Хребет Дракона

60

Руйнування навколо гори Вада вразило Конна до глибини душі. У горах Хребет дракона відбулася справжня катастрофа, поштовхи і пожежі, що їх супроводжували, розійшлися по всьому гірському кряжу. Чи справді глибоко під цим гірським кряжем ворушиться Оссус?

Він поглянув на свого Хороброго.

— Це набагато гірше за будь-який напад, який ми коли-небудь зазнавали від ішаранців, Уто. Я не можу нехтувати тим, що бачу на власні очі. Це повністю змінює моє розуміння світу й наше місце в ньому.

— Ви впевнені в тому, що означає побачене нами, Володарю? — Уто був укритий попелом, його чорні обладунки і плащ для верхової їзди тепер стали майже повністю білими. Його голос видавав, що він теж вражений.

Конаґ підняв руки.

— Озирнися навколо, старий друже. Як може це не бути ворушінням дракона глибоко під землею? Що ж іще могло так похитнути гірський кряж? Стародавні легенди ніколи не мали для нас особливого значення, власне, як і Люті, проте Адан і Колл уже попередили нас.

Коли вони заїхали в шахтарське містечко під назвою Скрабблтон, Хоробрий усе ще виглядав стривоженим.

— Зізнаюся, я цього не розумію, Володарю. Здається, це справді відповідає легенді.

— Що, як гора знову вибухне? — Королевич Мандан озирався навколо. — Люди кажуть, що валуни падали з неба дощем, немов падаючі зірки. Повернувшись до замку, ми принаймні були б у безпеці.

— Ніхто з цих людей тут не в безпеці, — нагадав Конн. — Ми не можемо просто поїхати назад. Ми повинні допомогти їм.

Уцілілі мешканці містечка були вкриті пилом, а у їхніх очах застигли сльози. Один чоловік вийшов уперед, наче виступаючи від імені містян.

— Голова міста мертвий, як і багато інших, в тому числі начальник шахти, проте я ще живий, Володарю. — Люди навколо щось бурмотіли, звідусіль чувся стогін, викликаний загальним страхом. — Я корчмар, однак я не можу майже нічого запропонувати на знак гостинності. Можливо, ми знайдемо трохи прісної води для ваших людей і коней. Ми пропускаємо її крізь ганчірки, щоб зробити прийнятною на смак.

Коні якийсь час не могли пити воду з паруючих потічків або озерець забрудненої води. Конндур скликав свою варту.

— Мої люди допоможуть. Саме для цього ми сюди й прибули.

Висока молода жінка виступила вперед, її зовнішність справляла сильне враження. Її темне волосся кольору кориці було скуйовджене та вкрите смугами бруду, красиве обличчя спотворювало дивне татуювання. Конн зрозумів, що ця жінка — Хоробра, хоча вона й не була одягнена в їхнє традиційне вбрання.

Одначе набагато більше здивування в нього викликав дивовижно красивий чоловік поруч із нею. Високий незнайомець мав довге темне волосся, тонкі риси обличчя та великі мигдалеподібні очі пронизливого темно-синього кольору. Його татуювання було схожим на татуювання жінки, проте він не був цілком схожим на звичайну людину. Він видавався спритнішим, внутрішньо більш сильним... більш чужим. Конн ніколи раніше не бачив такого, як він. Пригадуючи сказане Коллом й Аданом, він зрозумів, що це за чоловік.

— Ти — Лютий! — глухо прохрипів він. — Справжній Лютий.

У той самий час, побачивши Хоробру, Уто завмер, і вираз його обличчя став ще більш кам’яним, ніж зазвичай. Він навмисне відводив від неї погляд, ніби її не існувало.

Конаґ зіскочив з коня й насторожено рушив до дивного чоловіка, сповнений як цікавості, так і страху.

— У горах Хребет дракона є Люті?

Мандан дивився на нього широко розплющеними очима.

— Тобто Люті — це все ж не просто історії? Чи це означає, що і дракон справді існує?

— Вони ніколи не були просто історіями, мій королевичу, — мовив Уто. — Ми знали місце легенд у світі, так само, як знали і власне місце. Але ми стикаємося з багатьма іншими великими загрозами.

Конн поглянув на дивного чоловіка.

— Ви, Люті, прийшли, аби нас усіх знищити?

Незнайомець зустрівся з ним поглядом.

