Хребет Дракона

47

Через шість днів після того, як Шадрі покинула лікаря Северна та місто Сад Тулі, вона помітила в порожній долині руїни міста Лютих. Дівчина посміхнулася. Вечоріло, і у світлі призахідного сонця стародавнє покинуте місто, здавалося, кликало її, тож Шадрі відповіла на поклик, уже відчуваючи радісне збудження в очікуванні усіх таємниць, які там знайде.

З великою торбою на плечах Шадрі важко сунула з пагорбів назустріч руїнам. Мугикаючи під ніс, вона була задоволена власною компанією. Мішкувата туніка, запилюжені спідниці та латаний плащ приховували її огрядну статуру і підкреслювали, що вона явно не належить до людей зі значними статками або владою.

Шадрі знала, що мало хто зазирав у стародавні міста Лютих, розкидані по всій країні. Навіть через стільки часу ці місця вважали проклятими або принаймні небезпечними. Вона ж вважала їх захопливими.

Дійшовши до входу в руїни міста, Шадрі припинила мугикати, відчуваючи важливість тиші та історичність моменту. Вона мала безліч питань і ще більше питань на додаток до тих питань. Коли навколо не було нікого, щоб запитати, дівчина ставила питання собі. Вона сподівалася, що ця покинута метрополія Лютих дасть їй відповіді.

Руїни були сповнені затінених місцин і химерних поворотів, дверей, що вели в нікуди, мостів, які різко обривалися просто в повітрі. Витягнувши шию, Шадрі побачила витончену кам’яну вежу з плавно вигнутими сторонами, що звужувалися до місця, де мала бути велична вершина, проте верхівка обвалилася. Уламки кольорового кришталю з вікон лежали, розкидані по землі.

Хоча дрібні деталі стерли час і погода, було видно, що стіна вежі вкрита кам’яними обличчями, створеними ремісниками Лютих. Кожне обличчя мало виразні мигдалеподібні очі, гострі вилиці та загострене підборіддя; деякі вирази облич здавалися вдоволеними та героїчними, інші — настрашеними. Реалістичне зображення давно зниклої раси викликало тривогу, але водночас і захоплення.

Порослі мохом залишки високих стін потріскалися від дощу та морозу, що століттями їх руйнували. Рифлені, спіралеподібні колони не тримали нічого, крім пташиних гнізд. Своїм зношеним чоботом Шадрі копнула уламки, уявляючи це величне місто у зеніті його слави. Стільки всього ще треба побачити! Це виявилося жорстоким жартом — приїхати сюди так пізно ввечері.

Перед дівчиною височіла декоративна стіна із десятками детально вирізьблених фігур. Цей барельєф зображував дві армії Лютих, які б’ються між собою. На воїнах Лютих були незвичні обладунки, в руках вони тримали страхітливі на вигляд списи із закрученими держаками, спіральні палиці з гачкуватими шипами, трикутні рельєфні щити. Ці кам’яні образи, очевидно, увічнювали якусь історичну подію, а дві зображені армії представляли дві групи Лютих: нащадків Сут і нащадків Раан, що постійно воювали за право розбудити дракона і знищити світ. Вони використовували людей як штурмові загони, як своїх рабів, але Шадрі не бачила людей на цьому барельєфі, а лише Лютих із люттю на обличчях.

В арміях використовували різних верхових тварин: воїни однієї армії їхали верхи на рептиліях із товстими лапами, а іншої — на волохатих конях із лапами замість копит. Очільники кожної з армій грізно розмахували зброєю, погрожуючи своїм ворогам. Зображена сцена була проникнута насиллям.

Коли Шадрі ступила вперед, аби розглянути барельєф зблизька, то поставила ногу на вищу за інші кам’яну сходинку і почула клацання. Її тіло охопив сильний жар, і раптом кам’яні фігури на стіні почали рухатися. Скульптури на барельєфі зрушилися, кам’яні зображення загуркотіли, поволі оживаючи, немов лялькова вистава. Добре озброєні бойові загони стрімко стиналися, верхові рептилії проти вовкоподібних коней. Солдати Лютих били палицями і встромляли списи у своїх кам’яних супротивників.

Шадрі спостерігала, як ожиле бойовище ставало все жорстокішим, бій розгорався усе запекліший. З кам’яних фігур лилася кам’яна кров. Один з командирів насадив свого супротивника на зубчастий спис, потім подався вперед, щоб відрубати ворогові голову. Він переможно підняв свій зловісний трофей і повернувся до Шадрі. Його сірі скам’янілі очі пронизливо дивилися просто на неї.

Голосно видихнувши, дівчина поспіхом зійшла з платформи, і весь рух припинився. Фігури не повернулися до своїх початкових положень, а завмерли у загрозливих позах, як у часи кривавої стародавньої битви.

Шадрі ошелешено дивилася на мовчазну картину, потім захихотіла.

— Як цікаво. Я всього цього не знала.

Вона запише подробиці у свій журнал, як тільки влаштується біля багаття.

Сутінки опустилися на землю, і Шадрі, знову замугикавши під ніс, заходилася шукати місце для ночівлі. Розумніші люди тікали би з цього місця з привидами ще до настання повної темряви, проте її питання були сильнішими за її страхи. Якщо стародавня раса давно зникла, як це місце могло завдати їй шкоди?

