Домбі і син

Розділ другий,

— Довіку буду тішитись, що я, — сказала місіс Чік, — навіть гадки не мавши, яке нас горе чекає, все простила бідолашній Фанні. Далебі, мене мов надихнуло щось. Хай там що, а це мені завжди буде розрадою.

Місіс Чік виголосила цю зворушливу репліку у вітальні, прийшовши з горішньої кімнати, де вона перевіряла роботу кравчинь, що шили жалобні убрання для родини. Репліка призначалася містерові Чіку огрядному й лисому широковидому джентльменові, який, незмінно тримаючи руки в кишенях, мав звичку висвистувати та мугикати пісеньки і який тепер, усвідомлюючи недоречність таких звуків у домі жалоби, ледь угамував цю схильність.

— Не побивайся так, Лу, — сказав містер Чік, — бо в тебе, я бачу, знову почнуться спазми. Як ото тра-лю-ля! Господи, я ж забув! Сьогодні ми тут, а завтра вже нас немає.

Місіс Чік обмежилась докірливим поглядом і знову почала сукати перервану нитку розмови.

— Я сподіваюсь, — мовила вона, — я майже певна, що це лихо, від якого крається серце, буде нам усім пересторогою ми повинні навчитись збирати силу і робити зусилля, як тільки виникає потреба. Своя мораль є в усьому, її треба лише побачити. Якщо ми не скористаємось цією, це буде наша провина.

Всі мовчали, і ту важку тишу вкрай недоречними словами порушив містер Чік: «Жив собі швець» Але нараз схаменувся і, збентежившись, потвердив, що, безперечно, ми самі будемо винні, якщо ця сумна подія не стане для нас наукою.

— Містере Чік, я гадаю, — помовчавши, озвалася його половина, — що наука була б ще більшою, якби ви для початку забули свої пусті триньки-бриньки, тру-ля-ля і гав-гав! (Все це звичайно, містер Чік устиг тихенько промугикати, а місіс Чік із нищівним презирством повторила вголос).

— Моя люба, це просто звичка, — перепросив містер Чік

— Ще б пак! Звичка! — відказала дружина — Якщо ти розумне створіння, не вдавайся до таких кумедних виправдань! Звичка! А що, коли б я завела, як ви кажете, звичку ходити по стелі, мов муха? Оце б уже язиками ляскали!

Така звичка, мабуть, і справді увела б у неславу, тож пан Чік не зважився суперечити.

— А як там немовля, Лу? — спитав він, аби змінити тему розмови.

— Про яке немовля ти говориш? — запитала й собі пані Чік. — Коли б я сказала, яка сила немовлят від самого ранку пройшла через мої руки в отій їдальні внизу, то ніхто розумний не повірив би.

— Сила немовлят! — повторив містер Чік, перелякано роззираючись.

— Та, мабуть, усі б утямили, що, коли немає бідолашної Фанні, то дитині конче потрібна мамка, — пояснила пані Чік.

— А! Ох… — протяг містер Чік. — Тра-ля… отаке-то життя, хотів я сказати. Сподіваюся, люба, ти її підібрала?

— Аж ніяк, — відповіла місіс Чік. — І, як я бачу, навряд чи зможу. Дитина ж тим часом, звичайно..

— …Може піти під усі чорти, — глибокодумно зауважив містер Чік. — Це ти правду кажеш.

Побачивши, як розгнівалась дружина вже на саму думку про те, що один із Домбі може піти під усі чорти, містер Чік вирішив спокутувати свою провину блискучою ідеєю:

— Хіба поки не можна зарадити лихові чайником?

Якби містер Чік і прагнув чимшвидше припинити розмову, він не добрав би дієвішого способу. Місіс Чік подивилась на нього жалісливо-презирливим поглядом і, не зронивши ні слова, велично відступила до вікна, де, зацікавившись шумом коліс, почала виглядати крізь жалюзі. Містер Чік, бачачи, що доля цим разом обернулася проти нього, мовчки вийшов з кімнати. Таке, правда, траплялося з ним не завжди. Часто перемога бувала на його боці, і тоді він квитався з Луїзою сповна. Загалом, їх ніби навмисне підібрали, і в своїх подружніх пересварах вони нічим не поступались одне одному. Закладатися, хто ж вийде переможцем, майже завжди було марною річчю. Часто, коли містер Чік, здавалось уже, програв, він раптом перехоплював карти суперниці і ними розбивав її вщент. Та часом такого лукавого фортеля викидала й пані Чік, отож годі було передбачити, чим скінчиться їхній жвавий двобій.

