Хребет Дракона

34

Процесія їхала широкою імперською дорогою, трясучись на жорстких вибоїнах, а емпра Ілуріс похитувалася синхронно з рухом карети. Високі колеса лише підсилювали бовтанку на дорозі, хоча пухкі подушки трохи пом’якшували незручності поїздки.

Процесію емпри очолював каптані Вос і двадцять бійців Яструбиної варти в одностроях, з начищеними латунними шоломами та червоними шовковими накидками, позначеними гербом її родини, їхньої родини. Її нещодавно усиновлені охоронці Сиріл, Боро і Недд приєдналися до почту, що вирушив по усіх округах Ішари. Ілуріс бачила теплоту у виразах їхніх облич. Доброта — легкий спосіб здобути вірність, так само як і щедрість. Страх також спрацьовував, хоча він був набагато менш дієвим методом.

Ілуріс зручно вмостилася у кареті й спостерігала, як за вікном пропливає сільська місцевість Ішари. Позаду чулося цокання копит, стукіт коліс і передзвін маленьких декоративних дзвіночків, які звучали, наче тихий дощ із металу. Фургони з припасами та дві інші пасажирські карети їхали за каретою емпри.

Дорогою до містечка Ольбо в окрузі Даббан Ілуріс випала благословенна година тиші, коли вона могла поміркувати про своє, а не слухати жерця Кловуса. Приєднавшись до процесії, верховний жрець став вважати, що повернув собі її прихильність, проте Ілуріс не забула про його напад на узбережжя Остерри без дозволу. Цей дурень, Кловус, здавалося, усе ще тішився своєю перемогою. Він стверджував, що напружені стосунки між країнами робили божків сильнішими. Ілуріс натомість була впевнена, що будь-якого дня з боку конаґа Конндура і флоту Співдружності може прийти потужний контрудар, і тоді Ішара змушена буде відповісти.

Потягнувшись до мішечка, затиснутого між подушками, Ілуріс витягла гіркий мигдаль, вкусила пухнастий зелений горіх і насолодилася його терпкуватим смаком. Розпочавши мандрівку п’ять днів тому, вона зі своїм почтом об’їхала по великому колу окраїни Сереполя. Вона слухала, як радів її народ, розсилала звістки про пошук кандидатів на посаду спадкоємця, а потім вирушила у віддаленіші землі. Ілуріс мала заїхати в усі тринадцять округів, побачити всю свою землю і нагадати собі, як процвітає її народ за десятиліття миру.

Вона вже перетнула округи Ішикі та Салімбул і тепер рушила луками Даббану, де місцеві родини кочували відкритими рівнинами, пасучи стада овець і антилоп. Яскраво-зелені трави простягалися вусібіч, поки сягало око. Ґрунтова дорога була схожа на довгу жовтувато-коричневу стрічку, кинуту в траві. Каптані Вос оголосив, що вони дістануться Ольбо до заходу сонця, і Сиріл поїхав уперед, аби підготувати місто до зустрічі. Там будуть бенкети, ігри, виставки, і, звичайно ж, охочі люди розкажуть докладно, чому саме вони повинні стати наступними правителями Ішари.

Дотепер Ілуріс чула цікаві пропозиції від хитрих підприємців або старих сивих бойових командирів, які воювали в останній війні проти Співдружності. Деякі їй навіть сподобалися, проте жоден поки що не здався ідеальним. Вона не поспішала. Даббан був лише четвертим округом, який вона відвідала, а в Ішарі було так багато людей, так багато добрих людей, що емпра не сумнівалася в тому, що знайде собі гідного спадкоємця.

Очільник процесії оголосив зупинку, і почулися голоси його підлеглих, що передавали отриманий наказ по всьому кортежу. Ілуріс визирнула з відчиненого вікна карети і побачила покручене чорне дерево, вражене блискавкою. Наче дозорний у траві, воно було єдиним видимим орієнтиром на рівнині.

Каптані Вос під’їхав на своєму сірому в яблука коні, його броня, пояс та плащ були вкриті дорожнім пилом.

