Домбі і син

Розділ п’ятдесят другий

Добра місіс Браун і її дочка Аліса мовчки сиділи вдвох у своїй домівці. Було це раннього вечора пізньої весни. І, хоч минуло вже кілька днів після того як містер Домбі сказав майорові Бегстоку про не зовсім звичайні відомості, добуті незвичайним способом, які, може виявитись, і не варті нічого, а може, й правдиві, вимоги світу і досі лишалися незадоволені.

Довгий час мати й донька не обмінялися ні словом й сиділи майже без руху. На хитрому обличчі старої малювалося жадібне очікування; обличчя дочки теж було повне чекання, хоч і не таке сторожке, і час од часу темніло, наче на нього набігала дедалі густіша тінь розчарування й зневіри. Стара, хоч і часто зводила очі на дочку, на зміни в її обличчі не звертала уваги, тільки сиділа, бурмочучи й плямкаючи, та вперто щось наслухала.

Житло їхнє, жалюгідно-убоге, було, проте, не таке відразливе на вигляд, як тоді, коли добра місіс Браун мешкала там сама. Деякі спроби навести лад і чистоту давалися взнаки, але й видно було, що робилися вони якось недбало, по-циганськи, так що з першого погляду можна було впізнати руку молодшої з жінок. Вечірні сутінки густішали й глибшали, серед мовчазної тиші, аж поки стіни, поволі чорніючи, майже зовсім розпливлися в темряві.

Мовчанку, що тривала так довго, зламала Аліса, сказавши:

— Не діждете ви його, мамо. Він не прийде.

— Хай смерть не діжде! — гарячкуючи, одповіла стара. — Він мусить прийти.

— Побачимо, — сказала Аліса.

— Побачимо його, — відрубала мати.

— На останньому суді, — сказала дочка.

— Я знаю — ти думаєш, що я здитиніла! — закаркала стара. — Оце така мені повага і шана від власної доні, та тільки я розумніша, ніж ти думаєш. Він прийде. Тоді, як я зачепила його на вулиці, він оглянувся на мене так, як на жабу. Але, боже милий, треба було його бачити, коли я назвала їх поіменно й спитала, чи не хоче він дізнатись, де вони.

— Що, такий був розгніваний? — вмить спалахнула цікавістю дочка.

— Розгніваний? Не те слово! Оскаженілий! Оце більш підходяще. Розгніваний! Ха-ха! Щоб оте та назвати просто «гнівом»! — Стара покульгала до буфета, щоб запалити свічку, і, поки несла її на стіл, шамкотливий її рот красувався в усій своїй бридоті. — Так я й про тебе могла б сказати, що ти — коли про них думаєш чи говориш — просто гніваєшся.

Що й справді важко було б сказати, дивлячись на її дочку, яка сиділа, мов причаєна тигриця, з палючими очима.

— Тихо! — з тріумфом сказала стара. — Хтось іде. Ті, що тут живуть, чи вештаються тут, так не ходять. І ми з тобою так не ходимо. О, ми б пишалися такими сусідами! Чуєш його?

— Здається, ви маєте рацію, мамо, — стиха відповіла Аліса. — Цитьте! Одчиніть двері.

Аліса ще більше скулилась, загортаючись у шаль, а стара, послухавшись її, визирнула надвір, поманила пальцем і пустила в хату містера Домбі, що, переступивши поріг, став, недовірливо розглядаючись навколо.

— Це негодяще місце для такого високого джентльмена, як ваша милість, — заскрекотала стара, присідаючи. — Як я і казала, але шкоди вам від того не буде.

— Хто це? — спитав містер Домбі, дивлячись на її компаньйонку.

— Це — моя красуня дочка, — відповіла стара. — Не звертайте на неї уваги, ваша милість. Вона все знає.

Тінь, що вкрила йому обличчя, була не менш промовиста, ніж якби він уголос простогнав: «Хто лиш цього не знає!», — та він тільки пильно дивився на неї, а вона на нього — без жодного вітального слова чи жесту. Та коли відвів очі, обличчя йому спохмурніло; потім він час від часу мимохіть поглядав на неї, ніби ті сміливі очі пекли його й будили якийсь спогад.

