Хребет Дракона

45

У своїх чорних шкіряних обладунках та накидці з кольчужною підкладкою Уто виглядав більш грізним воїном, ніж решта солдатів Остерри, яких зібрали для супроводу до від’їзду Колланана Молота та Адана Старфолла. Новини з Нортерри і Судерри були тривожними і збивали з пантелику, проте Уто радів, що двоє чоловіків уже вирушали назад до своїх королівств. При неминучій загрозі з боку Ішари Співдружність не могла собі дозволити відволікатися на стародавні легенди.

Вийшовши у внутрішній дворик, конаґ Конндур мав засмучений вигляд, спостерігаючи, як двоє королів готуються до від’їзду. Його брат і син матимуть кожен озброєний супровід із двадцяти солдатів, і до своїх королівств вони поїдуть різними маршрутами через гори Хребет дракона. Солдати носили залізні шоломи з накладним захистом для щік, мечі на поясі та шкіряні обладунки, позначені символом Співдружності — «відкрита рука».

Обійнявши конаґа на прощання, Адан прошепотів:

— Батьку, пам’ятай, що ми розповіли. Якщо королева By повернеться, ти повинен із нею зустрітися.

— Не варто недооцінювати Лютих, Конне, — непривітним тоном мовив Колланан.

Королевич Мандан підійшов пізніше за інших, він був одягнений у шовкові шати насиченого пурпурового кольору, наче прибув на великий державний прийом. Він здивовано нахмурився, побачивши озброєний супровід.

— Аж сорок солдатів, батьку? А що, як ці солдати знадобляться нам тут, у Остеррі? Що, як ішаранці нападуть?

— Вони нападуть, — відказав Уто низьким голосом. — Рано чи пізно.

— Ми маємо достатньо сил для захисту, — сказав Конндур.

Уто застеріг:

— Якщо ми реально оцінюємо справжню небезпеку, Володарю. Прості люди не можуть вишукувати Лютих під кожним ліжком тоді, коли ішаранці в будь-який час можуть відправити своїх божків і військові кораблі до злиття рік.

Сідаючи в сідло, Колланан кинув різкий погляд на Хороброго та промовив із гірким сарказмом:

— Так, можливо, крижані Люті не бажали зла, коли знищили Лейк Бакал і вбили всіх людей. Звівши нову фортецю, я певен, вони тепер матимуть лише найкращі наміри.

— Ми поширимо звістку про Лютих по всій Судеррі, — сказав Адан. Обидва королі розвернули своїх коней, що з нетерпінням чекали, коли зможуть покинути велелюдний внутрішній двір. — Племена Утауків також на сторожі. Якщо щось зміниться, ми будемо знати й надішлемо ще одне попередження. Три королівства повинні стояти разом.

Конндур виглядав глибоко занепокоєним.

— Вам відомо про стародавні війни. Якщо ми виступимо проти Лютих зі своїми арміями, хіба не зметуть вони нас, як комах?

— Комахи можуть жалити, — мовив Колланан і пустив коня риссю, ведучи за собою солдатів супроводу крізь ворота під цокання копит. Загін Адана прослідував за ним.

Того ж дня по обіді Уто продовжив вчити королевича Мандана необхідним навикам, хоча це означало перервати урок вчителя мистецтв. Хоробрий мусив переконатися, що королевич умів убивати.

Коли Уто, підійшовши, зупинився у дверях мистецької майстерні, Майдан намагався намалювати миску із залежаними фруктами, декотрі з яких були зморшкуваті, а декотрі — потемнілі та гнилі або вкриті плямами сіро-блакитної цвілі. Подивившись на миску, вчитель мистецтв нахмурився.

— Дозвольте мені принести свіжі фрукти, мій королевичу. Художник повинен зосереджуватися на привабливіших об’єктах.

— Художник повинен зображувати світ навколо себе, — виправив його Мандан. — І конаґ повинен бачити гниль так само, як і свіжість.

Учитель клацнув язиком.

— Ви, звичайно, маєте рацію, мій королевичу.

Лице Мандана просяяло, коли він побачив мовчазного Хороброго, що стояв у дверях. Учитель підняв погляд, нахмурившись.

— Нас не можна переривати посеред уроку.

Показавши, що вчитель помиляється, Уто звернувся до Мандана:

— Мій королевичу, ходімо зі мною.

Учитель почав було щось белькотіти, проте Мандан відклав фарби.

— Уто вчить мене важливим речам — як бути конаґом.

Учитель не зміг достатньо швидко зібрати фарби та палітру, залишивши миску з гнилими фруктами.

Уто дав королевичеві звичайну сорочку.

— Сьогодні ми підемо на поле для стрільби з лука, щоб я міг потренувати вас стріляти з різних типів луків.

— Я вже знаю, як стріляти з лука, — сказав Мандан.

— На війні вам потрібно стріляти не думаючи, не змигнувши оком. — Він уявив, що Марека і навіть їхні маленькі доньки намагалися пускати стріли в ішаранців, які припливли ґвалтувати, палити і вбивати, а коли закінчилися стріли, то, він сподівався, вони взялися за палиці та ножі, б’ючись до останнього...

