Хребет Дракона

67

Таємничі руїни міста Лютих тішили Шадрі. Кожен день здавався днем подарунків — коли розгортаєш особливі дари, розглядаєш кожну відповідь як скарб, яким будеш дорожити все життя. Однак із кожною відповіддю приходила ще сотня питань, саме це їй і подобалося.

Але те, що вона знайшла Лютого — справжнього Лютого, який жив у давнину! — відкривало прекрасні можливості, та й Хоробра теж була сповнена таємниць.

Присівши на траву і притулившись до своєї великої торби, Шадрі хруснула кістками пальців. Саме так її батько завжди готувався до того, щоб направити масивні колоди під зубчасте лезо лісопилки. А її важка праця зараз полягатиме в тому, щоб ставити питання та докопуватися до відповіді.

Попорпавшись у своїй торбі, пересуваючи припаси, вона дістала інший записник, у якому залишилося лише кілька чистих сторінок.

— Стільки всього треба дізнатися, і ви обоє можете мені дуже допомогти.

Хоча юна дівчина ставила більшість своїх питань Тонові, Елліель теж заінтригувала її. Зробивши позначку в журналі, Шадрі підняла свої густі брови, поглянувши на неї.

— Хоробрі також дуже цікаві. Ви багатьох їх знаєте? Напевно, у вас було багато пригод. — Не даючи Елліель змоги відповісти, вона торохтіла далі. — Я чула історію про паладина, який під час лісової пожежі врятував сім’ю звіролова. Він встиг відвести їх у безпечне місце, а потім кинувся назад у палаючий ліс, аби врятувати ще одну сім’ю. Хоробрий допоміг їм вибратися, але ніхто не бачив, щоб сам він врятувався зі страшного вируючого полум’я. Трохи згодом, коли згорьовані люди в корчмі пили за його світлу пам’ять, Хоробрий увійшов, весь укритий попелом, але цілком собі живий.

— Хоробрі мають звичку виходити живими зі складних ситуацій, — відказала на те Елліель.

— Я думаю, що він використав реймер, щоби пробити собі шлях крізь дерева у вогні. — Вона поглянула на золотий браслет-манжету, пристебнутий на поясі Хороброї. — Можеш показати мені свого реймера? Я ще ніколи не бачила його в дії. — Шадрі засміялася. — Власне, я взагалі його ніколи не бачила, навіть не в дії. Як він працює?

— Він не працює. — Елліель нахмурилася. — Але не працює з моєї вини. — Вона відстебнула браслет і неохоче дозволила Шадрі оглянути його.

Дівчина переписала деякі малюнки заклинань на поля свого записника.

— Розкажи про себе. Ти рятувала людей з лісової пожежі чи вчиняла щось іще більш вражаюче?

Обличчя Елліель посмутніло.

— Я не дуже люблю розповідати про себе.

Тут у розмову втрутився Тон:

— Знайти відповіді — для нас це більше, ніж просто розширити свої знання. Це може бути важливим для майбутнього світу. — Він торкнувся знаку на щоці. — Жоден з нас не пам’ятає свого минулого.

— Немає нічого страшного в тому, щоб усього вчитися наново, — радісно мовила Шадрі. Вона перегорнула сторінки свого записника, дивлячись на слова, які записувала дуже щільно, щоб зберегти більше вільного місця. — Я намагаюся зібрати докупи більший історичний спадок. Одна історія веде до іншої, а потім — ще до іншої. — Мандруючи на самоті й часто бурмочучи сама до себе, Шадрі побоювалася, що взагалі не замовкатиме тепер, коли має слухачів. — Ми по шматках збиратимемо разом все, що зможемо, але я не вдовольнюся маленькими шматками.

Коли на вогні закипіла вода, вони розлили чай, а Шадрі дістала сухофрукти зі своєї торби. Наступне питання вистрибнуло з її рота, як тільки сформувалося в її розумі.

— Чому вам так важливо дізнатися про Лютих саме зараз? Їх немає дві тисячі років. Ну, немає нікого, крім тебе. А й справді: чому ти повернувся? Чому ти вважаєш, що це пов’язане з майбутнім світу? Що змінилося?

Тон напружено відповів:

— Мусить бути причина, чому я прокинувся саме в цей час. Думаю, я маю певну роль у тому, що повинно відбутися. Ми знаємо, що Люті повертаються і планують війну.

Елліель втрутилася:

— Ми бачили явні ознаки того, що Оссус може прокинутися, що він ворушиться під горами Хребет дракона.