На колесах, про які допіру писалося, приїхала міс Токс і, насилу переводячи дух, забігла в кімнату.

— Луїзонько, ще нікого не взяли? — спитала вона

— Ні, моя ластівко, — відповіла місіс Чік.

— Тоді, Луїзонько, — сказала міс Токс, — я вірю і надіюся… та заждіть хвилиночку, я зараз їх приведу.

І прожогом, як і піднімалась, збігши сходами вниз, міс Токс вивела з чималої карети цілий гурт люду і повернулася нагору з цілим почтом. В ньому були молода, пухкотіла, червонощока, повна здоров’я жінка з обличчям, мов яблуко, і з немовлям на руках; ще одна жінка, молодша, не така пухкотіла, але теж із обличчям, мов яблуко, і з двома пухкенькими яблуковидими дітьми, яких вона вела за руку; пухкий хлопець із таким же обличчям, що йшов сам; і, нарешті, пухкий і теж яблуковидий чоловік, що ніс на руках ще одного пухкенького, з личком, мов яблуко, хлопчика. Поставивши його на підлогу чоловік хрипким шепотом порадив йому «триматися брата Джонні».

— Луїзо, серденько, — почала міс Токс, — знаючи ваш клопіт і прагнучи хоч трохи полегшити його, я подалася в засноване королевою Шарлоттою Товариство допомоги одруженим жінкам — ви про нього забули, — й спитала, чи не могли б вони когось порадити. Ні, сказали мені, вони нікого не знають. Коли я це почула, то, запевняю вас, мало не зомліла з розпачу. Але, на щастя, одна з тих одружених жінок чула те все й нагадала начальниці про жіночку, яка пішла вже додому і, здавалося їй, цілком відповідала вашим вимогам. Як тільки я почула, — а начальниця теж потвердила, — що про неї найліпші відгуки і її вдача бездоганна, — я відразу взяла адресу, моє серденько, і знову рушила в дорогу.

— О моя дорога, які ж ви ласкаві, — вихопилось у Луїзи.

— Пусте, — заперечила міс Токс, — не хваліть мене Прибувши до їхнього дому (любонько, це найохайніший дім у світі, там можна обідати на підлозі!), я застала всю родину за столом, і, відчувши, що всі мої слова для вас і для містера Домбі будуть не такі переконливі, як зустріч з ними, я привела їх сюди, цей добродій, — міс Токс тицьнула пальцем на яблуковидого чоловіка, — батько родини. Сер, якщо ваша ласка, виступіть трохи наперед.

Яблуковидий чоловік слухняно виконав це прохання і шкірячись та хихикаючи, став попереду.

— А це — його дружина, — кивнула міс Токс на молоду жінку, з немовлям. — Як життя, Поллі?

— Дуже добре, красно дякую, мем, — озвалася Поллі.

Ловким манером міс Токс обернула розпити на розмову з давньою знайомою, яку не бачила, може, тижнів зо два.

— Рада це чути, — сказала міс Токс. — Друга жіночка — це її незаміжня сестра, що живе в них і доглядає за дітьми. її звати Джемайма. Як справи, Джемаймо?

— Дуже добре, красно дякую, мем, — одповіла Джемайма.

— Дуже рада це чути, — правила міс Токс. — Сподіваюсь, так буде й надалі. П’ятеро дітей. Наймолодшому півтора місяця. Гарненький хлопчик з пухирцем на носі — найстарший. Пухирець, я сподіваюсь, — очі міс Токс перебігли по всій родині,— не вроджений, а набутий?

Яблуковидий чоловік щось прохрипів, і ті звуки можна було витлумачити як «праска».

— Вибачте, сер, — перепросила міс Токс, — ви сказали?..

— Праска, — повторив він.

— А, так-так! — мовила міс Токс. — Атож, я забула. Матері не було, а малий захотів понюхати гарячу праску. Правильно, сер. Коли ми вже під’їздили сюди, ви люб’язно збиралися сказати, що ви за фахом…

— Топильник, — прорипів чоловік.

— Потопельник! — жахнулася міс Токс.

— Топильник, — прорипів чоловік. — На паровій машині.

— А-а! так-так! — протягло мовила міс Токс, замислено подивившись на нього, вочевидь, і далі не розуміючи, що саме він мав на увазі.

— І це вам подобається, сер?

— Що, мем? — не зрозумів чоловік.

— Та оте ж, — пояснила міс Токс, — ваше ремесло.

