Домбі і син

Розділ одинадцятий

Незважаючи на свій кволий організм, що потребував відпочинку після смаженини і підпадав під снодійний вплив телячих фляків, місіс Піпчін була, проте, зроблена з такого міцного матеріалу, що цілковито звела нанівець пророкування місіс Уїкем, не виявляючи жодних ознак ветхості. Що Поль і далі виказував незмінний і пильний інтерес до старої леді, то місіс Уїкем ні на дюйм не відступила з позицій. Окопавшись та укріпившись на твердому грунті дядькової Бетсі Джейн, вона по-приятельському радила міс Бері готуватись до найгіршого й попереджала, що її тітка одного дня зникне нагло, як пороховий завод.

Бідна Бері брала усе за правду й висилювалась на роботі, як завжди, цілком певна, що місіс Піпчін — одна з найдостойніших у світі осіб, і щодня приносила незліченні жертви на вівтар цієї шляхетної старої дами. Однак всі ті офіри друзі й поклонники приписували чомусь місіс Піпчін, так чи інакше пов'язуючи їх з сумним фактом смерті містера Піпчіна на перуанських копальнях від розриву серця.

Був, наприклад, один чесний бакалійник, що торгував уроздріб. Між ним і місіс Піпчін існувала пам'яткова книжка у червоній засмальцьованій оправі, довкола якої постійно точилися закриті наради й дискусії, коли обидві сторони виходили в коридор і зачиняли двері до вітальні. Юний містер Бісерстон (що від дії жаркого індійського сонця на його кров набув мстивої вдачі) робив туманні натяки на неправильність рахунків та нестачі і згадував, як один раз за його пам’яті забракло мокрого цукру для чаю. Бакалійник, що був парубком, та ще й не шукав гарного виду, звернувся якось до місіс Піпчін з почесними пропозиціями щодо руки Бері, але місіс Піпчін згорда й з презирством відхилила їх. І кожен вихваляв за це місіс Піпчін — вдову чоловіка, що згинув у перуанських копальнях: що за горда, тверда, непохитна вдача в цієї леді! І ніхто не казав нічого про безталанну Бері, яка плакала півтора місяця (а добра тітонька весь час картала її за це) і впала у безнадійний розпач, бачачи, що лишається старою панною.

— Бері дуже любить вас, правда? — спитав Поль одного вечора в місіс Піпчін, коли вони разом з котом сиділи біля каміна.

— Так, — відповіла місіс Піпчін.

— Чому? — поцікавився Поль.

— Чому? — спантеличено повторила стара леді. — Як ви можете питатись про таке, сер? А чому ви любите свою сестру, Флоренс?

— Тому, що вона дуже добра до мене. Такої, як Флоренс, більше нема.

— Ну, — відрізала місіс Піпчін, — і такої, як я, мабуть, більше нема.

— Невже нема? — спитав Поль, вихилившись зі свого крісла і пильно вдивляючись у неї.

— Нема, — ствердила стара леді.

— Я радий, — замислено потер руки Поль. — Це дуже добре, що нема.

Місіс Піпчін не наважилася спитати «чому?», бо боялася почути якусь геть убивчу відповідь. Натомість, щоб винагородити свої ображені почуття, вона аж до ночі так напосідала на юного Бісерстона, що той негайно почав лаштуватися у сухопутну подорож до Індії, відклавши за вечерю чверть грінки та кусок запліснявілого голландського сиру як початок запасів, що мали підтримувати його в дорозі.

Місіс Піпчін доглядала та пильнувала маленького Поля і його сестру вже близько року. За цей час вони двічі були вдома і щотижня відвідували містера Домбі в готелі. Поль потрохи набирався сили і міг уже обходитись без свого візка, хоч зовні це був той самий худорлявий та тендітний хлопчик, та сама спокійна, задумлива дитина зі старечим личком, як і тоді, коли його вперше доручили опіці місіс Піпчін.

Однієї суботи, вже після заходу сонця, всіх у замку сполохала звістка, що містер Домбі хоче бачити місіс Піпчін. Завсідників вітальні, наче смерчем, миттю винесло на другий поверх, і тільки після тривалого грюкання дверей і тупотіння ніг нагорі, після кількох потиличників, уділених місіс Піпчін юному Бісерстонові для заспокоєння власних збуджених нервів, чорні шовкові шати достойної старої леді нарешті затьмарили кімнату для аудієнцій, де містер Домбі розглядав порожнє кріселко свого сина й спадкоємця.