— Жінко, — мовив містер Домбі до старої карги, що хихотіла та блискала очима з-під його ліктя, а коли він обернувся, крадькома показала пальцем на дочку, затерла руки й знову затицяла пальцем. — Жінко! Я визнаю, що зробив необачно, прийшовши сюди й забувши, хто я, але ти знаєш, для чого я прийшов і що ти обіцяла, перечепивши мене тоді на вулиці. То що ж ти маєш мені сказати з того, що мене цікавить? І чим пояснити, що відомості, для здобуття яких я марно докладав усього свого впливу та грошей, повинні раптом знайтися самі і в такій халупі? — Він зневажливо озирнувся навколо. — Не думаю, — додав він по хвилині, протягом якої гостро дивився на неї, — щоб тобі закортіло пожартувати зі мною чи обдурити мене. Але якщо маєш такий намір, то раджу відмовитися відразу. Зі мною жарти погані, і відплата буде жорстока.

— О, який гордий, строгий джентльмен! — захихотіла стара, трясучи головою та потираючи зморщені руки. — О, строгий, строгий! Але, ваша милість, самі все побачите, на власні очі, й почуєте самі, на власні вуха, — не наші… і якщо вашу милість наведуть на слід, ви ж за це щось заплатите, правда, голубе шановний?

— Гроші, — відповів містер Домбі, якому це запитання явно додало спокою й певності, — я знаю, творять чудеса. Навіть такий несподіваний і неймовірний шанс, як цей, можуть обернути на користь. Так, за будь-які вірогідні відомості я заплачу. Тільки спершу мушу їх мати, щоб судити про їхню цінність.

— Невже ви не бачили нічого сильнішого за гроші? — спитала молода жінка, не встаючи з місця — навіть не рухнувшись.

— Тут, по-моєму, ні, — сказав містер Домбі.

— Але деінде повинні були бачити, я думаю, — відповіла вона. — Невже не бачили жіночого гніву?

— У тебе, шльондро, загострий язик, — сказав містер Домбі.

— Не завжди, — відказала вона, без тіні емоцій. — А говорю це вам, щоб ви нас тут краще зрозуміли і більше вірили. Жіночий гнів тут напевне не інакший, ніж у вашому красному домі. У гніві тут я. І вже багато років я маю не менші, ніж ви, підстави для гніву — на того ж самого чоловіка.

Він мимоволі здригнувся і глянув на неї вражено.

— Так, — з чимсь, схожим на сміх, сказала вона. — При всій, здавалося б, величезній різниці між нами — це так. Як і чому воно так — не має значення, це моя справа, а я свої справи не розголошую. Я хочу вас із ним звести, бо я на нього люта. Мати в мене скнариста і вбога, вона будь-які відомості повизбирує на продаж і продасть усе, що завгодно і кого завгодно, — аби за гроші. Мабуть, годиться-таки, щоб ви їй заплатили, коли вона вам допоможе в тому, що вас цікавить. Але мною керує не це. Я вам сказала, що — і мені цього досить — я від свого не відступлюся, хай би ви тут з нею за кожен гріш висварювалися. Це все. Більше мій гострий язик ні слова не скаже — навіть якщо ви до самого світку просидите.

Стара, яка виявила значне занепокоєння під час отої промови, що загрожувала зменшенням сподіваного зарібку, легенько сіпнула містера Домбі за рукав, шепочучи, щоб не звертав на дочку уваги. Він глянув на одну й другу вимученими очима й сказав глухіше, ніж звичайно:

— Кажи вже, що ти там знаєш.

— Е, не так прудко, ваша милість. Треба ще декого зачекати, — мовила стара. — Все те ще треба видобути з декого… вивудити… підчепити і витягнути з нього.

— Що ти хочеш сказати? — спитав містер Домбі.

— Терпіння, — закаркала вона, поклавши йому на плече скорчену, як пазуриста лапа, руку. — Терпіння! Я все добуду. Це я вмію. А як буде таїти щось, — закарлючила всі десять пальців добра місіс Браун, — видеру!

Містер Домбі провів очима стару, що покульгала до дверей, аби знову визирнути на вулицю, і переніс погляд на дочку, але та сиділа незворушна, мовчазна і цілком байдужа до нього.

— Ти хочеш сказати, жінко, — мовив він, коли згорблена місіс Браун, трясучи головою й бурмочучи щось, вернулася назад, — що сюди ще хтось має прийти?

— Так, — кивнула стара, заглядаючи йому в обличчя.

— І з нього ти збираєшся витягти корисні для мене відомості?

— Так, — знову кивнула стара.

— Незнайомий?

