Домбі і син

Розділ п’ятдесят третій

Було ще двоє людей, кревних родичів зрадника — брат і сестра, яких він відрікся і на яких провина його впала чи не важчим тягарем, ніж на того, кого він скривдив так тяжко. Влізливий, надокучливий світ зробив містеру Домбі ту послугу, що наддав йому снаги для погоні і помсти. Світ розбурхав його гнів, вжалив його гординю, втілив у новий образ провідну ідею його життя, і потреба вдовольнити свій гнів стала для нього метою, на якій зосередились усі його думки і помисли. Вся впертість й непримиренність його твердої, непробивної вдачі, вся його похмура замкнутість, перебільшене відчуття власної значущості і ревниве почуття протесту при найменшій недооцінці цієї значущості — все те скерувалося в одному напрямку, як потічки у єдине річище, і несло його за собою. Найбільш поривчастий, найбільш запальний представник роду людського і то виявився б поступливішим супротивником у поєдинку, аніж понурий містер Домбі, доведений до такого стану. Дикого звіра і то легше було б завернути чи вмовити, ніж оцього солідного джентльмена в його крохмаленій, без зморщечки, краватці.

Але вже сама гарячковість його наміру була для нього своєрідним замінником дії. Доки він не знав, де ховається зрадник, намір цей відволікав його думки від власного нещастя й розважав іншими планами. Брат же і сестра його облудного улюбленця не мали такої втіхи; все в їхнім житті — минулім і сучаснім — надавало його переступові в їхніх очах ще більшої огидності.

Сестра, мабуть, і думала подеколи з сумом, що якби вона залишилась при ньому, його товаришем і другом, то він, може, й не опустився б до такого злочину. Та якщо й думала так, то без жалю за тим, що зробила, без найменшого сумніву, — що вчинила так, як велів їй обов’язок, і без того, щоб якось оцінити чи переоцінити свою саможертву. Та коли подібна думка приходила її грішному й покаянному братові — а таке бувало іноді, — то вливалася в його серце докором настільки болючим, що годі було той біль витерпіти. Про те, щоб помститися жорстокому братові, він не мав і гадки. Нові самозвинувачення, нові самокартання за власне нікчемство, за безчестя, в якому і розрадою, і докором сумління водночас було те, що він ніс його не сам, — ось єдині думки й почуття, що їх збурила у ньому ця ганебна новина.

Того самого дня, вечір якого описаний у попередньому розділі і впродовж якого світ містера Домбі винятково був заклопотаний втечею його дружини, вікно кімнати, де брат і сестра сиділи за раннім сніданком, заступила раптом тінь чоловіка, що сходив на ганок: був то Перч-посильний.

— Я вийшов з Болс-Понда зарання, — сказав містер Перч, по-свійськи заглядаючи в кімнату й затримуючись, щоб ретельно, з усіх боків повитирати анітрохи не заболочені черевики, — щоб, як було мені сказано вчора ввечері, обов’язково принести вам записку, містере Турботе, ще до того, як ви підете з дому. Я мав би тут бути добрих півтори години тому, — смиренно мовив містер Перч, — ко ли б не здоров’я місіс Перч… Я сю ніч разів зо п’ять, їй-богу, думав уже, що її втрачу.

— Така хвора ваша дружина? — спитала Гаррієт.

— Бачите, міс, — сказав містер Перч, спочатку обертаючись, щоб старанно причинити двері, — надто вже вона перейнялася тим, що сталося в нашій фірмі. Нерви в неї дуже-вже, знаєте, делікатні й легко розстроюються. Хоча й для міцних нервів то удар немалий. Що й ви, без сумніву, по собі відчуваєте.

Гаррієт притлумила зітхання й поглянула на брата.

— Навіть я, людина маленька, та й то відчуваю по-своєму, — труснувши головою, вів далі містер Перч. — І то так, що не повірив би, якби сам того не пережив. Воно діє на мене… ну, просто як спиртне. Щодня встаю з таким відчуттям, достоту, ніби перебрав учора.

Зовнішній вигляд містера Перча підтверджував згадані ним симптоми. Було в нім щось нездорово-апатичне, що могло свідчити про знайомство з чаркою і що, в дійсності, безперечно було пов’язане з тими численними посиденьками в шинках, де його пригощувано й розпитувано, які траплялися йому тепер щоденно.

— Тому я й можу судити, — срібним голосочком муркотів містер Перч, знову трусячи головою, — про почування тих, хто взагалі ще й як причетний до цієї вельми прикрої події.

Тут містер Перч замовк, чекаючи звірянь, і, не одержавши їх, кашлянув у долоню. А що це нічого не дало — кашлянув у капелюх, та що й це нічого не дало — поклав капелюха на землю й вишпортав із-за пазухи листа.

— Наскільки я пригадую, відповіді не треба, — з люб’язною посмішкою сказав містер Перч. — Та, може, ви, з ласки своєї, проглянете його, сер?

