Домбі і син

Розділ дванадцятий

Через кілька хвилин, що маленькому Полеві Домбі видалися вічністю, доктор Блімбер повернувся до кабінету. Хода в доктора була вкрай велична й розрахована на те, щоб виповнити юні душі високими почуттями. Це була майже маршова хода, тільки коли доктор викидав уперед праву ногу, він поважно робив півоберта вліво, а коли викидав ліву, то виконував такий самий маневр управоруч. Так що здавалося, ніби доктор за кожним кроком роззирається довкола, мовби хотів сказати: «Чи може хтось показати мені будь-що, будь-де, про що б я не знав? Думаю, що ні».

Разом із доктором повернулися й місіс і міс Блімбери, і доктор, знявши зі столу свого нового вихованця, віддав його до рук міс Блімбер.

— Корнеліє, — мовив він, — на перший час доручаю Домбі тобі. Розвивай його, розвивай, Корнеліє.

Корнелія прийняла свого молодого підопічного з докторових рук, і Поль, почутивши, як вп’ялися в нього її окуляри, опустив очі.

— Скільки вам років, Домбі? — спитала міс Блімбер.

— Шість, — відповів Поль, спідлоба зирнувши на неї і здивувавшись, чому волосся в молодої леді не довге, як у Флоренс, а сама вона схожа на хлопця.

— Що ви знаєте з латинської граматики, Домбі? — поцікавилася Блімбер.

— Нічого, — признався Поль. Відчувши, що відповідь ця була для чутливого серця міс Блімбер ударом, він звів очі на троє облич, що згори дивилися на нього, і додав:

— У мене погане здоров’я. Я квола дитина. Не міг же я вчити латинську граматику, як щодня гуляв зі старим Гляббом. Я попрошу вас, щоб ви дозволили старому Гляббові приходити до мене.

— Що за жахливе, простацьке ім’я! — сказала місіс Блімбер. — Абсолютно некласичне! Хто він такий, те чудовисько, дитино?

— Яке чудовисько? — перепитав Поль.

— Отой Глябб, — з огидою в голосі повторила місіс Блімбер.

— Він не більше чудовисько, як ви, — відповів Поль.

— Що? — страшним голосом скрикнув доктор. — Оце так, так! Га! Що таке?

Поль перелякався, та, дарма що ввесь тремтів, заступився за відсутнього Глябба.

— Це — дуже хороший дідусь, мадам, — пояснив він. — Він возив мене на візку. Він знає все про глиб морський і про риб, що там живуть, і про страховища, що вилазять на скелі й лежать проти сонця, а тоді знову — шубовсть у воду, як чогось налякаються, і то так, що чути на багато-багато миль. А ще є там такі створіння, — вів далі Поль захоплено, — довгі такі, лиш не знаю, наскільки та як їх зовуть… це Флоренс знає… що вдають, ніби з ними трапилось лихо. А як хтось захоче пожаліти їх і підійде, то вони відкривають свою широчезну пащу й кидаються на тебе. І тоді треба, — сміливо звернувся Поль безпосередньо до доктора, — бігти не просто, а повертати врізнобіч, бо вони страшенно довгі, то й повертаються повільно, і так можна втекти. Правда, старий Глябб не знає, чому море робить так, що я думаю про мою померлу маму, і про що це воно завжди говорить, — завжди говорить! Але він дуже багато про нього знає. І я прошу, — закінчив хлопчик, глянувши на три чужі обличчя поглядом безрідного й раптом утративши всю свою жвавість — прошу, щоб ви дозволили старому Гляббові приходити до мене, бо я його дуже добре знаю, і він мене.

— Га! — похитав головою доктор. — Кепська справа. Але наука своє зробить.

Місіс Блімбер, здригнувшися, заявила, що це якесь чудне дитя, і, хоч вона й не була місіс Піпчін, зиркнула на Поля так само, як та яга.

— Покажи йому будинок, Корнеліє, — сказав доктор, — і познайом з новим оточенням. Ідіть з цією молодою леді, Домбі.

Домбі скорився, дав руку незбагненній для нього Корнелії і пішов за нею, боязко позиркуючи на свою супутницю, бо окуляри в неї блищали й надавали їй такого таємничого вигляду, що Поль не знав, куди вона дивиться, і не був навіть певен, чи є в неї очі за скельцями.

Корнелія спершу повела його до класу, до якого заходили з холу через подвійні двері, оббиті сукном, що притишувало й глушило голоси юних джентльменів. А там їх сиділо аж вісім — у різних стадіях розумового занепаду, всі обтяжені роботою й страшенно серйозні. Тутс, як старший, засідав у кутку за окремим письмовим столом і видався Полеві величним чоловіком вельми похилих літ.

Містер Пастир, Б. Г. Н., сидів за другим невеликим столом і, наставивши валок на Вергілія, повільно вкручував цю мелодію у вуха чотирьом юним джентльменам. Двоє, з другої четвірки, судомно хапаючись за голови, заглибились у розв'язання математичних задач; ще один з заплаканим обличчям, що нагадувало брудну віконну шибку, силкувався виборсатись до обіду з безконечної кількості рядків, а ще один дивився на своє завдання, скам'янівши з подиву та розпуки, і, здавалося, перебував у цьому стані від самого сніданку.