— Та ну ж! — пронизливо засміявшись, сказала стара. — Яке то має значення! Гаразд, гаразд, — знайомий. Ваша милість його знає. Але він не повинен вас бачити. Налякається, і не буде говорити. Ви станете он за цими дверима й розсудите все самі. Ми зовсім не просимо вірити нам на слово. Що? Вашу милість тривожить, що за цими дверима? От уже підозріливі люди ті пани! Ну, то подивіться.

Її гостре око спостерегло на виду гостя оту мимовільну підозру, цілком, проте, зрозумілу за таких обставин. Щоб заспокоїти її, стара піднесла свічку до дверей, про які говорила. Містер Домбі, зазирнувши туди, побачив порожню, напіврозвалену хижу і махнув їй, щоб поставила свічку назад.

— Чи довго ще чекати на ту особу? — спитав він.

— Недовго, — сказала стара. — Може, ваша милість присяде на кілька хвилин?

Він не відповів, а почав крокувати по кімнаті з таким виглядом, наче вагався — залишатись йому чи піти, і картав себе за те, що взагалі опинився тут. Та незабаром кроки його зробилися повільніші і важчі, а замислене обличчя ще більше ствердло, коли мета, задля якої він прийшов, знову заволоділа його думками.

Поки він походжав отак, спустивши очі долі, місіс Браун, присівши на стілець, з якого підвелася була, щоб зустріти свого гостя, знов нашорошила вуха. І чи то її приспало його монотонне ходіння, чи, може, далася взнаки примхлива старість, та тільки дочка її, що виразно чула кроки надворі, вже метнула застережливий погляд на матір, коли та нарешті сполошилася. Миттю зірвавшись на ноги й шепнувши «Він!», стара хутенько випровадила гостя на його спостережний пункт, притьмом поставила на стіл пляшку та склянку — саме вчасно, щоб обхопити за шию Роба-Точильника, коли той з’явився на порозі.

— Це ж таки мій хороший хлопчик! — скрикнула місіс Браун. — Нарешті! О-хо-хо! Ти ж мені як рідний син, Роббі!

— Ой, місіс Браун! Не треба, — запротестував Точильник. — Чи ж не можна любити чоловіка, щоб не м’яти й не душити його? Обережно, у мене ж тут клітка з птицею.

— Йому клітка миліша за мене! — верескнула стара, звертаючись до стелі.— За ту, що його більше любить, як мати рідна!

— Та ну, я вам, справді, дуже вдячний, місіс Браун, — сказав безталанний хлопець, — вельми засмутившися, — тільки що ж, коли ви такі ревниві. Я сам вас дуже люблю і все інше, але ж я не душу вас, правда, місіс Браун?

Що, судячи з тону і вигляду, він, однак, аж ніяк не відмовився б зробити при нагоді.

— І ще про клітки говорите, — скімлив Точильник, — так, ніби то злочин! Та ви сюди подивіться! Це знаєте чиє?

— Твого пана, голубчику? — вищирила зуби стара.

— Ох! — сказав Точильник, ставлячи на стіл велику, зав’язану в ряднину клітку й розв’язуючи її зубами та нігтями. — Це наша папуга, ось.

— Папуга містера Турбота, Робе?

— Притримайте язика, добре, місіс Браун? — відказав Точильник. — Для чого вам вибазікувати прізвища? Щоб я так жив, — додав він, у нападі розпачу смикаючи себе за волосся, — коли вона не доведе чоловіка до сказу!

— Отакої! То ти ще пащекуєш, невдячний хлопче! — скрикнула стара, моментально впадаючи в лють.

— Борони боже, ні, місіс Браун! — запевнив Точильник зі сльозами на очах. — Ну, чи бачив хто таку… Хіба ви не знаєте, місіс Браун, як я вас люблю?

— Справді, Робе? Любиш, моє курчатко? — З цими словами місіс Браун ще раз стиснула його в своїх ніжних обіймах і звільнила лише тоді, як він почав сильно, хоч безуспішно, брикатися, і все волосся йому на голові стало диба.

— О, — згукнув Точильник, — ото нещастя, коли на чоловіка буквально нападають з любов’ю, як тут! Хай би вона вже… Як вам жилося, місіс Браун?

— Га! Не був уже цілий тиждень! — сказала стара, з докором дивлячись на нього.

— Боже милий, місіс Браун, — відповів Точильник, — сказав же я тиждень тому, що нині прийду, чи не так? Ось я й прийшов. А вам усе мало. Хотілося б, щоб ви були трохи розважніша, місіс Браун. Я вже захрип, виправдовуючись, і в мене від ваших обіймів аж обличчя пашить. — Він заходився щосили терти його руками, немов хотів усунути сліди тих ніжних пестощів.

