Додому

Розділ 33

Я перевіз Брук через міст Дінґменс-Феррі.

Зорра залишився. Я й сам із цим впораюсь. У нього є справи, до яких слід узятися.

Я зиркнув на свою двоюрідну сестру. Вона дивилася просто перед собою. Пам’ятаю сімейний відпочинок, коли ми обоє були підлітками. Ми були в маєтку нашого діда на Фішер-Айленд. Фішер-Айленд має дев’ять миль завдовжки й одну милю завширшки. Він розташовується біля узбережжя штату Коннектикут, але формально є частиною Нью-Йорка. Ви, мабуть, там не були. Це місце не надто гостинне до незнайомців.

Одного вечора ми з Брук обкурилися й напилися на пляжі. Я рідко курив. Майрон цього не схвалює, і є небагато людей, яким я довіряю настільки, щоб добровільно втратити перед ними контроль. У якийсь момент Брук запропонувала влаштувати нічну прогулянку на каное.

Так ми й вчинили.

Тоді було вже пізно, мабуть, майже північ. Ми веслували, а потім попливли за течією. Ми обоє вляглися горілиць. Ми говорили про життя. Навіть зараз я можу пригадати кожнісіньке слово. Я розглядав небо. Зірки світили якнайяскравіше.

Було надзвичайно чудово це споглядати.

Я не знаю, чи тому, що ми були під кайфом, чи тому, що захопилися розмовою, чи, можливо, краса неба загіпнотизувала нас. Аж раптом ми почули гуркіт. Ми підвелись і побачили, що пором, який того дня виконував свій останній рейс, прямував простісінько на нас. Пором великий — досить великий, щоб перевозити як пасажирів, так і транспортні засоби з материка на наш острів.

Він насувався на нас. Ба більше, він був майже над нами.

Не було часу відплисти в безпечне місце.

Брук заворушилася перша. Вона зістрибнула зі свого місця і схопила мене, потягнувши нас обох у воду. Ми несамовито пливли, а пором наближався. Навіть зараз, сидячи в цій машині, я відчував, як ніс корабля пропливає за моєю спиною. Я безліч разів опинявся близько до смерті. Але тоді, мої друзі, був найближче.

Я не зреагував вчасно. Зреагувала Брук.

Брук дивилася крізь лобове скло.

— Ріс мертвий, чи не так?

— Не знаю.

Вона глянула на мене.

— Гадаю, що так, — промовив я, — але я ще не відступаю.

— Я починаю розуміти це. Мій син — мертвий. Здається, я завжди це знала. Я завжди відчувала це. Однак ніколи не покладалася на материнську інтуїцію. Я покладаюся на факти, а не на емоції. Я вимкнула емоції, коли мій син зник десять років тому.

— Ти хороша мати для Кларка.

Вона ледь усміхнулася.

— Я така, еге ж?

— Найкраща.

— Він добрий хлопець, — сказала вона. — Він стільки натерпівся за ці роки. Пам’ятаєш похорон мого батька?

— Звісно.

— Мені було одинадцять. Тобі дванадцять. Я ніколи не бачила його тіла. Інфаркт був таким раптовим. Моя мама захотіла закриту труну. Не було сенсу бачити його таким. Так мені всі сказали. Але… У мене була подруга, солдат. Вона розповідала мені, що вони дбають про те, щоб відвезти додому загиблих, навіть ризикуючи власним життям для того, щоб сім’ї могли оплакати. Вона говорила, що їм потрібне щось реальне, щоб жити далі. Ми всі мусимо попрощатися, Уїне. Маємо прийняти це, хай наскільки це жахливо, а тоді жити далі. Я знала, що Ріс мертвий, іще до того, як Патрік сказав мені. А втім, хоч я знаю, що ніколи більше не побачу свого хлопчика, я все ще сподіваюсь.

Я нічого не казав.

— І я ненавиджу надію, — додала Брук.

Ми доїхали до озера Шармейн. Хтось повернув на місце знак, обернувши ланцюг навколо стовпа. Я просто проїхав через нього. Ланцюг зірвався легко. Пікап Гантера досі блокував під’їзну алею. Я ще раз перевірив місцезнаходження орендованого автомобіля на мапі. Воно не змінилося, тож автомобіль усе ще був біля цього будинку. Я дістав свій револьвер «Сміт і Вессон 460» і подивився на Брук.

— Я можу попросити тебе залишитися тут, доки про все не дізнаюся? — запитав я.

Сестра відповіла, відчинивши двері автомобіля й вийшовши. Я припускав, що це буде марнування часу, але можна було спробувати. Ми рушили під’їзною алеєю, так само, як ми робили це з Майроном. Гантер сидів у тому-таки адірондакському кріслі. У нього на колінах лежала рушниця.

Гантер нас помітив, коли ми наближалися. Він почав підводитися, націливши на нас рушницю.

— Не вбивай його, — мовила Брук.

Я вистрілив йому в ногу. Він упав на одне коліно. Я вистрілив йому в плече. Рушниця відлетіла. Я рушив до нього. Брук ішла одразу за мною.

Гантер поглянув на мене, потім на Брук. Він плакав.

— Мені так шкода, — сказав він.

— Де вона? — запитав я.

— Так шкода.

Я нахилився, знайшов рану від кулі на його плечі, і сильно натиснув.

Він заверещав.

— Де вона?

Вхідні двері будинку раптом відчинилися. Звідти вийшла молода жінка з довгим волоссям.

Брук торкнулася моєї руки і кивнула.

— Це Вада, — сказала вона.