Поява нового учня не справила враження, якого можна було б сподіватися. Містер Пастир, Б. Г. Н. (що мав звичку задля прохолоди голити собі голову і обростав тільки коротенькою щетиною), простяг йому свою кощаву руку, кажучи, що радий його бачити. Поль теж був би дуже радий, якби міг хоч трохи щиро сказати йому те саме. Потім Поль за вказівкою Корнелії потиснув руки чотирьом юним джентльменам, що сиділи навпроти містера Пастира, далі тим двом, що гарячково поралися з математичними задачами, тоді юному джентльменові, який змагався з часом і був увесь у чорнилі, і, нарешті, привітався з юним джентльменом у стані скам'яніння, що задубів і зовсім захолонув.

Тутсові Поля вже представляли, тож цей учень обмежився тим, що своїм звичаєм захихотів та засопів і знову поринув у роботу. Робота була не важка, бо оскільки він уже й так «перейшов усе» (і навіть більше), а також, як було уже згадано, затримався в стадії розквіту, то йому було дозволено вдатись до самоосвіти, і полягала вона в тому, що Тутс на уроках писав самому собі довгі листи від різних вельможних осіб, адресовані «П. Тутсові, Есквайру, Брайтон, Суссекс», і старанно переховував їх у своєму столі.

По закінченні цих церемоній Корнелія повела Поля на найвищий поверх, що тривало доволі довго, бо Полеві доводилось обома ногами ставати на одну сходину перед тим як перебратись на наступну. Нарешті вони добулися-таки мети своєї подорожі, і там, у кімнаті, що виходила на розбурхане море, Корнелія показала йому гарненьке, завішане білими запонами ліжко під самим вікном, де на табличці красивими круглими літерами — жирно внизу й тоненько вгорі — було написано «Д о м б і». Два інші такі ж ліжка з такими ж табличками належали, як було зазначено, Брігсові й Тозерові.

Коли вони спускалися назад у хол, Поль побачив, що підсліпуватий парубок, який так тяжко образив був місіс Піпчін, ухопив чималеньку булаву, якою б’ють у бубон, і почав гатити нею в гонг, немов раптом збожеволів чи кликав до помсти. Ніхто його не насварив за це, ніхто не поволік до карцера, і парубок, наробивши шуму, спокійнісінько пішов собі геть. А Корнелія Блімбер сказала, що за чверть години подадуть обід і хай Домбі краще йде до класу, до своїх «товаришів».

Отож, шанобливо минувши великі дзигарі, що, як і перше, допитувались про його здоров’я, Домбі прочинив двері класної кімнати, несміливо, немов завинивши, ввійшов і з певними труднощами зачинив їх за собою. Його товариші розсипалися по всій кімнаті, і тільки скам’янілий хлопець нерухомо стовбичив на місці. Містер Пастир у сірій мантії потягався так, ніби, не дбаючи про збитки, поклав собі будь-що відірвати рукави.

— Ох-хо-хо! — позіхав містер Пастир, стріпуючись як запряжений кінь, — ох боже ж мій, боже! — Ах-ха-а!

Містер Пастир позіхав так широко і поважно, що Поль навіть злякався. Всі учні, за винятком Тутса, теж виглядали потомлені й готувалися до обіду; дехто перев’язував краватки, що й справді були дуже тугі, дехто мив руки у суміжній кімнаті або пригладжував щіткою волосся, — і ніхто не давав взнаки, що радіє.

Юний Тутс, що скінчив ці приготування давно і не мав чого робити, міг уділити своє дозвілля Полеві.

— Сідай, Домбі, — доброзичливо запропонував він.

— Дякую, сер, — відповів Поль.

Його спроби здертися на дуже високе підвіконня й кількаразові падіння звідти, видно, наштовхнули Тутса на відкриття.

— А ти — маленький хлопчик, — сказав він.

— Так, сер, маленький, — погодився Поль. — Дякую сер, — бо Тутс люб'язно підсадив його.

— Ти в якого кравця одягаєшся? — спитав Тутс, пооглядавши Поля.

— Поки що мені все шиє жінка, — відповів Поль, — кравчиха моєї сестри.

— А мені — «Берджес і К°», — сказав Тутс. — Шикар-р-но. Тільки дуже дорого.

Полеві стало розуму покивати головою, мовляв: «що-що, а це добре видно». Зрештою, він так і думав.

— У твого батька великі доходи, правда? — спитав містер Тутс.

— Так, сер, — підтвердив Поль. — Він — «Домбі і Син».

— І що? — перепитав Тутс.

— І син, сер, — повторив Поль.

Містер Тутс двічі чи тричі тихенько повторив назву, щоб добре запам'ятати, але безуспішно, і попросив Поля нагадати йому ще завтра вранці, бо це для нього важливо. Він-бо задумав зараз же написати собі приватного й конфіденційного листа від фірми «Домбі й Син».

Тим часом підійшли і інші хлопці (знову ж таки, за винятком скам'янілого). Всі були дуже чемні, але бліді, і такі тихенькі та пригнічені, що проти них юний містер Бісерстон видався б напрочуд веселим і дотепним. А втім, і Бісерстон страждав від якоїсь кривди.

