Додому

Розділ 18

Ранок у Нью-Джерсі був ясним і безхмарним.

Величезні неонові літери на південному боці платного мосту Ловер-Трентон висвічували рекламний слоган: «Трентон робить, світ бере». Напис установили ще 1935 року, й, можливо, за тих часів, коли заводи працювали на всіх парах, виробляючи лінолеум, кераміку та інші матеріали, в цих словах була частка правди. Але не тепер. Трентон був столицею Нью-Джерсі, де розташувався уряд штату, а отже тут юрмилася сила-силенна політиків з їхніми постійними скандалами, від чого все місто, якщо добре подумати, мало вигляд такий самий чесний, як і реклама на мосту.

Проте Майрон і досі любив цей штат, і кожен, хто хоч трохи мав про нього уявлення, знав, що Нью-Джерсі не належала першість в урядовій корупції. Можливо, політичні скандали й були гучнішими за інші, а втім, тут все було яскравим. Складно дати визначення Нью-Джерсі, тому що місто було немов збірна солянка. З півночі він був околицею Нью-Йорка. З південного заходу — околицею Філадельфії. Ці два мегаполіси виснажували ресурси й відвертали увагу від власних міських центрів Нью-Джерсі, тому Ньюарк, Кемден та інші подібні міста ледве дихали, як пенсіонери з кисневими балонами в казино Атлантик-Сіті. Околиці буяли зеленню, тоді як міста зоставалися злиденними й бетонними. І так воно й триватиме.

Одначе, це було дивно. Всі, хто мешкав за сорок хвилин їзди від Чикаґо, Лос-Анджелеса чи Г’юстона, казали, що вони з того міста. Але можна було проживати за дві милі від Нью-Йорка, і ви б сказали, що ви з Нью-Джерсі. Майрон виріс за півгодини їзди до Нью-Йорка й десь за п’ять миль від Ньюарка.

Але він ніколи не казав, що він з того чи того міста. Що ж, одного разу він сказав, що він з Ньюарка, позаяк хотів одержати фінансову допомогу.

Якщо скласти все докупи: красу, занепад, витончені міста, комплекс меншовартості, жалюгідність, стиль — ви відчуєте невловимі барви й текстуру чудового штату Нью-Джерсі. Краще пошукати визначення Нью-Джерсі в голосі Сінатри, в поїздках Тоні Сопрано, піснях Спрінґстіна. Послухайте уважно. Ви відчуєте.

Майрон був трохи розчарований, що Ніл Губер здебільшого нагадував типового політика з Нью-Джерсі. Його пальці були товсті, як сосиски, на мізинці правої руки був золотий перстень. Він був одягнутий у смугастий костюм, а краватка виблискувала так, ніби хтось побризкав її олією для засмаги. Комірець його сорочки був трохи затісний, і коли Ніл Губер усміхався, то ставав схожий на баракуду.

— Майроне Болітар, — сказав він, вітаючи його міцним рукостисканням та показуючи на стілець. Його офіс був простим і нагадував кабінет заступника директора в школі.

— Я тренував команду ваших суперників, коли ви навчалися в школі, — сказав Губер.

— Я пам’ятаю.

— Ні, не пам’ятаєте.

— Перепрошую?

— Ви що, шукали інформацію про мене, коли дізналися, що ми зустрінемось?

— Проколовся! — Майрон жартома виставив руки вперед, склавши докупи зап’ястя.

— Не переймайтеся, — добродушно махнув рукою Ніл. — Тож ви знаєте, що тоді перемогли.

— Так.

— І що ви набрали сорок два очки.

— Це було дуже давно, — сказав Майрон.

— Я тренував шкільну баскетбольну команду вісімнадцять років, — Губер тицьнув пальцем на Майрона, — ви, мій друже, кращий, ніж будь-хто, кого я бачив.

— Дякую.

— Я чув, ваш племінник грає.

— Так.

— Він такий особливий, як кажуть?

— Гадаю, що так.

— Добре, чудово, — Ніл Губер відхилився. — Тож Майроне, чи достатньо прелюдії?

— Гадаю, так.

— Чим можу бути корисний? — розвів руки Ніл.

На робочому столі у нього були стандартні сімейні фотографії: білява дружина з пишною зачіскою, дорослі одружені діти, купка малих онуків. На стіні позаду нього висів прапор штату Нью-Джерсі, на якому був зображений щит із трьома плугами та головою коня над ним.

Так, головою коня. Тут ви могли би пожартувати про «Хрещеного батька», але це буде «шито білими нитками» й вам не пристало. Обабіч щита стояли дві богині — богиня свободи (що зрозуміло) і богиня землеробства (також дуже просто). Прапор був химерний і щільний, а втім, химерний і щільний — доволі влучна характеристика штату Нью-Джерсі.