— Як ваше здоров’я, місіс Піпчін? — привітався містер Домбі.

— Дякую, сер, — відповіла місіс Піпчін. — Непогано… порівняно.

Місіс Піпчін завжди вживала цього звороту. «Порівняно» означало «порівняно з її достоїнствами, самопожертвами й таким іншим».

— Та я й не можу бути зовсім здорова, сер, — сказала місіс Піпчін, сідаючи на стілець і зводячи дух. — Але я вдячна й за те здоров’я, що маю.

Містер Домбі схилив голову з задоволеним виглядом патрона, який що три місяці платить за це чималеньку суму. Помовчавши хвилину, він промовив:

— Я дозволив собі завітати до вас, щоб порадитись з вами про мого сина. Я вже не раз хотів це зробити, але відкладав свій намір, доки здоров’я Поля зовсім покращає. Щодо цього у вас немає ніяких застережень, місіс Піпчін?

— Брайтон дуже благотворно вплинув на нього, сер, — відповіла місіс Піпчін. — Дуже благотворно.

— Я не забиратиму його з Брайтона, — сказав містер Домбі.

Місіс Піпчін потерла руки і втупила в огонь свої сірі очі.

— Можливо тільки, — містер Домбі випростав вказівний палець, — можливо, що побут його тепер зміниться. Коротше, місіс Піпчін, це і є мета мого візиту. Мій син росте, місіс Піпчін. Він таки й справді росте.

В тріумфальному тоні, яким містер Домбі виголосив це, бриніла нотка суму. Вона показувала, як довго тягнеться для нього синове дитинство, і що всі надії покладає він на дальші роки синового життя. Слово «жаль» наче й не в’яжеться з кимсь настільки пихатим та холодним, але в ту хвилину містер Домбі був, як видавалось, гідний саме жалю.

— Шість років! — мовив містер Домбі, поправляючи хустку на шиї — можливо, щоб приховати мимовільну усмішку, яка лише ковзнула по його обличчю, немов не знайшла собі там пристанища бодай на мить. — Боже мій! Ці шість обернуться на шістнадцять, що й оглянутися не встигнеш.

— Десять років, — каркнула місіс Піпчін, зловісно похитавши головою і холодно блиснувши своїм сірим оком. — Десять років — час немалий.

— Це залежить од обставин, — відказав містер Домбі.— В усякому разі, місіс Піпчін, моєму синові вже шість років і, на жаль, він безперечно відстав у навчанні від дітей своїх літ… своїх юних літ, — поправився містер Домбі, спостерігши, як йому здалося, лукавий вогник у крижаному оці місіс Піпчін. — «Юних літ», може, буде тут більше до речі. Тепер, місіс Піпчін, мій син не відставати повинен, а набагато випередити своїх однолітків. Його чекає високе становище. На шляху мого сина немає нічого випадкового, нічого сумнівного. Цей шлях був накреслений і пробитий для нього ще до його народження. Баритися з освітою цього молодого джентльмена ніяк не можна. Вона повинна бути досконалою. До неї треба братись серйозно й рішуче.

— Заперечувати цьому я не можу, сер, — сказала місіс Піпчін.

— Я був певен, що така розважлива особа, як ви, не може й не буде заперечувати.

— Тепер верзуть різні нісенітниці, — коли не гірше, — буцім молодь спочатку не слід притискати, підганяти і всяке таке, сер, — місіс Піпчін нервово потерла свого карлючкуватого носа. — За моїх часів так не думали. Нема підстав думати інакше й тепер. Моя гадка: не давай їм спуску!

— Люба мадам, — сказав містер Домбі,— ви цілком заслужили репутацію, з якої користаєтесь. Прошу вірити, місіс Піпчін, я більш ніж задоволений вашою взірцевою системою виховання і з великою охотою рекомендуватиму її, якщо моя скромна рекомендація може стати комусь у пригоді,— велемовність містера Домбі, коли він намагався применшити свою значущість, переходила всілякі межі. — Я думаю про школу доктора Блімбера, місіс Піпчін.