— Ти спиш у моїй кімнаті, правда? — спитав статечний юний джентльмен, що йому комір сорочки накривав вуха.

— Містер Брігс? — здогадався Поль.

— Тозер, — одказав той.

Поль відповів ствердно, і Тозер показав йому на скам’янілого: це і був Брігс. Хоча Поль, сам не знаючи чому, вже давніше вирішив, що скам’янілий — це або Брігс, або Тозер.

— А ти сильний? — спитав Тозер.

Поль відповів, що, мабуть, ні Тозер сказав, що й він так думає, судячи з вигляду Поля, й додав, що дуже шкода, бо тут треба бути сильним. Потім він спитав, чи не Корнелія почне його вчити, і коли Поль сказав «так», усі юні джентльмени (за винятком Брігса) важко зітхнули.

Зітхання те заглушило калатання гонга, таке ж люте, як і раніш, і всі посунули до їдальні — за винятком, звісно, скам’янілого Брігса, який і далі сидів там само і якому, помітив Поль, понесли скибку хліба на тарілці, вкритій серветкою, зі срібною виделкою зверху.

Доктор Блімбер був уже в їдальні й сидів за столом на чільному місці із місіс і міс Блімбер обабіч. Містер Пастир у чорній мантії сидів з протилежного краю. Поля посадовили поруч з міс Блімбер, але коли помітили, що він ледве сягає бровами скатертини, то з кабінету доктора принесли кілька книг. Відтоді Поль завжди сидів на них, тільки надалі тягав їх сам, наче бойове слоненя похідний балдахін.

Доктор проказав молитву, і обід почався. Подали непоганий суп, печене м’ясо, варене м’ясо, городину, пиріжки й сир. У кожного юного джентльмена була масивна срібна виделка та серветка, і взагалі все було красиво та статечно. Прислуговував за столом лакей у синій лівреї з блискучими гудзиками — він так ловко наливав пиво, що воно в нього іскрилося, наче вино.

Ніхто нічого не говорив, якщо до нього не зверталися, лише доктор Блімбер, місіс Блімбер та міс Блімбер вряди-годи перемовлялися між собою. Як тільки той чи інший джентльмен відривав погляд від ножа, виделки або ложки, його очі нестримною силою тягнуло до містера Блімбера, місіс Блімбер або міс Блімбер, і він скромно заглядав їм у вічі.

Тутс, здавалося, був єдиним винятком з цього правила. Він сидів біля містера Пастира, з того ж боку, що й Поль, і щоразу вихилявся та вертів головою, щоб побачити Поля.

Тільки один раз протягом обіду зайшла розмова, що торкнулася й юних джентльменів. Це сталося, як подали сир, і доктор, випивши келих портвейну, двічі чи тричі прокашлявся й сказав:

— Цікаво, містере Пастире, що римляни…

При згадці про це страшне плем’я запеклих їхніх ворогів всі юні джентльмени прикипіли очима до доктора з виглядом вельми глибокого зацікавлення. Один з них, що саме пив, упіймавши крізь скло кухля докторів погляд, раптом захлинувся й перебив докторові Блімберові думку.

— Цікаво, містере Пастире, — знову почав доктор, — що римляни під час своїх бучних і пишних оргій, про які ми тепер читаємо, за часів Імперії, коли розкіш дійшла апогею, не знаного ні доти, ні після, і коли розорювали цілі провінції, щоб забезпечити делікатесами один якийсь великосвітський бенкет…

Тут нечестивець, що пух від натуги, надаремне чекаючи на кінець речення, вибухнув кашлем.

— Джонсоне, — докірливо мовив йому впівголоса містер Пастир, — попийте води.

Доктор з вельми невдоволеним виглядом помовчав, поки принесли воду, і повів далі:

— І коли, містере Пастире…

Та містер Пастир, передбачаючи новий вибух і знаючи, що кінця не буде, поки доктор виповість геть усе, що мав сказати, ніяк не міг відвести очей від Джонсона. Ображений, що на нього не дивляться, доктор замовк.

— Вибачте, сер, — зашарівся містер Пастир. — Перепрошую, докторе Блімбере.

— І коли, — знову почав доктор, підносячи голос, — коли, сер, як ми читаємо і чому не маємо підстав не вірити — хоч яким неймовірним може здатися це сучасним простакам — коли ми читаємо, що брат Вітелія влаштував йому трапезу, де було подано дві тисячі самих тільки рибних страв…

— Попийте води, Джонсоне, — сказав містер Пастир. — …страв, сер.

— …п’ять тисяч страв з різної птиці…

— Або з’їжте скоринку хліба, — порадив містер Пастир.

— А одну страву — ще голосніше промовив доктор, озираючи стіл, — страву таких велетенських розмірів, що її назвали «Щитом Мінерви», і зготували її з різних рідкісних складників, як от: з мозку фазанів…

— Ик, ик! (це Джонсон).

— …вальдшнепів…

— Ик, ик!

— З піхурів риби, що звалася скарі…

— У вас лопне жила в голові, — застеріг містер Пастир. — Ви вже краще не стримуйтесь.