— О, ще й як, мем. Попіл, бува, набивається сюди, — він показав на груди, — то й хрипиш, як ото зараз. Це ж від попелу, мем, а не тому, що я сварливий.

Ця відповідь так мало напоумила міс Токс, що вона вже не знала, про що говорити далі. Виручила її місіс Чік, що заходилась докладно розпитувати Поллі, її дітей, вивчати шлюбне свідоцтво, рекомендації й таке інше. А що Поллі після цієї розправи годі було щось закинути, місіс Чік поспішила до брата, прихопивши як доказ і потвердження двох найрожевіших Тудленят. Прізвище-бо яблуковидої родини було Тудл.

По смерті дружини містер Домбі весь час сидів у своїх покоях, заглибившись у думки про юність, виховання та призначення свого новонародженого сина. Щось давило на його холодне серце, — якийсь тягар, холодніший і важчий, ніж звичайно: в ньому скорботним гнівом ворушився жаль радше не за своєю, а за синовою втратою. Те, що життю і майбутньому, на які він покладав стільки надій, уже від самого початку загрожує брак такої мізерної дрібниці, що фірма «Домбі і Син» залежить од якоїсь там мамки, здавалося йому нестерпним приниженням. Пихатий і самолюбний, він з гіркотою в душі думав про те, що з першого ж кроку до здійснення своїх найзаповітніших мрій він мусить дивитися в руки найманій служебці, яка на деякий час стане для дитини тим, чим, завдяки йому ж, мала бути його дружина, і тому відмова кожній новій кандидатці потайки тішила його. Проте прийшов час, коли вже не можна було вагатись між цими двома почуваннями. Надто тепер, коли в Поллі Тудл, яку йому, заодно сиплячи похвали невтомній приязні міс Токс, розписала сестра, не знайшлося жодної вади.

— Що ж, діти наче й справді здорові, — промовив міс тер Домбі. — Але подумайте лишень колись вони можуть сказати, ніби Поль їхній родич! Забери їх, Луїзо, і покажи мені жінку та її чоловіка.

Місіс Чік відвела двійко пухкеньких Тудлів і незабаром повернулася з парою кремезніших, яких хотів бачити брат.

— Ось що, шановна, — почав містер Домбі, повертаючись у кріслі так, ніби був суцільною брилою, а не людиною з руками і ногами. — Я знаю, що ви бідні і хочете заробити гроші, годуючи немовля, мого сина, який так невчасно опинився без матері, котрої вже ніхто не заступить. Я не проти, щоб ви таким способом поліпшили добробут своєї родини. Наскільки я бачу, ви люди гідні. Тільки перш ніж ви ввійдете в мій дім в такій ролі, я мушу вам поставити кілька умов. Поки ви будете тут я хочу щоб вас звали, скажімо, як Річардс — прізвище цілком звичайне і пристойне Ви не заперечуєте, щоб вас називали Річардс? Мабуть, вам слід порадитись із чоловіком.

Та оскільки чоловік лише хихикав і шкірився, раз у раз витираючи рота правою долонею, місіс Тудл, надаремно двічі чи тричі штовхнувши його ліктем, чемно вклонилася й відповіла, що, може, якщо їй відбирають прізвище, то хай би це врахували в її платні.

— О, безперечно, — сказав містер Домбі,— я й збираюсь увести цей пункт у питання про платню. Тепер, Річардс, оскільки ви будете за мамку моєму осиротілому синові, я хочу, щоб ви раз і назавжди запам’ятали таке. Вам непогано платитимуть за виконання певних обов’язків, але я хочу, щоб ви у цей час бачились із вашою родиною якомога менше. А скінчаться обов’язки — скінчиться і платня, і між нами уриваються будь-які стосунки. Ви мене зрозуміли?

Тудл ніби вагалася. А сам Тудл, мабуть, і не втямив нічого.

— У вас є свої діти, — вів далі містер Домбі. — В нашу умову зовсім не входить, щоб ви серцем привертались до моєї дитини або щоб моя дитина прихилялась душею до вас. Такого мені не треба, навпаки. Коли ви поїдете звідси, ви повинні збагнути, що це був лише договір про купівлю і продаж, оренду і найми. Ви відкаснетеся: дитина перестане згадувати вас, а ви, будь ласка, забудете про дитину.

Місіс Тудл, ледь зашарівшись, відповіла, що вона, насмілюючись думати, знає своє місце.