— Забобони — це ворог знань, — сказала вона собі.

Проводячи стільки часу на самоті, Шадрі часто розмовляла вголос, аби мати собі компанію, хоча їй варто було бути обережною з цією звичкою, коли вона поверталася в місто, щоб люди не подумали, наче вона не при собі.

На зарослій площі Шадрі знайшла припідняту прямокутну платформу, схожу на побачену сцену, що мовчала тисячоліттями, і вона вирішила, що це непогане місце для ночівлі. Шадрі скинула свою громіздку торбу, радіючи, що звільнилася від тягаря. Дівчина порухала плечима, щоб їх розслабити, потім зібрала гілки, опалі галузки та сухе листя і розвела в темряві тріскуче багаття. Вона позносила достатньо гілля, щоб підгримувати вогнище впродовж усієї ночі.

Коли Шадрі висмикувала з плитняка сухий кущ, той вивільнився з музикальним дзенькотом кришталю. Гілки огортали впалу реліквію, наче дерево зі срібла та заліза. Сині кришталеві уламки лежали навколо впалого предмета.

Тільки один із пласких трикутних кристалів залишився неушкодженим, його гладенька поверхня була вкрита позначками Лютих. Після того, як Шадрі протерла затверділий бруд долонею, вона знайшла другий шар письма з протилежного боку. Тримаючи кристал ближче до багаття, Шадрі намагалася прочитати написи, проте символи були нерозбірливими, хоч і захопливими. Дівчина хотіла коли-небудь вивчити мову Лютих. Вона все вивчить, рано чи пізно.

Шадрі розстелила плащ, підставила торбу, щоб можна було опертися на неї, і всілася зі схрещеними ногами біля жвавого вогнища, спантеличено розглядаючи трикутний кристал. Вона нахиляла його вперед і назад при світлі вогню, але невловимі питання мучили та зводили її з розуму.

Її багаття було єдиною яскравою плямою у стародавньому місті. Якби вона дала волю своїй уяві, то, можливо, уявила б собі вартових у тінях, голоси зниклої раси, які обурилися б на неї за те, що вона сюди проникла. Але якби хтось із Лютих піднявся з могили та постав перед нею, Шадрі встала б і завзято вимагала би відповідей. О, як вона цього прагнула!

Приготувавшись до сну, вона лежала зовсім нерухомо, притулившись головою до своєї торби, і дивилася вгору на зорі — на всі інші досконалі світи й людей, створених первісними богами Лютих, — і уявляла стародавню расу. Про що вони думали, коли створювали людей? Вона згадала, як робила розтин трупа з лікарем Северном, дивуючись заплутаності органів, м’язів, судин, шукаючи, де могла б ховатися відсутня душа. Вона відчувала, як б’ється її серце, тече кров, думки рояться в розумі.

Кур, як вважалося, створив і захищав Лютих, а люди були вторинною расою, створеною для того, щоби служити як раби або знаряддя. Ані Кур, ані будь-хто інший із втрачених і зниклих богів у Всесвіті навколо безлічі інших зірок не звертав уваги на людей. Вони були самі по собі.

Шадрі приклала долоню до грудей і відчула серцебиття, проте нічого іншого відчути не змогла. Вона була жива; вона могла думати; вона могла мріяти. Що ще потрібно? Шадрі було цікаво, як це — мати душу...

Ця думка викликала у ній гнів. Чому Люті були вищими? Якщо Кур покинув їх, звідки древня раса знала, що вони особливі?

— Чому ви вважали себе не такими, як я? — запитала вона вголос на той випадок, якщо хтось із привидів Лютих раптом буде слухати її. — Звідки ви знаєте, що Кур не звертає уваги на мою расу лише тому, що нас створили ви, а не він? — Її лоб зморщився, темні брови наблизилися одна до одної, і вона знизила голос аж до шепоту, бо питання було настільки зловісним. — Звідки вам узагалі знати, що Кур існує?

Дівчина чула, що в Ішарі, де люди створили власних божків, магія була набагато сильнішою. Якщо так, то чому народ Співдружності не міг зробити те саме? Магія, що залишилася тут, занадто слабка? Їхні вірування можуть бути не менш сильними, це вже точно! Чи повинні люди Співдружності соромитися цієї невдачі? Чи це щось, що вони могли б придумати, як виправити, якби дуже постаралися?

Або все навпаки? Ішаранці зробили щось страшне й жахливе, коли створювали своїх божків?

Як завжди, питання Шадрі множилися, і кожна таємниця породжувала наступну. Саме це робило життя захопливим і цінним, але кожен знак питання вказував на прогалину в її знаннях, і Шадрі була сповнена рішучості витратити все життя на заповнення цих прогалин.

Знову замугикавши під носа, вона загорнулася у плащ і притиснула трикутний кристал до серця. Можливо, поки вона спатиме, відповіді прийдуть у снах. Однак вона на це не покладалася, бо відповіді зазвичай отримати набагато складніше.

Навколо неї невиразно вимальовувались загадкові руїни, серед яких вона почувалася захищеною. Вона залишиться тут і шукатиме власні відповіді, намагаючись докопатися до істини, аж поки все не з’ясує.