Джон Турбот зламав печатку з іменем містера Домбі і, ознайомившись зі змістом — дуже коротеньким, — одказав:

— Так. Відповіді не передбачається.

— Тоді бажаю вам доброго ранку, міс, — мовив містер Перч, ступаючи крок до дверей, — і сподіваюся, ви не будете занадто зневірятись у зв’язку з останньою прикрою подією. Газети, — сказав містер Перч, ступаючи два кроки назад і звертаючись одночасно до обох, брата і сестри, особливо таємничим шепотом, — такі жадібні на новини, що ви просто уявити собі не можете. Один тип з недільної газети — такий, у синьому плащі й білому капелюсі, що перед тим напрошувався дати мені хабаря — чи треба казати, з яким успіхом? — нишпорив учора в нашому дворі аж до двадцяти хвилин на дев’яту! Я сам бачив, як він заглядав до контори через щілину в замку, та тільки замок патентований і нічого там не побачиш. А ще один, — сказав містер Перч, — з аксельбантами, цілий божий день у «Королівському Гербі» висиджує. Минулого тижня я випадком кинув там якесь зауваження, а на другий день, в неділю, дивлюсь — вже воно й видрукуване, — дива та, й годі!

Містер Перч поліз за пазуху, немов за отією статтею, але, не одержавши заохочення, витяг звідти свої боброві рукавиці, підхопив свій капелюх і попрощався; однак ще до полудня містер Перч встиг розповісти добірній аудиторії «Під Королівським Гербом» та й не лише там, як міс Турбот, обливаючись сльозами, хапала його за руку, говорячи «Ох, любий, хороший Перче! бачити вас — єдина моя втіха тепер!», і як містер Джон Турбот сказав жахливим голосом: «Перче! Я зрікся його! Ніколи не згадуйте навіть, що він мені брат».

— Любий Джоне, — сказала Гаррієт, коли вони лишилися самі й деякий час сиділи мовчки, — в тім листі погані новини?

— Так. Але нічого несподіваного, — відповів він. — Я вчора бачив того, хто його писав.

— Хто писав?

— Містер Домбі. Він двічі пройшов через контору, коли я там був. Доти мені вдавалося його уникати, але ж годі було мріяти, що так буде завжди. І це цілком природно, що моя присутність здається йому образливою. Я сам відчував, що так мусить бути.

— Він же не сказав цього?

— Ні. Він нічого не сказав, та я бачив, що він спинив погляд на мені, тож був готовий до того, що мало статися… що вже сталося. Мене звільнили?

Вона намагалася втримати якомога погідніший, якомога менш розгублений вигляд, але новина, хай там що, була гнітюча.

— «Зайве пояснювати, — читав листа Джон Турбот, — чому ваше ім’я звучало б тепер недоречно у будь-якому, хай і найвіддаленішому зв’язку з моїм, і чому бачити того, хто його носить, щодня було б для мене нестерпно. Повідомляю вас, що від сьогоднішнього дня всі службові справи між нами припинено, і прошу вас не робити надалі ніяких спроб відновити ваші взаємини зі мною чи з моєю фірмою». Ще вкладено чек, за щедрістю рівний словесному супроводу, і ось я — вільний. Бог свідок, Гаррієт, — це ще дуже поблажливо й чемно, коли зважити всі обставини!

— Якщо взагалі карати тебе за чужу провину — це поблажливо й чемно, Джоне, — м’яко відповіла вона, — то я згідна.

— Всі ми йому, як погане знамення, — мовив Джон Турбот. — Він має всі підстави морщитись на саму згадку про нас і вважати, що у нас нечиста проклята кров. Я й сам би так думав, коли б не ти, Гаррієт.

— Не говори так, брате. Коли ти, як кажеш, маєш особливі підстави — але це ти так вважаєш, не я! — любити мене, звільни мене від потреби слухати такі дикі, безглузді слова.

Він затулив обличчя руками, та коли вона підійшла, дозволив їй узяти одну руку в свої.

— По стількох роках служби, ця відставка, я знаю, дуже прикра річ, — сказала сестра, — а причина її — страшна для нас обох. Та жити треба, тож мусимо шукати заробітку. Що ж! Лякатися цього нічого. Не журитися — пишатися треба, що ми боремось, Джоне, і боремося разом.

Усміх бринів у неї на вустах, коли вона цілувала його в щоку, примовляючи, щоб не падав духом.

— Ох, сестро дорогенька! Прив’язала себе, з великодушності своєї, до пропащого чоловіка! Який ні доброго імені не має, ні друга єдиного, ще й твоїх друзів від тебе віднадив!

— Джоне, — рука її миттю лягла на його вуста, — перестань! Ради мене. Ради нашої багаторічної дружби!

Він мовчав.