— Мого сусіди? По-моєму, в доктора чудовий заклад, — сказала місіс Піпчін. — Я чула, там дуже суворий нагляд, і вчаться з ранку до вечора.

— І дуже висока платня, — додав містер Домбі.

— І дуже висока платня, сер, — підхопила місіс Піпчін таким тоном, ніби, поминувши цю деталь, вона поминула б одне з головних достоїнств закладу.

— Я мав уже нагоду перекинутися словом із доктором, — сказав містер Домбі, із заклопотаним виглядом підсуваючи своє крісло до каміна, — і він аж ніяк не вважає, що Поль замалий для науки. Він навів кілька прикладів, коли хлопці цього віку вчаться вже грецької мови. Якщо ця переміна й турбує мене трохи, то зовсім не з цього боку. Мій син, не знавши матері, всю свою дитячу любов — може, навіть забагато любові — зосередив на своїй сестрі. Якщо їх розлучити… — містер Домбі не закінчив і сидів мовчки.

— Подумаєш! — вигукнула місіс Піпчін, так струснувши спідницями, що здавалось, з них вилізла справжня яга. — Хочеться їй цього чи ні, містере Домбі, — зробимо так, що захочеться! — Симпатична леді тут же перепросила за простацький вираз, але сказала (і правду сказала), що так вона завжди напоумляє дітей.

Містер Домбі перечекав, поки місіс Піпчін перестане обурюватись, трясти головою та кидати вбивчі погляди на цілий легіон Бісерстонів і Панкі, а тоді спокійно уточнив:

— Я маю на думці його, люба мадам, його!

Місіс Піпчін, безперечно, запропонувала б і для Поля той же таки метод лікування від будь-яких сумнівів, але її жорстке сіре око було досить видюще, аби запримітити, що рецепт, якого містер Домбі міг визнати ефективним для доньки, зовсім не підходить для сина. Отож стара леді заходилась доводити, що все це — і переміна, і нове товариство, й інше життя, яке він вестиме в доктора Блімбера, і наука, якою йому доведеться оволодівати, — все це дуже швидко зродить між дітьми відчуженість. Слова її збігалися з надіями та сподіваннями самого містера Домбі, і цей джентльмен ще більше утвердився в думці, що місіс Піпчін надзвичайно розсудлива жінка. А що вона водночас оплакувала й утрату свого дорогого маленького друга (що не було для неї разючим ударом, бо вона вже віддавна чекала цього і з самого початку гадала, що Поль проживе в неї не більше трьох місяців), то містер Домбі утвердився також і в думці про її безкорисливість. Було ясно, що він докладно обміркував це питання, бо мав уже готовий план, яким і поділився з ягою. Перші півроку Поль буде жити в доктора лише в дні навчання, а по суботах приходитиме до Флоренс і ночуватиме в замку яги. Так він поволі привчиться обходитись без сестри, сказав містер Домбі, можливо, шкодуючи, що не призвичаїв сина до цього раніше

На завершення візиту містер Домбі висловив надію, що місіс Піпчін залишиться при владі як генеральний директор і наставник його сина, поки той учитиметься в Брайтоні. Потім він поцілував Поля, потиснув руку Флоренс, глянув на юного Бісерстона в його святешнім комірчику, викликав сльози в міс Панкі, поплескавши її по голові (це місце в неї було надзвичайно вразливе, бо місіс Піпчін мала звичку стукати по ньому кісточками пальців, як у порожню діжку), і повернувся до готелю обідати. Містер Домбі тепер остаточно вирішив, що Поль уже досить дорослий і здоровий хлопець і повинен уже серйозно готуватися до становища, в якому він мав засяяти, і що доктор Блімбер прийме його негайно.

Кожен юний джентльмен, який потрапляв до рук доктора Блімбера, міг бути певен, що скуштує гіркої. Доктор брав під свою опіку тільки десяток юних джентльменів, але у нього, завжди напоготові, був запас знань щонайменше на сто душ, і завданням та насолодою його життя було напхати ними цих десятеро бідолах.