— З ікри міног, виловлених у Карпатському морі, — якнайсуворішим голосом вів далі доктор, — коли, кажу, читаєш подробиці отаких дорогих бенкетів, а ще ж бо згадуєш, що є у нас Тіт…

— Що скаже ваша матуся, як ви помрете від крововиливу в мозок! — сказав містер Пастир.

— І Доміціан…

— Ви вже посиніли, — попередив містер Пастир.

— І Нерон, і Тіберій, і Калігула, Геліогабал та багато інших, — то це, містере Пастире, — коли ви будете ласкаві слухати мене, — цікаво, це — дуже цікаво, сер…

Та саме в цю мить Джонсон, котрий не міг більше стримуватися, зайшовся таким оглушливим кашлем, що хоч два найближчі сусіди гамселили його по спині, а містер Пастир власноручно поїв його водою, а лакей кілька разів водив його, як під конвоєм, від стільця до буфета й назад, напад минувся не швидше, як хвилин за п’ять, і тоді запала глибока мовчанка.

— Джентльмени, встаньмо помолитися! — сказав доктор Блімбер. — Корнеліє, поможіть Домбі злізти. — Після чого від Поля за столом залишився тільки скальп. — Джонсон завтра вранці до сніданку прочитає мені напам’ять грецький текст завіту, перший розділ послання апостодя Павла до ефесян. Відновимо наші заняття за півгодини, містере Пастир.

Юні джентльмени вклонилися й вийшли. Так само зробив і містер Пастир. Протягом півгодини дехто з джентльменів, узявшись по двоє під руки, тинявся по клаптику подвір’я за будинком, а дехто намагався рюздмухати хоч якусь іскру життя в серці Брігса.

На такі вульгарні розваги, як ігри, не було й натяку. Визначеного часу закалатав гонг і заняття під об’єднаним керівництвом доктора Блімбера й містера Пастира відновилися.

Що олімпійські ігри у формі вештання по двору були через Джонсона того дня скорочені, то учнів випустили погуляти перед чаєм. Навіть Брігс (хоч і не повністю) взяв участь у цій розвазі, двічі чи тричі похмуро глипнувши на скелі. На прогулянку з ними вийшов і доктор Блімбер, який вшанував Поля тим, що взяв його на буксир, від чого хлопець здався ще меншим і кволішим.

Чай подавали не менш пишно, ніж обід, а після чаю молоді джентльмени підвелися з-за столу, знов поклонились і подалися або докінчувати сьогоднішні завдання, або готуватись до нових, що загрожували їм завтра Містер Пастир пішов до себе, і Поль сидів у кутку, гадаючи, чи думає зараз про нього Флоренс і що там робиться у місіс Піпчін.

Містер Тутс, що затримався був через дуже важливого листа від герцога Веллінгтонського, незабаром знайшов Поля. Як і перше, він довго дивився на нього, а тоді спитав, чи любить той жилети.

— Люблю, сер, — відповів Поль.

— І я люблю, — сказав Тутс.

Цього вечора Тутс не прорік більше ні слова, тільки стояв і дивився на Поля так, ніби той йому дуже сподобався. Все ж це було хоч якесь спілкування, а що розмовляти Полеві не хотілось, то йому було добре й у такому мовчазному товаристві.

Десь коло восьмої знов закалатав гонг, закликаючи до їдальні на молитву, після якої лакей примостився біля столу під стіною, де на бажаючих чекали бутерброди з сиром і пиво. Ця церемонія завершилася словами доктора: «Ми поновимо наші заняття завтра о сьомій рано джентльмени», і тут Поль уперше побачив, що в КорнелГЇ Блімбер є очі і що вони дивляться просто на нього. Коли доктор сказав: «Ми відновимо наші заняття завтра о сьомій рано, джентльмени», — учні знову вклонилися і пішли спати.

У їхній спальні нагорі Брігс зізнався, що голова йому болить, аж розвалюється, і що він охоче помер би, якби не мати і чорний дрізд у нього вдома. Тозер говорив мало, але багато зітхав і порадив Полеві стерегтися, бо завтра прийде і його черга. З цими пророчими словами він понуро роздягнувся й ліг у ліжко. Ліг і Брігс, і Поль уже ліг, коли з’явився підсліпуватий молодик, щоб забрати свічку, і побажав їм доброї ночі й гарних снів. Та його зичливі побажання не допомогли ні Брігсові, ні Тозерові. Поль, який довго не міг заснути, та й потім часто прокидався, був свідком того, як Брігс мучився від кошмарного сну про уроки, а Тозер чий мозок так само, хоч і меншою мірою, страждав од тієї ж причини, розмовляв невідомими мовами чи то цитував щось грецькою чи латиною — для Поля все те було однаково, але серед нічної тиші справляло прикре, гнітюче враження.