— Випий краплиночку для втіхи, Роббі, — запропонувала стара, наливаючи з пляшки на столі, і підсовуючи йому склянку.

— Спасибі, місіс Браун, — подякував Точильник. — За ваше здоров’я, многая літа і теде. — Як свідчив вираз його обличчя, у «теде» входили не особливо добірні побажання. — І за її теж! — Він глянув на Алісу, що сиділа, втупивши, як йому здавалось, очі в стіну за його плечима, а насправді — в обличчя містера Домбі, що стояв на дверях. — Бажаю їй того самого, і якнайбільше!

З цими двома тостами він вихилив цілу склянку й поставив її на стіл.

— Ну, так ось, місіс Браун! — мовив він. — Тепер будемо трохи розважніші. Ви знаєтесь на птахах і вмієте обходитися з ними, у чому я пересвідчився, на свою біду.

— Біду? — повторила місіс Браун.

— Тобто, на щастя, хотів я сказати, — відповів Точильник. — Ну, чого ви перебиваєте чоловіка, місіс Браун! Знов через вас з голови усе вилетіло.

— Ти казав про птахів, Роббі, — нагадала стара.

— Ага! Так от, — мені доручено доглядати цю папугу — оскільки певні речі розпродуються, і одна господа ліквідується — а мені не бажано привертати на себе увагу, то я хотів би примістити її на який тиждень у вас, з харчем і помешканням, добре? Раз уже я мушу заходити сюди, — міркував Роб з кислою міною на обличчі.— так нехай буде хоч якийсь привід для цього.

— Хоч якийсь привід? — зойкнула стара.

— Опріч вас, звичайно, місіс Браун, — поправився полохливий Роб. — Я зовсім не кажу, що мені ще якісь приводи потрібні, місіс Браун. Бога ради, не починайте знову.

— Він не думає про мене! Він не дбає за мене так, як я за нього дбаю! — скрикнула місіс Браун, здіймаючи свої кощаві руки. — Але я таки подбаю за його птаху.

— І добре подбайте, місіс Браун, — закивав головою Роб. — Бо, знаєте, якби ви хоч раз її не так погладили, то й те, гадаю, не вдалося б сховати.

— А то він такий прозорливець, Робе? — хутко підхопила стара.

— Прозорливець, місіс Браун? — повторив Роб. — Ну, про це не треба говорити.

Роб зненацька замовк, налякано озирнувшись, тоді знову наповнив склянку, поволі вихилив її до дна, труснув головою і почав водити пальцем по прутиках папужої клітки, ніби в цей спосіб відводив думки від щойно порушеної небезпечної теми.

Стара лукаво глянула на нього, підсунула ближче свій стілець і, дивлячись на папугу, що на її оклик спустилася вниз з-під золоченого купола, спитала:

— То ти вже не на службі, Роббі?

— Це вас не обходить, місіс Браун, — одрізав Точильник.

— Може, хоч на харчі дають, га, Робе? — спитала місіс Браун.

— От так папуга! — сказав Точильник.

Стара стрельнула в нього поглядом, після якого він мав би потерпати за власні вуха, але що саме прийшла його черга задивлятися на папугу, то отого лихого погляду, котрий його внутрішньому зорові міг бачитись яким завгодно, фізичний його зір щасливо уникнув.

— Дивно, що хазяїн не забрав тебе з собою, Робе, — солоденько сказала стара, хоч обличчя її наливалося злобою.

Роб — був настільки поглинутий спогляданням папуги і погладжуванням прутиків, що не відповів нічого.

Пазурі старої вже були за волосинку від його скуйовдженої кучми, похиленої над столом, однак вона стримала руку й мовила над силу, якомога облеснішим голосом:

— Роббі, дитинко…

— Що, місіс Браун? — озвався Точильник.

— Дивно, кажу, що хазяїн не взяв тебе з собою, серце.

— Це вас не обходить, місіс Браун, — повторив Точильник.

Ту ж мить пазурі місіс Браун пішли в хід: схопивши його лівицею за горло, а правицею — за волосся, вона вп’ялася в предмет своєї ніжної любові з такою люттю, що обличчя хлопця враз посиніло.

