Домбі і син

Розділ сорок восьмий

Стерявшись від горя, сорому й жаху, безталанна дівчина бігла в світлі ясного, сонячного ранку, наче в мороці зимової ночі. Ламаючи руки та гірко плачучи, не чуючи нічого, крім болю глибоко зраненого серця, приголомшена втратою всього, що любила, сама-самісінька на безлюднім березі, наче матрос, що єдиний вцілів після кораблетрощі, вона бігла вперед без думки, без надії, без мети, аби лиш втекти кудись — куди-небудь.

Весела вулиця, що простерлася перед нею, позолочена вранішнім сонцем, блакить неба, помережаного легкими хмаринками, підбадьорлива свіжість дня, такого рожево-квітного після перемоги над ніччю, — все це не знаходило відгуку в її зболеній душі. Куди-небудь, куди завгодно, аби прихилити десь голову. Куди-небудь, куди завгодно, аби лиш знайти притулок і повік не бачити дому, звідки втекла!

Але кругом неї сновигали люди, відкривалися крамниці, з брам будинків виходили слуги; кругом наростав гул і гамір повсякденної боротьби за існування. Флоренс бачила подив і цікавість на обличчях, що мигтіли поруч, бачила довгі тіні на хіднику, що завертали назад, чула, як незнайомі голоси питали, куди вона йде і що трапилося, — спершу усе це лякало її ще дужче й ще швидше гнало вперед, зате помогло їй вернутися трохи до тями й нагадало про необхідність опанувати себе.

Куди ж їй іти? Та куди-небудь, куди завгодно, аби йти! Але куди?

Їй пригадався той, перший раз, коли вона теж отак опинилася сама в пущі Лондона — тільки не така самотня, як тепер, — і йшла тим же шляхом, до крамниці Уолтерового дядечка.

Стлумлюючи ридання, витираючи набряклі очі і намагаючись хоч зовні приборкати свої почуття, щоб не привертати до себе уваги, Флоренс вирішила, що триматиметься якомога тихіших вулиць, і, заспокоївшись і сама, простувала далі, коли це на залитім сонцем пішоході майнула знайома тінь, спинилася, крутнулась на місці, плигнула до неї, тоді назад, заскакала навколо, і до ніг її, ледве зводячи дух, та все одно сповнивши вулицю своїм дзвінким, радісним гавкотінням, кинувся її Діоген.

— Ой, Ді, мій любий, вірний, відданий Ді, як ти сюди потрапив? Як я могла покинути тебе, Ді, — ти ж мене нізащо б не покинув!

Флоренс нахилилася, притисла до себе його кошлату, стару, люблячу, нерозумну голову, а потім обоє випростались, і далі пішли вже вдвох: Ді — не так по землі, як над нею, бо, силкуючись на льоту цьомкнути свою господиню, беркицькався долі і знову вставав, мов і не падав, наскакував на великих собак, кидаючи жартівливий виклик цілому своєму племені, лякав молоденьких служниць, що мили сходи, тицяючись носом їм у ноги, і поміж усім тим вибрикуванням раз по раз приставав, оглядаючись на Флоренс, та заливався гавкотом доти, поки обізвуться всі, що не є пси в окрузі, а ті пси, що й на вулицю могли вийти, — вибіжать, щоб побачити його на власні очі.

У парі з цим останнім своїм приятелем квапилася Флоренс геть від дому, в напрямку Сіті. Ранок розгорявся, сонце вже припікало, гамір зростав, перехожих усе більшало, крамниці люднішали, і, нарешті, її підхопила, мов скіпку, житейська течія, що пливла в цьому ж напрямку, байдуже огинаючи торгові доми і палаци, тюрми, церкви і ринки, багатство і злидні, добро і зло, — як і та широченна ріка, що тут же, обік, пробуджена зі сну про верболози, очерети й зелені мохи, котила свої каламутні, збурені води повз труди і турботи людські до незглибимого моря.