Кінець кінцем Поль солодко заснув і побачив сон, ніби він і Флоренс, рука в руці, простують чудовим садом і підходять до величезного соняшника, який раптом обернувся гонгом і закалатав. Розплющивши очі, хлопець збагнув, що вже ранок — хмарний і вітряний, і мрячить дощ, і що це лунає внизу, у холі, моторошний голос справжнього гонга, закликаючи всіх вставати

Поль встав одразу й побачив, що Брігс — майже безокий, бо так набрякло йому лице від горя й нічних кошмарів — натягує черевики, а Тозер — уже на ногах і в препоганому настрої — ввесь тремтить і розтирає собі плечі. Бідний Поль був не привчений одягатися сам і спитав, чи не будуть вони ласкаві зав’язати йому шнурівки. Але що Брігс тільки сказав: «Одчепись!», а Тозер: «Авжеж!», то Поль, як був, спустився поверхом нижче і надибав там гарну молоду жінку в шкіряних рукавичках, яка чистила грубку. Його поява, здавалося, здивувала її, і вона спитала, де його мама, а коли Поль одповів, що його мама померла, жінка зняла рукавички й зробила усе, що він попросив. Потім вона розтерла йому руки, щоб зігріти, поцілувала й сказала, що надалі, як йому щось буде треба — одягтися чи ще що — хай він шукає Мелію. Поль гаряче подякував їй і пообіцяв, що так і зробить. І він пішов сходами вниз до класної кімнати, де юні джентльмени поновлювали заняття, та тут з-поза відхилених дверей його хтось гукнув: «Це Домбі?» — «Так, мадам», — відповів Поль, упізнавши голос міс Блімбер. «Зайдіть, Домбі!» — сказала міс Блімбер, і Поль увійшов.

Міс Блімбер виглядала точнісінько так само, як учора, тільки тепер на ній була шаль. Її коротеньке біляве волосся кучерявилось, як і завжди, а на носі у неї вже були окуляри, і Поль подумав, чи не спить вона в них. На цьому поверсі міс Блімбер мала свою власну невелику вітальню, де було кілька книг і не було каміна. Адже міс Блімбер ніколи не мерзла й ніколи не хотіла спати.

— Я, Домбі, виходжу для моціону, — сказала міс Блімбер.

Поль не зрозумів, що воно таке, і здивувався, чого під таку негоду вона йде сама, а не пошле за ним лакея, але не спитав нічого, бо увагу його привернула купка новеньких книжок, що їх міс Блімбер, мабуть, щойно переглядала.

— Це — вам, Домбі,— сказала міс Блімбер.

— Всі, мадам? — спитав Поль.

— Так, — ствердила міс Блімбер, — а невдовзі містер Пастир дасть вам іще, якщо будете так ревно вчитися, як я сподіваюсь.

— Отже, я виходжу для моціону, — повторила міс Блімбер, — і поки я повернуся, тобто до сніданку, ви прочитаєте, що тут зазначено, а тоді скажете, чи гаразд ви зрозуміли усе те, що вам треба вивчити. Не баріться, Домбі, бо часу вам гаяти не можна. Беріть книжки з собою і починайте зараз же.

— Добре, мадам, — відповів Поль.

Але книжок було стільки, що хоч Поль і обхопив їх двома руками, зверху і знизу, ще й притис підборіддям, одна книга зсередини вислизнула-таки, поки він дійшов до дверей, а за нею попадала й решта. «Ох, Домбі, Домбі, який ви необережний!» — сказала міс Блімбер і поскладала їх знову. Цього разу завдяки великому старанню Полеві вдалося зберегти рівновагу, вийти з кімнати і спуститися на кілька сходинок. Тут дві книжки впали знову, але решту він тримав так міцно, що впустив тільки одну на площадці другого поверху, і ще одну — в коридорі. Принісши більшість до класу, Поль побіг назад шукати дезертирів, і коли нарешті вся бібліотека була в зборі, видряпався на своє місце за партою та взявся до роботи. Підбадьорливе зауваження Тозера, що «тепер уклепався й він», було єдиним, що перервало його заняття до самого сніданку. За сніданком, їсти який Полеві нітрохи не хотілося, все було так само врочисто та пристойно, як і завжди, а після сніданку він за міс Блімбер подався нагору.

— Ну, Домбі,— спитала міс Блімбер, — чого ви навчилися з цих книг?

У книгах було трохи англійської й доволі латинської мови — назви предметів, відмінювання артиклів та іменників, вправи, і початкові правила — дрібка правопису, коротенький курс стародавньої історії, ще коротший — сучасної, кілька таблиць, дві чи три колонки мір і ваги й трохи відомостей загального характеру. Коли бідний Поль засвоював пункт другий, він не мав уже жодного уявлення про пункт перший: уривки з другого втиснулись у пункт третій, що переплутався з пунктом четвертим, а той зрісся із пунктом другим. Виходило, що двадцять Ромулів становлять одного Рема, що hіс hаес hос[3] це тройська вага, що дієслово завжди узгоджується із стародавнім Брайтоном, а тричі по чотири дорівнює Тельцю.

— Ох, Домбі, Домбі! — зітхнула міс Блімбер. — Як вам не соромно!

— Я — перепрошую — думаю, що якби я міг хоч подеколи балакати зі старим Гляббом, в мене виходило б краще, — сказав Поль.

