Хребет Дракона

42

Початок є кінцем є початком.

У цей час Ґлік перебувала поруч із достатньою кількістю людей, її поглинуло коло Утауків, і вона нагадувала собі, що вона — лише ниточка серед багатьох інших у великому гобелені її племен. Проте вона була особливою ниточкою, сиротою, яка мала величезну родину Утауків... і не мала жодної. З моменту втрати свого ска її нитка протерлася.

Усередині кола і зовні кола.

Орі був її сім’єю, її товаришем, зв’язком із серцем та світом. Тепер у Ґлік залишилися лише потужні видіння, нічні жахіття та внутрішні поривання, проте вона не могла самостійно зрозуміти їх. Їй потрібен інший ска — її ска. Через сердечний зв’язок вони могли б контролювати і тлумачити сни разом.

Для цього їй довелося самотужки вирушити в далекий путь. Як вона це часто робила.

Клацаючи язиком у беззубому роті, Шелла дін Орр дала своє благословення.

— Дівчина твого віку повинна гратися з іншими, вчитися торгувати, фліртувати з хлопцями, знаходити кохання. Проте ти шукачка. Я завжди знала, що ти особлива. — Стара протягнула вузлуватий палець, щоб намалювати коло довкруж серця Ґлік. — Коли досліджуватимеш світ, не забудь приносити мені свою інформацію.

— Не забуду. — Вона вже підготувалася до своїх пошуків, знайшовши звичайний старий комірець із невеликим чистим діамантом «сльоза матері», щоб її новий птах-рептилія міг записувати те, що бачитиме. Тепер Ґлік потрібно знайти місце, де глибоко в скелястих горах на півночі й заході живуть дикі ска. Коли вона на прощання сердечно обійняла Шеллу, то відчула, що тіло старенької кістляве і тендітне, наче загорнуті в пряжу палички.

Після закінчення великого скликання племен сім’ї Утауків осідлали коней, спакували кухонне приладдя, згорнули ковдри, склали намети, запрягли візки. Вони вирушили до пагорбів кількома маршрутами, розсіюючись, немов пух кульбаби.

Ґлік пішла пішки, одна. У своїх снах дівчина бачила тріпотіння крил, лусочки, грановане око, що кликало її, й чула давно втрачену пісню ска у своєму серці. Дівчина слідувала своїм відчуттям, навіть якщо не знала, куди йде. У цій подорожі вона зможе бачити лише власними очима.

Вона жадала, щоби багряний птах-рептилія сидів на її плечі, прагнула гладити загострене пір’я, відчувати теплі лусочки, чухати під витягнутим підборіддям Орі.

Чому ти мене покинув?

Коли вона знайшла Орі, ска був поранений — заплутався в гілках. Вона витягла птаха-рептилію, доглядала його і пов’язалася з ним. Тоді Ґлік була ще дитиною, але вони з Орі були разом п’ять років, п’ять прекрасних років.

Палицею вона намалювала ідеальне коло у грязюці й пішла до пагорбів Судерри. Ґлік не користувалася мапами, проте інстинктивно знала навколишню місцевість. Напрямок вказували її сни.

Ґлік перетнула смуту пагорбів і зупинилася подивитися на море розплавленої землі. За час усіх своїх мандрів вона побувала на рівнині Чорного скла лише один раз. Таємнича, вкрита рубцями долина була місцем однієї з найстрашніших битв Лютих у розпал їхніх жахливих воєн. Ґрунт, обпалений і розірваний титанічною магією, не відновився навіть через дві тисячі років.

Як розповідали, це місце колись було метрополією Лютих, але у вирішальній битві раса творців вивільнила стільки магії, що це розплавило саму землю. Оскільки Люті використовували людей-рабів як піхотинців і робітників, незліченні тисячі людей, мабуть, загинули під час цієї бійні. Можливо, їхня кров лилася в калюжі димчастого скла, що містили в собі залишки магії.

Пробираючись схилом, Ґлік зі здивуванням побачила блідо-блакитні маки, посаджені в сухий ґрунт. Безстрашні Утауки приходили й сюди, бо могли продати димчасте скло колекціонерам раритетів і особливо жерцям в Ішарі, що використовували шматки димчастого скла як віконечка, щоб спостерігати за своїми божками.

Піт на її чолі виблискував під гарячим сонцем, але ґрунт був прохолодним, наче з нього випарувалося все життя. Нерівна земля була перемежована шматками обсидіану, що переливалися маслянистою веселкою всіх кольорів. Ґлік дивилася на неймовірне багатство, проте єдине, чого вона хотіла, — це ска.

Прикривши очі рукою від сонця, вона побачила кольоровий спалах на тлі темряви розплавленої рівнини — синю з білим тканину намету, що майоріла на вітру.

— Привіт! — гукнула вона, вийшовши на нерівну напіврозплавлену ділянку, обережно роблячи кожен крок. Якщо вона впаде, то скло з гострими, як бритва, краями може сильно її порізати.

Вона не почула відповіді, а лише тишу порожньої рівнини, якою гуляв вітер. Ґлік піднялася на гострі, наче кристали, брили, побачила оголені плями Грунту, де цвіли блакитні маки, що проросли в крихітних складках Грунту.