— Пустіть, місіс Браун, чуєте? — верескнув Точильник. — Що ви робите? Поможіть же, молодице! Місіс Брау… Бра…

Молодиця, однак, не зворушена ані воланням до неї, ані белькотінням хлопця, твердо дотримувала нейтралітету, доки притиснений у кутку Роб по довгій боротьбі звільнився від своєї напасниці і, важко дихаючи, стояв, одгородившися ліктями від старої, що теж ледве зводила дух і, тупаючи з люті й нетерплячки ногами, явно збирала сили для нового нападу. У цю критичну хвилину Аліса подала голос, та зовсім не на користь Точильника:

— Молодець, мамо! Розшматуйте його!

— Що ж це таке, — пробелькотів Роб, — і ви проти мене, молодице? Що я вам зробив? За що мене шматувати, хотів би я знати? Чого ви беретеся душити хлопця, який вам ніякого зла не вчинив, ні одній, ні другій? А ще жінками називаєтесь! — заляканий, прибитий горем Точильник підніс рукава до очей. — Ви мене просто дивуєте. Де ж ваша жіноча сердечність?

— Ах ти ж, невдячне щеня! — ледь видихнула місіс Браун. — Безсоромне, нахабне щеня!

— Що ж я такого зробив, місіс Браун, чим вас образив? — весь у сльозах, питався Роб. — Ви ж тільки хвилину тому так мене любили!

— І він ще буде мені відбуркувати! — сказала стара. — Мені! Він собі з мене іграшку робить — тільки тому, що мені захотілось побалакати трошки про його пана та леді! Але скінчилися балачки, хлопчику. Можеш іти!

— Що ви, місіс Браун, — запротестував нещасний Точильник. — Хіба я казав, що хочу іти? Не треба так говорити, місіс Браун, будь ласка.

— Я зовсім не говоритиму, — відповіла місіс Браун, ворухнувши своїми скарлюченими пальцями так, що Роб у кутку зменшився вдвоє. — Більше він від мене ні слова не почує. Це — невдячний пес. Я його зрікаюсь. Хай іде собі! А я напущу на нього таких, що заговорять, ще й як заговорять, і від них не відмахнешся, пристануть до нього, як п’явки, скрадатимуться за ним, як лисиці! Отак! Він їх знає. Знає свої колишні штучки та звички. А коли забув, то вони йому нагадають. Хай іде собі й побачить, як йому вдасться справляти хазяйські діла й берегти хазяйські секрети, з отаким товариством на хвості. Ха-ха-ха! Він побачить, що це далеко не ми з тобою, Алісо, не такі, як ми, друзі. Хай собі йде! Хай іде.

Ці слова стара твердила безнастанно, розмахуючи кулаком над головою та совгаючи щелепами, а її кульгава постать носилася по колу, футів так із чотири в діаметрі, і вганяла Точильника в жах невимовний.

— Місіс Браун, — благально мовив Роб, трішки висунувшись із свого кутка. — А якщо так добре подумати, на холодну голову, — ви ж не станете кривдити хлопця, правда?

— Не говори до мене, — обізвалася стара, усе так само люто гасаючи по колу. — Хай іде собі, хай собі йде!

— Місіс Браун, — не вгавав бідолашний Точильник, — я ж зовсім не… О, що то за горе для хлопця — вклепатися в таке!.. Я просто остерігався багато говорити, як завжди остерігаюсь, бо він усе вивідує, хоча, правда мав би знати, що далі воно не піде. Я не від того, щоб побалакати трохи, місіс Браун, — з перекошеним обличчям запевняв він, — тільки не заводьтеся так, будь ласка. Ой, та невже ж ви не можете закинути словечко за бідолашного хлопця? — в розпачі заволав Роб до дочки.

— Годі, мамо, — чуєте, що каже? — суворо озвалася та, нетерпляче мотнувши головою. — Спробуйте ще раз, а як знов не дійдете з ним згоди, зживіть його зі світу, як хочете, та й по всьому.

Місіс Браун, схоже, розчулена цим сердечним напучуванням, тут же завила і, поволі м’якнучи, пригорнула до себе розкаяного Точильника, що також обняв її з виразом несказанної скрухи на обличчі і з виглядом жертви (якою і був) вернувся на старе своє місце, поруч із приятелькою, дозволивши їй — з вельми солоденькою гримасою на виду, що явно змагалася за місце з фізіономічними проявами цілком протилежного характеру — обвитися рукою довкола його ліктя і притулити його до себе.

