Хребет Дракона

38

Щойно поштовхи в горі Вада припинилися, шахтарі Скрабблтона гарячково взялися розбирати тунелі, шукаючи вцілілих. Високо на схилах із нової тріщини виривався стовп сірого диму.

Збентежені робітники винесли кілька понівечених тіл, а Елліель заходилася біля таємничого незнайомця із вкритого кварцом склепіння. Вона вивела його на свіже повітря і поклала на землю, перевіряючи, чи немає травм. Не промовивши жодного слова, чоловік сперся на лікті й ошелешено роззирався.

Блідий темноволосий чоловік заінтригував і налякав Елліель. На ньому були сірі нагрудні обладунки з якоїсь шкіри тонкої роботи з вкрапленнями луски рептилії. Широкий чорний пояс оперізував талію поверх сріблястих рейтузів, виготовлених не з тканини, а з тонкого тканого металу. Риси його були надзвичайно красивими, а форма обличчя така ідеальна, наче його створив бог. Очі мерехтіли, спокусливо виблискуючи глибоким синім кольором, ніби його райдужні оболонки складалися з подрібнених сапфірів. Схожість цього чоловіка на Лютих була помітнішою, ніж у неї самої як напівкровки, й Елліель знадобився певний час, аби зрозуміти, що це означало.

Безумовно, він був Лютим.

Ще дивовижнішим був символ, витатуюваний на його щоці, — коло, з’єднане павутинням переплетених ліній і петель. Знак цей був майже ідентичним руні забуття, яку вона сама носила.

Погляд мовчазного незнайомця був сповнений запитань, а також фізичного болю. Обережно торкнувшись його ноги, Елліель визначила, де та була зламана.

— Потрібно вставити кістку на місце й зафіксувати, — мовила вона, сподіваючись, що він зрозуміє її мову. — Буде боляче.

Лютий мовчки показав, аби вона робила, що потрібно.

Вона нахилилася над ним, знаючи, як діяти. Очевидно, догляд за пораненими був умінням, якого вона не забула, а, можливо, і частиною її спадку Хороброї. Елліель поклала одну руку високо на його стегно, а іншу — трохи вище коліна. Схопившись міцно, вона потягла у протилежних напрямках з силою, з якою, вона була певна, не міг зрівнятися жоден шахтар. Коли зламані кінці стегнової кістки опинилися досить далеко один від одного, вона вирівняла їх і з’єднала.

Він сипло закашлявся від болю, потім тихо зітхнув. Його очі кольору подрібненого сапфіра вдячно дивилися на неї.

Елліель зафіксувала ногу, використавши шматки полотна та дерев’яні палиці, водночас інші шахтарі дбали про решту поранених. Усі були зайняті, зосереджені на нагальній справі, тому спантеличені шахтарі спочатку подумали, що вона врятувала когось із них. Однак незабаром вони зрозуміли, що не знають чоловіка зсередини гори і що він не зовсім людина.

Елліель знайшла Апвіна, зрадівши, що її товариш вибрався живим.

— Допоможеш перенести цього чоловіка до моєї кімнати в корчмі? Нехай там одужує.

Апвін переводив погляд з неї на приголомшеного незнайомця, що лежав на землі.

— Хто він?

— Не знаю, але хтось повинен подбати про нього. — Елліель перекинула одну руку незнайомця через плече, Апвін узяв іншу. Вони підняли Лютого, і він покульгав, намагаючись не зачіпати ногу, на яку наклали шину. Утрьох вони дійшли до корчми Шовона й провели чоловіка повз корчмаря та його дружину, які були зайняті приготуванням їжі для постраждалих городян.

Шовон здивовано подивився на незнайомця, маючи купу питань до Елліель, проте коли якась жінка, вкрита пилом, просунула голову у вхідні двері і гукнула, просячи ще гарячої води, корчмар поспішив до неї.

Завівши до її кімнати незнайомця-Лютого, вони з Апвіном обережно поклали його на її вузьке ліжко. Він простягнув здорову ногу на солом’яному матраці, а Елліель підняла перев’язану ногу і поклала поруч. Вона знайшла ковдру і заправила її так, аби йому було зручно.

Апвін дивився то на неї, то на незнайомця-Лютого, то на двері, наче хотів утекти.

