Домбі і син

Розділ сьомий

Міс Токс мешкала в невеликому темному будиночку, що колись, за найдавніших часів англійської історії, втиснувся в аристократичну дільницю лондонського Уест-Енду і тулився там у тіні, неначе бідний родич великої вулиці, що проходила тут же, за рогом, оточений великими кам’яницями, які холодно поглядали на нього. Закуток цей — і не двір, і не подвір’я — був найпохмуріший з усіх можливих закутків, де тривожно відлунював стукіт у будь-чиї двері. Звалася ця відлюдна місцина, де між бруківкою росла трава, Принцесиним Майданом. На Принцесиному Майдані стояла Принцесина Каплиця з деренчливим дзвоном, куди на недільну відправу сходилися інколи чоловік двадцять п’ять. Була тут і пивничка «Під Принцесиним Гербом», до якої вчащали вишукані лакеї. Перед пивничкою, за гратами, стояв паланкін, хоч ніхто не пам’ятав, щоб його коли-небудь виносили звідти, а погожими ранками на кожному шпичакові (що їх у гратах, за підрахунком міс Токс, було аж сорок вісім) з’являвся олов’яний кухоль.

Поруч із будинком міс Токс на Принцесиному Майдані стояв ще один приватний будинок, — не кажучи про величезні ворота з парою величезних молотків у вигляді лев’ячих голів, — їх ніколи не відчиняли, і вважалося, що то був колись в’їзд до чиїхось стаєнь. на Принцесиному Майдані і справді тхнуло стайнею. Із спальні міс Токс, що виходила вікнами на задвірок, було видно стаєнний двір, де конюхи за всякою роботою помагали собі несамовитим галасом і де на стінах, знадвору, неначе Макбетові знамена, завжди були порозвішувані найінтимніші частини туалету, що належали візникам, їхнім дружинам та дітям.

Власником другого будинку на Принцесиному Майдані був колишній дворецький, одружений з економкою, що винаймав мебльовані кімнати одному самотньому джентльменові, а саме вирлоокому майорові з синюшною шкірою й дерев’яними рисами обличчя, в зовнішності якого міс Токс, за її ж словами, вбачала «щось воістину військове». Між майором і міс Токс існував обмін газетами та брошурами і подібні до цього платонічні взаємини, що підтримувалися через посередництво темношкірого денщика, якого міс Токс називала «тубільцем», не пов'язуючи з цим словом жодного географічного уявлення,

Мабуть, у цілому світі не було таких тісних сіней та; сходів, як у будинку міс Токс. Мабуть, взятий у цілому, від димаря до порога, це був найневигідніший і найкривобокіший дімок в Англії. Зате, як казала міс Токс — «що за розташування!» Взимку денного світла було в ньому обмаль, сонце не зазирало туди й за найкращої пори року, про повітря годі й згадувати, вуличного руху — ніякого. І все ж міс Токс казала: «що за розташування!» Так само казав і синюшний вирлоокий майор. Він пишався Принцесиним Майданом, і в своєму клубі при першій-ліпшій нагоді переводив розмову на когось із вельможних осіб за рогом, аби мати приємність підкреслити, що він йому сусіда.

Миршавий будинок, де мешкала міс Токс, був її власністю і дістався їй у спадок від покійного власника медальйончика, що скидався на сумнівний самородок, — мініатюрний портрет його в напудреній перуці з косицею урівноважував рукавичку для чайника, що висіла з протилежного боку каміна. Більша частина меблів теж була з часів напудрених перук з косицями, в тім числі грілка для тарілок, що геть захиріла і, розповзаючись на своїх чотирьох ніжках, потрапляла всім під ноги, та старомодний клавесин, розмальований віночком пахучого горошку, що обвивав ім'я майстра.

Хоча майор Бегсток досяг того, що в красному письменстві зоветься перевалом життя, і продовжував путь униз майже без шиї, з парою потужних щелеп, обвислими слонячими вухами, а його очі й обличчя, описані вище, вказували на стан штучного збудження, він неабияк пишався тим, що викликав інтерес міс Токс, і тішив своє самолюбство думкою, що ця, як він вважав, прекрасна жінка накидає на нього оком. На це він не раз натякав у своєму клубі, виголошуючи жартівливі тиради, де за головну дійову особу правив старий Джо Бегсток, старий Джой Бегсток, старий Дж. Бегсток, старий Джош Бегсток і так далі. Бо треба зазначити, що фортецею і опорою майорового гумору було його панібратське поводження з власним ім'ям.