Нарешті вже видно й квартал маленького мічмана. Ще трохи, — ось і він сам на своєму посту, заглиблений, як завжди, в спостереження. Ще трохи, — і видно відчинені двері, що запрошують увійти. Флоренс, яка, чим ближче до мети, тим більше прискорювала ходу, перебігла вулицю (за нею впритул і Діоген, очманілий від вуличного гармидеру), вбігла в крамницю і впала на порозі добре відомої нам маленької вітальні.

Капітан, стоячи у своїм лискучім капелюсі коло вогню, варив собі ранкову порцію какао, виклавши таку елегантну дрібничку, як кишеньковий годинник, на полицю каміна задля зручності нагляду за процесом варіння. Зачувши кроки й шелестіння сукні, капітан, прошитий думкою про страхітливу місіс Мак-Стінджер, обернувся саме в ту мить, коли Флоренс простягла до нього руку, заточилася й осіла на підлогу.

Збліднувши не менше за Флоренс — до останнього гудза на обличчі, — капітан підняв її, наче ляльку, й поклав на ту саму давню софу, де вона вже спала колись.

— Це ж Утіха серця! — мовив капітан, вдивляючись в її личко. — Це ж те миле дитя, що стало дорослою жінкою!

Капітан Катл так її шанував і сповнився таким благоговінням до неї, в цій новій її подобі, що й за тисячу фунтів не погодився б тримати її в обіймах, поки вона непритомна.

— Втіхо мого серця! — відступивши трохи, сказав капітан з величезною тривогою та співчуттям, що малювались на його обличчі. — Якщо можеш, кивни Недові Катлю бодай одним пальчиком!

Флоренс навіть не ворухнулася.

— Втіхо мого серця! — весь тремтячи, просив капітан. — Заради Уол-ра, втонулого в безодні морській, отямся і викинь хоч якийсь сигнал, коли можна!

Бачачи, що й такі промовисті вмовляння не діють, капітан Катл схопив зі стола миску з холодною водою і збризнув дівчині обличчя. Тоді, зваживши всю серйозність випадку і надзвичайно делікатно орудуючи своїм ручищем, каштан звільнив її від капелюшка, змочив водою чоло та губи, одкинув назад волосся, накрив їй ноги власним фраком, який задля цього стягнув із себе, поплескав її маленьку долоню — просто диво, яку маленьку в його руці! — і, помітивши, що повіки їй затремтіли, а губи ворухнулися, вже з легшим серцем вдававсь і далі до цих живодайних заходів.

— Веселіш! — казав капітан. — Веселіш! Тримайся, моя хороша, тримайся! Ну, ось! Уже й покращало. Головне — спокій, спокій і рівновага. Так держати! Випий ще краплю ось цього, — казав капітан. — Гаразд! Ну, як тобі, моя хороша, як тобі зараз?

Так і сяк пробуючи привести Флоренс до тями, капітан Катл, у чиїй уяві така річ, як годинник, пов’язувалась якимсь чином з процедурою лікування хворих, взяв свого годинника з полиці над каміном, почепив його на свій гачок і, тримаючи Флоренс за руку, уперто переводив очі з нього на неї, ніби сподівався, що циферблат якось подіє на дівчину.

— Ну, як тобі,моя хороша? — питав капітан. — Як тобі зараз? Здається, ти таки поміг їй, голубчику, — шепнув капітан сам до себе, схвально глянувши на годинник. — Тебе лиш переставити назад на півгодини зранку, та ще на чверть пополудні — і ти годинничок хоч куди, ліпшого і не знайдеш. Ну, а тепер як, панно-дівчинко моя?

— Капітане Катле! Це ви? — гукнула, підводячись трохи, Флоренс.

— Так, так, панно-дівчинко моя, — ствердив капітан, вибравши в поспіху саме цю вельми елегантну форму звертання як найлюб’язнішу з усього, що він міг придумати.

— І дядечко Уолтерів тут? — спитала Флоренс.

