок того, що принц Нігерії хоче віддати вам усі свої гроші?

— Боюся, трішки складніше. Гладкий Ґанді — я віддаю перевагу його прізвиську, якщо не заперечуєш.

— Не заперечую.

— Гладкий Ґанді тямить у комп’ютерах. Він вступив до Оксфорду і закінчив його. Як ми обидва знаємо, органи правопорядку не люблять називати злочинців «геніями» чи «видатними розумами», але, схоже, наш пухкенький друг близький до цього. Гм…

— Що?

— Гладкий Ґанді має репутацію — і це вже їхній вислів — «креативно жорстокого».

Уїн зупинився й усміхнувся.

— Він чимось схожий на тебе, — сказав Майрон.

— Очевидно, почуттям гумору.

— Він викрадає людей?

— Торгівля людьми — це рабство з метою сексуальної експлуатації. По суті, це викрадення, — Уїн підніс руку, доки Майрон його не перебив. — Але якщо ти маєш на увазі захоплення багатих діток з метою зробити з них сексуальних рабів, то ні, тут про таке не йдеться. До того ж Гладкому Ґанді було дев’ятнадцять, коли це трапилося. Судячи з усього, тоді він вчився в Оксфорді.

— То які ж теорії про те, як Патрік і Ріс опинилися в нього?

— Їх є кілька. — Уїн стенув плечима. — Справжній викрадач продав їх. За останні десять років хлопців могли передавати з рук у руки десятки разів. Можливо, він не перший хижак.

— Брр!

— Саме так, брр. Можливо, Патрік і Ріс утекли й жили на вулиці. Такий паразит, як Гладкий Ґанді, міг схопити їх і там. Запропонувати їм роботу. Запропонувати їм дозу і таким чином підсадити на наркотики, щоб їм довелося заробляти. Є десятки способів того, як це могло трапитися.

— І жодного хорошого, — сказав Майрон.

— Ні, мені жоден не спадає на думку. Але як ми дізналися, люди, особливо молодь, швидко оговтуються. А зараз зосередьмося на їхньому порятунку.

— Ти бачив Патріка на вулиці, — сказав Майрон, дивлячись на пиво.

— Так.

— Якщо він, скажімо, мав певну свободу…

— Тоді чому він не потелефонував додому? — договорив замість нього Уїн. — Ти знаєш відповідь. Стокгольмський синдром, страх, за ним могли стежити, або, можливо, він не пам’ятає свого старого життя. Йому було шість, коли його викрали.

Майрон кивнув.

— Чому ще?

— Мої люди пильнують залу ігрових автоматів.

— Навіщо?

Уїн не відповів.

— Один із них буде стежити за Гладким Ґанді, коли той вийде. Гроші будуть приблизно за десять хвилин. Ми в сусідніх кімнатах. Коли він зателефонує, ти підеш. Окрім того…

— Чекаємо.

Дзвінок пролунав о четвертій ранку.

Майрон пробудився від сну і потягнувся за телефоном. У дверях з’явився Уїн, усе ще одягнутий. Він кивнув Майрону, щоб той відповів, і приклав до вуха такий самий телефон.

— Доброго ранку, містере Болітар.

Це був Гладкий Ґанді. Він навмисне зателефонував о четвертій ранку. Майрон зрозумів. Він намагався заскочити Майрона зненацька, сонного. Він сподівався, що Майрон не зорієнтується й буде збитий з пантелику. Класичний хід.

— Здоров, — сказав Майрон.

— Маєте гроші?

— Маю.

— Чудово. Йдіть, будь ласка, до банку «НатВест» на Фулгем-Палас-роуд.

— Зараз?

— Так, якомога швидше.

— Теперечки четверта ранку.

— Я знаю. Біля дверей стоятиме працівниця на ім’я Деніз Нуссбаум. Підійдіть до неї. Вона допоможе вам відкрити рахунок і зробити відповідний внесок.

— Я не розумію.

— Ви зрозумієте, якщо послухаєте. Йдіть, куди я вам кажу. Деніз Нуссбаум поінформує вас щодо переказу.

— Ви сподіваєтеся, що я перекажу вам гроші до того, як побачу хлопців?

— Ні. Я сподіваюся, що ви робитимете те, що кажу. Хлопці з’являться, щойно рахунок буде відкрито. Коли ви їх побачите, то завершите операцію переказу коштів на наш рахунок у кібер-валюті. Тоді хлопці ваші.

Майрон глянув на Уїна. Той кивнув.

— Гаразд, — відповів Майрон.

— Що, містере Болітар, полюбляєте старомодні способи? Думали, я змушу вас користуватися різними телефонними будками і стрибати в метро, чи, може, залишити викуп у дуплистому дереві? — захихотів Гладкий Ґанді. — Ви забагато дивитеся телевізор, мій друже.

О Боже!

— Це все?

— Не так швидко, містере Болітар. У мене є ще кілька, скажімо так, прохань.

Майрон чекав.

— Жодної зброї будь-якого типу.

— Гаразд.

— Ви прийдете сам. За вами будуть стежити й наглядати. Ми розуміємо, що у вас є якась підстраховка в цій країні. З вами працюють інші люди. Якщо ми побачимо будь-кого з них на відчутній відстані від цієї оборудки, будуть наслідки.

— А зараз хто забагато дивиться телевізор?

Гладкому Ґанді це сподобалося.

— Краще не сердьте мене, друже.

— Не буду, — сказав Майрон.

— От і добре.

— Є ще дещо.

— Що?

— Я знаю, ви небезпечні й таке інше, — промовив Майрон, — але й ми такі самі.

Майрон чекав на відповідь, але телефон вимкнувся. Майрон та Уїн глянули один на одного.

— Він відключився?

— Так.

— Грубіян!