По суті заклад доктора Блімбера був теплицею, де безперестанку працювала апаратура для прискорення росту. Всі хлопці дозрівали тут передчасно. Розумовий зелений горошок вистигав тут ще перед різдвом, а інтелектуальна спаржа зеленіла цілий рік. Математичний агрус (дуже кислий) був звичайною річчю навіть найбільш невчасної пори і культивувався доктором Блімбером і на зовсім молоденьких пагінцях. Латинська та грецька рослинність вибуювала з найбільш засохлих, патичкуватих вихованців, і то в найлютіші морози. Природа тут не бралася в рахунок. Нікого не цікавило, який плід міг дати той чи інший юний джентльмен — доктор Блімбер примушував його родити заплановані плоди.

Все це було дуже мило і просто, але система форсування росту мала й свій звичний негативний бік. Передчасно достиглі плоди не мали належного смаку й не довго зберігалися. Більше того: один з юних джентльменів, з опухлим носом і надмірно великою головою (найстарший з десятка, що «пройшов через усе»), одної чудової днини раптом перестав квітнути й залишився в доктора Блімбера як сухостій. Всі казали, що доктор перестарався з молодим Тутсом, бо коли в того проросли вуса, то всох мозок.

В усякому разі, там був молодий Тутс із дуже грубим голосом і дуже тендітним розумом. Він завжди прикрашав свої сорочки шпильками, носив у кишені жилета каблучку й потай одягав її на мізинний палець, коли школярі йшли на прогулянку, раз у раз закохувався в няньок, що й гадки не мали про його існування, і, коли всі лягали спати, виглядав на освітлений газом світ крізь залізні грати лівого наріжного вікна на третьому поверсі, наче перерослий херувим, що загостювався на землі.

Доктор був огрядний джентльмен у чорному костюмі з поворозками на колінах і панчохами нижче колін. Він мав лису, наче вощену голову, грудний голос і подвійне підборіддя з такою глибокою складкою, що дивно було, як він його виголював. Ще у доктора була пара маленьких очиць, завжди напівзаплющених, і рот, завжди напівошкірений, ніби він тільки-но впіймав учня на гарячому і збирався власними устами виголосити йому вирок. А коли доктор застромляв правицю за край сурдута, а ліву руку закладав за спину, та, ледь помітно гойднувши головою, кидав якусь найпростішу фразу, то кожному боязкому прибульцеві здавалося, наче то сфінкс вирік остаточний присуд.

Учбовий заклад доктора містився в напрочуд гарному будинку, що виходив фасадом на море. Але всередині стиль його не милував ока, — зовсім навпаки. Куці, убогі штори сумних кольорів понуро ховалися за вікнами. Столи та стільці стояли рядами, ніби цифри в колонці. Святешні кімнати так рідко протоплювали, що в них було, як у колодязі, а відвідувач почувався цебром. В їдальні здавалось, що тут можна побачити все на світі, тільки не страви чи напої. В цілому будинку не чути було ані звуку, опріч цокання великих дзигарів у холі, що відлунювалося аж на горищі, та ще часом долинало приглушене бурмотіння юних джентльменів на уроках, схоже на сумовитий туркіт голубів.

І міс Блімбер, дарма що належала до гожих струнких дівчат, нічим не порушувала серйозної атмосфери будинку. У міс Блімбер не було й крихти легковажності. Вона коротко підстригала й накручувала волосся і носила окуляри. Вона засохла й припала порохом, досліджуючи могили стародавніх мов. Якісь там живі мови для міс Блімбер просто не існували. Ось якби вони померли, тоді міс Блімбер викопувала б їх, немов упир.

Місіс Блімбер — її матуся — не була вченою особою, але вважала себе за вчену, що, зрештою, одне і те ж саме. В товаристві вона казала, що, якби вона познайомилась із Ціцероном, то могла б спокійно померти. Найбільшою втіхою в її житті було дивитися на докторових вихованців, коли ті — на відміну від інших юних джентльменів — йшли на прогулянку в якнайширших комірах і в найтугіших краватках. „Як це класично!“ — казала вона.