— Джой Бі, сер, — казав, майор, вимахуючи ціпочком, — вартий дюжини таких, як ви. Було б вас більше таких, з Бегстоковою закваскою, ви б лиха не знали. Старому Джо, сер, не треба далеко ходити по дружину, навіть тепер, якби йому цього забаглося. Але він безсердечний, той Джо; він непідступний, сер, непідступний і збіса хитрющий! — Після, такої заяви чути було сопіння, синя шкіра майора ставала фіолетовою, а очі вирячувались ще більше й конвульсійно здригалися.

Попри все оте вільнодумне самовихваляння, майор таки був егоїстом. Навряд чи знайшлася б особа з егоїстичнішим серцем, або, вірніше, — шлунком, бо останнім органом він був наділений більш очевидно, ніж першим. Майорові й на думку не спадало, що хтось його може не помітити чи знехтувати; і тим паче був він далекий від думки, що його зможе не помітити або знехтувати міс Токс.

Виявилось, проте, що міс Токс його забула — поволі, потрохи забула. Почала вона забувати після того, як відкрила родину Тудлів; поволі забувала аж до самих хрестин, а далі процент забування зростав уже кожного дня. Хтось або щось заступило майора як об’єкт її інтересу.

— Доброго ранку, мадам, — привітався майор, перестрівши міс Токс на Принцесиному Майдані через кілька тижнів після подій, описаних у попередньому розділі.

— Доброго ранку, сер, — дуже холодно відповіла міс Токс.

— Джо Бегсток, мадам, — зі звичайною своєю галантністю зауважив майор, — довгий час не мав щастя вклонитися вам, забачивши вас у вікні. З Джо суворо обійшлися, мадам. Його сонце за хмарами.

Міс Токс нахилила голову, але знов-таки цуже холодно.

— Може, сонечка Джо не було в місті, мадам? — спитав майор.

— Мене? В місті? О, ні, я в місті весь час, — сказала міс Токс. — Тільки я була дуже зайнята. Майже весь свій час я віддаю одним дуже мені близьким приятелям. Боюсь, що й тепер його не маю. Бувайте здорові, сер!

І міс Токс своєю урочою ходою зникла з Принцесиного Майдану, а майор стояв, дивлячися їй услід, синіший ніж завжди, і бурмотів щось не вельми люб’язне.

— Оце так-так, хай йому біс! — мовив майор, обводячи своїми краб’ячими очима Принцесин Майдан і звертаючись до його запашного повітря. — Півроку тому ця жінка любила кожен слід на землі, залишений Джоном Бегстоком. І що б воно означало?

Поміркувавши трохи, майор вирішив, що це не інакше, як пастка на чоловіків, що все це — змова і хитрощі, і що міс Токс наставляє на нього сильце… «Але ви не впіймаєте Джо, мадам, — сказав майор. — Він непідступний, цей Дж. Б., мадам, — непідступний, і збіса хитрющий!», — і розважав отак, підхихикуючи, аж до кінця цього дня.

Та минув цей день і багато інших, а міс Токс не звертала на майора ніякої уваги і навіть не думала про нього. Раніш вона мала звичку мимохіть визирати в котресь із темних віконець і, червоніючи, відповідати на поклони майора. Тепер же вона зовсім не давала майорові такої нагоди і навіть не цікавилась, дивиться він в її бік чи ні. Сталися ще й інші зміни. Ховаючись у сутіні своїх власних апартаментів, майор спостеріг, що в будинку міс Токс зробилося ніби ще чепурніше. Для старої канарки куплено нову позолочену клітку; на столах і камінній полиці з’явилися вирізані з кольорового паперу та картону прикраси; на підвіконнях зненацька виросла одна чи дві квітки; міс Токс почала вправлятись у грі на клавесині; гірлянда з пахучого горошку раз у раз була на видноті, а над нею пишалися в нотному зошиті Копенгагенський і Пташиний вальси, власноруч переписані міс Токс.

