Домбі і син

Розділ сімнадцятий

Капітан Катл, виявляючи свій дивовижний хист до неосяжноглибокодумних метикувань, що ним, як він щиро вірив (що притаманне всім простакуватим натурам), його обдарувала природа, у цю неділю, повну важливих подій, вибрався до містера Домбі. Дорогою він раз у раз підморгував від надміру власної мудрості, поки нарешті в усім блиску своїх вузьконосих чобітків постав перед очі Тавлінсона. З глибоким жалем довідавшись від цього індивіда про горе, що зависло над родиною, делікатний капітан, збентежившись, відчалив, залишивши букета на знак співчуття і просячи переказати вітання цілій родині, при чому висловив сподівання, що й за даних обставин вони триматимуться проти вітру, та по-приятельському дав на здогад, що «зазирне» ще завтра.

Вітання капітанове так і не було переказане. Букет капітанів, пролежавши цілу ніч у холі, ранком був виметений на смітник, а всі капітанові плани, потрапивши в одну й ту саму катастрофу разом з іншими, більш великими й величними сподіваннями та намірами, були розбиті дощенту. Так, коли з гірського схилу лавина змітає ліс, то разом із деревами несуться й гинуть кущі і гілля.

Повернувшись додому після своєї затяжної прогулянки з таким пам’ятним кінцем, Уолтер був занадто схвильований і звісткою, яку ніс із собою, і всім тим, що недавно почув і побачив, аби помітити, що дядько його явно не одержав від капітана обіцяної інформації і що капітан за допомогою гачка робить йому застережливі сигнали. Сигнали, правда, не особливо були розраховані на те, що їх хтось зрозуміє, навіть пильно до них придивившись. На зразок тих китайських учених, котрі під час диспутів креслять у повітрі якісь дуже вчені ієрогліфи, що їх годі вимовити, капітан вимальовував такі викрутні та кривульки, що второпати їх і втаємниченому було б не під силу.

Довідавшись про те, що сталося, капітан поклав край своїм застережним заходам, бо збагнув, що перекинутися щирим словом з містером Домбі до Уолтерового від’їзду навряд чи пощастить. Сказавши собі, з розчаровано-приреченим виглядом, що Соломонові Джілсу все одно доведеться розповісти правду, а Уолтерові все одно доведеться їхати — при тій ситуації, яка склалася і яку не вдалося ні з’ясувати, ні поліпшити завдяки своєчасному і вмілому посередництву одного доброго приятеля, — капітан усе ж почував незламну певність, що ніхто, як він — Нед Катл — може дійти згоди з містером Домбі, і що для остаточного вирішення Уолтерової долі треба тільки одне — зійтися обом докупи. Капітан-бо не міг забути, як чудово порозумілися вони тоді в Брайтоні; як доречно кожен з них укидав слово, коли це було потрібно; як досконало пізнали вони один одного; як врешті саме Нед Катл підказав отой вихід з критичного становища і скерував розмову до бажаної мети. На підставі всього цього капітан заспокоїв себе думкою, що хоч Нед Катл тепер майже непотрібний і під тиском обставин змушений тимчасово лягти в дрейф, та за ходового вітру він розпустить вітрила і піде повний вперед.

Під дією — цієї простодушної самоомани капітан Катл, зайшов настільки далеко, що, слухаючи Уолтерову оповідь і впустивши сльозу на жомір сорочки, почав виношувати думну, чи не було б водночас дипломатично і коректно запросити при зустрічі містера Домбі на Бриг-майдан скуштувати баранячих котлет, і там за чаркою скерувати розмову на тему майбутнього його юного друга. І тільки неврівноваженість вдачі місіс Мак-Стінджер та ймовірність того, що вона під час їхньої милої бесіди засяде в коридорі і вибухне звідти якимось повчанням непохвального змісту, стримали гостинні плани капітана від їх — дальшого розвитку.