Містер Пастир, бакалавр гуманітарних наук і помічник доктора Блімбера, був мов жива катеринка з кількома мелодіями, що їх він завжди прокручував без змін. Якби доля зласкавилася над ним, то, може, змалку він дістав би більший вибір валків, але доля не зласкавилася і вділила йому тільки один, якого він і крутив монотонно, затуркуючи голови юним джентльменам доктора Блімбера. Юні джентльмени передчасно набиралися горя. Вони не знали відпочинку від переслідувань з боку безсердечних дієслів, жорстоких іменників, невблаганних синтаксичних правил і привидів-вправ, що й уві сні не давали їм спокою.

Під впливом системи форсування юний джентльмен звичайно вже через три тижні втрачав безжурність. Через три місяці його охоплювала світова скорбота. Через чотири — в нім зароджувались ворожі почуття до батьків чи опікунів. Через п’ять — він ненавидів усіх людей на світі. Через шість — заздрив Курціеві, що знайшов собі смерть у розколині. А наприкінці першого року доходив висновку, якого потім не зрікався ніколи, що вся краса поетичних творів і вся наука мудреців — це лише набір слів та граматичних правил, і більше нічогісінько.

А проте він розвивався, розвивався і квітнув у теплиці доктора Блімбера, і репутація та слава доктора зростали ще більше, коли учень показував удома родичам та знайомим свої зимові квіти.

Одного дня коло парадних дверей докторового будинку стояв Поль. Серце йому калатало, правим рученям він тримався батькової руки, а лівим стискував руку Флоренс. Який гарячий потиск одної, і який легкий та холодний дотик другої!

Місіс Піпчін в своєму чорному пір’ї і з карлючкуватим носом нависала ззаду над ним, наче хижий птах над жертвою. Вона ледве переводила дух (містер Домбі, замислившись про велике, йшов надто швидко) і хрипко підкаркувала, чекаючи, поки відчинять двері.

— Ну, Полю, — врочистим тоном промовив містер Домбі, — оце і є той шлях, що провадить до Домбі й Сина і до грошей. Тепер ти вже майже дорослий.

— Майже, — повторив хлопець, і навіть цілком дитяче хвилювання не змогло приховати дивної лукавості його погляду.

На обличчі містера Домбі з’явився вираз легкого невдоволення, але тут якраз відчинили двері, і вираз той хутко зник.

— Доктор Блімбер, сподіваюся, вдома? — спитав містер Домбі.

Слуга сказав, що так, і, пропускаючи їх у будинок, глянув на Поля, ніби той був мишеням, а будинок — мишоловкою. Слуга був підсліпуватий парубок зі слідами усмішки на лиці. Усмішка ця свідчила лише про недоумкуватість, але місіс Піпчін вирішила, що це — від нахабства, і накинулася на нього.

— Хто вам дав право сміятись за спиною джентльмена? — сказала місіс Піпчін. — І за кого ви мене маєте?

— Я ні з кого не сміюся і ні за кого вас не маю, мадам, — запевнив зачудований парубок.

— У, лінивий йолоп! — сказала місіс Піпчін. — Такому лише рожен крутити. Ідіть скажіть господареві, що прийшов містер Домбі, а то буде вам!

Підсліпуватий парубок покірно подався виконувати наказ і, повернувшись невдовзі, запросив містера Домбі до кабінету доктора.

— Ви знову смієтесь, сер! — зауважила місіс Піпчін, коли, йдучи останньою, минала його у холі.

— І не думаю, — образився молодик. — Оце штучка, бодай не бачити!

— В чому справа, місіс Піпчін? — обернувся містер Домбі. — Тихо, прошу!

З поваги до нього місіс Піпчін буркнула тільки: «О, та це чудовий хлопець!», — чим до сліз зворушила придуркуватого і м’якосердого молодика. Така вже була в місіс Піпчін звичка — кидатись на всіх м’якосердих людей, і приятелі її вважали, що цьому, після перуанських копалень, нема чого дивуватись.

Доктор сидів у своєму предивному кабінеті з Гомером над дверима і Мінервою на камінній полиці, весь обкладений книгами, і тримав на кожному коліні по глобусу.

— Як ся маєте, сер? — спитав він у містера Домбі. — І як ся має мій маленький друг? — Голос доктора прозвучав, мов орган, і,коли він замовк, великі дзигарі в холі (принаймні так здалося Полеві) окселентували йому: «як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг? як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг?»