Уто мав переконатися, що Мандан зможе боротися не гірше, якщо виникне потреба.

Але королевичу це явно не було цікаво.

— Я ходжу на полювання щомісяця. Лише минулого тижня я завалив оленя.

— Ви поранили оленя, мій королевичу. А моя стріла його вбила.

То була брудна справа. Стріла королевича усього лише влучила оленю між ребра, і звір кинувся тікати напролом через підлісок, стікаючи кров’ю. Уто вбив його одним пострілом у серце. Він перерізав тварині горло, тож усе було скінчено, коли його наздогнав Мандан.

— Якщо ішаранці нападуть, ви не зможете перемогти їх живописом, — зауважив Уто.

Мандан замислився над його словами.

— У мене є ти, щоб перемогти їх, а також ціла армія Співдружності. Якщо ворог вторгнеться на наші береги, усі три королівства об’єднаються, щоб його прогнати.

Уто не був настільки цього певен, якщо Адан і Колланан відправляться переслідувати Лютих у горах.

— Хіба ви не хотіли б убити власноруч, мій королевичу?

— Думаю, я міг би випустити стрілу прямо в серце емпри Ілуріс. — Його губи скривилися в химерній гримасі. — Або, можливо, я поцілив би їй між ребра, щоб вона вмирала довше. Як той олень.

Уто мав би дорікнути королевичу за такі ниці почуття, проте, оскільки вони говорили про ішаранців, темний блиск в очах Манда на видався йому доречним.

— Вона заслужила на це.

Вони пішли на обнесений стіною тренувальний майданчик на стрімчаку високо над злиттям рік. Уто взяв із собою звичайний лук, довгий лук і арбалет зі зброярні разом із кошиком стріл та болтів[14]. Тюки старого сірого сіна стояли вздовж кам’яної стіни тренувального майданчика. Аби зробити мішень привабливішою, Уто знайшов старий жовтий каптан, такий, який носили ішаранські жерці, вкрадений з якогось іноземного вантажного корабля, захопленого флотом.

Уто повісив каптан на один з тюків і повернувся до Мандана.

— Це буде ваша мішень. Буде легше цілитися, якщо ви уявите, що якась ішаранська тварюка вбрана у цей каптан.

Мандан усміхнувся.

— О, я так і зроблю.

Спочатку Уто подав королевичу довгий лук. Юнаку не вдавалося натягнути тятиву, тоді Хоробрий сам зігнув гнучку деревину, потягнувши верхній кінець униз, і вставив петлю тятиви на місце.

— Дальність стрільби з довгого лука величезна. Це його головна перевага. Коли наші лучники протистоять ішаранській армії на полі бою, стрільці з довгих луків можуть випустити дощ стріл із безпечної відстані, достатньої для знищення ворога.

— А як цілитися на такій відстані? — Мандан тримав лук, щипаючи тятиву, ніби то був якийсь музичний інструмент.

— Якщо є достатньо стріл, то цілитися не потрібно. Просто вбиваєте всіх. Спробуйте.

Мандан узяв із кошика потрібну стрілу, прилаштував її і взявся за тятиву, відтягуючи її назад, проте це виявилося нелегким ділом. Коли він відпустив тятиву, стріла, свиснувши, полетіла далеко вбік від мішені й стукнулася об кам’яну стіну.

Уто нахмурився, але терпляче мовив:

— Однак тут, на тренувальному майданчику, цілитися все ж потрібно. Дозвольте покажу.

Мандан спробував ще тричі, спочатку сповнений рішучості, потім розхвилювавшись. Уто поправив положення його пальця, поставу руки і показав, як вести кінчиком стріли. Третя стріла принаймні влучила в тюки сіна, що Хоробрий уже вважав перемогою. Уто не хотів більше засмучувати королевича, тому дав йому звичайний лук, такий, який Мандан використовував на полюванні і з яким був набагато вправнішим. Він випустив більше стріл, спромігшись проколоти каптан двома з них.

Мандан підвів погляд на свого наставника.

— Чому ти так ненавидиш ішаранців?

— Ви знаєте історію, як вони вирізали поселенців Валаери, нашої мирної колонії Хоробрих, використавши божка, щоб занапастити моїх предків. Відтоді ми заприсягнися їм метатися.

Мандан нетерпляче перепитав.

— Я знаю історію, Уто, але твій гнів завжди віддає чимось дуже особистим. Я знаю, що в останній війні вбили твою сім’ю. Чому тебе не було поруч, щоб їх захистити? — Королевич випустив ще одну стрілу, знову проколовши старий каптан.

Уто подав йому арбалет і чотири болти.

— Бо я мав інше доручення. Конаґ Кронін відіслав мене на острів Фулкор, щоб там допомогти солдатам захиститися від навали.

Мандан дивився на болти, тримаючи арбалет і оцінюючи його вагу.

— І тому тебе називають Уто з Рифу?