Одне було капітанові ясно — Уолтер, який задумано сидить над незайманим обідом, тільки через вроджену скромність не усвідомлює собі того, що він тепер, можна сказати, став членом родини містера Домбі. Він брав безпосередню участь у події, яку сам з таким піднесенням описує; за нього згадали, за нього клопоталися, і тепер доля юнака не може не цікавити його патрона. Коли капітан і мав який сумнів щодо правильності цих своїх висновків, то щодо миротворчого впливу їх на майстра корабельних інструментів він жодного сумніву не мав. Отож і скористався сприятливою нагодою, щоб охарактеризувати своєму приятелеві Уолтерове призначення до Вест-Індії як вияв надзвичайної прихильності його хазяїна і заклався на сто тисяч фунтів, коли їх матиме, що хлопцеві ця подорож в далекому майбутньому вийде на добре і що, безперечно, таке капіталовкладення обіцяє непоганий прибуток.

Новина, що вдарила в маленьку вітальню наче блискавка, спершу приголомшила Соломона Джілса, розкраявши йому серце. Та капітан стелив перед його затуманеним зором такі золоті краєвиди, так таємничо натякав на Уїттінгтонову історію, наголошував на останніх подіях і так переконливо тлумачив їх як підтвердження колишніх своїх пророкувань та як значний крок до здійснення романтичної легенди про чарівну Піг, що просто запаморочив старого. Уолтер, зі свого боку, вдавав, ніби він повний надій, запалу і певності, що невдовзі повернеться додому, і так гаряче кивав головою та потирав собі руки, підтакуючи капітанові, що Соломон, глянувши на нього, а потім на капітана Катла, почав думати, що і йому слід безмежно радіти.

— Та ви ж знаєте, я відбився від часу, — почав він виправдовуватись, нервово перебігши пальцями по блискучих гудзиках свого фрака спершу вниз, а тоді вгору, наче двічі проказував молитву по чотках. — Я волів би, щоб мій дорогий хлопчик був при мені. Це — старосвітське уявлення, я знаю. Він завжди любив море. Він, — і старий з жалем зиркнув на Уолтера, — він радий їхати.

— Дядю Соле, — скрикнув Уолтер, — якщо ви будете казати так, я не поїду. Ні, капітане Катле, не поїду. Коли мій дядько гадає, що я радий покинути його, то хай мене призначають хоч губернатором усіх Вест-Індських островів, — я не поїду. Вирішено.

— Уол-ре, хлопче, тримайся! — сказав капітан. — Соле Джілсе, глянь-но на свого небожа.

Простеживши очима величний жест капітанового гачка, старий глянув на Уолтера.

— Одне невеличке судно, — промовив капітан, натхнений алегорією, в яку він поринав, — вирушає в дорогу. Яке ім’я викарбувано на ньому навіки? «Гей»? Чи, — капітан підніс голос, підкреслюючи останнє слово, — чи «Джілс»?

— Неде, — сказав старий, пригортаючи Уолтера й ніжно беручи його під руку, — я знаю; я знаю. Звичайно, я знаю, що Уоллі завжди думав про мене більше, ніж про себе самого. Я цього певен. Коли я кажу, що він радий їхати, то це значить — я маю надію, що він радий. Та, бачите, Неде, — і ти, Уолтере, — все це таке нове й несподіване для мене! І, боюся, причина усьому — те, що я відбився від часу і що я бідний. Чи правда, що це хороше діло для нього? — спитав старий, схвильовано поглядаючи то на Уолтера, то на капітана. — Свята правда? Так чи ні? Я ладний примиритися з чим завгодно, аби з того був пожиток для Уоллі, але я зовсім не хочу, щоб він задля мене ущемляв себе або приховував щось. Ну-бо, Неде, — насів старий на капітана, вправляючи цього дипломата у явне збентеження, — скажіть мені відверто: чи щирі ви з вашим старим другом? Кажіть, Неде Катле! Чи немає тут недомовленості? Чи повинен він їхати? Як сталося, що ви про все перший знаєте, і чому?

Оскільки це було своєрідне змагання в любові та самопожертві, то тут, на радість капітанові, вельми ефективно вступив Уолтер, і спільними силами обоє взялися умовляти Сола Джілса, — вірніш, так затуркали йому голову, що старий нічого не втямив до пуття — навіть болючого факту близької розлуки.

Та й часу, щоб щось утямити, лишалося замало, бо вже наступного дня Уолтер дістав од містера Турбота-управителя всі необхідні документи разом з повідомленням, що «Син і Спадкоємець» відпливає через два тижні, а може, й ще на день або два пізніше. У метушні приготувань, що її Уолтер зумисне прискорював як міг, старий губив рештки і так не міцного самовладання, а час від’їзду наближався швидко.