— Нісенітниця, Домбі! — відрізала міс Блімбер. — Не хочу й чути про це. Тут нема місця для різних ваших Гляббів. Беріть з собою по одній книзі, Домбі, і не переходьте до пункту «Б», поки досконало не вивчите за день пункт «А». А тепер — перепрошую — ось вам перша книга зверху — ідіть, Домбі, і повернетесь тоді, коли цілком засвоїте тему.

Міс Блімбер говорила про Полеву нетямковитість з похмурим задоволенням, ніби заздалегідь передбачала результат і раділа, що їм доведеться ще не раз зустрічатися. Поль узяв, як сказано, першу книгу зверху, пішов униз і почав працювати: деколи він запам’ятовував кожне слово, деколи забував геть усі і все. Нарешті він наважився піднятися на другий поверх, щоб проказати вивчене. Але тільки міс Блімбер закрила книжку (що було доказом її власних знань) і промовила: «Ну, Домбі!», — як йому майже все вилетіло з голови, і він із зачудуванням видивився на молоду леді, мов на вчене опудало Тая Фокса чи на городного страхополоха, напханого схоластичною соломою.

А втім, він справився якнайкраще, і міс Блімбер, похваливши його, як здібного учня, зараз же дала йому урок «Б», од якого Поль, ще перед обідом, перейшов до «В», і навіть до «Г». Важко було взятися до роботи по обіді. Полеві гуло в голові, він хотів спати й був неначе в отупінні. Та всі юні джентльмени почувалися так само, а проте мусили поновлювати свої заняття, хотілося їм цього чи ні. Дивно, що дзигарі в холі, вірні своїй найпершій фразі, так і не навчилися говорити «Джентльмени, поновлюймо наші заняття», дарма що ці слова звучали тут так часто. Заняття крутились, мов величезне колесо, на якому незмінно розпинали всіх юних джентльменів.

Після чаю знов були вправи й підготовка до завтрашніх уроків при світлі свічок. У певний час усі йшли спати, і тоді, якщо уроки не мучили їх й уві сні, наставав спокій і солодке забуття.

О, суботи! Щасливі суботи, коли, незалежно від погоди та бурчання в’їдливої місіс Піпчін, опівдні приходила Флоренс. Ці суботи були справжнім днем суботнім принаймні для цих двох маленьких християн серед іудеїв і сповнювали своє святе завдання, зміцнюючи любов між братом і сестрою.

Навіть недільні вечори, що тінь їх вже від самого ранку затьмарювала світло недільного дня, не могли осквернити тих дорогоцінних субот. Де б вони їх не проводили — сидячи або гуляючи вдвох на березі моря, у темній вітальні місіс Піпчін, де Флоренс, поклавши собі на плече його сонну голову, тихо співала йому пісень, — те Полеві було байдуже. Головне — сама Флоренс. Тільки про неї він думав. І коли в неділю ввечері похмурі двері докторового будинку роззявлялися, щоб знову поглинути його на цілий тиждень, Поль думав тільки про те, що прийшла пора прощатися з Флоренс.

Місіс Уїкем відправили назад до міста, зате з’явилася міс Ніппер — вже доросла ущиплива молода жінка. Багато єдиноборств з місіс Піпчін витримала міс Ніппер, і якщо місіс Піпчін за свого життя стрічала коли гідного суперника, то це саме тепер. Міс Ніппер видобула меча з піхов найпершого ранку, як прокинулася під дахом місіс Піпчін. Вона ніколи не просила пощади і сама не знала милосердя. Вона сказала, що війни не минути, і війна почалася. Від цього часу місіс Піпчін жила серед несподіванок, сутичок, образливих викликів і нападів, що заскакували її зненацька то в коридорі, то в беззахисні хвилини споживання смаженини, і від яких вона не мала спокою навіть за грінками.

Одної неділі, увечері, відвівши Поля до доктора й повернувшись додому з міс Ніппер, Флоренс витягла з-за корсажу списаний олівцем клаптик паперу.

— Дивіться, Сюзанно, — сказала вона. — Це список книжок, що їх Поль бере з собою робити оті довжелезні вправи, що так втомлюють його. Я переписала назви вчора ввечері, поки учивсь.

— Навіть не показуйте, міс Флоренс, — відповіла Ніппер. — З мене досить місіс Піпчін.

— Я хочу просити, щоб ви їх мені завтра купили, Сюзанно. Гроші у мене є,— напосідала Флоренс.

— Боже милий! Міс Фло! — скрикнула міс Ніппер. — Як ви можете говорити про книжки, коли у вас і так книга на книзі, а вчителі та вчительки і чого тільки не вчать; хоч я гадаю, ваш тато, міс Домбі, ніколи б вас нічого не вчив і навіть не подумав би, якби ви самі не напрошувались, бо як тут відмовиш; але не відмовити, коли тебе просять — це одне, а самому пропонувати, коли в тебе не просять — це зовсім інше. Я не стану перечити, коли якийсь молодий чоловік захоче мене провести, і відповім «так», коли він спитає дозволу, але це ще не значить, що я скажу йому: «Будьте ласкаві позалицятись до мене!»

— Але ж ви можете купити ці книжки, Сюзанно, і купите, бо знаєте, що вони мені потрібні.

— Гаразд, міс, а навіщо ж вони вам потрібні? — спитала Ніппер і додала стиха: — Якщо для того, аби шпурнути в голову місіс Піпчін, то я куплю їх цілий віз.