А що маленький друг був занадто малий і його геть затуляли книги на столі, то доктор кілька разів марно спробував побачити його між ніжок стола. Помітивши це, містер Домбі прийшов на поміч, узяв Поля на руки й посадовив його на невеликий столик посеред кімнати, якраз навпроти доктора.

— Га! — мовив доктор, засунувши руку за край сурдута. — Тепер я бачу мого маленького друга. Як ся маєте, мій молодий друже?

Дзигарі у холі не звернули уваги на зміну в звертанні і повторили: «як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг? як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг?»

— Добре. Дуже дякую вам, сер, — відповів Поль заразом і дзигарям, і докторові.

— Га! — сказав доктор Блімбер. — Ми таки зробимо з нього велику людину.

— Чуєш, Полю? — звернувся містер Домбі до мовчазного Поля.

— Ми таки зробимо з нього велику людину, га? — повторив доктор.

— Я хотів би лишитися малим, — відказав Поль.

— Ну! — мовив доктор. — А чому?

Дитя сиділо на столику з дивним, напруженим обличчям, не зводячи з доктора пильних очей, і ляскало себе рукою по коліну, ніби там збиралися сльози, і воно стримувало їх. А друга рука тим часом звелася тихенько, посунулася — далі, ще далі — і оповила шию Флоренс. «Ось чому», — здавалося, пояснював він. І тут пильний погляд увірвався, стиснуті губи обм’якли, і з очей йому ринули сльози.

— Місіс Піпчін, — сердито пробурчав містер Домбі.— Мені вельми прикро бачити це.

— Одійдіть од нього, міс Домбі,— звеліла матрона.

— Нічого страшного, — кивкам голови стримав її доктор. — Ні-чо-го. У нас знайдуться для нього інші турботи, інші переживання. Ви ж бо бажаєте, щоб мій маленький друг був обізнаний…

— З усім, докторе, — твердо сказав містер Домбі.

— Так, — мовив доктор, примруживши очі й дивлячись на Поля зі своїм звичайним оскалом, ніби на якусь дивоглядну тваринку, з котрої намислив зробити опудало. — Так: справедливо. Га! У нас наш маленький друг набереться найрізноманітніших знань і хутко, смію сказати — дуже хутко посунеться вперед. Цілина — так, здається, казали ви, містере Домбі?

— Якщо не рахувати початкової підготовки вдома і в цієї леді, — відповів містер Домбі, представляючи йому місіс Піпчін, що вмить привела до готовності всю свою м’язеву систему й заздалегідь задирливо хмикнула на випадок зневажливого ставлення з боку доктора, — якщо цього не враховувати, то Поль досі не вчився зовсім.

Доктор Блімбер схилив голову на знак ласкавої поблажливості до браконьєрства місіс Піпчін у педагогічній галузі й сказав, що дуже радий чути це.

— Багато краще, — зауважив він, потираючи собі руки, — коли починати з підмурків, — і знову глянув на Поля так, ніби хотів зараз же засадити його за грецьку азбуку.

— Ця обставина, докторе Блімбере, — зиркнув містер Домбі на сина, — а також розмова, яку я вже мав честь вести з вами раніше, роблять зайвими дальші поясненну, а разом з тим дальшу втрату вашого дорогоцінного часу і…

— Нумо, міс Домбі! — ущипливим тоном озвалася місіс Піпчін.

— Вибачте, — сказав доктор. — Одну хвилину. Дозвольте мені представити вам місіс Блімбер і мою дочку, що житимуть одним життям з нашим юним парнаським прочанином. — Місіс Блімбер, — показав він на леді, що саме в ту хвилину, немов лише чекала нагоди, ввійшла до кімнати в супроводі своєї доньки, цього гробокопа в окулярах, — містер Домбі. Містер Домбі — моя донька Корнелія. Містер Домбі, душко, — звернувся доктор до дружини, — настільки звіряється на нас… бачите нашого маленького друга?

Місіс Блімбер, у безмірному вияві гостинності, скерованої на містера Домбі, звичайно, не бачила, бо задкувала до Поля і вже мала от-от перекинути його столика. По цім натяку вона обернулася, щоб висловити захоплення класичними й розумними рисами його обличчя, а тоді, зітхнувши, призналася містерові Домбі, що заздрить його синові.