Капітан, який щодня довідувався в Уолтера про стан справ, бачив, що час утікає, а слушна нагода для з’ясування перспектив ніяк не трапляється і, мабуть, не думає трапитися. Обміркувавши цей факт як слід і як слід зваживши такий збіг несприятливих обставин, капітан натрапив на блискучу ідею. А що, коли він відвідає містера Турбота і спробує там намацати грунт?

Ідея ця вельми сподобалася капітану Катлові. Сяйнула вона йому в хвилину натхнення, коли капітан, поснідавши, сидів у себе на Бриг-майдані й покурював люльку. Ідея була варта тютюну. Вона заспокоїть його чесне сумління, трохи вибите з рівноваги тим, що сказав йому Уолтер і тим, що сказав йому Джілс, і буде чудовим, тонко продуманим доказом дружби. Він з усіх боків промацає містера Турбота і поговорить із ним; як і як довго — це вже залежатиме від того, яка в даного джентльмена вдача і наскільки їм удасться порозумітися.

Отже, спокійний, що не трапить на Уолтера (той саме пакував речі вдома), капітан Катл знов узув свої гостроносі чобітки, начепив жалобну брошку й вирушив у другу експедицію.

Цього разу він не купував дароносного букета, бо йшов до ділової установи, зате прикрасив петельку маленьким соняшником, щоб надати своїй зовнішності добродушно-патріархального вигляду. З цим соняшником, з каракуватим ціпком та лискучим капелюхом капітан попростував до контори торговельного дому «Домбі й Син».

У сусідній таверні, щоб краще зібратися з думками, капітан підкріпився склянкою теплого рому з водою, хутчій поки не випарувався його живущий вплив, перетяв двір контори і виринув перед містером Перчем.

— Приятелю, — переконливо звернувся до нього капітан, — одного з ваших начальників звуть Турбот.

Містер Перч погодився, але дав зрозуміти, як цього вимагали його обов’язки, що начальство зайняте роботою і не збирається звільнятися від неї.

— Слухай, приятелю, — сказав капітан в саме вухо містера Перча, — мене звати капітан Катл.

Капітан хотів обняти Перча по-дружньому своїм гачком, але той ухилився — не стільки від небажання, скільки спонуканий непроханою думкою, що якби цей інструмент та продемонструвати зненацька місіс Перч у її поважному стані, то всі надії цієї леді могли б потерпіти крах.

— Якщо будете такі ласкаві повідомити при нагоді, що капітан Катл тут, то я почекаю, — мовив капітан.

З цими словами капітан всівся на полицю містера Перча, затис між колінами лискучий капелюх (без шкоди для форми, бо ніяка сила людська не могла зігнути його), видобув звідти носовичок, добре протер ним голову і нібито посвіжів. Далі він пригладив гачком волосся й став розглядатися по конторі, з незворушним виглядом придивляючись до клерків.

Самовладання капітанове було настільки непробивне, і взагалі його особа здавалась такою таємничою, що посильний Перч оторопів.

— Як, ви казали, вас зовуть? — спитав містер Перч, нахиляючись до нього.

— Капі-тан… — прохрипів той упівголоса.

— Так, — кивнув головою Перч.

— …Катл.

— А! — тим же тоном відповів Перч. Він уже попався на гачок, — дипломатія капітана діяла на нього невідпорно. — Піду подивлюсь, може, він якраз звільнився. Не знаю. Може, звільниться на хвилинку.

— Ну-ну, хлопче, я його більш як на хвилинку й не затримаю, — запевнив капітан, кивнувши головою з усією поважністю, на яку був здатен.

Перч незабаром повернувся й сказав:

— Прошу ласкаво пройти сюди, капітане Катле.

Містер Турбот-управитель стояв на килимку перед погаслим каміном, оздобленим фестонами з бурого паперу, і, коли капітан увійшов, кинув на нього не дуже підбадьорливий погляд.

— Містер Турбот? — звірився капітан Катл:

— Думаю, що так, — відповів містер Турбот, демонструючи всі свої зуби.

Капітану сподобалося, що йому відповідають з усмішкою: це виглядало незле.