— Я тут у справі, над якою ви працювали, коли були поліціянтом в Алпайні, — сказав Майрон.

— Викрадення Мура та Болдвіна, — відповів Ніл.

— Звідки ви знаєте?

— Я був детективом. Я здогадався.

— Ясно.

— Пункт перший, — Губер підняв вказівний палець, — у мене було мало значних справ. Пункт другий, — тепер він показував знак «миру», — саме одна значна справа, над якою я працював, залишилася нерозкритою. Пункт третій, — Ніл Губер похитав пальцями, — один зі зниклих хлопців нещодавно знайшовся, через десять років, — і він опустив руку. — Так, пане, довелося використати дедукцію на повну силу, щоб здогадатися. Майроне!

— Що?

— Ви знали, що Мури виступатимуть на «Сі-Ен-Ен» за кілька годин?

— Ні, не знав.

— Замість великої прес-конференції вони проведуть невеличку бесіду з Андерсоном Купером по обіді, — Губер нахилився вперед. — Будь ласка, скажіть мені, що ви не з преси.

— Я не з преси.

— То чому вас цікавить ця справа?

— Можна я скажу, що то довга історія? — Майрон задумався, як це можливо обіграти.

— Можна. Це нічого не дасть. Але можна.

Вовків боятися — у ліс не ходити. До того ж хай яким політиканом здавався Ніл Губер, а він сподобався Майронові. То чому б не бути чесним, наскільки це можливо?

— Це я врятував Патріка.

— Повторіть іще раз?

— У Лондоні. Як я вже казав, це довга історія. Мій друг — родич Ріса Болдвіна. Він отримав зачіпку щодо можливого місця його перебування. Ми вистежили його.

— Овва!

— Так.

— Ви казали, що це довга історія.

— Так і є.

— Може, ви мені її розкажете?

Майрон розповів стільки, скільки зміг, не викриваючи й навіть не згадуючи ім’я Уїна. Проте Ніл Губер не був ідіотом. Не складно було з’ясувати, хто той родич Ріса. І що з того?

— Трясця! — вигукнув Ніл, коли Майрон договорив.

— Так.

— Я ще досі не розумію, чому ви тут.

— Знову розглядаю цю справу.

— Я гадав, що ви стали спортивним агентом чи щось на кшталт того.

— Все непросто.

— Припускаю, що так і є, — сказав Ніл.

— Хочу глянути на все свіжим поглядом.

— Ви вважаєте, що я тоді десь схибив, і, можливо, розглянете справу наново й помітите те, що я випустив з уваги? — кивнув Ніл.

— Минуло десять років, — сказав Майрон. — Тепер з’явилася нова інформація, — він подумав про те, як це пояснив Уїн. — Це як подорож автомобілем, коли ви не знаєте, куди їдете. Минулого тижня ми знали лише звідки починати. Тепер знаємо, де був автомобіль кілька днів тому.

— Що? — насупився Ніл.

— Це звучало краще з вуст мого друга.

— Та то я просто глузую. Слухайте, я вивчав цю справу недовго. Доволі скоро ФБР забрало її в мене, — він відкинувся на кріслі та склав руки на животі. — Запитуйте будь-що.

— Учора я був на місці злочину.

— У будинку Болдвінів.

— Так. І я намагався відтворити в подробицях, як це сталося. Задній двір весь, як на долоні, а в кухні великі вікна.

— До того ж, — додав Ніл, — біля в’їзду на алею є ворота. Ще й огорожа навколо території.

— Саме так. І розрахований час.

— Розрахований час?

— Їх викрали десь в обідню пору. Більшість дітей під цю пору у школі. Як викрадачі знали, що вони будуть удома?

— Ага, — сказав Ніл.

— Ага?

— Ви бачите хиби.

— Бачу.

— Вам здається, що в офіційному сценарії щось не складається.

— Щось на кшалт того.

— І ви гадаєте, ми не помітили це все десять років тому? Ми порушили всі питання, які зараз цікавлять вас. Навіть більше. І знаєте що? Більшість злочинів не мають сенсу. Можна знайти похибки майже всюди. Ті ж ворота, наприклад. Болдвіни ніколи їх не замикали. Це було марно. Задній двір? Болдвіни мали садові меблі. Можна було проникнути тим шляхом. Або можна було притиснутися до задньої частини будинку, і ніхто не побачив би вас, поки ви не дійшли б до вікон.

— Зрозуміло, — відповів Майрон. — То так ви розвіяли свої сумніви?

— Ого, я ніколи не казав цього.

Ніл Губер послабив вузол краватки та розстебнув верхній ґудзик на сорочці. Його червоне обличчя трохи зблідло. Тепер у Майрона справді було відчуття дежавю. Він бачив перед собою молодшого чоловіка, тренера іншої команди, чи, може, то був фальшивий спогад, який він вигадав для цього випадку.