— Матір, ми вже бачимо попереду місто, тож я хотів попередити, якщо вам потрібно підготуватися.

— Дякую, Восе. — Її ноги та сідниці боліли від тривалого сидіння, навіть на подушках. Вони були в дорозі багато годин поспіль, і їй потрібно було відвідати вбиральню. — Встанови для мене намет приватності, будь ласка. Мені потрібно освіжитися, перш ніж в’їжджати в Ольбо.

Бійці Яструбиної варти розпакували рулон синього шовку, яким обгорнули каркас із жердин, встромлених у м’яку траву. Емпра увійшла до своєї вбиральні, а чоловіки зробили свої справи просто на узбіччі дороги. Жрець Кловус подався у високу траву.

Ілуріс швидко закінчила, і варта спакувала вбиральню, готова їхати далі, як тільки емпра знову зручно вмоститься на подушках. Перш ніж коні та фургони рушили з місця, Нерев, її довготелесий камергер, ввічливо постукав у двері карети.

— Чи можу я приєднатись до вас, Ваша Високосте? Я хотів би обговорити список кандидатів, яких маємо зараз.

Ілуріс зрозуміла, що години спокою минули, однак вирішила, що компанія камергера краща за компанію докучливого жерця, який би й далі намагався переконати її у важливості війни.

— Звичайно, Нереве.

Тримаючи в руках записник, Нерев піднявся в карету і влаштувався на сидінні, зігнувши довгі ноги та поправивши червоний одяг камергера. Коли він зачинив вкриті емаллю двері, Ілуріс гукнула в прочинене вікно:

— Каптані, рушаймо. Я хочу приїхати ще засвітла.

Вос, кінь якого очолював процесію, свиснув, і всі рушили вперед. Карета підстрибувала і торохкотіла на уторованій дорозі. Далеко позаду жрець Кловус поспішно повертався з високих трав, закликаючи їх, щоб зачекали. Ілуріс побачила, як один з останніх фургонів із продовольством зупинився й огрядний жрець заскочив усередину.

Відкинувшись на подушки, вона повернулася до Нерева. Камергер гладив свою темну загострену бороду, глибоко зосередившись на іменах. Він зачитав їх, Ілуріс замислилася, а потім попросила викреслити три імені. Вона хотіла побачити, кого ще вони можуть знайти, перш ніж вона прийме рішення.

Міську площу Ольбо розчистили, щоб звільнити місце для фургонів і карет емпри. Для того щоб вона могла зустрітися з кандидатами, які прийшли поспілкуватися з нею, встановили намети. За довгим дерев’яним столом у найбільшому наметі вона обідала з міським головою, чоловіком із сонними очима, який не звик до таких гостей. Кловуса посадили за стіл трохи далі, щоб він мав змогу поговорити з місцевим жерцем та іншими важливими людьми Даббану.

До них приєдналися місцеві селяни, що мали найбільші поголів’я худоби та найбільшу кількість робітників. Один з головних вівчарів, чоловік на ім’я Ґарт, що мав стадо у десять тисяч овець і сотню працівників, фургонами постачав вовну для ткацьких будинків в округах Ішикі й Таріза.

Ґарт присів поруч з Ілуріс, пояснюючи, чим займається.

— У мене величезне господарство, Ваша Високосте. — Фермер поклав до рота шматочок смаженого ягняти в меді, посипаного різаним мигдалем. — Це м’ясо однієї з моїх овець. Моє стадо ідеальне — кожен шматок м’яса та кожне волокно вовни. Керування таким господарством не може зовсім вже відрізнятися від праці емпріра.

Ілуріс скуштувала ягнятину з медом, що просто танула в роті.

— Якщо навички управління у вас такі ж добрі, як ця страва, тоді вашу кандидатуру слід уважно розглянути, — промовила вона напівжартома. — Однак попереджаю, що управління всіма тринадцятьма округами Ішари, військово-морським флотом і регулярною армією перед лицем постійної загрози з боку Співдружності, та збереження при цьому необхідного миру заради процвітання нашої землі, дещо все ж відрізняється від керування стадом овець.