— Я думаю, що зможу трохи помагати Полеві, Сюзанно, — пояснила Флоренс, — полегшувати йому роботу на наступний тиждень. В усякому разі, я хочу спробувати. Ну, купіть же їх, дорогенька, і я ніколи не забуду, яка ви була хороша.

Треба було мати серце твердіше, ніж у Сюзанни Ніппер, щоб відвернутися від гаманця, якого простягла їй Флоренс, чи від благального погляду, що супроводив це прохання. Сюзанна мовчки поклала гаманець до кишені й зараз же пішла виконувати доручення.

Дістати ці книги було нелегко: в різних крамницях їй відповідали, що цих книг уже нема, або що їх ніколи не було, або що вони були минулого місяця, або що будуть на тижні. Та не легше було й збити Сюзанну з пантелику Підхопивши в одній бібліотеці, де її добре знали, білявого юнака у чорній перкалевій фартушині, вона завдала йому такого гарту, тягаючи скрізь за собою, що той аж зі шкури ліз, аби швидше спекатися Сюзанни, і нарешті, завдяки йому, вона повернулася додому з тріумфом.

З тими-ото скарбами, закінчивши свої власні уроки, сідала Флоренс увечері за стіл, щоб пройти вслід за Полем тернистий шлях науки. Здібна та метка зроду і керована найкращим з учителів — любов’ю, вона незабаром наздогнала брата, зрівнялася з ним і випередила його.

Місіс Піпчін про це не сказали ні слова. Та багато ночей, коли всі вже спали, а міс Ніппер у папільйотках куняла поруч у найнезручнішій позі, коли вогонь у каміні сходив на попіл холодний і сірий, а свічки догоряли, затоплені воском, Флоренс так завзято намагалася стати помічною одному з Домбі, що сила її духу та настирливість майже заслужили їй право носити це ім’я й самій

І велика була ж нагорода, коли одного суботнього вечора, як Поль узявся до «відновлення своїх занять», вона підсіла до нього й почала пояснювати так, що важке робилося легким, а темне — ясним і зрозумілим. На блідому обличчі Поля майнув подив; потім він почервонів… усміхнувся і міцно обняв її… Тільки й усього, але один бог знає, як закалатало її серце від такої щедрої винагороди.

— О, Фло, — гукнув хлопець, — як я люблю тебе! Як я люблю тебе, Фло!

— І я тебе, голубчику!

— О, я бачу це, Фло.

Більше він не сказав нічого, тільки цілий вечір тихенько просидів коло неї, а вже лігши, кілька разів крикнув їй у сусідню кімнату, що любить її.

Регулярно по тому Флоренс готувалася, щоб у суботу ввечері сісти разом із Полем і терпляче розібрати з ним завдання на наступний тиждень. Думка, що Флоренс уже попрацювала над тим, над чим вони зараз працюють спільно, додавала Полеві сил, щоб раз у раз відновлювати заняття, а разом з реальним полегшенням цього тягаря дозволила, мабуть, не впасти під вагою, яку чарівна Корнелія Блімбер звалила йому на плечі.

Не можна сказати, щоб міс Блімбер вмисне була жорстока до Поля або щоб доктор Блімбер вмисне суворо поводився з юними джентльменами. Просто Корнелія трималася віри, в якій була вихована, а доктор, через певну нечіткість поглядів, ставився до юних джентльменів так, мовби всі вони були докторами і народилися вже дорослими. Було б дивно, якби доктор Блімбер, при всіх тих оваціях, які йому влаштовували родичі юних джентльменів, та ще спонукуваний їхнім сліпим честолюбством і нерозумним поквапом, зумів збагнути свою помилку або переставити свої повні вітрила на інший галс.

Так само було і з Полем. Коли доктор Блімбер казав, що хлопець робить великі успіхи й проявляє здібності, містерові Домбі ще більше хотілося, щоб хлопця підганяли та набивали йому голову всякою всячиною. Щодо Брігса, то коли доктор Блімбер сповіщав, що той не робить великих успіхів і не проявляє здібностей, то й Брігс-старший ставав невблаганний. Одне слово, хоч яка висока й неприродна була температура в докторовій теплиці, а власники рослин завжди ладні були взятися за міхи і роздмухувати вогонь.

Звичайно, що й ту крихту жвавості, яку він колись мав, Поль загубив остаточно. Зате лишилося все, що було в його вдачі чудного, старечого та задумливого — ба, за таких сприятливих обставин він став іще чудніший, ще старіший і ще більш задумливий.

Різниця полягала тільки в тому, що все те він ховав глибоко в собі. Щодня він ставав дедалі стриманіший та задумливіший, але ніхто в господі доктора не викликав у нього такої цікавості, як місіс Піпчін. Він любив бути сам і в короткі хвилини дозвілля залюбки бродив самотою по будинку або сидів на сходах, прислухаючись до цокання дзигарів у холі. Він досконало вивчив усі шпалери в домі й бачив на них те, чого не бачив ніхто. Він познаходив мініатюрних левів та тигрів, що бігали по стінах спальні, і перекривлені обличчя, що підморгували йому з квадратів та ромбів на килимі.