— О! Я знаю цю історію. Якщо Люті вб’ють дракона, то їхній бог повернеться, забере їх, щоб урятувати, і створить світ наново! — Шадрі відсьорбнула чаю. — І покине нас усіх. — Вона підтягла коліна до грудей, поправивши клаптикову спідницю, зчистивши слід від трави. — Це вагома причина для того, щоб бажати отримати більше відповідей. Я досліджувала місто багато днів. Я хочу показати вам кілька дуже загадкових частин. Можливо, ви отримаєте якісь відповіді, бо я не можу зрозуміти їх. Це все так цікаво. Ходімо подивимося.

Залишивши свої речі, Шадрі сягнистим кроком провела їх давно покинутими вулицями так, ніби сама вона тепер володіла цим містом. Під час прогулянки вона задавала багато питань, щойно вони спадали їй на думку, проте часто навіть не чекала відповідей на них.

Шадрі показала їм величезні декоративні обеліски, які давно вже обвалилися. Вежі сягали неба, цеглини, викладені у висхідну спіраль, втратили свою форму, ніби втомившись після стількох століть. Шадрі вже була зробила записи про непарні вигини, криві, схожі на штопори, та природні форми. Одна з похилених стін була скручена так, наче поміж цеглин звивався змій.

— Ці вигини щось означали? — запитала вона Тона. — Я бачила інші руїни Лютих, де стіни були прямими, а тут, здається, вони збудовані інакше.

Він обернувся, вбираючи поглядом деталі, ніби намагаючись зловити миготливу думку в далекому куточку свого розуму.

— Можливо, у часи битв місто самотужки захищалося, відбиваючись від ворога. Деякі Люті можуть контролювати каміння. Можливо, вони перетворили власні будівлі на воїнів? — Він прислухався до вітрів, що свистіли крізь отвори у відкритих парапетах. — А може, так місто скорчилося в агонії, зазнавши поразки. — Він похитав головою. — Я не знаю.

Поспішаючи далі, Шадрі повела їх до прикрашеної барельєфом стіни з кам’яними фігурами ворогуючих воїнів Лютих. Вона стала на платформу активації і показала їм хвилюючу рухливу картину, символічне бойовище двох великих армій.

Елліель стояла поряд із Тоном, поки він роздивлявся ожилу битву.

— Ти нічого не пам’ятаєш про ці війни? Чим вони закінчилися, що призвело мало не до вимирання Лютих?

Тон моргнув, перевівши погляд на неї.

— Ні, нічого з цього я не знаю. Я опинився усередині гори задовго до того, як війни досягли цього моменту, це точно.

Одна з ділянок вулиці провалилася, утворивши яму, кам’яні плити та стіни будівель поволі сповзали вниз, і здавалося, ніби велика воронка невблаганно заковтує місто. Глибока яма розширювалася під землею, а з її глибин виповзали старі виноградні лози. Дерева проросли в тріщинах плит, здіймаючись високо вгору.

Шадрі підійшла до самого краю небезпечної ями.

— Хотілося б мені знати, чого це сталося. Там унизу мають бути цікаві речі, яких ніхто ще не торкався, але не думаю, що я зможу туди спуститися.

— Це був колодязь, — відповів Тон. — Центральний колодязь міста. Люті копали на велику глибину, щоб використовувати воду для своїх акведуків, коли місто розрослося. Колодязь також служив магічним джерелом. — Він опустився навколішки на крутий схил, поклавши долоні на хиткі плити. — Люті дійшли до концентрованого резервуара магії, але війни тривали і ставали запеклішими, тож Люті, використавши всю магію, були змушені рити все глибше і глибше.

Оглядаючи вулиці, Шадрі помітила, що вони вигинаються, немов охоплені судомою, а будівлі застигли у напівзруйнованому стані, поступово занурюючись в ненажерливий колодязь. Тепер, у присутності Тона, побачене здавалося ще загадковішим, ще цікавішим.

Дівчина подивилася на дерева поблизу, оцінюючи крутизну схилу.

За допомогою мотузок ми могли б спуститися і зазирнути туди. — Хоробра виглядала достатньо мускулистою, щоб боротися з драконом голими руками. Вона точно могла би втримати мотузку.

— Це не дуже добра ідея, — сказав Тон.

Шадрі поступилася.