Понад і попри все це міс Токс вже довший час з великим смаком і ретельністю одягалася в напівжалобу, і саме це допомагало майорові розв’язати його проблему він-бо вирішив, що міс Токс дістала невеличку спадщину й тому загорділа.

На другий день після того як він заспокоїв душу цим відкриттям, майор, сидячи за сніданком, побачив у вітальні міс Токс таку чудну й разючу картину, що на якийсь час прикипів до стільця, а тоді кинувся в сусідню кімнату, повернувся з театральним біноклем і кілька хвилин пильно дивився в нього.

— Це — маленька дитина, сер, — сказав майор, опускаючи бінокль. — Закладаюсь на п’ятдесят тисяч фунтів.

Майор не міг забути цього видовиська. Він міг лише свистіти й вирячуватись так, що проти теперішніх колишні баньки здавалися запалими в очниці. День за днем, по три, чотири рази на тиждень дитина з’являлася знову. Майор вирячував очі й свистів. Тепер він був самотній на Принцесиному Майдані. Міс Токс перестала думати про нього. Синів він чи чорнів — їй те було байдуже.

Незмінність, із якою міс Токс йшла з Принцесиного Майдану по дитя та його мамку, поверталася з ними, з-нову відходила і приходила з ними, завжди при них, як невсипущий страж, ревність, із якою вона сама годувала та, пестила дитя, гралася з ним і заморожувала його юну кров виконанням деяких мелодій на клавесині, були надзвичайні. Десь у той же таки час у неї з’явилася пристрасть до милування якимось браслетом, а також місяцем, що над ним вона проводила тривалі спостереження з вікна своєї спальні. Та на що б міс Токс не дивилася — на сонце, місяць, зорі чи браслет, — на майора вона більше не дивилася. І майор свистів, лупав очима, дивувався, вештався по кімнатах і не міг нічого зрозуміти.

— Ви остаточно завоюєте серце мого брата. І це — достеменна правда, моя люба, — сказала одного дня місіс Чік.

Міс Токс зблідла.

— Він дедалі більше стає схожий на батька Поля, — зауважила місіс Чік.

Міс Токс замість відповіді вхопила маленького Поля на руки і своїми пестощами геть зіжмакала й сплющила його чепчик.

— А чи схожий він на матір, з якою ви, моя люба, хотіли познайомити мене? — спитала міс Токс.

— Ні, анітрохи, — відповіла Луїза.

— А вона… вона була гарна, правда? — затинаючись, мовила міс Токс.

— Гарна? Бідолашна Фанні була цікава жінка, — подумавши хвилинку, сказала місіс Чік. — Безперечно, цікава. Чого у неї не було — то це владної вдачі,сотого відчуття вищості, якого слід було б сподіватися від дружини мого брата. Не мала вона й тієї сили та твердості духу, що потрібні з таким чоловіком.

Міс Токс глибоко зітхнула.

— Але вона була дуже мила, — закінчила місіс Чік, — надзвичайно мила. І збиралася… Ох, які вона мала наміри, бідолашна Фанні!

— Янгол! — скрикнула міс Токс, звертаючись до маленького Поля. — Викапаний портрет свого татка!

Якби майор міг знати, скільки надій та сподівань, яка безліч планів та проектів пов’язувалися з цим немовлям; коли б він міг бачити, як усе це крутилось у безладному вирі круг пожмаканого чепчика маленького, несвідомого Поля, він справді мав би право вирячити очі. Може, тоді, серед цього хаосу він розпізнав би кілька честолюбних окрушин, що належали міс Токс, і зрозумів би, який же непевний капітал укладала ця леді у фірму «Домбі і Син».

Якби сам Поль, прокинувшись уночі, міг довкола свого ліжечка побачити бліді привиди мрій, що їх снували про нього інші, він би теж мав підстави вирячити очі. Але малий спав і не тямив нічого ні про добрі наміри міс Токс, ні про подив майора, ні про передчасні злигодні своєї сестри, ні про суворі видива свого батька. Він не знав навіть, що на землі існує Домбі чи Син.