— А тепер дозволь мені сказати, — тихенько підсіла до нього, — що я, як і ти, давно вже чекала цього. І коли я думала над цим, і боялася, що до цього прийде, і готувалася, як могла, до цього, отоді я й вирішила — коли воно станеться, відкрию тобі один секрет: у нас є друг.

— Ну, і як звати цього нашого друга, Гаррієт? — з журливою посмішкою відгукнувся брат.

— Щиро кажучи, не знаю, але колись-то він так серйозно, переконано запевняв мене в своїх приязних почуттях і в бажанні допомогти нам, що я йому й досі вірю.

— Гаррієт! — вигукнув здивований брат. — А де ж він живе, той друг?

— Я й цього не знаю, — відповіла вона. — Зате він знає нас обох і наше минуле, все наше не бозна-яке минуле, Джоне. Тому-то я, з його ж поради, і втаїла від тебе, що він тут був, — боялась, що це знайомство буде тобі неприємне.

— Тут! Він був тут, Гаррієт?

— Тут, у цій кімнаті! Один раз.

— Що ж то за один?

— Немолодий уже. «Вже сивий — як він сам сказав — і дедалі сивіший». Але великодушний чоловік, і щирий та добрий, — я певна.

— І ти його тільки раз бачила, Гаррієт?

— В цій кімнаті тільки раз, — одповіла сестра, і щоки її торкнув легесенький, перелітний рум’янець, — але бувши тут, він попросив дозволу бачити мене раз на тиждень мимохідь, аби пересвідчитися, що все гаразд, і що нам нічого не потрібно від нього. Бо я йому сказала, коли він пропонував свої послуги, — заради чого й прийшов був, що нам нічого не потрібно.

— І раз на тиждень…

— Раз на тиждень, відтоді — і завжди того самого дня й о тій самій порі — він тут проходить; завжди пішки, і завжди в одному напрямі — до Лондона; і ніколи не спиняється, тільки що кланяється, й весело помахує рукою, як добрий, зичливий опікун. Обіцяв, що так робитиме, — тоді, як пропонував оці дивні побачення, — і виконував свою обіцянку, ще й так чесно та мило, що навіть коли я, на самому початку, й непокоїлася трохи (хоч не можу сказати, що справді непокоїлася, Джоне, — він здавався таким відкритим і щирим!), то все це дуже скоро минуло, і я навіть раділа, коли надходив той його день. Останнього понеділка — першого після тої страшної події — він не з’явився, і я ще подумала була, чи не пов’язана якось його відсутність з тим, що сталося.

— Як саме? — спитав брат.

— Не знаю, як. Я лише подумала про такий збіг обставин, а пояснень не шукала. Я певна, що він ще прийде. А коли прийде, то дозволь, любий Джоне, сказати йому, що я призналася тобі нарешті, і познайомити вас між собою. Він, безперечно, допоможе нам улаштуватися наново. Він хоче стати нам у пригоді, і я пообіцяла, що коли б ми шукали друга, я згадаю за нього. Тоді він відкриє своє ім’я.

— Гаррієт, — мовив брат, що уважно слухав її розповідь, — опиши мені цього джентльмена. Мушу ж я знати того, хто так добре мене знає.

Сестра, якомога докладніш, описала і риси обличчя, і постать, і одяг свого гостя, але Джон Турбот — чи то тому, що таки не був знайомий з оригіналом, чи то через якісь неточності в описі, а може, через власну неуважливість, бо слухаючи її, походжав, замислений, по кімнаті, — не міг упізнати змальованого перед ним портрета.

Проте вони домовились, що він обов’язково побачить оригінал, як тільки той з’явиться. Уклавши цю угоду, сестра заходилась господарювати, а сивоволосий брат, колишній Турбот-молодший з фірми містера Домбі, присвятив свій перший день незвичної для нього свободи роботі в садку.

Пізно ввечері, коли брат читав уголос, а сестра сиділа над шитвом, хтось постукав у двері. В атмосфері невиразної тривоги й страху, що опосіли їх після втечі брата, цей стукіт, такий нечастий тут, прозвучав майже загрозливо. Брат пішов одчиняти, а сестра сиділа, боязно прислухаючись. Хтось заговорив до нього, він одповів, — схоже, був здивований; ще кілька слів — і до кімнати вступило двоє.

— Гаррієт, — неголосно сказав брат, присвічуючи пізньому гостеві, — це містер Морфін: джентльмен, що у Домбі віддавна, разом з Джеймсом.

Гаррієт одсахнулася, немов побачила мару. В отворі дверей стояв їхній невідомий друг, — з чорним, шпакуватим волоссям, з рум’яним обличчям, високим, чистим, чолом і карими очима, — чиє існування вона так довго тримала в таємниці!

— Джоне! — ледве видихнула вона. — Це той самий джентльмен, про якого я тобі говорила!