— Привіт! — крикнула вона знову.

Часто Ґлік місяцями була наодинці з Орі, не потребуючи жодної іншої компанії, бо завдяки їхньому сердечному зв’язку вона ніколи не була самотньою. Проте їй також подобалося ділити з кимось їжу, обмінюватися розповідями та новинами. Усередині кола, а не зовні. Цей самотній розвідувач, можливо, також бажав чиєїсь компанії.

Однак намет був порожнім. Коли дівчина, знову гукнувши, засунула голову всередину намету, то виявила лише спальник, кілька каструль та шкіряний мішок для води. Полотно намету було подерте, наче він стояв тут уже тривалий час. Можливо, шукач вирушив далі, залишивши свої пожитки?

Вітер свистів понівеченою рівниною, неначе розвіваючи цілковиту порожнечу. Раптом усвідомивши свою самотність, Ґлік здригнулася. Вона відчувала потужні залишки магії глибоко під полем битви. Так багато померло тут людей — як людей, так і Лютих. Розплавлене скло полонило їхні передсмертні волання?

Дівчина полишила покинутий намет і заходилася обшукувати місцевість, більше не гукаючи в моторошну тишу, впевнена, що ніхто не відповість. Ким би не був цей утаукський шукач, він, мабуть, уже пішов геть, можливо, набравши вдосталь димчастого скла.

Але навіщо залишати шкіряний мішок для води?

Відчуваючи все сильніший страх, вона пішла за слідами до місця, де хтось дрібнив шматки димчастого скла. Ґлік перелізла через обсидіановий горбик і побачила людину — чоловічу фігуру в сірій сорочці, червоному шалику і коричневих штанах. Чоловік лежав обличчям униз серед димчастого скла.

Ошелешена, Ґлік побігла до нього, проте знала, що вже надто пізно. Вона послизнулася, схопилася за чорну брилу з гострими краями і порізала пальці об димчасте скло. Стікаючи кров’ю, вона стала рухатися з більшою обережністю, пробираючись до тіла.

Шукач також послизнувся. Його інструменти були розкидані навколо нього: зубило, скельний молоток, кирка. Гострий обсидіан розпоров внутрішню частину руки чоловіка, аж до артерії. У нього витекло багато крові, і темні, липкі плями висохли по всьому розплавленому камінню. Стерв’ятники не прилетіли поживитися тілом на мертву рівнину Чорного скла, хоча кілька наполегливих мух гуло навколо зсохлої шкіри. На мертвому обличчі чоловіка застиг здивований вигляд.

Ґлік подумала, чи не поховати його, проте земля була занадто твердою, а димчасте скло — занадто гострим. До того ж, його брили заважкі, і вона не зможе сама підняти їх. Натомість дівчина повернулася до намету і знайшла шматки тканини, які роздерла на смужки, щоб зупинити кровотечу на пальцях, потім перемотала ними руки, щоби захистити від пошкоджень.

Теплого вечора Ґлік зібрала уламки чорного каменю і розклала їх навколо мерця, щоб створити ідеально кругле коло. Знаючи, що цей труд важливий, Ґлік старанно працювала, заповнюючи прогалини, оточуючи чоловіка, стежачи, щоб його тіло було всередині кола. «Початок є кінцем є початком», — сказала вона.

Коли настала ніч, дівчина повернулася до порожнього намету, скориставшись цим прихистком. Вона пам’ятатиме спадок цього чоловіка, те, що вона про нього знала. Серед його розкиданих речей Ґлік знайшла записане ім’я. Босус. Поміж припасів дівчина виявила папір, відтак написала звіт про все, що вона знала про шукача. Принаймні це було ознакою того, що ця людина існувала, оскільки богам, безумовно, було байдуже на це.

Коли вона спала у пронизливій тиші, сновидіння приходили до Ґлік із шумом, незліченними голосами з давнього поля битви, що вимагали її уваги, наполягаючи, щоб вона запам’ятала і їхні історії також. Вони були приголомшливими, ошелешливими, і Ґлік шкодувала, що Орі немає поруч. Ска завжди допомагав скеровувати її сни, її видіння.

Уві сні, подумки кличучи ска, Ґлік попросила в нього захисту, і всередині її свідомості звуки безлічі голосів ска, їхнє щебетання та галас, заглушили голоси примар на цьому полі бою, змусили їх залишити дівчину в спокої. Вона бачила, як летять тисячі птахів-рептилій, збираючись у величезну зграю, — і там було стільки крил, і пір’я, і луски, що ці ска заповнили все небо... і всі вони летіли у бік чорних скелястих гір.

Наступного ранку Ґлік вийшла з намету і побачила, як на видноколі на далекий хребет скелястих гір світить сонце, і це саме те, що вона бачила уві сні. Ґлік узяла запаси та шкіряний мішок для води, що належали шукачу, й покинула рівнину Чорного скла.

Високо над головою дівчина вгледіла крихітні чорні цятки ска, що ширяли в потоках повітря. Їхні гнізда були в горах. Саме туди Ґлік потрібно йти.