— У мене були сумніви, — сказав він, тепер трохи стишеним голосом. — Гадаю, у всіх були. Але, врешті-решт, зникло двоє хлопців. Ми розглядали всі версії, які могли знайти. Такі викрадення незнайомцями — вторгнення в будинок, вимога викупу — надзвичайно рідкісні. Тому ми уважно придивлялися до батьків. Ми уважно придивлялися до їхніх родин, сусідів, учителів.

— Як щодо няньки?

— Няньки-іноземки.

— Перепрошую?

— Вона була не просто нянею. Вона була іноземкою. Тут є чималенька відмінність.

— Яка саме?

— Нянька-іноземка — це щось схоже на програму обміну. Вони завжди з інших країн. У цьому випадку Вада Лінна — так, я пам’ятаю ім’я — приїхала з Фінляндії. Зазвичай вони молоді. Вада мала вісімнадцять років. Її англійська в кращому випадку була посередня. Вони тут частково для ознайомлення з культурою, але більшість людей обирають їх, бо це дешева праця.

— Думаєте, саме це тут було причиною?

— Ні, не думаю, — сказав Ніл, поміркувавши. — У Болдвінів багато грошей. Гадаю, вони купилися на тему міжнародного досвіду та вподобали ідею, що їхні діти будуть у компанії іноземця. Як я зрозумів, Брук і Чік гарно ставилися до Вади. Уся ця версія — одна з причин того, чому я не люблю пресу.

— Чому так?

— Коли це лайно розлетілося повсюди, ЗМІ мали знаменний день, присвячений рабській праці та нянькам-іноземкам. Ви знаєте: привілейована заможна молодичка Брук Болдвін наймає бідну, дешеву працівницю, щоб мати змогу ходити робити собі зачіску, обідати з іншими дамами і таке інше. Ніби її ще недостатньо мучили. Ніби втрата сина — це якимось чином її помилка.

Майрон згадав, що читав трохи про суперечки в той період.

— Історія Вади про злом, — сказав він. — Ви повірили в це?

Губер деякий час зважав. Відтак потер рукою обличчя.

— Не знаю. Тобто зрозуміло, що дівчина була травмована. Може, вона й вигадала якісь подробиці, щоб мати кращий вигляд абощо. Як ми з вами зазначили, є деталі, які не вкладаються. Але причиною міг бути мовний бар’єр. Чи культурний бар’єр, будь-що. Шкода, що не було більше часу попрацювати з нею.

— Чому не було?

— Батько Вади з’явився протягом двадцяти чотирьох годин. Прилетів з Гельсинкі та найняв адвоката — справжнього знавця своєї справи. Батько вимагав дозволу забрати Ваду додому. Він казав, що це випробування було для неї заважким. Він хотів, аби про його дочку подбали у Фінляндії. Ми намагалися перешкодити, але не мали причини тримати її. Тому батько відвіз Ваду додому, — Ніл глянув угору. — Сказати правду? Я ще раз спробував би переглянути версію з Вадою.

— Думаєте, вона причетна?

Він знову замислився. Майрону подобалося те, що Ніл Губер намагався відповідати вдумливо.

— Ми роздивлялися її мало не під мікроскопом. Ми переглянули всю її історію на комп’ютері. Там не було нічого. Ми перевірили її повідомлення. Анічогісінько, що впадало би в око. Вада була простим підлітком, сама в чужій країні. Вона мала єдину подругу, також няньку-іноземку, і все. Ми намагалися висувати різні теорії, де вона була б якось причетна до викрадення. Ви знаєте. Може, вона передала дітей спільнику. Тоді спільник її зв’язав. Вони вигадали історію про вторгнення на кухню. Щось таке. Однак нічого не виходило. Ми навіть розглядали можливість того, що Вада була психічно хворою. Може, вона схопила, вбила їх і сховала тіла. Але з того також нічого не вийшло.

Їхні погляди зустрілися.

— То, як ви гадаєте, що трапилося, Ніле?

На його столі була ручка. Він узяв її і почав крутити між пальцями.

— Що ж, саме тому нещодавні відкриття цікаві.

— Тобто?

— Вони ламають мою теорію.

— Яку саме?

— Я завжди вважав, що Патрік і Ріс мертві, — Губер знизав плечима. — Я думав, незважаючи на те, що сталося, — викрадення, вторгнення абощо, — двох хлопців одразу вбили. Тоді вбивці прикинулися викрадачами та влаштували ту оборудку з викупом, аби відвернути нашу увагу. Або, можливо, розраховували в такий спосіб легко заробити гроші, а потім усвідомили, що так їх упіймають, не знаю.

— Проте навіщо комусь убивати двох хлопчиків?

— Так, мотив — це міцніший горішок. Але думаю, що розгадка — це місце злочину.