— Тут, хороша моя! — відказав капітан. — Ні, тут його вже давно нема. І слід пропав, відколи поплив шукати бідного Уол-ра. Одначе, — процитував капітан, — хоч згинув з очей, та для серця живий він… для Англії, й отчого дому, й краси!

— Тепер ви тут мешкаєте? — спитала Флоренс.

— Так, панно-дівчинко.

— Ой, капітане Катле! — крикнула Флоренс, стиснувши долоні, немов у нестямі: — Врятуйте мене! Візьміть мене до себе! Не кажіть нікому, що я тут! Я вам потім усе розкажу, коли зможу. У мене нема до кого піти, нікого в цілому світі. Не проганяйте мене!

— Прогнати тебе, моя панно-дівчинко? — обурився капітан. — Тебе, Втіхо мого серця? Зажди хвильку: ми зараз задраїмо отой люк та двічі повернемо ключ у замку!

З цими словами капітан, вельми спритно орудуючи єдиною своєю рукою та гачком, видобув заслінку на двері, примостив її як слід і зачинив двері на ключ.

Коли він знову присів біля Флоренс, вона взяла його руку й поцілувала. Безпомічність цього жесту, благання й довір’я, виявлені в ньому, невимовний смуток в її очах; душевний біль, який, з усього судячи, вона пережила й переживала зараз; все, що він знав з її минулого і що бачив тепер — самотність її, безборонність, втомлений вигляд, — все це разом з такою силою ринуло на добряка капітана, що він достоту розплився з жалю та співчуття.

— Панно моя дівчинко, — сказав капітан, тручи собі перенісся, аж доки воно засяяло, як натерта мідь, — не кажи Едвардові Катлові ні слова, поки не виплинеш на тихі води, а це буде не нині і ще не завтра. А щоб виказати тебе чи донести, де ти є, — ні, воістину, і з божою поміччю, цього я не зроблю, — катехізис, знайдеш, то зазнач!

Усе те — разом з цитатою й таким іншим — капітан виголосив одним духом і з неабияким піднесенням, скинувши капелюха на «ні, воістину» й заклавши його назад тільки по завершенню промови.

Флоренс залишалося тільки одне — висловити всю свою вдячність і віру, яку покладала на нього, що вона і зробила. Горнучись до цього грубуватого чоловіка як до останнього прихистку її зраненого серця, вона схилила голову на його чесне плече, оповила шию руками і була б уклякнула, як перед святим, але капітан угадав цей намір і стримав її, як і личить справжньому чоловікові.

— Спокійно! — сказав капітан. — Спокійно! Ти ще занадто слабенька, моя хороша, і мусиш прилягти. Отак, отак! — Те, як капітан вкладав Флоренс на софу й накривав її своїм фраком, було гідне ста найпоказніших урочистостей. — А тепер, — сказав він, — тобі треба поснідати, панно-дівчинко; та й собака щось з’їсть. А там підеш нагору, в кімнату старого Сола Джілса, і будеш собі спати, як янгол.

Мовлячи про Діогена, капітан погладив його по голові, і Діоген сприйняв цей перший порух більш-менш приязно. Під час застосування живодайних засобів він явно не знав, що йому робити — накинутись на капітана чи, навпаки, ввійти з ним у дружбу, і виражав це роздвоєння почуттів тим, що наперемінку то вихляв хвостом, то вишкірювався і час до часу гарчав. Та тепер усі сумніви його розвіялись. Було, видно, що він визнає капітана за одного з наймиліших людей, знайомством з якими кожен собака може тільки пишатися.

Засвідчуючи своє визнання, Діоген не відходив від капітана, поки той готував чай з грінками, і виказував жвавий інтерес до його господарства. Та надаремно старався люб’язний капітан: Флоренс, попри всі намагання хоч якось пошанувати його працю, не могла їсти нічого, тільки плакала і плакала.

— Ну-ну! — примовляв чулий капітан. — Поспиш трошки, Втіхо мого серця, і краще діло піде. Зараз і ти свою порцію дістанеш, хлопче, — удався він до Діогена, — і будеш нагорі пильнувати свою господиню.