— Не знаю. Я можу говорити тільки за себе. — Конн невпевнено простягнув руку, і Лютий потиснув її, спочатку міцно, а потім більше з цікавістю, ніби дотик до шкіри був для нього загадкою.

— Моє ім’я Тон.

— Мої брат і син надіслали нам попередження про Лютих у Судеррі та Нортеррі. — Конн заговорив жорсткіше. — Вони вбили багатьох людей на півночі. Звідки в тебе впевненість, що ти тут не задля того, аби нам нашкодити?

— Мій спадок стерли. Я ні в чому не можу бути впевненим. — Тон торкнувся татуювання на щоці. — Усі спогади стерли ще до того, як мене замурували всередині гори, але тепер я прокинувся і намагаюся віднайти свій шлях. Вона врятувала мене.

Тон вказав на жінку-Хоробру, що стояла поруч.

Уто втрутився в розмову, насторожено дивлячись на Тона.

— Ти маєш руну забуття. — Він вагався якусь мить. — Таку ж, як і на обличчі Елліель.

Хоробра здивовано глянула на нього.

— Ти знаєш, що це? — Їй раптом перехопило подих. — Ти знаєш моє ім’я?

— Я тебе знаю. Я власноруч зробив тобі це татуювання.

Елліель відсахнулася.

— Уто... — Елліель торкнулася кишені і витягла аркуш, який носила з собою. — Ти залишив мені цього листа. Це все, що мені відомо про те, хто я, що я зробила... про все моє життя.

— Це все, що тобі потрібно знати, — різким голосом відказав Уто. — Я зробив те, що було потрібно, і з твого боку буде розумно не ставити більше запитань. Створи новий спадок і сподівайся, що достатній час і відстань зможуть стерти причини твого покарання. — Він знизив голос. — Однак я радий бачити, що ти вижила. Ти була такою молодою. Сподіваюся, ти змінилася з того страшного вчинку.

У голосі Елліель було чутно глибоку провину й почуття сорому.

— Я намагаюся. Я працювала, щоб заслужити прощення, намагалася знайти своє місце. Ми допомагали людям у Скрабблтоні — вони дуже добре ставилися до мене, але, боюся, ми більше нічого не можемо для них зробити.

— Особливо, якщо дракон ворушиться, — застогнав корчмар. Солдати з супроводу конаґа утримували своїх неспокійних коней, ніби очікуючи, що Оссус вирветься з-під гори будь-якої миті.

Невіра Конндура розсипалася вщент. Коли Адан і Колл розповідали йому про чутки, що Люті готуються до війни, його більше хвилювали напади ішаранців на узбережжя, їхній руйнівний божок. Однак зараз його скептицизм згас. Кров предків, це неможливо!

Не звертаючи уваги на конаґа, Елліель підійшла до Уто, який залишився в сідлі і не ворухнувся, щоб привітатися з нею. Вона поглянула на нього з благанням у очах.

— Розкажеш мені більше? Будь ласка. Ти там був. Можеш пояснити, чому я зробила те, що зробила? Хто були ті бідолашні діти, яких я вбила? Чому? — Її рука потягнулася до реймера при боці. — Я більше не можу цим користуватися, але досі відчуваю, що він заплямований кров’ю. Будь ласка, розкажи те, що мені потрібно знати! Чому я була такою жахливою людиною?

Уто звів брови.

— Я не можу розповісти тобі більше, ніж те, що написав у записці. Ту частину твого спадку було стерто. Його більше немає. — Його голос був суворим. — Змирися з тим, ким ти є, Елліель. Це твій єдиний шанс на прощення, твій єдиний шанс на новий спадок. Не став питань. — Елліель відступила, опустивши голову.

Конндур усе дивився на Тона.

— Піщані Люті вийшли з пустелі, армія крижаних Лютих знищила людське поселення на півночі. — Він махнув рукою на вершину гори Вада, з якої піднімався дим. — Поглянь, що тут сталося. Можливо, їм вдасться розбудити дракона!

Тон стурбовано похитав головою.

— Саме цього я найбільше боюся. Якщо Люті відновили свою силу, вони не зупиняться ні перед чим, аби виконати настанову, отриману від Кура. Намагаючись розбудити дракона, вони, ймовірно, спричинили все це... — Лютий із подивом поглянув на зруйноване містечко, на дим у небі. — Їхні армії пронесуться по всій землі — вашій землі — і розіб’ють вщент одна одну. Вони перетворять світ на пустку, перш ніж його знищать.