— Ну, то як поживає твій пан, моє серденько? — спитала місіс Браун, коли, сидячи в отакій дружній позі, вони випили за здоров’я одне одного.

— Тихо! Будьте ласкаві, місіс Браун, говоріть трохи тихше, — попрохав Роб. — Дуже добре, по-моєму, спасибі.

— То ти ще на службі, Роббі? — підлесливим тоном допитувалася місіс Браун.

— Та воно ніби й так, — м’явся Роб, — і ніби й ні. Я… мені поки що платять, місіс Браун.

— Але роботи нема?

— Та, власне, зараз нема що робити, місіс Браун, хіба що… дивитися в чотири ока, — відповів Роб, жалісно лупаючи ними.

— Пан за кордоном, Робе?

— О, на бога, місіс Браун! Чи ж не можна балакати з чоловіком про щось інше?! — вибухнув розпачем Точильник.

Запальна місіс Браун тут же зірвалася з місця, і безталанний Точильник, стримуючи її, пробурмотів:

— Т-так, місіс Браун, здається, за кордоном. Чого вона витріщилась? — додав він, маючи на думці дочку, що втупила очі в обличчя, яке знову визирнуло з-за Робової спини

— Не звертай уваги, хлопче, — мовила стара, щільніше пригортаючи його, щоб не міг оглянутись. — Це в неї звичка така, звичка. А скажи-но, Робе. Ти леді не бачив, га, серце?

— Якої ще леді, місіс Браун! — тоном жалібного благання скрикнув Точильник.

— Якої леді? — повторила та. — Тої самої. Місіс Домбі.

— Так, здається, бачив раз.

— Тої ночі, як вона поїхала, га, Робе? — сказала просто в ухо йому стара, пильно стежачи за його обличчям. — Ага! Знаю — це було тої ночі.

— А раз ви знаєте, що це було тої ночі, місіс Браун, — відповів Роб, — то нема чого катувати хлопця, щоб він потвердив.

— А куди вони поїхали, Робе? Просто за кордон? Як то було? Ти її де бачив? Вона сміялася? Чи плакала? Розкажи мені все, — викрикувала стара, ще щільніше тулячи його лікоть до себе, плескаючи в долоні й вивчаючи кожну рисочку на його обличчі своїми підсліпуватими очима. — Ну! Я хочу, щоб ти мені все розказав. Ну ж бо, Робе, серце! Ми з тобою вміємо зберігати таємниці, правда? Це ж нам не вперше. То куди вони спочатку поїхали, Робе?

Нещасний Точильник зітхнув і змовк.

— Ти що — німий? — сердито сказала стара.

— А боже ж мій! ні, місіс Браун. Ви собі гадаєте, що чоловік — то блискавка. Я сам хотів би бути блискавкою, — пробурмотів спантеличений Роб. — Так би хряснув у декого, що їм би всього відхотілося.

— Що ти кажеш? — ощирившись, запитала стара.

— Що дуже люблю вас, місіс Браун, — відповів облудний Роб, шукаючи втіхи в склянці. — Питаєте, куди поїхали спершу? Він і вона, тобто?

— Ага! — підхопила стара. — Вони обоє.

— Та нікуди вони не поїхали… разом, хотів я сказати.

Стара глянула на нього так, наче мала сильне бажання знову вп’ястися в його горло й волосся, але якась таємнича затятість в його обличчі стримала її.

— В тім-то й штука, — з неохотою пояснив Точильник, — що ніхто не бачив, щоб вони отак їхали, то й сказати не міг, як вони поїхали. Вони поїхали різними дорогами, кажу ж вам, місіс Браун.

— А так, так! Щоб зустрітись на визначеному місці, — захихотіла стара по хвилі мовчанки, під час якої пильно приглядалася до його обличчя.

— Ну, якби не мали зустрітися десь-інде, то могли б, я думаю залишитися вдома. Чи не так, місіс Браун? — неохоче відказав Роб.

— Ну-ну, Робе? Ну? — Стара ще глибше втиснулась йому під пахву, наче боялася, що загавиться, і він випорсне з її рук.

— Що, хіба ми ще не набалакалися, місіс Браун? — сказав Точильник, який під впливом хмелю, почуття кривди й відчуття, що його розпинають на дибі, зробився таким плаксієм, що майже при кожнім запитанні підносив рукав то до одного, то до другого ока і марно скімлив на знак протесту. — Чи сміялася вона тої ночі? Так? Ви питали, чи вона сміялася, місіс Браун?

