Хребет Дракона

56

Думка про повернення додому наповнила радістю серце Колланана. Світу може загрожувати небезпека, у майбутньому на них чекає зловісна невизначеність, однак Феллстафф радо прийме його. Тафіра, як і його народ, були там, і це важило для нього більше, ніж можна було б виміряти.

За наполяганням Колла супровід конаґа їхав швидко. Далеко на півночі, одразу на кордоні з Нортеррою, до них долучилися п’ятеро солдатів, наданих лордом-васалом Алькоком, який також прибув, щоб супроводжувати короля, бо хотів обговорити організацію оборони, проведену його людьми.

— У моєму повіті є три руїни будівель Лютих, Володарю, — сказав він, коли вони наблизилися до великих кам’яних стін, що оточують Феллстафф. — Ми століттями копалися там, збираючи оброблений камінь для будівництва своїх будинків та прикордонних огорож, проте більша частина руїн залишилася недоторканою. — Він нахмурився. — Розібрати їх ой як нелегко.

— Я радий, що ми можемо використати щось, що залишилося від Лютих, після всього, що вони вчинили з нами під час своїх воєн, — буркнув Колл. Із сідла позиченого йому коня він поглянув на міські мури, що оточували місто століттями.

Коли коні підійшли до воріт, Алькок мовив тихим голосом:

— А що, як вони також хочуть повернути свої старі міста? Що, як захочуть повернути всю землю?

— Нічого вони не отримають. — Відмова Колла коритися визрівала багато днів. Він знизив голос і повторив: — Вони нічого не отримають!

Лорд-васал приніс облікову книгу зі звітом про наявну зброю та обладунки і з відомостями про те, скількох солдатів він міг би надати, з особливими позначками про бійців, які мали бойовий досвід. Оскільки Співдружність вже десятиліттями жила в мирі, у них було небагато ветеранів, лише кілька старих солдатів, які брали участь в ішаранській війні разом із Коллом. Ті, хто слідував за ним аж у Нортерру, прагнули спокійного життя, у якому вони зможуть забути про криваві битви. Як король, Колл забезпечував це багато років. Однак тепер...

Вартові на стінах гучно оголосили про повернення Колланана. Коли супровід короля в’їхав через високі дерев’яні ворота, люди, що зібралися біля воріт, вітали його. Колл із зусиллям надав своєму обличчю впевненого виразу й підняв руку, рішуче прямуючи до збудованого з масивних каменів замку в центрі міста. Додому... до Тафіри.

Рухаючись вулицями, Колл спостерігав за своїм людом у крамницях, кузнях, будинках. Жінки сиділи на перевернутих відрах перед своїми будинками, ремонтуючи одяг. Ковалі лаяли учнів у кузнях, кожум’яки виготовляли чоботи та сідла, дубильники скребли шкури та занурювали їх у великі ємності з барвниками. Торговці хутром виставляли шкури, натягнуті на вербові каркаси.

На замкових підвіконнях усе ще висіли чорні жалобні стяги, на найвищій вежі маяв темний вимпел. Доїхавши до двору перед конюшнями, Колланан спішився і віддав коня конюхові, а його охорона вийшла зустріти інших солдатів із супроводу. Лорд Алькок попросив надати тимчасові приміщення на час свого візиту, і слуги зробили необхідні приготування.

Колл залишив усіх. У запилюженому одязі для верхової їзди конаґ розчахнув двері найближчого входу. Він глибоко вдихнув запах свого замку, де повітря повнилося легким ароматом спецій для приготування страв Тафіри, димом від полум’я у вогнищі, що було набагато приємнішим за дим, який він багато днів відчував у повітрі.

Тафіра поспішала привітати його, і їхні очі зустрілися ще до того, як вони дійшли одне до одного. Схопивши дружину в обійми, він тримав її, міцно притискаючи до себе. Колланан нічого не казав — потреби в цьому не було. Він відчув її пружний стан, її ніжне тіло, притиснене до нього. Він глибоко вдихнув запах її волосся, відчув легкий аромат жимолості, що вона використовувала для виготовлення мила. Колл черпав енергію від самого лише дотику до дружини.

— Ти поговорив із братом про Лютих? — запитала вона. — Ви з Аданом попередили його?

— Так, ми поговорили і попередили його, проте я не знаю, як він накаже Співдружності діяти.

Вона відсторонилася, щоб зазирнути йому у вічі.

— Чому ж він сумнівається в тобі?

— У нього є інші негаразди, які він вважає серйознішими. Знову поговорюють про війну з Ішарою. Узбережжя зазнало кривавих нападів, і люди жадають помсти. Хоробрий Конндура навіть закликав до відкритого вторгнення.

Тафіра нахмурилася.