— Бачите, — почав капітан, водячи очима по кімнатці, наскільки йому дозволяв комір його сорочки, — сам я моряк, містере Турбот, а Уол-р, що у вас тут значиться, — мені майже син.

— Уолтер Гей? — перепитав містер Турбот, знов демонструючи зуби.

— Уол-р Гей, — ствердив капітан. — Саме так! — Видно було, що швидкість реакції містера Турбота викликала тепле схвалення капітана. — Я — близький приятель хлопця і його дядька. Може, — додав капітан, — ви чули моє ім’я від вашого шефа? Капітан Катл?

— Ні,— одказав містер Турбот, ще енергійніше вищиривши зуби.

— Що ж, — вів далі капітан. — Але я маю приємність бути його знайомим. Я їздив до нього на Уессекське узбережжя разом з моїм другом Уол-ром, коли… коротше кажучи, в одній невеличкій справі.— І капітан кивнув головою — ніби між іншим, невимушено і разом з тим значуще. — Ви, насмілюся думати, пригадуєте?

— По-моєму, — сказав містер Турбот, — я мав честь залагоджувати цю справу.

— Авжеж! — мовив капітан. — Знов саме так! Мали! Тож я й дозволив собі прийти сюди…

— Може, присядете? — запропонував, усміхаючись, містер Турбот.

— Спасибі, — відповів капітан, скориставшися з пропозиції. — Все воно якось зручніше розмовляти сидячи. А самі ви не сядете?

— Ні, дякую, — відмовився управитель і залишився стояти (мабуть, за набутою взимку звичкою) спиною до, каміна, дивлячись зверху на капітана всіма зубами і яснами. Ви, кажете, дозволили собі… хоча тут немає нічого…

— Красно дякую, чоловіче, — мовив капітан. — Дозволив собі прийти сюди в справі мого друга, Уол-ра Гея Сол Джілс, його дядько, — людина вчена і в науці він — дока. Та його не можна назвати удатним моряком, — він не практик. Уол-р — хлопець ловкий, яких мало, та в одному йому клепки бракує — він надто скромний. Тепер ось що я хотів би сказати вам, — капітан стишив голос до конфіденційного шепоту, — як другові: хай це буде тільки між нами й на моїй відповідальності, доки ваш шеф не стане трохи прихильніший і ми підемо з ним одним галсом. Чи все тут гаразд і чи за ходового вітру відчалює Уол-р?

— А як ви гадаєте, капітане Катле? — спитав містер Турбот, піднімаючи поли фрака і стаючи в позицію. — Ви, людина практична, — як ви гадаєте?

Жодними словами — крім уже згаданих вище невимовних китайських ієрогліфів — не можна було б описати всю значущість і гостроту капітанового погляду, якого, підморгнувши, він послав у відповідь.

— Та ну! — розцвів капітан. — Як кажете? Маю я рацію чи ні?

Підбадьорений і натхнений люб’язними посмішками містера Турбота, капітан вклав у свій погляд так багато змісту, що мав відчуття, наче висловив усе вичерпно й красномовно, тож міг і собі поставити запитання.

— Маєте рацію, безсумнівно, — сказав містер Турбот

— Значить, погода сприятлива? — вигукнув капітан Катл.

Містер Турбот ствердно посміхнувся.

— Вітер попутний, міцний? — допитувався капітан.

Містер Турбот знову ствердно всміхнувся.

— Ага! — з полегшенням гукнув задоволений капітан. — Я добре знав це й так і казав Уол-рові. Спасибі, спасибі.

— У Гея блискуче майбутнє, — докинув містер Турбот, ще ширше розтягуючи рот. — Перед ним — цілий світ.

— Цілий світ і дружина, як та кажуть, — натхненно додав капітан.

При слові «дружина» (яке злетіло ненароком) капітан зробив паузу, знову підморгнув, настромив на каракуватий ціпок свій капелюх, крутнув ним і скосив око на свого широко усміхненого приятеля.

— Закладаюсь на пляшку ямайського рому, — мовив капітан, пильно дивлячись на нього, — що я знаю, чого ви всміхаєтесь.

Містер Турбот уступив до гри і всміхнувся ще ширше.

— Воно не вийде звідси? — капітан тицьнув ціпком у двері, щоб перевірити, чи вони зачинені.