Однак Діоген, що досі з блиском в очах й зі слиною в роті поглядав на призначений для нього сніданок, замість припасти пожадливо до виставленої перед ним миски, нашорошив вуха, кинувся до порога й заходився шалено гавкати, пхаючи морду під двері, наче хотів підкопом вибратися звідси.

— Може, там хтось є? — стривожилася Флоренс.

— Ні, панно-дівчинко моя, — відказав капітан. — Хто б там стояв отак без звуку? Не лякайся, моя хороша. То просто перехожі.

Та Діоген усе ж гавкав і гавкав та знай підкопувався під двері у завзятому шалі, а з кожною передишкою, яку робив, аби прислухатись, набирав видно, ще більшої певності, бо знову, вже вкотре, брався за те саме. Навіть коли його вмовили таки вернутися до сніданку, він потрюхикав туди з вельми нерішучим виглядом та й, не хлебнувши ні разу, погнав назад у новому нападі шаленства.

— А якщо там хтось підслухує? — прошепотіла Флоренс. — Хтось, може, мене вислідив і прийшов за мною.

— Часом не та молодичка, га? — сяйнула капітанові блискуча думка.

— Сюзанна? — Флоренс похитала головою. — О, ні. Сюзанна вже давно пішла від мене.

— Не втекла, сподіваюсь? — мовив капітан. — Тільки не скажи, що ота молодичка зрадила, моя хороша!

— О, ні-ні! — скрикнула Флоренс. — То найвірніша душа на світі!

З цією відповіддю капітанові неабияк відлягло від серця, і він виразив своє задоволення тим, що скинув капелюх, поклепав себе по голові зіжмаканою хустинкою та кілька разів, з безмірною втіхою й сяючим обличчям, зауважив, що так він і знав.

— Ну, то що — ти вже заспокоївся, братику? — звернувся капітан до Діогена. — Нікого там і не було, панно-дівчинко, господь з тобою!

Діоген був не зовсім певен цього. Чимось ті двері таки зваблювали його час од часу, і він крутився там, нюшкуючи, та гарчав сам до себе, не можучи забувати те, що відбулося. Пригода ця, а також помічена капітаном утома та кволість Флоренс штовхнули його на думку, що слід негайно перетворити кімнату Сола Джілса на місце для відпочинку. Отож він спішно подався нагору і облаштував там усе так гарно, як тільки дозволили йому вигадливість і засоби.

Там уже й так було чисто, і капітан, як людина порядку, звикла робити все так, як на кораблі, покрив зверху все ліжко чистим білим простирадлом. Туалетний столик, із не меншою винахідливістю він обернув на різновид вівтаря, розмістивши на ньому дві срібні ложечки, горщик з квітами, підзорну трубу, свій знаменитий годинник, кишеньковий гребінець і пісенник — одне слово, невеличку й добірну колекцію раритетів. Заслонивши вікно і розправивши килим на підлозі, капітан з великою втіхою оглянув творіння своїх рук та спустився назад у маленьку вітальню, щоб занести Флоренс до її будуара.

Капітан і гадки не припускав, що Флоренс може дійти туди самотужки. А якби й припустив, то вважав би, що дозволити їй це зробити означало б переступити закон гостинності. Флоренс була занадто квола, щоб сперечатися з ним, і капітан, не гаючись, одніс її нагору, поклав на ліжко й укрив своїм розлогим вахтовим плащем.

— Панно-дівчинко моя, — сказав капітан, — ти тут у такій безпеці, як на соборі святого Павла, коли забрано драбину. Сон — ось що тобі потрібне насамперед, і хай він підкріпить тебе, буде мов бальзам для зраненої душі, коли вона квилить. Якщо тобі, Втіхо мого серця, буде чогось треба, що можна дістати в цьому скромному домі чи в місті, дай лишень знати Едвардові Катлу, котрий курсуватиме отам під дверима, і він затріпоче з радощів.