— Як бджілці, сер, — звела вона очі до неба, — котра залетіла в садок з найдобірнішими квітками і вперше збиратиме солодкий нектар. Вергілій, Горацій, Овідій, Теренцій, Плавт, Ціцерон! Які ж то меди у нас! Вам може видатися дивним, містере Домбі, що жінка… дружина такого чоловіка…

— Годі, годі! — спинив її доктор Блімбер. — Посоромся ж бо!

— Містер Домбі вибачить дружині її небезсторонність, — з чарівною посмішкою відповіла місіс Блімбер.

— Та що ви! — запротестував містер Домбі, маючи на увазі, звичайно, небезсторонність, а не вибачення.

— Як може видатись дивним і з боку матері…— вела далі місіс Блімбер.

— І якої матері! — докинув містер Домбі й уклонився, непевний, чи не робить він комплімент Корнелії.

— Але справді, — закінчила місіс Блімбер, — якби тільки я могла познайомитися з Ціцероном і по-приятельському поговорити з ним в його Тускулумі (о, чу-до-вий Тускулуме!), то я, думаю, могла б спокійно померти.

Учений фанатизм настільки заразливий, що містер Домбі наполовину повірив їй, і навіть місіс Піпчін, котра, як ми бачили, була не дуже згідливої вдачі, подала якийсь звук — чи то зітхання, чи то стогін — немов хотіла сказати, що тільки Ціцерон міг бути б їй розрадою під час аварії в перуанських копальнях — воістину спасенною лампою Деві.

Корнелія глянула на містера Домбі крізь свої окуляри, немов мала бажання роздовбати разом з ним кілька цитат з вищезгаданого авторитету. Та здійснити цей намір, якщо він у неї й був, завадив стукіт у двері.

— Хто там? — спитав доктор. — А, заходьте, Тутсе, — заходьте. Це містер Домбі, сер, — Тутс уклонився. — Цікавий збіг, — зауважив містер Блімбер. — Перед нами — початок і кінець: альфа й омега. Наш головний учень, містере Домбі.

Доктор цілком міг би назвати його «головно-плечовим» учнем, бо і найвищий з решти хлопців ледве сягав йому до плеча. Опинившись між незнайомих, Тутс почервонів і голосно засміявся.

— Додаток до нашої маленької галереї, Тутсе, — сказав доктор. — Син містера Домбі.

Юний Тутс знов зашарівся і, зрозумівши зі значущої мовчанки, що йому слід щось сказати, озвався до Полії: «Добридень» таким грубезним голосом і з такою боязню, що проти цього рик ягняти був би меншим дивом.

— Попросіть, будь ласка, містера Пастира, Тутсе, — сказав доктор, — хай відбере кілька початкових підручників для сина містера Домбі і приготує йому відповідне місце для занять. Здається, містер Домбі не бачив ще наших дортуарів, моя люба.

— Якщо містер Домбі забажає піднятись нагору, то я більше ніж з гордістю покажу йому володіння бога сну.

З цими словами місіс Блімбер, дама вельми солодкомовна і гнучка, як дріт, у чепці небесної блакиті, побралась на другий поверх у супроводі містера Домбі й Корне-лії. Місіс Піпчін також пішла за ними, пильно розглядаючись по дорозі за своїм ворогом-слугою.

Весь час, поки їх не було, Поль сидів на Столику, тримаючи Флоренс за руку і, наважившись відірвати очі від доктора, нипав ними по всій кімнаті. А доктор, відхилившись на спинку крісла, одну руку своїм звичаєм сунув за борт жилета, а в другій, випростаній, тримав перед собою книжку й читав. У цій його манері було щось моторошне. Таким самим робом — рішуче, незворушно, невблаганно й холоднокровно — брався він до кожного діла. Обличчя доктора було на видноті, і коли він доброзичливо всміхався до автора, чи перечив йому помахом голови, або супив брови й кривив авторові гримасу, ніби кажучи: «Годі вам, сер, я краще знаю», — то робилося страшно.