— Ні на палець, — заспокоїв його містер Турбот.

— Ви, певне, подумали про те, що починається з великого «Ф»?

Містер Турбот не заперечив.

— А далі щось ніби «л», а потім «о»?

Містер Турбот не переставав усміхатись.

— Я знову вгадав? — прошепотів капітан, і червона смужка у нього на лобі від піднесення аж набрякла.

А що містер Турбот, і далі всміхаючись, закивав головою, то капітан Катл підвівся, потис йому руку й запевнив, що обидва вони йдуть одним галсом і що він (Катл) давно вже ліг на цей курс.

— Він познайомився з нею, — прорік капітан таємничо та серйозно, як того вимагала задана тема, — цілком небуденно. Пригадуєте, він знайшов її на вулиці, коли вона була ще крихітка. Відтоді він полюбив її, а вона його, як можуть любитись такі молодятка. Ми — Сол Джілс і я — завжди казали, що вони створені одне для одного.

Ні кішка, ні мавпа, ні гієна, ні сама смерть не показали б капітанові більше зубів, ніж показав містер Турбот під час цього монологу.

— Все воно в один бік хилиться, — вирік щасливий капітан. — І вітер, і течія, як бачите, ідуть в одному напрямку. Завважте, що того дня саме він трапився під руку.

— Надзвичайно сприятлива прикмета, — сказав містер Турбот.

— Завважте знов-таки, що його взяли на буксир і опісля, — провадив своєї капітан. — Що ж може кинути його в самоплав тепер?

— Нічого, — відповів містер Турбот.

— Ще раз маєте рацію, — знову потис йому руку капітан. — Нічого! Отже, — так тримати! А ще син — миле таке дитя — помер, так?

— Так, син помер, — потвердив згідливий Турбот.

— Промовте лиш слово, і маєте іншого, — процитував капітан. — Небіж ученого дядька! Небіж Сола Джілса! Уол-р! Уол-р, котрий уже у вас! І,— капітан поволі підносив голос, готуючи співбесідника до завершального вибуху, — котрий щодня ходить од Сола Джілса до вас, у ваші обійми!

Самовдоволення, з яким капітан при кожній наступній фразі ніжно підштовхував ліктем містера Турбота, могло перевищити тільки те переможне почуття, з яким капітан відкинувся на спинку крісла і глянув на Турбота, завершивши цей блискучий зразок свого красномовства. Перейми при народженні такого шедевру здійняли хвилі на його обширному синьому жилеті, а ніс з тієї ж причини палився вогнем.

— Правий я? — запитав капітан.

— Капітане Катле, — відповів містер Турбот, на хвилинку дивно якось перегнувшись мало не до колін, немов хотів звитися в клубок, — ваші погляди в усьому, що торкається Уолтера Гея, абсолютно й бездоганно правильні. Гадаю, ми говоримо конфіденційно?

— Слово честі! — підтвердив капітан. — Ні звуку!

— Ні йому, ні нікому?

Каштан Катл насупився й похитав головою.

— Хай це буде для вас просто як підтримка і керівництво до дії, — так, керівництво до дії, — повторив містер Турбот, — беручи до уваги вашу майбутню діяльність.

— Щиро дякую. Безперечно, що так, — відповів капітан, нашорошивши вуха.

— Я не вагаючись скажу, що так воно і є. Ви точно врахували всі можливості.

— А щодо вашого шефа, — мовив капітан, — то краще нам побачитись при слушнішій нагоді. Часу ще досить.

— Часу досить, — повторив містер Турбот, розтягши рота від вуха до вуха, — не вимовив, а лише окреслив ці слова язиком та губами і мило вклонився.

— Тепер я знаю, — а я це завжди казав, — Уол-р на шляху до багатства, — мовив капітан.

— На шляху до багатства, — в той же німий спосіб відгукнувся містер Турбот.

— І ця його невеличка подорож, можна вважати, — буденна річ і початок його кар’єри.

— Початок його кар’єри, — безгучно погодився містер Турбот.

— Отже, скільки я бачу, поспішати нема куди, і я тепер спокійний.