Завершуючи, капітан, за всіма правилами мандрівного лицарства, поцілував простягнену йому руку й навшпиньках вийшов з кімнати.

Спустившись у маленьку вітальню, капітан Катл провів спішну нараду сам із собою і вирішив на кілька хвилин одчинити двері на вулицю та пересвідчитись, що принаймні тепер там ніхто не никає. Отож він їх відчинив широко, став на порозі й почав пильно обстежувати всю вулицю через окуляри.

— Як ся маєте, капітане Джілсе? — спитав чийсь голос поруч.

Опустивши очі, капітан виявив, що, поки він озирав обрій, до борту його прибився містер Тутс.

— А ви, як ся маєте, хлопче? — озвався капітан..

— Добре, досить добре, спасибі, капітане Джілсе, — сказав містер Тутс. — Мені, знаєте, тепер завжди якось не так, як би хотілося. І вже, мабуть, ліпше не буде.

У розмові з капітаном містер Тутс, згідно з укладеною між ними угодою, ніколи далі натяків на цю провідну тему його життя не йшов.

— Капітане, Джілсе, — мовив містер Тутс, — якби я міг мати втіху перемовитись із, вами про дещо… дещо, не звичайне.

— Та… бачиш, хлопче, — відповів капітан, простуючи до маленької вітальні. — Я сьогодні не зовсім, як кажуть, вільний, тож буду вельми радий, коли ви напнете вітрила.

— Авжеж, капітане Джілсе, — сказав Тутс, що рідко тямив мову капітанову. — Напнути вітрила — це саме те чого я хочу. Звичайно.

— Коли так, то напинайте, — погодився капітан.

Величезна таємниця — під дахом його дому спала міс Домбі — і те, що навпроти сидів безневинний містер Тутс і гадки про це не маючи, так сильно хвилювала капітана що на чолі йому виступав піт і, поволі, витираючи його, з лискучим капелюхом у руці, він ніяк не міг відвести очей від містера Тутса. Містера Тутса, який теж, здавалося, мав таємничі підстави для нервозної поведінки, цей невідривний погляд увігнав у таке невимовне збентеження, що він якийсь час мовчки й тупо дивився на капітана, соваючись на стільці, поки нарешті промовив:

— Перепрошую, капітане Джілс, але чи не бачите ви в мені чогось незвичайного?

— Ні, хлопче, — відповів капітан. — Нічого.

— Бо я, знаєте, — захихотів містер Тутс, — і сам добре знаю, що змарнів. Ви можете цілком спокійно сказати мені це. Я… мені навіть буде приємно. Берджес і К ° навіть мірку мою змінили, так я схуд. І це для мене велика втіха… Я… я радий цьому. Я б, радше, взагалі зійшов нанівець, якби міг. Я, знаєте, капітане Джілсе, звичайна тварина, що пасеться на цій землі.

Що довше розводився містер Тутс, то дужче гнітила капітана його таємниця і важчав його погляд. Прагнучи зберегти таємницю і спекатися гостя, капітан що далі, то більше непокоївся, боявся і знічувався, — якби йому довелось розмовляти з марою, то, мабуть, на душі в нього було б спокійніше.

— Але що я хотів сказати, капітане Джілсе, — мовив містер Тутс. — Опинившись спозаранку у ваших краях… правду кажучи, я йшов до вас поснідати. Бо ж мені, знаєте, тепер зовсім не спиться. Я тепер, можна сказати, як нічний сторож, тільки що платні не дістаю, та й сторожа думки не мучать.

— Давай далі, хлопче, — владним голосом проказав капітан.

— Авжеж, капітане Джілсе, — погодився містер Тутс. — Цілком слушно! Опинившися спозаранку у ваших краях (десь із годину тому) і побачивши, що двері зачинені…

— Що? То це ви там вистоювали, братику? — спитав капітан.

— Аж ніяк, капітане, — відповів містер Тутс. — Я й хвилиночки не затримався. Думав, вас нема вдома. Але той чоловік сказав мені… до речі, капітане Джілсе, ви не тримаєте собаки, правда?