— Звичайно, Ваша Високосте, але я завжди можу навчитися.

Вона наказала Нереву записати ім’я чоловіка у книгу.

Після трапези, коли присутні відпочивали, відкинувшись на спинки стільців, і пили солодку, густу медовуху, розпочалася незвичайна розвага. На площу випустили дванадцять мекаючих овець, яких підганяли собаки. Бійці Яструбиної варти емпри зімкнули ряди, готові захищати її, проте міський голова сказав:

— Просто подивіться. Вам сподобається.

Троє молодих дужих чоловіків стрибнули поміж овець, тримаючи в руках котушки конопляної мотузки. Вони схопили вівцю і зв’язали їй ноги, потім підстрибнули, щоб ухопити наступну. П’ять тварин лежали зв’язані на землі менше, ніж за хвилину. Юнаки оточили решту овець, собаки допомагали гавкотом, і ось уже незабаром усі вівці нерухомо лежали на площі. Містяни Ольбо реготали і плескали в долоні.

— Чудове вміння, — сказала Ілуріс.

— Тепер ми їх пострижемо, — мовив найбільш мускулястий чоловік, велет, який був заввишки понад шість футів і мав надзвичайно широкі плечі. Ножем, гострим, мов бритва, він відрізав шматок білої вовни, який подарував Ілуріс, урочисто поклонившись. — Найкраща, найчистіша вовна, яку ви коли-небудь бачили, Ваша Високосте.

Вона прийняла подарунок, відчула м’якість пасма у руках, притиснула вовну до щоки. Юрба зареготала ще голосніше, коли велет підхопив двох зв’язаних овець, тримаючи по одній у кожній міцній руці, а потім підняв їх над головою. — Бачите, я найкращий вівчар, найкращий стригаль і найсильніший чоловіку Даббані. — Він широко всміхнувся. — Можливо, я маю бути наступним емпріром.

— Це, безумовно, неабияке вміння. — Ілуріс звернулася до Нерева: — Запиши ім’я цього юнака.

Усміхнувшись, велет опустив овець, а інші закінчували стриження під бурхливі підбадьорливі вигуки та ритмічні оплески.

Покинувши Даббан, вони прибули в прикордонне містечко, що стояло на невеличкій річці в Тарізькому окрузі. Уздовж берегів тягнулися цитрусові сади, а в ріці люди ловили великих сомів.

Ілуріс здивувалася, дізнавшись, що містяни не мали для неї жодної кандидатури. Голова міста, серйозна жінка з квадратним підборіддям, вклонилася, ніби намагаючись обережно повідомити погані новини.

— Тут живуть хороші люди, Ваша Високосте. Усі ситі, задоволені, добрі до своїх сімей. Ми раді вітати вас у нашому місті, але ніхто тут не має бажання стати наступним емпріром.

Спантеличений Кловус підійшов до міської голови.

— Храм у вас, звичайно, є? Ваш божок захищає і береже вас.

— У нас є храм на березі, і наш божок живе в річці. Він задоволений, як і ми.

— Ви молитеся і приносите жертви? — Жрець говорив так, наче перевіряв її. — Ви підтримуєте силу божка для тих часів, коли він може вам знадобитися?

— Якщо нам буде потрібно, божок буде тут. Ми його відчуваємо. Минулого року він захистив нас від страшної бурі, що повалила багато дерев у лісі, проте жоден будинок не постраждав. П’ять років тому луками прокотилася пожежа, що могла нас знищити. Ми були готові залишити своє містечко на човнах, але вогонь пройшов повз нас, і божок загасив його. Тому ми знаємо, що він там.

Ілуріс подивилася на Кловуса.

— Бачите, жерче, саме так повинні служити нам божки. Я мушу похвалити жерця Тарізи. Він пречудово впорався зі своїми обов’язками.

Кловус мав стривожений вигляд.

— Усе так, але силу божків слід підтримувати якомога більшою на випадок, якщо ми стикнемося з ворогами, небезпечнішими за бурі та пожежі.

Міська голова приклала палець до підборіддя, все ще обмірковуючи те, для чого емпра до них завітала.