— Саме про це йдеться в легенді, — промовив Конндур. У голові вихором проносилися думки. Його син і брат благали відправити армії Співдружності, щоб захиститися від наступу Лютих, щоб вести перемовини з королевою By про можливий союз. — Що ж нам робити?

Тон видавався спантеличеним.

— Хотів би я вам сказати. Я й сам намагаюся знайти відповіді. — Він повернувся до Хороброї. — Ми з Елліель направлялися до Нортерри, щоб дізнатися, чи зможемо ми знайти відповіді. Мені більше нічого вам сказати, допоки не знатиму сам. Попереду в нас довгий шлях.

— Але ми повернулися, щоб допомогти Скрабблтону. — Елліель усе ще так благально дивилася на Уто, ніби він міг пробачити її, проте він лише холодно відповів:

— Хоробрий отримує покарання руною забуття лише за крайніх обставин. Не так давно нам довелося зробити те саме іншому воїнові, який показав себе боягузом, коли повинен був допомагати захищати Міррабай від ішаранських тварюк. — Він подивився на Конндура з гнівом, що спалахнув на його обличчі. — Нам досі загрожує напад, Володарю, і військовий флот ішаранців може перетворити на пустку наше узбережжя будь-якого дня. Ми знаємо, що вони нападуть. Не дозволяйте міфу відволікати вас...

Конн гарикнув на нього:

— Це ти називаєш відволіканням?! Ми залишимося тут і допоможемо цим людям, а я відправлю посланців до Баннрії та Феллстаффа, щоб сповістити Адана і Колла, що я їм вірю. — Він кинув швидкий погляд на Тона. — Вам потрібен супровід? Я можу наказати солдатам провести вас прямо до короля Нортерри, якщо ваш шлях лежить туди.

— Дякую, але ні. — Коли Елліель подивилася на нього, здивована тим, що він відмовився від пропозиції, Лютий додав: — Мені багато чого потрібно віднайти. Нам треба йти своїм шляхом.

Розчарована, але твердо налаштована залишатися з Тоном, Елліель із сумом попрощалася з містянами, а потім вони вирушили удвох, залишаючи містечко в руках загону конаґа.

Поки солдати розподіляли припаси й створювали робочі команди, Конн швидко склав план, пригадавши, як він облаштовував великі військові табори під час давнішньої війни.

— По-перше, викопайте канави та спробуйте знайти чисту воду. А тим часом фільтруйте ту воду, що зараз потрібна. Частина команд нехай розкопує занесені будинки і шукає їжу, яку ще можна врятувати, щоби городяни мали вдосталь продуктів.

Один із його солдатів сказав:

— Ми могли б щось вполювати в лісі, проте звірини залишилося мало.

— Та й лісу залишилося небагато, — сказав Мандан. — Дерева повалені або обгоріли.

— Ми зробимо все, що зможемо. — Дійшовши неминучого висновку, Конн звернувся до розгублених містян. — Тут ви не зможете існувати довго. Це містечко більше не придатне для життя.

— Це наш дім, — відмовив на те корчмар. Люди загули на знак згоди.

— Якщо дракон вилізе з-під гір, вам не захочеться бути тут, — сказав Конндур.

Корчмар продовжував опиратися.

— Якщо Оссус повернеться, то навіть у Конвері люди не будуть у безпеці.

Конаґ зітхнув.

— Так, гадаю, не будуть.

— А що, як флот Ішари вирішить атакувати просто зараз? — запитав Уто. — Що, як вони привезуть ще одного божка і піднімуться по ріці, щоб завдати удару по столиці? Подумайте про руйнування, які вони можуть спричинити...

Конн різко обірвав його, піднявши руку, та промовив жорстким і загрозливим тоном:

— Мене зараз не хвилює Ішара, старий друже. Ми побачили докази існування дракона і повинні зосередитися на більшій загрозі. Насправді нам слід укласти мир з ішаранцями, щоб не було потреби непокоїтися через їхні напади.

Уто дивився на нього з невірою в очах, але, озирнувшись на спустошення навколо, конаґ ставав усе рішучішим.

— Це можуть бути останні дні світу... і ми не можемо самотужки впоратися з цим. Така війна впливає і на Ішару, і на Співдружність. — Він знав, що діє правильно. — Ішаранці насправді можуть стати найважливішими союзниками, які в нас є. Вони можуть нам знадобитися в боротьбі проти спільного ворога. Я повинен поговорити з ними про виживання самого людства. Певен, вони все зрозуміють.