— Колись ми повинні повернутися й усе ретельно дослідити. — Поки вони йшли назад, вона продовжувала закидати Лютого питаннями. — Ти пам’ятаєш Кура? Пам’ятаєш, що він створив і благословив Лютих, однак не звертав жодної уваги на людську расу? Невже ми насправді не маємо бога, не маємо душі? — Вона торкнулася свого серця. — Я не відчуваю, що там чогось бракує. Як це — мати душу?

Тон напружено дивився на неї своїми блакитними, як дорогоцінний камінь, очима.

— Звідки ти знаєш, що я маю душу?

— Не знаю. А ще я не знаю, як ти можеш це довести. Кур узагалі знає, що люди існують? Люті створили нас уже після того, як Кур покинув світ? Він коли-небудь повернеться і подивиться на нас? Він знає, що Люті повертаються?

— Мені відоме ім’я Кур, — відповів Тон, — і відомі ці історії. Ти просиш мене пояснити дії бога, що давно покинув світ?

— Я мало знаю про богів, хіба те, що вони створили багато зірок на небі й багато світів навколо них. Це було перше творіння Кура. Він доброзичливий чи байдужий? — запитала Шадрі. — Можливо, він пишається тим, що зробили його творіння? Звідки ти знаєш, що Кур узагалі існує і спостерігає?

Тон нахмурився.

— Він пішов давно, тобто саме так розповідають історії.

— Історії, — сказала Шадрі, нетерпляче зітхнувши. — Занадто багато історій, проте не достатньо фактів.

Вони повернулися до табору вночі, втомлені й голодні. Сидячи біля багаття, вони їли нашвидкуруч приготовану їду, Шадрі дістала трикутний синій кристал, який знайшла на металевому дереві.

— Ти знаєш, що це, Тоне? Літери збереглися, проте я не можу їх прочитати.

Лютий узяв кристал і заходився крутити його в руках.

— Маги Лютих використовували такі кристали для запису історії.

Несподівано він натиснув гострим кінцем кристала на передпліччя, розрізаючи шкіру. Темна кров хлинула, наче чорна олія у світлі полум’я від багаття. Він занурив пучки пальців у кров і провів смугу по передній частині гравірованого кристала. Коли ж він підніс його до вогню, то танцююче полум’я заіскрилося і світло проникло в кров, яка активувала шари літер, впечатаних всередину кристала. На землі з’явилися чіткі світні символи, створені магією, вогнем багаття і кров’ю Тона.

Шадрі захоплено засміялася.

— Хотіла б я знати, як це робиться.

— Хтось написав розгорнуту хроніку міста і зберіг її тут. У ній розповідається про те, як це місто розвивалося упродовж багатьох століть, його населяли Люті, що походили від Сут... першої коханки Кура. — Він підняв очі, повільно зітхнув. — Це було одне з великих угруповань на тій війні. Містяни жили собі прекрасним життям, їхнє місто було захищене стінами із накладеними на них заклинаннями, а потім прийшли армії ворожих Лютих, нащадків Раан, іншої коханки Кура.

Тон поглядом простежив за сяючими буквами, що розлилися по землі.

— Облога тривала два століття, місто захиріло і перестало існувати. В останній битві жителі міста випустили магію з колодязя — резервуара в осерді міста.

— І що сталося? — запитала Елліель.

— Місто загинуло. Цей літопис написав один із останніх Лютих, який вижив, після того як багато їх загинуло, а решта втекли. Деякі Люті занурилися в магічний сон у горах. Це явно було вже наприкінці воєн.

Шадрі шкодувала, що вчасно не подумала витягти свій записник і записати всі ті слова, що їх читав Тон. Колись, можливо, вона матиме час перекласти всю хроніку з його допомогою. Він міг би навчити її мови Лютих. Ще так багато всього треба зробити і дізнатися!

Тон повернув кристал Шадрі, і Елліель перев’язала його передпліччя, хоча рана вже майже загоїлася. Хоробра заговорила тихо, схилившись до його блідого обличчя.

— Ти сам брав у цьому участь?

Він похитав головою.

— Ні, ці події сталися давно, але значно пізніше від того, коли мене поховали під горами, де лежить дракон.

— А чому тебе хтось туди запроторив? — домагалася Шадрі. — Це була тюрма чи ти був таємною зброєю? Для застосування на крайній випадок?

— Таємною зброєю? — Думка, здавалося, його здивувала. — Мені потрібно це з’ясувати, — сказав він. — Але можливо, що ми вже запізнилися.