— Цей джентльмен, міс Гаррієт, — мовив гість, ввіходячи — бо пристав був на порозі, — дуже радий чути це від вас. Ідучи сюди, він цілу дорогу думав та гадав, як би пояснити свою появу, і так нічого й не придумав. Я не зовсім чужий тут, містере Джоне. Ви були страшенно здивовані, вздрівши мене у себе під дверима, і, бачу, тепер дивуєтеся ще більше. Ну, що ж, за даних умов це цілком зрозуміло. Не були б ми рабами звички, то й дивувалися б удвічі рідше.

Кажучи це, він привітав Гаррієт з тим милим виявом сердечності, навпіл із пошаною, який так добре був їй упам’ятку, і сів поруч неї, знявши рукавички та кинувши їх у капелюх, що поклав був на стіл.

— Хоча нічого дивного в тому, — сказав він, — що мені захотілося познайомитися з вашою сестрою, містере Джоне, і що я в отакий спосіб здійснив своє бажання, немає. Як нема чого дивуватися й регулярності моїх візитів, відколи ми познайомились (про що вам, напевне, вже розповіли). Вони хутко переросли в звичку, а ми ж і є раби звички… раби звички!

Вклавши руки в кишені й відкинувшись на спинку крісла, він дивився на брата з сестрою, начеб йому було цікаво бачити разом їх обох, і проводив далі, якимсь роздратовано-задумливим тоном:

— Це та сама звичка, що в одних із нас — тих, хто вартий чогось кращого, — плекає чисто люциферову гординю і впертість, в других — підлість, а в більшості — байдужість, що з дня на день, залежно від того, з якої глини хто зліплений, робить нас дедалі твердішими — як статуї, і, як статуї, нечулими до нових вражень і поглядів. Доказом цьому… доказом цьому можу служити я сам, Джоне. Багато років — скільки, уточнювати зайве, — вносячи свою невеличку, строго визначену частку в керівництво фірмою Домбі, я бачив, як ваш брат (який виявився мерзотником! Ваша сестра дарує мені цю вимушену згадку), що не день, то поширював там свій вплив, доки не прибрав до рук і хазяїна, і всі його справи; бачив, як ви гаруєте щодня за своєю конторкою в темнім кутку, і був цілком задоволений, не маючи іншого клопоту поза колом своїх обов’язків, дозволяючи, без зайвих запитань, щоб усе круг мене крутилося собі день у день, як машина, своєю звичкою, що стала й моєю теж. Я звик до цього всього, і вважав, що все так і має бути, що все гаразд. Незмінно я мав свої вечори по середах, наш квартет збирався регулярно, віолончель моя звучала добре, і в моєму світі все йшло як слід, — принаймні без особливих змін, а коли й траплялося щось більше чи менше, то це мене не обходило.

— Можу поручитися, що весь цей час нікого у фірмі не любили й не шанували так, як вас, сер, — озвався Джон Турбот.

— Ха! За те, що добродушний і поступливий? — відказав той. — Теж звичка. Зручна для хазяїна, зручна для його управителя, а найзручніша для мене. Я робив усе те, що мені належало робити, не запобігаючи перед ними обома, і був радий, що на своїй посаді можу без цього обійтися. Так ішло б… Так ішло б собі й досі, коли б не те, що в кабінеті у мене затонкі стіни, можете потвердити своїй сестрі що він відокремлений лише перегородкою від кімнати управителя.

— Так, це суміжні кімнати, колись, певно, була одна, яку розділили надвоє, як містер Морфін каже, — мовив брат і знов перевів погляд на нього, чекаючи продовження.

— Я свистів, виспівував — цілу бетховенську мі-мінорну сонату виконав, даючи йому взнаки, що до мене все чути, — сказав містер Морфін, — та він не звертав на те уваги. Звичайно, мені не часто доводилося чути якісь приватні розмови. Та коли таке й траплялося, я, щоб не слухати, виходив геть. Я вийшов був і під час бесіди двох братів, Джоне, в якій спочатку брав участь і молодий Гей. Але до того, як вийти, все ж таки дещо почув. Ви, мабуть, пам’ятаєте її настільки, щоб сказати вашій сестрі, про що йшла мова?

— Про наше минуле, Гаррієт, — тихо мовив її брат, — і про становище, його і моє, у фірмі.

— Суть тої бесіди не була новою для мене, але постала в новому світлі. І похитнула мене в моїй звичці — властивій дев’яноста відсоткам людей — думати, що довкола мене все гаразд тільки тому, що я до цього «всього» звик, — сказав гість. — Я мимоволі став пригадувати історію тих двох братів й замислився над нею. Здається, чи не вперше в житті замислився, і ось над чим: а як усі ті речі, такі для нас зараз природні й цілком звичайні — як виглядатимуть вони, коли подивитися на них з нової, відстороненої точки зору, до якої всі ми, швидше чи пізніше, мусимо прийти? Після цього випадку я став, можна сказати, вже не таким добродушним та поступливо-вдоволеним, як був.

