Хребет Дракона

15

У темному і потайному місці для зустрічей у річковому районі міста Конвера Уто з Рифу зібрав дев’ятьох Хоробрих для невеселої справи. Це означало втрату одного з них, але після того, що Ондер скоїв у Міррабаї, Хоробрі не мали вибору.

Вони зібралися біля невеликого святилища пам’яті на березі річки Крикіет зі сторони міста. На відміну від велетенського святилища в самому серці міста, ця будівля з дерев’яними стінами була розміром із крамницю, але вона слугувала місцем, де тутешні жителі записували імена та коротку спадщину багатьох їхніх померлих близьких.

Уто знав, що, після того як старий наглядач замкне двері на ніч, він і його обрані супутники Хоробрі зможуть безперешкодно там зустрітися. Минуло багато часу, відколи вони були змушені зробити щось настільки жахливе комусь зі своїх. Уто зробив це з Елліель більше двох років тому зовсім з інших причин, проте ніхто не сумнівався, що Ондер заслужив на це покарання.

Двоє інших Хоробрих чекали в тінях прилеглої вулиці, невидимі у своєму темному одязі, вони виступили вперед, коли Уто наблизився. Він мовчки привітався, відмикаючи замок ключем, і розчахнув двері, щоб впустити їх у святилище, де вони почали запалювати лише стільки свічок, аби щось бачити. Підлога рипіла під їхніми чоботами. Прибули ще двоє Хоробрих, і п’ятеро з присутніх звільнили стіл, де покровителі переглядали імена своїх предків і читали записи про спадщину, яку ті залишили після себе.

— Ти певен, що Ондер прийде? — запитала Клеа, мускулиста жінка середніх років, яка присвятила себе служінню лорду, що правив у повіті на південь від злиття рік.

— Він усе ще Хоробрий. Він усе ще має кодекс честі та свою спадщину. — Поки що.

Уто стало погано від цієї думки. Досить мало залишилося Хоробрих, напівкровок, що об’єднували в собі спадщину як людей, так і Лютих. За багато поколінь частка крові Лютих у їхніх нащадків значно зменшилася, але Хоробрі підтримували свою лінію роду сильною, а тренування — суворими. Потреба в Хоробрих, відомих доблестю у битвах, була дуже значною. Більшість з них наймалися на службу до лордів чи багатих купців. Один незначний лорд вихвалявся, що у нього служать аж чотири Хоробрих, але не тому, що потребував такого захисту, а просто щоб показати власну значущість.

Більш ніж через тисячоліття після воєн Лютих напівкровки — нащадки Лютих і людей — поплили через океан, щоб створити новий дім в Ішарі. Вони оселилися в новому світі, утворили колонію, почали нове життя. Але раніше від них на Ішарі знайшли притулок інші люди, і вони боялися Хоробрих. Ці ішаранці безжалісно вбивали переселенців-Хоробрих, використовуючи страхітливих божків, яких жоден Хоробрий ніколи в житті не бачив. Лише один із десяти мандрівників-Хоробрих урятувався, відпливши назад до старого світу, де вони назавжди присягли на вірність Співдружності. Після такої зради Хоробрі виробили суворий кодекс честі. Це була їхня мережа безпеки, їхня броня, і тепер це був їхній обов’язок.

— Розкажи нам, що сталося в Міррабаї, — попросив Ґант, похмурий, жорсткий Хоробрий, який сидів у темних тінях святилища пам’яті. — Що зробив Ондер?

— Він розповість цю історію сам, коли прийде, — відповів Уто. — Це частина його покарання.

Всі зайняли свої місця і чекали. Клеа підійшла до полиці в задній частині кімнати, витягла ще одну свічку і запалила її. Ще троє підійшли ближче, але жоден із них не намагався почати якусь бесіду.

Нарешті прибув Ондер, блідіший, ніж зазвичай, у своєму чорному вбранні. Коротке жовтаве волосся було неохайним, а тіні навколо очей були глибшими, ніж можна було пояснити тьмяним світлом від свічок. Інші Хоробрі не підвелися з-за столу, відмовляючись виказувати молодому боягузові бодай якийсь знак поваги.

— Ми раді, що ти прийшов, Ондере, — почала Клеа.