— Ти знаєш, що всі Хоробрі ненавидять ішаранців. Але війна з Ішарою триватиме довго, як це вже бувало в минулому, і врешті-решт нічого не зміниться. — Зморшки на її обличчі ставали глибшими, коли вона хмурилася.

Колл міцніше пригорнув її до себе.

— Так, і Люті збираються знищити цілий світ. Принаймні поки що ми можемо бути тут самі, у Нортеррі.

На кухні панувала метушня — готували вечерю. У переповненому людьми приміщенні вже було вельми тепло завдяки пічкам, де пікся хліб, але увійшов молодий Покл, несучи цілий оберемок дров. На ньому був теплий одяг, вовняний светр та додаткова пара шкарпеток, наче він ні за що у світі не хотів більше мерзнути.

— Треба підтримувати вогонь, — буркнув він, підходячи ближче. — Не можна, щоб печі охолонули. — Крізь оберемок дров у руках він побачив Колла. — Королю Колланан, ви повернулися!

— Радий бачити, що ти в теплі й здоровий, юначе, — відказав Колл.

Хлопець почав засипати короля численними запитаннями, проте Колл більше цікавився Тафірою, думки якої теж були поглинуті поверненням чоловіка. Тафіра дала прислузі вказівки, а тоді повела Колла до їхніх покоїв, аби він міг переодягнутися та вмитися.

Він скинув запилюжений плащ на кедрову скриню, що стояла в кутку, а Тафіра налила води з глека в порцелянову миску, змочила ганчірку, викрутила її та почала витирати пил і піт з його обличчя, погладжуючи бороду. Він розв’язав шнурки сорочки і стягнув брудний одяг через голову. Тафіра допомагала йому, а потім відкинула сорочку вбік.

Попервах вона була мовчазною, стриманою, але, перш ніж він устиг запитати, розповіла йому новини.

— Я непокоюся. Два тижні тому Ласіс виїхав з Феллстаффа і подався на північ. Він сказав, що має важливу справу, однак не хотів розповідати, яку саме. Щось пов’язане із Лейк Бакал. — Тафіра промила ганчірку, видушила брудну воду в миску і заходилася обмивати його груди. — Відтоді від нього не було звісток, тож я боюся, що сталося щось жахливе.

Колланан подумки доповнив її розповідь деталями.

— Ласіс часто їздив кудись сам на якийсь час. Іноді він занадто гарячий. Але я б не здивувався, якби він вирішив шпигувати за Лютими... Він, мабуть, вивчає їхні дії, їхній захист. Коли повернеться, він зможе багато чого нам розповісти.

— Два тижні, коханий! Думаєш, він бився з Лютими? Що б він міг зробити проти їхньої армії? — запитала Тафіра. У її голосі чулося сум’яття. — Хоробрі володіють потужною магією завдяки своєму спадку від Лютих, але гордощі іноді засліплюють їх. Можливо, Ласіс був занадто самовпевненим. Його могли схопити або вбити.

Колл відкинувся в ліжку, і Тафіра допомогла йому зняти запилюжені чоботи. Він важко зітхнув, миючи ноги, потім вдягнув тапочки з лосиної шкіри.

— Нам потрібна власна армія, бо я маю намір битися. — Його плечі опустилися під тягарем турбот, але він знову розправив їх, випрямивши спину. — Це найкраще, що ми можемо зробити, і це єдине, що ми можемо зробити, навіть без інших армій Співдружності. Нортерра сильна.

Тафіра погладила його по щоці.

— Ми повинні захищати свій дім.

Відсунувши плащ, він відкрив кедрову скриню і дістав легку вовняну спідню сорочку. Потім надягнув ще світло-блакитний джеркін з вишитим гірським символом Нортерри.

— Якщо нам доводиться захищати свій дім, то вже занадто пізно. Ми повинні врятувати наше королівство, а, можливо, і всю Співдружність. Наша армія повинна бути достатньо сильною.

Перебравшись через гори та мандруючи своїм королівством, він бачив густі ліси, поля і сади, отари овець, невеликі стада великої рогатої худоби. Побачене змусило його замислитися, як люди вижили тут після нищівних воєн Лютих. Вони врятували землю від спустошення, створили власну історію, власну спадщину.

— Ця земля — наша, — промовив він лиховісним тоном. — Люті зруйнували її, виснажили магію — і ми витратили дві тисячі років на зцілення. Чи дозволимо ми, щоб нас просто відкинули геть, бо ми заважаємо якійсь іншій війні? — Він відчув гарячі сльози в очах. — Як це вони зробили в Лейк Бакал? Ми спадкоємці цього континенту і не дозволимо нехтувати собою.

Він відчув, як його серце огортає темрява, коли горе почало повільно проникати всередину. Цілком імовірно, що Ласіс мертвий, як і його донька, її чоловік, його онуки...

— Чи будемо ми достатньо сильними для цього? — запитала Тафіра.

— Ми мусимо.