Якусь хвилину він сидів мовчки, барабанячи пальцями по столі, а тоді спохопився і хутко попровадив далі, немов хотів якнайскорше висповідатись:

— Я ще не вирішив для себе, що маю робити і чи взагалі можу щось зробити, коли відбулася ще одна розмова між братами, де було згадано про їхню, сестру. Цього разу, слухаючи все те, що долітало до моїх вух, я не відчував ніяких гризот сумління. Вважав, що все те — моє по праву. Потім подався сюди — подивитись на ту сестру. Перший раз спинився коло хвіртки — з тою приключкою, буцім мене цікавить один ваш бідний сусіда; та збився з цієї ролі, і міс Гаррієт, здається, не відчула до мене довір’я. Вдруге я попросив дозволу зайти, зайшов і сказав усе, що хотів сказати. Сестра ваша тоді вказала мені причини, яких я не зважився спростовувати, чому вона мусить відмовитись від моєї допомоги; однак зв’язок між нами було налагоджено, і він не уривався до останніх днів, — коли-то важливі справи, що обсіли мене однедавна, стали на перешкоді.

— А я ж вас кожного дня бачив, сер, — мовив Джон Турбот, — й навіть не підозрював!.. Коли б Гаррієт хоч ваше ім’я могла вгадати…

— Сказати вам правду, Джоне, — перебив його гість, — я замовчував його з двох причин. Хтозна, чи першу з них можна вважати достатньою саму по собі, але хвалитися добрими намірами — це не діло, тож я вирішив у жодному разі не відкривати свого імені доти, доки не спроможуся зробити вам ту чи іншу реальну послугу. Друга причина — це те, що я завжди мав надію на такий поворот справ, який привернув би вашого брата до вас обох, а тому відчував, що коли б він, з його підозріливою, настороженою натурою, виявив нашу з вами приховану приязнь, то це могло б спричинитися до нового й фатального розриву. Я твердо вирішив — ризикуючи потрапити в його неласку, що, зрештою, мене не хвилювало, — при нагоді звернутися з клопотанням за вас до нашого голови; та що ж, коли через усі оті похорони, залицяння, весілля й домашні незгоди нам довгий-довгий час був за голову один лише брат ваш. Краще б ми, — тут голос його упав, — взагалі були безголовим трупом.

Наче усвідомлюючи, що останні слова вихопилися йому проти волі, він простяг одну руку сестрі, а другу братові й провадив далі:

— Я сказав усе, що хотів, і навіть більше. Хоч не все словами перекажеш, як, сподіваюся, ви й самі розумієте. Прийшов час, — за вельми нещасливих обставин, правда, — коли, Джоне, я можу стати вам у пригоді, не втручаючись у ту самопокуту, яка тривала стільки років і від якої, хоч не з власної волі нарешті звільнилися сьогодні. Вже пізно, і більше я нічого говорити не буду. Скарб, який маєте тут, ви берегтимете і без моїх порад чи нагадувань.

З цими словами він підвівся, щоб іти.

— Але першим вийдете ви, Джоне, — весело мовив він, — зі свічкою і без слів, що хочете сказати, — байдуже, які вони будуть. — Серце Джона Турбота було вщерть повне, і він, якби міг, радо вилив би його у цілу промову. — А мені дозвольте перекинутися словом з вашою сестрою. Ми вже колись говорили з нею віч-на-віч, і в цій-таки кімнаті. Правда, тепер, за вашої тут присутності, це виглядає більш природно.

Провівши очима Джона, він невимушено повернувся до Гаррієт і, стишивши голос, якось одразу споважнівши, сказав:

— Ви хочете спитати мене про людину, яка, на нещастя, доводиться вам братом.

— Я боюся питати, — відповіла Гаррієт.

— Ви кілька разів кинули на мене такий значущий погляд, що я, здається, можу передректи ваше запитання. Чи він не взяв грошей? Так?

— Так.

— Ні, не взяв.

— Дяка богові! — озвалася Гаррієт. — За Джона дяка.

— Те, що він багато в чому надуживав довір’я до нього, — сказав містер Морфін, — те, що провадив оборудки і спекуляції більше на користь собі, аніж фірмі, яку представляв; те, що він втягував фірму в авантюри, які часто приносили їй величезні збитки; те, що він завжди підігрував марнослав’ю та честолюбству хазяїна, коли його обов’язком було стримувати їх та показувати при змозі, до чого те чи інше може призвести, — все це, напевне, не здивує вас. Розпочато грандіозні операції, що мали б роздути репутацію фірми як необмеженої в коштах і незрівнянної з іншими торговельними домами, так що коли справи хоч трохи похитнуться, — а це вельми можливо, — буде руїна. В плетиві операцій, які фірма провадить по всіх кутках світу — в тому лабіринті, ключ від якого тримав тільки він, — він мав змогу (і, по-моєму, використовував її) маніпулювати різними, фактичними даними та видавати за факти різні прикидки та передбачення. Але зрештою… чи розумієте ви, мене, міс Гаррієт?