— Я розповім, як став називатися Уто з Рифу. — Голос його став тихішим, коли він розповідав свою історію. Мандан слухав дуже уважно. — Емпрір Дака хотів повернута собі острів, а тому відрядив три найпотужніші військові кораблі ішаранського флоту, що були набагато сильніші за наші патрульні кораблі, розміщені на острові.

— Військові кораблі Ішари стали на якір за рифами, далеко поза межами досягання наших баліст[15] та катапульт, що стріляли зі стін. Вони перекрили вихід в море, розігнали судна з провізією. Ми не могли зняти ворожу облогу, і все, що їм треба було робити, — чекати, поки ми повмираємо з голоду.

— У цій пастці ми пробули не один тиждень. Ми випили воду з цистерн, з’їли останні припаси зі сховищ. — Він напружив щелепу. — Нам не залишалося нічого, жодного вибору, крім як здатися, проте я знав, що треба хай там як, але знята блокаду. Я заприсягся служити конаґу Кроніну. Я залишив свою родину заради цього завдання.

Мандан вклав болту арбалет, щільно натягнув тятиву і встановив зачеп.

— І що та зробив?

Уто поглянув за стіну тренувального майданчика на місце злиття річок і далі на океан.

— Я знищив військові кораблі. Сам. З рифу.

— Уто з Рифу... — Королевич усміхнувся. — Як ти це зробив?

— Ішаранські кораблі стояли на якорі за межами досяжності, але під час відпливу зазубрені слизькі верхівки рифів опинялися над водою, тож упродовж лише однієї години кожного дня у рифах з’являвся ненадійний і небезпечний прохід.

У темну безмісячну ніч я спустився по скелі з довгим луком — схожим на той, з якого ви щойно стріляли, — і колчаном стріл. Я дістався рівня води і став пробиратися по рифах вбік моря. Мене ледь не змило хвилями, що накочувалися на рифи, але я не міг дозволити собі впасти. У темряві я йшов і йшов у воді, аж поки не опинився далеко від острова... і близько до ворожих військових кораблів, які стояли на якорі.

Вони вважали, що стоять на безпечній відстані. Ішаранці не бачили мене і не чекали. А я знайшов ідеальну позицію на великому виступі коралового рифу. Я зняв колчан, натягнув довгий лук, запалив першу стрілу іскрою магії. Коли наконечник спалахнув, я відтягнув тятиву і випустив стрілу. Я знав дальність лука, і моя вогненна стріла влучила у вітрила найближчого корабля ішаранців.

Я запалив і випустив усі п’ятнадцять стріл, одну за одною, і всі п’ятнадцять влучили в ціль. Полум’я охопило вітрила ворожих кораблів, почалася пожежа. Вогонь перекинувся на щогли і досяг палуб. Перелякані солдати здійняли крик. Вони не могли збагнути, яким чином на них напали, бо ніхто не міг підійти з цього напрямку.

Я насолоджувався своєю перемогою лише якусь мить, бо відплив закінчувався. Вода вже затопила частину проходу в рифах, тому я кинув колчан та лук і просто побіг. Мої ноги хлюпали по воді, що прибувала, а хвилі ледь не змили мене зі скель. Я втратив рівновагу і впав у море, але зміг виплисти, видерся на корал, і рушив далі убрід, поки не повернувся до гарнізону.

За моєю спиною швидко згорали ворожі судна, і я чув крики охоплених вогнем людей. Усі три облогові кораблі Ішари стали великими погребними вогнищами.

Я був виснажений і розбитий, але ми перемогли. Ішаранський флот зазнав поразки, і тепер наші військові кораблі змогли прорвати облогу й атакувати інші патрульні судна. Це була велика перемога, і ми всі її святкували. Гарнізон було врятовано. — Він дивився вдалечінь. — Я повернувся на кораблі додому в Остерру, щоб повідомити конаґу Кроніну про те, що зробив, і що острів Фулкор в безпеці.

Уто замовк, почуваючись зле. Він так довго мовчав, що Мандан глипнув на нього з нетерплячою цікавістю. Попри те, що Хоробрий рідко виявляв емоції, йому не вдалося приховати, що його голос затремтів.

— Одначе, поки я був на острові Фулкор, ішаранці напали й знищили містечко Міррабай, де мешкала моя сім’я. Вони вбили їх усіх. Марека, наші доньки, всі мертві... поки я був там, на рифі.

Королевич втупився у нього, почервонілий від гніву й обурення.

Уто прикрикнув на нього:

— Не длубайтеся з цим арбалетом! Стріляйте! А що, якби на нас напали?

Ошелешений, Мандан підняв арбалет, натягнув спусковий механізм і випустив свій перший болт. Той поцілив у каптан нижче пояса, і якби там була людина, то вона отримала б страшну рану внизу живота. Він натягнув тятиву, зарядив і випустив по черзі ще три болти. Історія Уто посилила влучність Мандана, і всі смертоносні болти влучили куди треба.

— Добре, мій королевичу, — мовив Уто. — Будьте готові зробити те саме, якщо коли-небудь побачите справжнього ішаранця.