— Сподіваюсь на це, Річардс, — сказав містер Домбі. — Я не маю сумніву, що ви його добре знаєте. Зрештою, це настільки ясно й очевидно, що інакше і бути не може. Луїзо, мила, домовся з Річардс про гроші, щоб вона могла мати їх завжди, коли і як їй завгодно. Містере — як там вас? — прошу на одне слово.

Перехоплений на порозі, коли він, услід за дружиною, намірявся вже вийти з кімнати. Тудл повернувсь і залишився віч-на-віч із містером Домбі. Був то дужий, плечистий і незграбний чоловік зі скуйовдженою чуприною і вайлуватою ходою. Одежа на ньому бахматилась, бакенбарди і волосся на голові, здавалося, почорніло, мабуть, од диму та вугільного пилу. Руки в нього були шорсткі та вузлуваті, чоло квадратне і темне, як дубрва кора. Він був цілковитою протилежністю містера Домбі — одного з тих гладенько поголених, гладенько підстрижених грошовитих джентльменів, що лиснять і хрустять, наче нові банкноти, а з часом жорсткішають і тверднуть під благодатним впливом золотих дощів.

— У вас, здається, є син? — сказав містер Домбі

— Четверо, сер. Чотири сини й одна донька Всі живі-здорові.

— І вам під силу годувати їх усіх?

— Мені тільки одне було б не під силу, сер.

— А саме?

Втратити їх, сер

— Ви вмієте читати? — спитав містер Домбі

— Та… Не дуже, сер

— А писати?

— Крейдою, сер?

— Чим-небудь узагалі.

— Та, якби приспіло, то міг би дещо надряпати крейдою, сер, — одповів Тудл, трохи подумавши.

— Вам, здається, тридцять два — тридцять три роки? — спитав містер Домбі.

— Здається, десь так, сер, — одповів Тудл, замислившись надовше.

— Чого ж ви тоді не вчитеся? — запитав містер Домбі.

— А я збираюся, сер. Хай-но один з моїх хлопців підросте і піде до школи, — він навчить мене всього.

— Так, — промовив містер Домбі, пильно, але не з більшою, ніж досі, прихильністю дивлячись на Тудла, що стояв, перебігаючи очима по кімнаті (власне, по стелі), і раз по раз витирав рота долонею. — Ви чули, що я казав вашій дружині?

— Поллі чула, — відповів Тудл, через плече показавши капелюхом на двері, вочевидь в усьому покладаючись на свою кращу половину. — Все буде гаразд.

— Коли ви в усьому, як видно, звіряєтесь на Поллі,— сказав містер Домбі, ошуканий у надії докладніше з’ясувати свої погляди її чоловікові як представникові сильної статі,— то мені, мабуть, нема сенсу розмовляти з вами.

— Ні найменшого, сер, — погодився Тудл. — Поллі чула. Вона не схибить.

— Не буду вас більше затримувати, — розчаровано протягнув містер Домбі.— Де ви працювали досі?

— Здебільша під землею, сер. Поки оженився. Відтоді я вже нагорі. Думаю податися на залізницю, коли там усе побудують.

Як остання соломина переломлює спину нав’юченому верблюдові, так і ці підземні вістки підкосили пригнічений дух містера Домбі. Він провів до дверей молочного батька свого сина, чим той дуже втішився, і, замкнувши їх, у розпачливій самотині заходив по кімнаті. Попри всю свою накрохмалено-непроникну гідність і витримку, він плакав ревними сльозами і раз по раз, із чулістю, що її нізащо не виявив би при свідках, повторював: «бідолашний хлопчик!»

Це була одна з найпритаманніших рис гордовитої вдачі містера Домбі: жаліючи сина, він жалів себе. Бідолашний не він — нещасний удівець, що з примусу доручає свого сина жінці темного селюка, який ціле життя гнув спину «здебільша під землею», але в його двері ніколи не стукалася смерть і до столу сідало щодня четверо синів, — ні, не він бідолашний, а хлопчик!

І, коли ці слова були у нього на устах, його раптом прошила думка, — а це свідчило, з якою силою всі його думки, страхи та сподівання поривалися до єдиного центру, — що та жінка постане перед великою спокусою. Її немовля теж хлопчик. А що, коли вона їх поміняє?

Щоправда, невдовзі він відкинув цю думку як щось романтичне й неймовірне, хоча, зрештою, і цілком можливе, але вона настирливо поверталась, і він уявляв, що відчуватиме, коли викриє підміну вже на старості. Чи зможе тоді людина, забувши віру, любов і звичку стількох років, зректись ошуканця і віддати своє серце чужому?