— Чудово розумію, — відповіла вона, не зводячи з нього переляканих, очей. — Прошу, кажіть все найгірше одразу.

— Зрештою, він, здається, немало постарався, аби відбити всі ті численні й розмаїті дані в секретних книгах таким чином, що досить лиш глянути, і видно усю картину. Так, ніби він хотів за одним махом- показати хазяїнові, до чого довело його ж фірму служіння тій пристрасті, якою той одержимий! А що брат ваш сам постійно прислужував тій пристрасті, лестячи їй, розбещуючи її — це річ безсумнівна. Ось у чім головна його провина перед фірмою.

— Ще одне слово перед вашим відходом, шановний, — сказала Гаррієт. — Усе це нічим не загрожує?

— Кому загрожує? — з ноткою вагання перепитав він.

— Честі фірми?

Якусь мить містер Морфін мовчки вдивлявся в її обличчя.

— Чую, що можу відповісти вам щиро і з повною довірою, — озвався він нарешті.

— О, так, можете! Цілком!

— Я певен цього. Чи не загрожує це честі фірми? Ні, не загрожує. Можуть виникнути деякі — більші чи менші — ускладнення, але загрози нема, хіба що… так, хіба що глава цієї фірми, не здатний змиритися з думкою про звуження її інтересів і рішуче неспроможний збагнути, що вона потрапила — чи може потрапити — зовсім не в те становище, в якому він завжди собі її уявляв, змусить її працювати над силу. Отоді наступить крах.

— Але нема підстав боятися цього? — сказала Гаррієт.

— Хай між нами не буде недомовленостей, — відповів він, стискаючи її руку. — До містера Домбі неможливо відступитися зараз — він набундючений, нерозважливий, різкий, нестримний. Але той стан крайнього роздратування і перезбудження, в якому він зараз, — цей стан може минути. Ну, тепер… Ну, тепер ви знаєте все — і найгірше, і найкраще. На сьогодні — годі, і на добраніч!

Він поцілував її в руку і, виходячи за двері, де чекав її брат, жартома відсторонив його, коли той налагодився щось сказати — мовляв, скаже, якщо захоче, іншим разом, бо ж вони ще побачаться невдовзі, та й не один раз, а тепер нема на те часу, — і швидко пішов геть, немов боявся почути бодай одне слово подяки.

Брат і сестра просиділи, розмовляючи біля каміна, майже цілісіньку ніч. Їм не хотілося спати, бо перед ними відкрився новий світ, і вони почувалися, наче двоє потерпілих, давним-давно викинутих на безлюдний берег, куди нарешті пристав корабель, — тоді вже, як вони погодилися з долею і втратили надію на інше життя. Але було в них і ще одне, зовсім інше відчуття, що не давало їм спокою. Темрява, з якої заблисло оте нове світло, погустішала, і тінь їхнього віроломного брата витала в будинку, куди ніколи не ступала його нога.

Її несила було збутися, навіть сонце не здужало прогнати її. Була вона тут і наступного ранку, і вдень, і ввечері. Особливо виразна й похмура була ввечері, як виявиться далі.

Джон Турбот пішов кудись з рекомендаційним листом од їхнього друга, і Гаррієт залишилась удома сама. Перебула на самоті кілька довгих годин, і ні сіре, непривітне надвечірня, ні сутінки, що насувались, аж ніяк не поліпшили її пригнічений настрій. Образ брата, давно не баченого і майже що чужого, поставав перед нею у щораз іншому вигляді, напуваючи її ляком. Вона бачила його мертвим, умирущим; їй здавалось, що він кличе її, дивиться на неї, супить брови. Картини, що малювала її уява, були такі реальні та яскраві, що, коли посутеніло, Гаррієт і голову боялася підвести, щоб десь у темному кутку не вздріти отого видива — плоду її збуреної фантазії. Раз їй явно привиділось, що він ховається в сусідній кімнаті, і хоч вона чудово усвідомлювала, яка це маячня, і не вірила їй, все ж примусила себе встати й піти туди — ради душевного спокою. Та марно. Тільки вона повернулася назад, як кімнату тут же наповнили ті самі страхітливі тіні, а щоб відкинути від себе ті невиразні страхи, їй треба було б сили не меншої, ніж зрушити з місця камінні гіганти, врослі у землю.

Вже майже зовсім споночіло, і Гаррієт, схиливши голову на руку, сиділа біля вікна, коли, відчувши раптом, як потемнішало в кімнаті, звела очі й мимохіть скрикнула. Крізь шибку на неї дивилось бліде, перелякане обличчя, з блудними очима, що наче шукали чогось у кімнаті, та за мить, спинившись на ній, загорілися вогнем.