Капітан Заперечливо похитав головою.

— Отож. І я так само казав. Я знав, що у вас нема собаки. Є, правда, один, капітане Джілсе, пов’язаний із… але вибачте. Це заказана тема.

Капітан дивйвся на містера Тутса, аж поки йому здалося, що той став удвічі більший; і чоло капітанове знову зарясніло потом, коли він подумав, що Діогенові може заманутися зійти вниз, щоб скласти їм товариство.

— Той чоловік сказав, — вів далі містер Тутс, — що чув, ніби в крамниці гавкав собака, чого, я знав, бути не могло, і так йому і сказав. Але він так твердо стояв на своєму, наче бачив того пса на власні очі.

— А який чоловік, хлопче? — звідався капітан.

— От у тому-то й річ, капітане Джілсе, — мовив містер Тутс, дедалі більше нервуючись. — Я не здужаю сказати, що могло статися, а чого статися не могло. Я просто не знаю. Я Завжди вплутуюсь у таке, чого до кінця й не розумію, і мені здається, в мене не все гаразд… там… ну, тобто в моїй голові.

На знак згоди капітан кивнув своєю.

— Але той чоловік, коли ми з ним пішли разом, сказав, ніби ви знаєте, що могло б трапитися за даних обставин — дуже підкреслив оте «могло б» — і що коли вас попросять підготуватися, то ви, безперечно, прийдете підготовлені.

— А хто ж той чоловік, хлопче? — знову спитав капітан.

— Не знаю, просто не знаю, капітане Джілсе, — відповів містер Тутс. — Навіть гадки ніякої не маю. Та, прийшовши, я застав його у вас під дверима, і він спитав, чи я ще прийду: я сказав, що прийду, а він спитав, чи я вас знаю, я сказав, що так, маю честь бути з вами знайомим — ви зробили мені честь вашим знайомством (після деяких наполягань з мого боку), а він сказав, коли так, то чи не сказав би я вам того, що я вам уже сказав, — про дані обставини та про підготовленість, і чи не попросив би вас, як тільки побачу, заскочити бодай на хвилинку, бо справа надзвичайно важлива, до містера Броглея — маклера, тут, за рогом. І знаєте, що я скажу, капітане Джілсе… хай там що, я певен, то дуже важливо, і якщо ви хочете заскочити туди зараз, я на вас тут почекаю.

Капітан, шматований страхом, що, не пішовши, може якось пошкодити Флоренс, і жахом, що, коли залишить дім на містера Тутса, той може ненароком викрити його таємницю, утілив образ душевної розпуки, не побачити його не міг навіть містер Тутс. Але цей молодий джентльмен, вважаючи, що його друг-навігатор просто готується до зустрічі, яка його чекає, був цілком задоволений і не без хихотіння оцінив свою власну розважливість у ціліц тій справі.

Нарешті капітан вибрав менше з двох лих — побігти до Броглея, замкнувши попередньо хід на гору й поклавши ключа собі в кишеню.

— Якщо ви не образитесь, — трохи присоромлено і зніяковіло сказав він містерові Тутсу, — за те, що роблю так, братику.

— Капітане Джілсе, — відповів містер Тутс, — хоч би хцо ви робили, мене все задовільняє.

Капітан щиро подякував йому і, обіцяючи повернутись за п’ять хвилин, пішов шукати чоловіка, який передав містеру Тутсові таке загадкове доручення. Полишений на самого себе, бідолашний містер Тутс простягся на софі, й гадки не маючи, хто лежав тут перед ним, і, дивлячись на віконце в стелі та мріючи про міс Домбі, стратив усяке відчуття місця і часу.

Та це вийшло й на краще, бо капітан був відсутній хоч і недовго, та все ж значно довше, ніж гадав. І повернувся дуже блідий та схвильований, — можна було навіть подумати, що він плакав. Здавалося, він утратив дар мови, і, лиш удавшись до буфета та хильнувши рому з гранчастої пляшки, перевів дух, сів у крісло й затулив рукою обличчя.