Тутс теж, невідомо чому, стовбичив за дверима без діла, вперто вивчаючи коліщата свого годинника й перераховуючи півкронові монети. Та це тривало недовго, бо тільки-но тугі товсті литки доктора Блімбера заворушилися під столом, начеб він зібрався вставати, як Тутс миттю зник і більше не з’являвся.

Незабаром на сходах почулися голоси містера Домбі та його провідниці, і всі троє ввійшли до кабінету.

— Надіюся, містере Домбі, — сказав доктор, відкладаючи книгу, — вам сподобалися наші порядки?

— Вони досконалі, сер, — відповів містер Домбі.

— І дійсно, дуже гарно, — тихим голосом підтвердила місіс Піпчін, не схильна перехвалювати.

— Докторе й місіс Блімбер, — обертаючись, сказав містер Домбі, — з вашого дозволу місіс Піпчін буде подеколи навідувати Поля.

— Завжди, коли тільки місіс Піпчін забажає, — погодився доктор.

— Завжди будемо раді бачити її, — запевнила місіс Блімбер.

— Гадаю, я завдав вам достатньо клопоту і можу йти, — сказав містер Домбі.— Полю, дитино моя, до побачення, — і він наблизився до столу, де той сидів.

— До побачення, тату.

Кволий і байдужий дотик руки, що її містер Домбі взяв у свою, аж ніяк не пасував до тужного виразу на обличчі Поля. Але не він спричинився до цієї туги. Не йому призначався цей вираз. О, ні! Флоренс, самій лише Флоренс.

Якщо містер Домбі своїм безсоромним багатством і нажив собі ворога — непримиренного, мстивого та жорстокого в своїй ненависті, — то навіть такий ворог вважав би достатньою карою за власну кривду отой біль, що його зазнало в цю мить гордовите серце містера Домбі.

Він нахилився до сина й поцілував його. Якщо його тілесний зір й затуманило щось, від чого личко сина на мить розпливлося і втратило контур, то його розумовий зір у ту мить повинен би був проясніти.

— Скоро побачимось, Полю. Тебе звільнятимуть на суботу й неділю. Ти ж знаєш.

— Так, тату, — повторив Поль, дивлячись на сестру, — на суботу й неділю.

— А ти постараєшся добре вчитися і станеш розумником, правда? — спитав містер Домбі.

— Я буду старатися, — втомлено відповіло дитя.

— І скоро будеш дорослий! — мовив містер Домбі.

— О, дуже скоро! — повторило дитя, і знов на його обличчі дивним сяєвом майнув той старечий вираз. Це сяєво перекинулось на місіс Піпчін і згасло в її чорних шатах. Знакомита яга виступила наперед, щоб попрощатися й забрати Флоренс, чого їй давно кортіло. Це приве-ло до пам’яті містера Домбі, що не зводив очей з Поля. Погладивши його по голові й потиснувши ще раз його маленьку ручку, містер Домбі, як завше, холодно й чемно попрощався з доктором, місіс і міс Блімбер і вийшов з кабінету.

Незважаючи на прохання не турбуватися, доктор Блімбер, місіс Блімбер і міс Блімбер гуртом кинулися повести його до виходу, і місіс Піпчін, затиснену між доктором і місіс Блімбер, винесло з кабінету раніше, ніж вона встигла схопити Флоренс за руку. Завдяки цьому щасливому випадку в пам’яті Поля зберігся любий спогад про те, що Флоренс підбігла обняти його, і що саме її обличчя було останнім, яке він бачив у дверях, — обличчя, повернене до нього з бадьорою посмішкою, що сяяла крізь сльози.

Коли сестра пішла, в дитячих груденятах усе перевернулося, а глобуси, книги, сліпий Гомер і Мінерва колом закрутилися по кімнаті. Та раптом вони спинились, і Поль почув голосне цокання дзигарів у холі, що так само заклопотано допитувалися: «Як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг? Як-ся-має-мій-ма-лень-кий-друг?».

Він сидів на своїм п’єдесталі, згорнувши руки, й мовчки прислухався. Він міг би відповісти: «Погано, погано! Так самотньо мені, так сумно!» Але сидів мовчки, з болісною порожнечею в юному серці, серед холодної, непривітної, чужої обстановки, — життя було для нього пусткою, яку ніколи ніде не звеселить приязна людська душа.