— Впустіть мене! Впустіть мене! Мені треба поговорити з вами! І рука закалатала в шибку

Гаррієт відразу впізнала жінку з довгим чорним волоссям, яку колись однієї дощової ночі прихистила, пригріла й нагодувала. Природно, що, згадавши собі її безтямну поведінку, налякана Гаррієт, одсунувшись од вікна, застигла в тривозі і нерішучості.

— Впустіть мене! Дайте поговорити! Я вдячна вам, лагідна, слухняна… все, що хочете. Тільки дайте поговорити з вами!

Палка, благальна мова, серйозність обличчя, тремтіння двох побожно зведених рук, нотка жаху в голосі, що знаходила відгук в душі самої Гаррієт, перемогли її. Вона кинулася відчиняти двері.

— Можна зайти чи говорити тут? — сказала жінка хапаючи її за руку.

— Ну, і чого ви хочете? Що маєте сказати?

— Небагато, та тільки дайте мені сказати бо так і не скажу ніколи. Мене аж підмиває піти звідси. Начеб хто силою тягнув. Впустіть же, коли можете мені повірити цей один-однісінький раз!

Настирливість її знов перемогла, і обоє ввійшли у кухоньку, де вона вже сиділа колись біля вогню, їла та сушила одежу.

— Сядьте тут, — мовила Аліса, уклякнувши біля неї — і дивіться на мене. Ви мене пригадуєте?

— Так.

— Пригадуєте, я казала вам, хто я така і звідки прийшла — в лахмітті, зі скаліченою ногою, під тим страшенним вітром і дощем?

— Так.

— Пам’ятаєте, як я ще раз прийшла уночі, кинула в болото ваші гроші, прокляла вас і весь ваш рід? Тепер бачите — я перед вами на колінах. Думаєте я менш щира, як тоді?

— Якщо ви хочете просити пробачення. — м’яко мовила Гаррієт.

— Зовсім ні! — відрізала та, з гордим спалахом в очах. — Я прошу тільки, щоб мені повірили. А зараз самі скажете, чи варта я довір’я як тоді, так і зараз.

Вона й далі стояла навколішках, втупивши очі в вогонь, він висвітлював. Ті загублену вроду, виблискував на чорних розмаяних косах. Одне довге пасмо вона перекинула через плече, намотала на руку і, смикаючи та покусуючи його в задумі, вела далі:

— Коли я була молода й гарна, а за це, вона зневажливо сіпнула волосся в руці, - не те що не шарпали, а й не могли надивуватися ним, мати моя, що не дуже то цікавилась мною в дитинстві, визнала мої достоїнства, почала милувати мене і пишатися мною. Вона була бідна, ненаситна на гроші і думала заробити на мені. Якійсь високій пані і в голову не прийшло б так поставитись до своєї доньки — такого не буває, і всі те добре знають. Видно, матері, що отак виховують своїх дочок — так, що з цього тільки зло виходить, — трапляються тільки серед таких злиднів, як ми.

Задивившись у вогонь — немов забувшись, що її слухають, Аліса повела мову далі, наче вві сні, все тугіше намотуючи на пальці довге пасмо.

— Що з того вийшло, можна й не говорити. У таких, як ми, це не приводить до безчесних шлюбів — тільки до безчестя й погибелі. І мене привело до безчестя й погибелі — погибелі.

Стрепенувшись, вона відірвала замислений погляд від вогню і, дивлячись Гаррієт в обличчя, мовила:

— Я марную час, а він дорогий. Одначе, якби я всього цього не передумала — не була б я тут. Мене, кажу, це довело до безчестя й погибелі. Я стала лялькою, якою побавилися трошки і викинули — ще жорстокіше й без душніше, ніж це з ляльками роблять. І знаєте хто це зробив?

— Чого ви питаєте мене? — сказала Гаррієт.

— А чого ви тремтите? — гостро глянула на неї Аліса — Те, що він зробив, обернуло мене в диявола. Я впала в безчестя й погибель і падала дедалі нижче. Мене вплутали в одне пограбування в усе, крім поділу краденого, — а потім піймали й поставили на суд. У мене не було ні грошей, ні друзів. І хоч я була ще зовсім юна дівчина, я радше пішла б на смерть, ніж мала просити його, щоб замовив за мене слово, якби те слово й могло мене врятувати. Так! Пішла б на найгіршу смерть, яку лиш вигадати можна! Але моя вічно ненаситна мати пішла до нього від мого імені, розповіла все, як було насправді, й уклінно благала-просила останнього невеличкого дарунку — кількох фунтів — менше, ніж пальців на оцій моїй руці. Хто, як ви думаєте, зі своєї руки ані нівпальця мені не подав у моїй біді — мені, що, як гадав, лежала ниць під його ногами, — навіть у такій марничці, в знак пам’яті, мені відмовив, раденький, що мене зашлють подалі за кордон, звідки я вже не буду йому докучати, бо помру та згнию там? Хто це був, як ви думаєте?