— Тобто?

— Будинок належить Болдвінам.

— Гадаєте, метою був Ріс?

— Мав би бути. Це ж його будинок. Те, що діти зберуться погратися, було заплановано за два дні до того, тому неможливо було знати, що туди прийде Патрік Мур. Може, тим злочинцям сказали схопити шестирічного хлопчика. Але коли вони вдерлися, таких там було двоє. Тому нападники не знали, хто з них хто, чи їхні вказівки були не такими чіткими, тож вони подумали та схопили обох. Щоби вже напевне.

— І знову ж: який мотив?

— Нічого конкретного. Дідько! Навіть приблизно. Лише мої необґрунтовані припущення.

— Які саме?

— Єдиний з батьків, на кого щось було, це Чік Болдвін. Той чоловік — пройдисвіт, ясно і просто, і якраз тоді, коли його схема Понці розвалилася, він розлютив багатьох людей. Частину грошей він отримав від сумнівних росіян, якщо ви розумієте, про що я. Чік весь час вислизав. Жодного ув’язнення, маленькі штрафи. Блискучі адвокати. Це засмутило купу народу. Весь його капітал записано на дітей, тому його ніхто не міг дістатися. Ви взагалі знаєте того чоловіка?

— Чіка? Трохи.

— Він непорядний тип, Майроне.

Майже слово в слово, як казав Уїн.

— Утім, — додав Ніл, — це була моя думка. Вони були мертві. Але тепер, коли Патрік живий…

Він таки залишив фразу незакінченою. Двоє чоловіків довго дивились один на одного.

— Чому в мене відчуття, що ви чогось недоговорюєте, сенаторе? — поцікавився Майрон.

— Бо я й недоговорюю.

— І навіщо вам це?

— Позаяк я не впевнений, що все подальше — це ваша клята справа.

— Ви можете мені довіряти, — сказав Майрон.

— Якби я вам не довіряв, то вже давно витурив би вас зі свого офісу.

— Отже? — розвів руки Майрон.

— Отже, гидко. Ми ніби закопали це все десять років тому, бо було гидко.

— Коли ви кажете «ніби закопали»…

— Ми провели розслідування. Воно ні до чого не привело. Мені сказали відступити. Я так і вчинив, проте неохоче. Врешті-решт, не думаю, що це важливо. Мені наразі треба кілька секунд, щоб подумати про наслідки, якщо я вам розповім.

— Якщо це допоможе, — сказав Майрон, — обіцяю бути стриманим.

— Не допоможе.

Ніл встав і пройшовся до вікна. Він покрутив ручку жалюзі, закривши їх на мить, а тоді знову відкривши. Він дивився вниз на будівництво.

— Були деякі текстові повідомлення, — сказав Ніл, — між Чіком Болдвіном та Ненсі Мур.

Майрон чекав, доки Нік скаже більше. Він не зробив цього, тож Майрон запитав:

— Які саме повідомлення?

— Безліч повідомлень.

— Ви знаєте, що в них було?

— Ні. Їх видалили з обох телефонів. Телефонна компанія не зберігає записів вмісту.

— Припускаю, ви питали Чіка та Ненсі про них?

— Питали.

— І?

— Обоє твердили, що то звичайні речі. Деякі були про їхніх хлопчиків. Декотрі були про те, що Мури, можливо, вкладуть гроші в справу Чіка.

— Вони вклали гроші в справу Чіка?

— Не вклали. І повідомлення надходили в будь-який період дня. І ночі.

— Зрозуміло, — сказав Майрон. — Ви говорили з її чоловіком та його дружиною про це?

— Ні. Тоді вже залучили ФБР. Мабуть, ви пригадуєте, як усе було. Тиск, страх, незнання. Сім’ї вже висіли на волосинах. Ми уважно дослідили цю версію, і нічого не знайшли. Ми не бачили причини, щоб завдавати комусь більше болю.

— А зараз?

Ніл обернувся і глянув на Майрона, який сидів на стільці.

— І зараз я все ще не бачу причини завдавати комусь більше болю. Тому я не хотів вам розповідати.

У двері постукали. Ніл запросив увійти. Молодий чоловік просунув голову в ледь прочинені двері.

— У вас зустріч із губернатором за десять хвилин.

— Дякую, зустрінемося з вами у вестибюлі.

Молодик зачинив двері. Ніл Губер повернувся до столу. Він схопив свій мобільний телефон і гаманець та запхав у кишені.

— Це стара приказка, але подібна справа ніколи не покидає. Частково я звинувачую себе. Я знаю, знаю, але звинувачую. Просто думаю, можливо, можливо, якби я був кращим копом…

Він не закінчив речення. Майрон підвівся.

— Робіть, що мусите, — сказав Ніл, попрямувавши до дверей. — Але тримайте мене в курсі.