— Капітане Джілсе, — лагідно сказав містер Тутс, — сподіваюся, нічого поганого не сталося?

— Спасибі, хлопче, — відповів капітан, — нічогісінько. Якраз навпаки.

— Ви трохи ніби сам не свій, капітане Джілсе — зауважив містер Тутс.

— А так, хлопче, — ствердив капітан. — Я таки приголомшений. Справді.

— Чи не можу я стати чимсь у пригоді, капітане Джилсе? — спитав містер Тутс. — Коли так, то я до ваших послуг.

Капітан одвів руку від обличчя, глянув на нього з дивовижною ніжністю та жалем, взяв його руку й міцно потис.

— Ні, спасибі, — сказав капітан. — Нічим не можете. Єдина послуга, якої у вас прошу, — залишити наразі мене самого. Бачу, братику, — і ще раз потис йому руку, — що після Уол-ра — ви найкращий у світі хлопець, хоч і іншого гатунку.

— Слово честі, капітане Джілсе, — відповів містер Тутс, поплескавши капітанові руку перед тим, як ще раз її стиснути, — мені надзвичайно приємно, що ви про мене такої доброї думки. Дякую.

— Ну, то веселіш і не хнюпся! — поляскав його по спині капітан. — Чого там! Не одна ж красуня по землі Ходить.

— Тільки не для мене, капітане Джілсе, — посмутнішав Містер Тутс. — Не для мене, запевняю вас. Мої почуття до міс Домбі такі невимовні, що серце моє — як безлюдний острів, і вона живе там одна. Я марнію з дня на день і пишаюся цим. Якби ви бачили мої ноги, коли я роззуваюся, ви могли б мати уявлення про те, що таке любов без взаємності. Мені виписали хінін, але я його не заживаю, бо ніякого тонусу собі піднімати не хочу. Не хотів би. А втім, це заказана тема. Бувайте здорові, капітане Джілсе!

Щиро відгукнувшись на дружнє прощання містера Тутса, капітан зачинив за ним двері і, похитуючи головою, з тим же дивним виразом ніжності та жалю подався нагору глянути, чи не потрібен він Флоренс.

Вид у капітана, коли він ішов нагору, був цілком одмінний. Витираючи очі хустинкою, він, як і вранці, тер рукавом перенісся, але обличчя його стало зовсім інше. То він здавався надзвичайно щасливим, то — сумним, але поважність, якої набрали риси його обличчя, була для них явищем цілком новим і так їх скрасила, наче вони Зазнали певного ошляхетнення.

Він обережно, двічі чи тричі, постукав гачком у двері до Флоренс і, не діставши відповіді, наважився спершу зазирнути, а тоді й зайти досередини, — останньому, мабуть, сприяло прихильне ставлення Діогена, що розтягшись біля її ліжка, помахав хвостом і кліпав очима на капітана, не завдаючи собі труду встати з місця.

Сон у Флоренс був неспокійний, вона стогнала, і капітан Катл, сповнений побожного благоговіння перед її молодістю, вродою і горем, поправив подушку, краще обтулив її плащем, що де-не-де сповз, ще щільніше заслонив вікно, щоб їй ліпше спалося, та, тихенько вислизнувши з кімнати, став чатувати на сходах. І все це було зроблено так обережно й нечутно, як зробила б і Флоренс.

Хтозна, чи й буде колись у цьому складному світі відповідь на питання: що є прекраснішим свідченням доброти Всевишнього — тендітні пальчики, створені для співчутливого, ніжного дотику, здатні погамувати страждання і біль, чи груба, шкарубка рука капітана Катла, яку серце миттю напутить, злагіднить і скерує!

Забувши свою бездомність та сирітство, спала Флоренс на ліжку, а капітан Катл чатував на сходах. Іноді голосніший стогін чи схлип гнав його до дверей, та з часом сон її став спокійніший, і вахту капітанову не тривожило вже ніщо.