— Або плакала, — додала стара, киваючи.

— Ні те, ні друге, — сказав Точильник. — Була така ж спокійна, як і тоді, коли ми з нею… Ох, бачу, ви таки все з мене витягнете, місіс Браун! Присягніться тільки, що нікому не скажете.

Що місіс Браун охоче й зробила — була-бо єзуїтка з натури, та й не мала іншого наміру поза тим, щоб її гість у схованці сам усе почув.

— Була така спокійна, як і тоді, коли ми з нею їхали до Саутгемптона, — сказав Роб, — як статуя. І вранці така ж самісінька була, місіс Браун. І коли, ще вдосвіта, сідала сама на пароплав, — я вдавав, що я її слуга, і відвів її на борт, — була така ж самісінька. Ну, тепер ви задоволені, місіс Браун?

— Ні, Робе, ще ні, — рішуче відповіла місіс Браун.

— Ох, ну й жінка! — вигукнув Роб, у кволому ремстві на власну безрадність. — Що ви ще хотіли знати, місіс Браун?

— Що сталося з хазяїном? Куди він поїхав? — питала вона, так само міцно тримаючи його й не зводячи з його обличчя гострих очей.

— Їй-богу, не знаю, місіс Браун, — відповів Роб. — Їй-богу, не знаю, що з ним, ні куди він поїхав, ні взагалі нічого. Знаю тільки, що він сказав при прощанні,— тобто, щоб я тримав язика за зубами; тож я вам по-приятельськи скажу, місіс Браун, — як маєте комусь передати хоч словечко з нашої розмови, то краще застреліться або замкніться в цій хаті й спаліть себе разом з нею, бо він не спиниться ні перед чим, аби відомстити. Ви його й наполовину так добре не знаєте, як я, місіс Браун. Кажу ж вам, — від нього не втечеш.

— Хіба ж я не заприсягалася? — спитала стара І не додержу присяги?

— Та думаю, певно, додержите, місіс Браун, — не без вагання і не без прихованої погрози сказав Роб. — Заради свого ж добра. Як і заради мого.

Він глянув на неї, вділяючи цю дружню осторогу, яку підкріпив ще й кивком голови, але аж таке близьке сусідство жовклого лиця з його невгомонним, гротескним ротом, і проникливо-зимним, старечим поглядом тхорячих очиць не справило йому приємності, тож Роб, збентежившись, потупив очі й завовтузився на стільці, наче збирався з духом, щоб заявити спересердя — більше на жодні питання він відповідати не буде. Стара ж, усе ще міцно тримаючи його, скористалася з нагоди й піднесла догори пальця — таємний знак для схованого спостерігача, аби був особливо уважний до того, що відбудеться зараз.

— Робе! — якнайоблеснішим тоном сказала вона.

— Боже милий, місіс Браун! Чого вам ще? — з розпачем озвався Точильник.

— Робе, а де умовились зустрітися твій пан і леді?

Роб ще дужче зайорзав на стільці, глянув угору, глянув униз, погриз палець, витер його об камізельку й нарешті сказав, дивлячись на свого ката:

— Ну, звідки я знаю, місіс Браун?

Стара знову піднесла пальця догори і, кинувши. «Давай, хлопче! Нічого зі мною говорити й не договорювати. Я хочу знати», — стала чекати відповіді.

Роб, пом’явшись трохи, раптом вихопився:

— Та чи я вмію вимовити назву чужоземного міста, місіс Браун? Яка ж ви чудна жінка!

— Але ти ж чув її, Роббі, — впиралася та, — і можеш повторити. Давай!

— Ніколи не чув, місіс Браун, — запевняв Роб.

Значить, хутко підхопила вона, бачив на письмі й можеш написати.

Роб, виражаючи свою досаду чимось середнім між сміхом і плачем, бо лукавство старої навіть під час отих цькувань, впроваджувало його, до певної міри, в захват, пошпортався неохоче в кишені камізельки і видобув звідти малесенький уламок крейди. Коли стара побачила, що він тримає в пальцях, очі її заіскрили, і, поспіхом звільняючи місце на сосновому столі, щоб можна було писати, вона знову подала той самий знак тремтячою рукою.

— Тільки перед тим я вам ось що скажу, місіс Браун, — мовив Роб, — більше мене ні про що не питайте. Більше я відповідати не буду; бо не маю що. Коли вони там мали зустрітися, хто то придумав, щоб вони їхали нарізно, — все це я знаю не краще за вас. І взагалі, я більше нічого не знаю. Ви б мені повірили, коли б я розказав, як знайшов цю назву. Розказати, місіс Браун?