Містер Турбот німо погодився і на це, а капітан Катл остаточно утвердився в думці, що має справу з на диво приємною особою і що навіть містерові Домбі не завадило б повчитися в нього. Тож капітан іще раз вельми сердечно подав йому свою величезну руку (що кольором не відрізнялася від старого цурпалка) і залишив на тендітній шкірі управителя тривкий відбиток всіх тріщин і порізів, якими була щедро позначена капітанова долоня.

— Ну, час добрий! — сказав капітан. — Я людина не балакуча, але мушу подякувати вам за вашу приязнь і щирість. Ви не сердитесь, що я трохи надокучив вам?

— Анітрохи, — була відповідь.

— Спасибі. У мене гавань невелика, — знову обернувся капітан, — але досить затишна. Якщо будете колись поблизу Бриг-майдану, номер дев’ять — занотуєте, може? — і захочете добутися на другий поверх, не звертаючи уваги на те, що скажуть вам унизу, я пишатимусь вашим візитом.

По цім гостиннім запрошенні капітан сказав: «До побачення», — вийшов і зачинив за собою двері, залишивши містера Турбота на тім самім місці біля каміна. В хитрих очах та обережних манерах управителя, в його брехливому роті, що розтягувався, не сміючись, в його бездоганній краватці, в бакенбардах, навіть в рухах м’якої руки, якою він раз по раз проводив по гладенькому обличчю й сліпучо-білій сорочці на грудях, було щось безнадійно котяче.

Наївний капітан вийшов від Турбота такий пишний та гордий з себе, що його обширний синій фрак, здавався скроєним наново. «Тримайся, Неде! — сказав він собі.— Ловку справу ти оборудував нині для наших молодят!»

Повний піднесення, певний своєї близькості — відтепер і надалі — до фірми «Домбі й Син», він не міг стриматись, щоб не пожартувати трохи з містером Перчем, спитавши, чи й досі всі ще зайняті роботою. Та, щоб не образити чоловіка, котрий лиш виконував свій обов’язок, капітан шепнув йому на вухо, що, коли той не проти перехилити склянку грогу, то хай іде за ним — він охоче його почастує.

Перед тим як вийти, капітан немало здивував усіх клерків, бо, зайнявши центральну спостережну позицію, провів загальний огляд контори як невіддільну частину плану, який так близько зачіпав його молодого друга. Особливе захоплення викликала у нього скарбниця, та, щоб не здаватися надто прискіпливим, капітан обмежився схвальним поглядом у той бік і, люб’язно удостоївши штат клерків загальним поклоном, ввічливим та покровительським, вийшов надвір. Незабаром до нього приєднався містер Перч, і він повів цього джентльмена до таверни, де поспіхом виконав свою обіцянку, бо час містера Перча був дорогий.

— Я пропоную тост, — мовив капітан. — За Уол-ра!

— За кого? — перепитав містер Перч.

— За Уол-ра! — повторив капітан громовим голосом.

Містер Перч, якому здалось, що в отроцькі літа він щось наче чував про поета з таким іменем, не заперечував, — його здивувало лише, що, аби випити за поета, капітан прийшов аж до Сіті. Втім, якби капітан запропонував спорудити пам’ятник якомусь поетові, — скажімо, Шекспірові, — посеред вулиці, містер Перч виказав би не більше емоцій. Загалом капітан був такою загадковою та незрозумілою особою, що містер Перч поклав навіть не згадувати про нього при своїй дружині, щоб не викликати, бува, якихось немилих наслідків.

Загадковим та незрозумілим, навіть для своїх друзів, капітан залишався цілий день, носячись із любою серцю думкою, як ловко він оборудував справу молодят; і якби Уолтер не приймав усі ці підморгування, кривляння та інші пантомімічні вирази почуттів за вияв радощів з того приводу, що їм пощастило обхитрувати старого Джілса, то капітан відкрився б йому ще до вечора. А так він зумів зберегти таємницю і пізно ввечері пішов од майстра корабельних інструментів додому, так хвацько заломивши свого лискучого капелюха і так запально виблискуючи очима, що місіс Мак-Стінджер (котра цілком могла бути вихованкою доктора Блімбера, бо трималась як справжня римська матрона), угледівши його, заховалася за вхідними дверима і не показувалася звідти на очі своїм коханим дітям, поки не переконалася, що капітан уже в себе в кімнаті.