Він поволі заспокоївся, страхи помалу зникли, лишивши, проте, тінь непевності, і містер Домбі поклав собі потайки стежити за Річардс. Розваживши, він переконав себе, що її суспільне становище — обставина навіть сприятлива, бо тільки збільшує відстань між нею та його дитиною, і тому їхня розлука згодом буде легка і природна.

Тим часом місіс Чік і Річардс, за участю міс Токс, погодили та ратифікували умови договору, і Річардс урочисто, мов орден, дали маленького Домбі; своє ж немовля, покривши сльозами та цілунками, вона передала Джемаймі. Аби хоч трохи звеселити посмутнілу родину, дістали келихи для вина.

— Чи не вип’єте келишок, добродію? — спитала міс Токс, коли з’явився Тудл.

— Спасибі, мем, — подякував Тудл. — Коли вже так наполягаєте.

— Добродію, хіба ви не раді, що лишаєте свою милу дружиноньку в такому пригожому домі? — киваючи та підморгуючи, спитала його міс Токс.

— Ні, мем, — одказав Тудл. — Я хотів би, щоб вона була таки вдома.

Почувши це, Поллі заголосила і місіс Чік, боячись, що надмірна мамчина туга зашкодить маленькому Домбі («ще молоко згіркне», — шепнула вона міс Токс), кинулась рятувати становище.

— Ваш малючок, Річардс, цвістиме коло Джемайми, як квітка, — вмовляла місіс Чік. — А щоб бути щасливою вам, треба лише зробити зусилля — ви ж бо знаєте, ми живемо в світі зусиль. — Річардс, з вас уже брали мірку для жалобної сукні?

— Бра-али, мем, — схлипнула Поллі.

— Вона вам буде дуже до лиця, побачите, — запевнила місіс Чік, — ця кравчиня мені вже не одну сукню пошила. І то з найкращих тканин!

— Боже мій! — скрикнула міс Токс. — Та вам буде в тій сукні так гарно, що й ваш чоловік вас не пізнає! Правда, добродію?

— Я, — хрипко відказав Тудл, — пізнав би її в усьому і всюди.

Тудл явно не давався на підкуп.

— Щодо вашого побуту, Річардс, — вела далі місіс Чік, — то тут геть усе до ваших послуг. Ви самі замовлятимете собі обід, і, я певна, якщо вам чогось заманеться, вам його зразу й принесуть, наче справжній леді.

— Навіть не сумнівайтеся, — з розумінням підхопила міс Токс. — А вже портеру — в необмеженій кількості! Правда, Луїзо?

— О, безперечно! — тим же тоном потвердила місіс Чік. — Тільки не слід налягати на овочі, моя любонько.

— І, мабуть, маринади, — додала міс Токс.

— Поза тим вона матиме волю в усьому, — жодних обмежень, моє серце.

— А потім, ви ж знаєте, як безмежно вона любить своє рідне, миленьке маля, і я певна, Луїзо, за цю любов ви аж ніяк не дорікатимете їй…

— О, ніколи! — ласкаво пообіцяла місіс Чік.

— Все ж, — закінчила міс Токс, — вона, звісно, повинна перейматись і своїм малим годованцем і вважати за щастя, що цей херувимчик, та ще й такий іменитий, черпає снагу з одного, спільного для всіх, простого джерела. Правда, Луїзо?

— Свята правда! — потвердила місіс Чік. — Ви бачите, любонько, — вона вже цілком спокійна і задоволена, і прощається з сестрою Джемаймою, з малятами й зі своїм добрим, чесним чоловіком з посмішкою на вустах і з радістю в серці. Чи не так, дорогенька?

— Авжеж! — скрикнула міс Токс. — Звичайно вона так і зробить!

Однак, попри ці побажання, бідолашна Поллі розпачливо обнімала всю родину по черзі і нарешті втекла, щоб не прощатись окремо з дітьми. Проте цей задум удався лише почасти, бо найменшенький хлопець, розгадавши її наміри, поповз услід за нею нагору, тоді як найстарший, якого на честь парової машини називали в родині Бойлером, — почав збіса гучно гупати черевиками, виявляючи своє горе, в чому його підтримала решта родичів.

Сила помаранч і дрібняків, жужмом утиснених у руки кожного з малих Тудлів, угамували перший напад їхнього відчаю, і всю родину похапцем відвезли додому в тій самій чималенькій кареті. Діти, за якими наглядала Джемайма, обліпили вікна і всипали всю дорогу помаранчами й дрібняками. А містер Тудл примостився на задку між коліс, бо їздити він звик саме так.