Самотнє дитя жило в оточенні химерних витворів своєї мрійної уяви, і ніхто його не розумів. Містер Блімбер вважав, що він «чудний», а слуги, розмовляючи між собою, подеколи казали, що маленький Домбі нудить світом. Оце й усе.

Може, юний Тутс теж мав якусь думку з цього приводу, але висловити її було йому несила. З думками, як і з привидами (згідно з загальним уявленням про привиди), щоб викликати їх на розмову, треба спершу самому заговорити. А Тутс віддавна вже не ставив ніяких питань своєму розумові. З олов’яної шабатурки — його черепа — виходив якийсь туман, що, набувши певної форми, може, і перетворився б у щось геніальне. Але форми набути він не міг, тільки, ніби в арабській казці, збирався в густу хмару і так зависав йому в голові. А крізь хмару — десь там, далеко-далеко, — виднілася чиясь маленька постать, і Тутс завжди дивився на неї.

— Як справи? — по п’ятдесят разів на день питався він у Поля.

— Дуже добре, дякую, сер, — відповідав Поль.

— Дай руку, — вів Тутс далі.

Поль, звісно, зараз же подавав руку, і містер Тутс, тиснучи її, довго дивився на нього, сопів і починав знову: «Як справи?» На що Поль знову відповідав: «Дуже добре, дякую, сер».

Одного вечора містер Тутс, заклопотаний кореспонденцією, сидів за своїм столом, коли раптом його пройняла грандіозна думка. Він одклав набік перо й подався шукати Поля, якого після довгих шукань знайшов у спальні, — той стояв і дивився через вікно.

— Слухай! — вже з порога закричав Тутс, аби не забути. — Про що ти думаєш?

— О, я багато про що думаю.

— Серйозно? — спитав явно здивований Тутс.

— Якби вам довелося вмирати… — почав Поль, дивлячись йому просто в обличчя. Містер Тутс здригнувся і, здавалося, розгубився. — Чи не хотілось би вам померти місячної ночі, коли небо таке чисте-чисте й дме вітер, як ото вчора ввечері?

Містер Тутс з острахом глянув на Поля і, похитавши головою, відповів, що він не знає.

— Власне, не дме, а шумить, як море у мушлі. То був такий гарний вечір. Спершу я довго слухав, як шумить вода, а тоді встав і дивився у вікно. А там плив човен, весь у місячному світлі… човен під вітрилом…

Поль так пильно дивився на нього й говорив так серйозно, що Тутсові здалося конче потрібним і собі сказати щось про той човен, і він промовив: «Контрабандисти», — але тут же згадав, що в будь-якій проблемі є й зворотня сторона, і додав: «Або митники».

— Човен під вітрилом, — повторив Поль, — весь у місячному світлі. І вітрило — як рука з чистого срібла. Він плив удалечінь, і, як ви думаєте, що він ніби робив, коли відпливав отак по хвилі?

— Хитався, — висловив здогадку Тутс.

— Він ніби кликав, — сказав Поль, — кликав мене за собою. Ось вона, ось!.. Дивіться!

Від усього почутого, а потім цього раптового вигуку Тутс наполохався так, що сам закричав: «Хто?!»

— Моя сестра, Флоренс! — гукнув Поль. — Ось вона дивиться сюди, махає рукою! Вона бачить мене! Вона мене бачить! Добраніч, моя дорогенька, добраніч, добраніч!

І хуткий перехід до нестримної радості, з якою він посилав поцілунки через вікно й плескав у долоні, і смуток, що тим більше затьмарював йому обличчя, чим далі відходила Флоренс, і врешті перетворився у вираз терплячої меланхолії, — всі ці почуття були такі яскраві, що їх не міг не помітити навіть Тутс. У цю мить побачення їхнє перебив візит місіс Піпчін, чиї чорні спідниці раз чи двічі на тиждень, перед самим смерком нависали над головою Поля. Її поява так вразила Тутса, що він, привітавшись, як звичайно, ще двічі повертався запитатись, як мається місіс Піпчін. Дражлива стара леді прийняла Тутсову поведінку за наперед обдуману образу — частину диявольської інтриги підсліпуватого молодика з першого поверху. Того ж таки вечора вона подала на нього формальну скаргу докторові Блімберу, а доктор повідомив молодика, що буде змушений розлучитися з ним, як той ще раз таке зробить.

Дні довшали, і Поль щовечора вилазив на підвіконня в своїй кімнаті, визираючи Флоренс. Вона походжала перед вікном, поки хлопець її не побачить, і кожне таке побачення було променем світла в буденному житті Поля. Часто, коли вже западала ніч, перед будинком доктора походжала ще одна постать. Містер Домбі рідко тепер одвідував їх по суботах. Це було понад його сили. Він волів приїздити інкогніто та дивитися на вікна, за якими з його сина робили мужчину, — а він чекав, спостерігав і снував плани та плекав надії.

О, якби він міг бачити, там, нагорі, як то бачили інші, крихкотілого маленького хлопчика з серйозними очима, що в присмерку дивився крізь вікно на хвилі та хмари і, самотній у своїй клітці, заздрив птахам, що летіли до вирію!