— Чого ви питаєте мене? — повторила Гаррієт.

— А чого ж ви тремтите? — Аліса поклала свою руку на її, заглядаючи їй в обличчя. — Чи не тому, що відповідь у вас на губах? Це був ваш брат Джеймс.

Гаррієт тремтіла дедалі дужче, але погляду від гарячих очей, що впилися в неї, не відводила.

— Коли я довідалася, що ви — його сестра (а це було саме тієї ночі), я, хоча скалічіла та втомлена, повернулась сюди, щоб жбурнути вам ваш дарунок. Мені здавалося тієї ночі, що, скалічіла та втомлена, я б цілий світ обійшла, щоб зарізати його, як побачу, в якомусь глухому куті. Вірите ви, що я щиро цього хотіла?

— Вірю. Але, боже великий, навіщо ви знову прийшли?

— Після того, — сказала Аліса, усе ще не відпускаючи її руки й не зводячи з неї очей, — я його бачила! Я бачила його серед білого дня. Якщо досі у мені жевріла ненависть, то в цю мить вона спалахнула полум’ям. Ви знаєте, що він учинив зло гордій людині і в його особі здобув собі смертельного ворога. Що, коли я виказала його тій людині?

— Виказала! — повторила Гаррієт.

— Що, коли я знайшла одного, хто знав таємницю вашого брата; знав, як він утік; знав, куди втік і він, і його супутниця? Що, коли я змусила того чоловіка викласти все, що він знав, слово в слово, перед отим його ворогом, що слухав у схованці? Що, коли я тим часом сиділа й стежила за обличчям того ворога, і бачила, як воно мінялося, аж змінилося так, що перестало походити на людське? Що, коли я бачила, як він, наче божевільний, кинувся у погоню? Що, коли я знаю, що в цю хвилину він — не так людина, як нелюд, уже в дорозі і, за стільки часу, мав би вже наздогнати його?

— Заберіть руку! — відсахнулася од неї Гаррієт. — Ідіть звідсіля! Мені страшно від вашого дотику!

— Я зробила це, — вела далі Аліса, наче й не чула, і все дивилась на неї палючими очима. — Чи видно по мені, що я дійсно це зробила? Вірите ви тому, що я кажу?

— Боюсь, що мушу вірити. Пустіть мою руку!

— Ні, ще. Ще хвилиночку. Чи можете ви уявити собі, яким повинно було бути моє бажання помсти, коли я зробила це через стільки років?

— Страшним! — мовила Гаррієт.

— Отож, тепер, коли ви мене бачите, — хрипким голосом сказала Аліса, — тут, на колінах, перед вами, коли я торкаюся отак вашої руки й дивлюся отак вам в обличчя, ви можете повірити, що щирість, із якого я говорю, — це ке проста щирість, а те, що відбулося в моїй душі — не просто боротьба. Мені соромно вимовити це слово, але я змилосердилась. Я зневажаю себе; я змагалася з собою цілу ніч і цілий день. Але я, не знати чому, змилосердилась над ним і хочу виправити те, що наробила, коли ще можна. Я не хотіла б, щоб вони зустрілись, коли його переслідувач сліпий від люті й не тямить себе. Якби ви бачили його вчора ввечері, ви зрозуміли б, яка це небезпека.

— Але як цьому запобігти? Що я можу зробити? — скрикнула Гаррієт.

— Цілу ніч, — квапливо провадила Аліса, — він мені маривєя — хоч я не спала — весь у крові. Цілий день мені здавалося, що він коло мене.

— Що я можу зробити? — здригнувшись від її слів, повторила Гаррієт.

— Коли ви можете послати когось до нього, або написати йому, або переказати — не гайте часу. Він у Діжоні. Знаєте ви таке місто і де воно?

— Знаю.

— Застережіть його, що той, кого він зробив собі ворогом осатанів, і що він погано його знає, коли не боїться з ним зустрітися. Перекажіть, що ворог його уже в дорозі — я знаю це — і не бариться. Вмовте його, щоб тікав, поки ще не пізно, — якщо ще не пізно, — і уникав зустрічі з ним. За якийсь місяць-два все буде цілком інакше. Нехай зустрінуться: тільки щоб я не знала. Де завгодно — аби не там! Коли завгодно — аби не тепер! Хай його ворог шукає його й знаходить сам — тільки не з моєю допомогою! На моїй голові і без цього гріхів доволі.

Вогонь уже не виблискував в її чорнім, як агат, волоссі, на зведенім угору обличчі, в гарячих очах; пальці її вже не стискали руку Гаррієт, і місце, де вона стояла навколішках, було порожнє.