— Не раді, — заперечив Уто, — але ми визнаємо необхідність.

Звісивши голову, молодий Хоробрий зайшов до кімнати і зачинив за собою дерев’яні двері. Інші дев’ятеро повернулися до нього обличчями, а він тим часом зайняв місце біля столу, його руки безсило звисали, і він стояв, мов опудало, сповнений сорому.

Уто звернувся до них:

— Хоробрий — це рідкість, і ми бережемо кожного з нашої раси. Ми зберігаємо наш родовід сильним. Ми тренуємося у віддалених поселеннях, перш ніж відправитися служити Співдружності. Але ще більше ми бережемо наш кодекс честі. Без цього ядра ми нічого не варті. Ондере, у тебе більше немає цього ядра. Після сьогоднішнього вечора ти більше не будеш Хоробрим.

Юнак затремтів.

— Ми зібралися тут для того, аби засудити тебе і вигнати з нашої спільноти. Усі в Співдружності знатимуть, що ти зрадив свій народ і свою честь.

Губи Ондера затремтіли, але він не промовив ні слова.

Ґант заговорив понурим голосом:

— Розкажи нам про Міррабай, хлопче. Нам потрібно зрозуміти, що ти зробив і як не впорався зі своїм обов’язком.

Ондер сказав:

— Я був паладином, вільно пересувався узбережжям. Я бився з бандитами, захищав селища. Я врятував родину, коли ріка, що вийшла з берегів, змила їхній дім. Я...

— Ти присягав захищати Міррабай? — запитала Клеа.

Ондер вагався, потім кивнув.

— Міррабай та інші містечка. Я пішов туди побачитися з Уто. Ми з одного тренувального поселення Хоробрих, у нас був один майстер з підготовки. — Жалібні ноти в його голосі, здавалося б, намагалися викликати співчуття, але Уто його не мав. — Я був там, коли прибули ішаранці.

— А Уто присягався захищати Міррабай? — наполегливо спитав інший Хоробрий, чоловік на ім’я Брон. — У нього були зобов’язання перед цим містом?

— Ні, він приїхав від конаґа, збирав інформацію для звіту. Коли почався напад, ми думали, що зможемо захищатися проти ішаранців. Ми обоє запалили реймери, готові битися з ворогом, але... — Його голос надломився. — З ними був божок, схожий на того, що дуже давно знищив Валаеру. — Хоробрі перешіптувалися за столом, але продовжували пильно дивитися на блідого юнака.

— Коли божок напав, він був таким величезним і могутнім. Він...

Уто перебив його.

— Він втік у паніці, залишивши людей без захисту. Хоробрий з реймером вартий десятьох звичайних бійців. Їхні будинки горіли. Жителів міста жорстоко вбивали, як і тридцять років тому.

Ондер втупився у свої руки, стискаючи пальці. Його обличчя залишалося в тіні при слабкому світлі свічок.

— Але ж божок колись знищив цілу колонію Хоробрих! Чи були в нас двох шанси? Він би нас убив. Я би помер, якби вступив з ним у бій.

— Ти повинен був загинути в битві, — відрізав Брон.

— Я боровся з ним, та все ж вижив, — мовив Уто.

— Шкода, що я не бився, — простогнав Ондер. — Шкода, що я не помер. Але тепер я нічого не можу змінити.

— Ми можемо, — урочисто кивнув Уто. — Одним тим актом боягузтва ти стер свою спадщину, і ми тут, аби виконати завдання.

Ондер важко ковтнув.

— І я тут, щоб скоритися цьому.

Клеа барабанила пучками пальців по стільниці.

— Ти певен, що це необхідно, Уто? Він молодий, і його родовід сильний. Цього не робили багато років. Відколи Елліель...

— Злочин Елліель був настільки тяжким, що я зробив усе сам, — відповів Уто. — Але тут, у Конвері, я скликав усіх вас дев’ятьох. Чи є серед нас хоч один Хоробрий, хто не згоден з тим, що нам належить вчинити? — Він оглянув всіх, хто сидів за столом, переводячи погляд від одного обличчя до іншого.