— У нас є один чоловік, з яким ви все ж повинні поговорити. Вейман — освічений старий. Така мудра людина може стати чудовим правителем. Хочете поговорити з ним?

Кілька городян повезли Ілуріс у човні вниз по ріці в супроводі каптані Вос, двох бійців Яструбиної варти, камергера Нерева та жерця Кловуса. Прибувши до хатини відлюдника, яка стояла на березі біля невеликого дерев’яного причалу, що тягнувся від вхідних дверей, вони вигукнули його ім’я.

— Веймане!

У старого було довге волосся та густа сива борода, усе старанно зачесане. Докладаючи чималих зусиль, він дійшов до потертого дерев’яного крісла на краю причалу і поклав зап’ястя на коліна, спостерігаючи за ними.

— Ви — емпра Ілуріс.

— Мені сказали, що ви мудрий чоловік. Я сподівалася, що ми зможемо обговорити потреби Ішари.

— Ми можемо обговорити все, що завгодно. — Старий посміхнувся, і в роті показалися пожовтілі, проте цілі зуби. Ілуріс не могла зрозуміти, скільки йому років. — Я багато прочитав за свої прожиті роки і мав багато років, аби читати. Мій дім наповнений книгами, а вдячні мандрівники щотижня привозять мені ще більше книжок.

— І скільки ж книг ви прочитали? — запитав Кловус.

— Тисячу шістсот тридцять дві. Я рахував ще з юнацтва. — Він засміявся. — Проте не можу сказати, що все це були хороші книги, адже інколи відомості в них суперечать тому, що написано в інших книгах. — Він постукав нігтями по підлокітниках крісла. — Куди котиться цей світ, якщо не можна довіряти тому, що ви читаєте в книгах? Дивовижно! Гадаю, мені потрібно прочитати ще більше книг.

— Ви пам’ятаєте, що читали? — запитала Ілуріс.

— Я пам’ятаю кожне слово. Така властивість моєї пам’яті. — Він постукав по скроні. — Однак іноді це прокляття. — Він подивився на емпру. — Подумайте про власне життя, Ваша Високосте. Хіба немає чогось, про що ви хотіли б забути?

Промайнуло витягнуте батькове обличчя, його зціплені зуби, коли він тримав її і брав силою...

— Так, багато всього. Я подорожую всіма округами, споглядаю Ішару та зустрічаюся з людьми, щоби знайти собі гідного наступника.

— Я прочитав це в листі, який приніс мандрівник. Я здивований, що ви так швидко дісталися Тарізи.

— Ми прибули познайомитися з вами, Веймане, — сказав камергер Нерев. — Ви надзвичайно мудрий і начитаний чоловік.

Сухий сміх старого перетворився на кашель.

— О, управління державою мене зовсім не цікавить. Я маю свій причал, і річку, і рибу. — Він повільно зітхнув. — І книги. Я вже емпрір, але на значно меншій території.

Старий зачарував Ілуріс.

— Якщо ви володієте такою кількістю знань, чому ж не хочете, щоб вашу кандидатуру розглянули? Я, можливо, наполягатиму, щоб Нерев записав ваше ім’я у своїй книзі.

— Він може записати моє ім’я, якщо хоче, але я не прийму цю посаду, навіть якщо ви запропонуєте її мені.

Не встаючи, Вейман потягнувся за довгою палицею біля крісла. Волосінь і гачок були прив’язані до її кінця.

— Вам потрібна мудра емпра або емпрір, але я, на жаль, занадто мудрий. — Він знову засміявся. — Достатньо мудрий, аби розуміти, що не хочу бути правителем. — Він знайшов ще одну палицю з іншого боку свого крісла і запропонував її Ілуріс. — Навіть у емпри є багато того, чому можна навчитися, правда ж? Чому б вам не порибалити зі мною трохи?

— Я ніколи цього не робила, — відказала Ілуріс.

— Життя людини не є повноцінним, якщо вона бодай раз не рибалила. Я наполягаю.

Наступні дві години Ілуріс насолоджувалася риболовлею, хоча поки так і не знайшла того, що шукала.