— Так, Робе.

— Ну, то, місіс Браун, було це… тільки щоб ви більше нічого не питали, пам’ятаєте? — сказав Роб, звертаючи на неї очі, що тепер з кожною хвилиною ставали все сонливіші, все тупіші.

— Анічогісінько, — пообіцяла місіс Браун.

— Ну, то було це так. Коли відома вам особа залишала леді на мене, то сунула їй у руку папірець, де було написано, куди їхати, — щоб леді, мовляв, не забула. Вона не боялась забути, бо щойно він обернувся, порвала той папірець, і, коли я піднімав підніжку карети, один клаптик випав — решту, певне, вона викинула у вікно, бо більше нічого не було, хоч я й шукав потім. Там було тільки одне слово написано, отаке — як вам так уже дуже кортить знати. Але пам’ятайте! Ви заприсяглися, місіс Браун!

Місіс Браун сказала, що пам’ятає. Роб не мав більше що сказати і заходився повільно та старанно писати крейдою на столі.

— Д, — вголос прочитала стара, коли він накреслив першу літеру.

— Ви замовкнете чи ні, місіс Браун? — скрикнув Роб, прикривши літеру долонею й нетерпляче обернувшись до неї. — Нічого це вголос читати. Тихо будьте!

— Тоді пиши більші літери, Робе, — попросила вона, повторюючи свій таємний сигнал, — бо я погано бачу, навіть друковане.

Бурмочучи щось до себе, Роб з неохотою вернувся до своєї роботи і шкрябав далі. Коли він нахилив голову, чоловік, задля якого він, сам того не відаючи, отак трудився, вийшов з-за дверей і, затримавшись не далі як за крок позад нього, уважно стежив за непевними рухами його руки. В той же час Аліса, з протилежного боку, вдивлялася в рисовані літери й вимовляла їх самими вустами. По кожній літері очі її і містера Домбі, стрічалися, немов обоє шукали підтвердження одне в одного; і в такий спосіб обоє прочитали по буквах: Д-І-Ж-О-Н.

— Ось! — сказав Точильник і, наслинивши долоню, мерщій витер написане, а що цього йому видалося мало, то взявся шурувати стіл рукавом, поки від крейди навіть сліду не лишилося. — Тепер, сподіваюсь, ви вдоволені, місіс Браун?

На підтвердження цього стара пустила його руку й поляскала його по спині, і Точильник, знеможений допитом, катуваннями і спиртним, згорнув руки на столі, поклав на них голову й заснув.

Лише тоді, коли він добре розіспався, розкотисто хропучи, стара повернулася до дверей, за якими ховався містер Домбі, показуючи, куди він має вийти, а сама чатувала над Робом, готова затулити йому очі чи притиснути головою до столу, якщо б він підняв її, коли інший гість скрадався через кімнату. Та хоч зіркі її очі пильно стежили за сплячим, не менше пильнували вони й того, що не спав, і коли він, торкнувшись її руки, попри всю обережність, брязнув золотом, вони заблищали жадібно, наче в крука.

Доччині ж очі похмуро провели його до дверей і бачили все: як він пополотнів, як поспішав, не в силі забаритись бодай на коротку хвилину, і як горів бажанням діяти, рушати в дорогу. Коли двері за ним зачинилися, вона обернулася до матері. Стара підкульгала до неї, розтулила долоню і, знов у ревнивій жадобі стиснувши її в кулак, прошептала:

— Що він зробить, Аліс?

— Щось лихе.

— Уб’є?

— Він ошалів, бо вражено його пиху, і здатний і на це, а більшого ніхто не скаже — ні ми, ні він сам.

Очі її блищали сильніш, як у матері, і вогонь, що палав у них, був зловісніший, але обличчя й навіть губи були як біль білі.

Вони сиділи мовчки: мати була зайнята своїми грішми, дочка — своїми думками, лиш очі обох горіли у сутіні ледь освітленої кімнати. Роб і далі хропів уві сні. Рухалася тільки всіма забута папуга. Торсала своїм карлючкуватим дзьобом прутики клітки, дерлася під самий верх, лазила там, наче муха, догори ногами, і знову опускалася вниз головою, кусала, трясла, розгойдувала кожну прутинку, немов знала, що пан її в небезпеці, і рвалася на волю, щоб полетіти остерегти його.