Ондер чекав, на обличчі відбилася надія, проте жоден Хоробрий не висловився на його захист. Уто знав, що так буде. Плечі знеславленого юнака поникли.

Уто дістав шкіряний пакунок зі своєї вільної безрукавки і розгорнув його на столі, показуючи набір голок і два маленькі флакони з чорнилом, чорним і червоним. Побачивши їх, Ондер тихо застогнав.

— Твоя спадщина знищена, і вона буде забута, — сказав Уто. — Усі, хто зараз тут, пам’ятатимуть твій злочин боягузтва, ти ж пам’ятати його не будеш. Усе, ким ти був до цього моменту, кожен спогад, кожен вчинок буде стерто.

Інші Хоробрі підвелися під грюкіт стільців. Уто вийняв голки і сказав:

— Зв’яжіть йому руки. Нехай сидить тут, сам. — Двоє Хоробрих узяли Ондера за лікті і притисли його до великого міцного стільця в кінці столу, зчепивши зап’ястя. Він не чинив опору, але очі наповнилися сльозами.

Уто взяв голки, відкрив флакони з чорнилом.

— Я нанесу руну забуття на твоє обличчя, щоб усі бачили. Заклинання приживеться у шкірі та проникне у твій розум. — Він нахилився до обличчя юнака і тильним боком долоні витер сльозу, що котилася по щоці Ондера. Коли шкіра висохла, Уто занурив одну з довгих голок у чорне чорнило і проколов шкіру хлопця, він робив нові й нові уколи, виводячи хитромудрий візерунок більше години.

Через якийсь час від повторення цих рухів у нього заболіли зап’ястя, а пальці оніміли. Він наносив малюнок на щоку Ондера, щоб створити заклинання, яке отримає силу з крові Лютих, що тече в жилах цього юнака.

Знеславлений Хоробрий не стримував сліз. Уто перейшов на червоне чорнило, ігноруючи його сльози і продовжував виписувати татуювання. Поруч застигли свідки, урочисті і мовчазні, поки Уто завершував свою роботу.

Клеа взяла чистий аркуш паперу і детально записала історію боягузтва Ондера. Коли вона закінчила, то склала папір і запхала його в сорочку юнака.

— Через деякий час, трохи згодом, ти знайдеш записку. Ти прочитаєш, що накоїв, щоб знати, що сталося з тобою, але ти нічого не пам’ятатимеш. Це не благословення. Усю твою спадщину стерто.

Ондер не боровся з мотузками на руках, але плечі його здригалися. Він здавався повністю зломленим.

— Це покарання застосовується надзвичайно рідко і лише за найбільш непростимих обставин. — Уто знову занурив голку в червоне чорнило і нахилився ближче. — Коли я завершу цей рядок, руна забуття почне діяти. Ти більше не будеш Хоробрим. Ми заберемо твій плащ, твою кольчугу, залишимо лише одяг та реймер, але ти станеш порожньою посудиною, завжди маючи лише натяк на те, що втратив.

Він закінчив з’єднувати лінії заклинань у татуюванні, і бліда шкіра Ондера почала світитися. Чорнило диміло, поки пропалювало слід на шкірі, і юнак заціпенів. Його обличчя ніби згасло. Уто відступив, щоб оглянути свою роботу, потім кивнув. Так само, як він зробив з Елліель.

Хоробрі зняли реймери з поясів, і, коли від Ондера почулося незрозуміле бурмотіння, вони стиснули золоті браслети-манжети на зап’ястях. Коли потекла кров, вони звернулися до свого внутрішнього гніву, щоб запалити полум’я, яке охопило їхні руки. Усі разом дев’ять свідків-Хоробрих стояли з палаючими кулаками, що наповнювали світлом тьмяне святилище пам’яті.

Ондер кліпнув і сів рівно, намагаючись висмикнути рухи з мотузок.

— Що сталося? Хто ви? — Він обводив кімнату здивованим поглядом, вдивляючись у запалені реймери та Хоробрих. — І хто я?

— Ти ніхто, — сказав Уто. — Більше ніхто.

Усі разом Хоробрі загасили вогонь, а потім звільнили знеславленого юнака. Пізніше, знайшовши записку в сорочці, Ондер зможе знову і знову її перечитувати. І це все, що він зможе знати.