— Там ще багато роботи. Вони досі не знайшли Джандре. Я повинен...

Не маючи сміливості сказати, що, тікаючи, помітила понівечене тіло його товариша, Елліель махнула рукою.

— Іди, я подбаю про цього чоловіка.

Вона пішла на кухню корчми й зібрала залишки фруктів, хліб, грудочку сиру, кухоль елю та чашку води, потім принесла все до своєї кімнати, щоби незнайомець міг поїсти.

Вологою ганчіркою вона протерла його чоло і підборіддя, витерла пил з куточків дивних очей, потім протерла витатуювану на щоці руну. Тут Елліель завагалася.

— Хто ти? Можеш говорити?

Він насупився, ніби намагаючись боротися з розумом, який не бажав працювати. Нарешті на поверхню виринуло слово.

— Тон.

— Тон? Це твоє ім’я? Чому тебе закрили в тій печері? Хто завів тебе всередину гори?

Він знову насупився.

— Я не знаю.

Хоробра дала йому шматочок сиру, зачекала, поки він прожує.

— Я ледве встигла тебе вивести. Пам’ятаєш поштовхи? Це вони тебе розбудили?

Незнайомець здригнувся, похитав головою.

— Ні. Це... це Дракон прокидається?

Вона присунула дерев’яний стілець впритул до вузького ліжка.

— Цього я теж не знаю.

Він простягнув палець і торкнувся обличчя Елліель, дивуючись татуюванню, подібному до свого. Жінка почервоніла, збентежена.

— Я Хоробра, точніше, була Хороброю. Мої товариші визнали мене винною у жахливому злочині, тому позбавили мене спадку. — Вона не стала зізнаватися в убивстві дітей та їхнього вчителя. Йому про це знати не потрібно. Елліель і сама хотіла б цього не знати. — Ти вчинив якийсь злочин, і тому Люті стерли твою пам’ять та ув’язнили?

Обличчя Тона стало розгубленим. У його сапфірових очах заблищали сльози.

— Я не знаю.

Елліель усвідомила, що голодна як вовк, тож з’їла трохи хліба і поділилася з чоловіком виноградом.

— Тобі потрібно відпочити й одужати. — Вона поставила кухоль елю біля його ліжка, поруч із чашкою води. — Я буду тут. — Елліель притягла другу ковдру з головної кімнати та розстелила її на дерев’яній долівці. — Я провела достатньо ночей на землі. Мені буде цілком зручно.

Після того, як Елліель задмухала лампу і темрява наповнила кімнату, вона лягла. У голові роїлися думки, тіло боліло, страх і смуток, викликані нещастям, змагалися з роздумами про таємницю цього стародавнього чоловіка. Лютий! Вона відчувала, як той нерухомо лежить на ліжку поруч. Він взагалі не рухався. Його дихання було повільним і рівним, але чомусь Елл і ель думала, що він не заснув...

Наступного ранку вона прокинулася на світанку і привстала з твердої підлоги. Тон сидів у ліжку, перекинувши обидві ноги через його край. Своїми довгими тонкими пальцями він розв’язав обв’язки шини, стягнув тканину і прибрав дерев’яні палички, які утримували ногу в прямому положенні.

Елліель скочила на ноги, відкинувши ковдру.

— Не роби цього! Кістка має добре зростися!

— Уже зрослася. — Тон звівся на ноги і стояв непевно, згинаючи ногу. Він потер рукою по тонкій сріблястій сітці рейтузів, стиснувши середину стегна, де була зламана кістка. Потім підняв ногу, тупнув чоботом і кивнув. — Так, саме те, що потрібно. Магія тут слабка, проте цього достатньо. — Він зробив невпевнений крок до дверей. — Я хочу вийти надвір. Стільки часу минуло, і є... все, чого я не знаю.

Елліель стала поруч.

— Я маю познайомити тебе з мешканцями Скрабблтона, і, можливо, ми можемо щось для них зробити. У шахтах великі руйнування. Ось, дозволь мені допомогти. — Вона взяла його руку, поклала собі на плече.

Він поглянув на неї, наче наполягаючи, що не потребує допомоги, проте все одно сперся на її плече. Маленькими повільними кроками вони увійшли в загальну залу корчми.

Городяни зібралися до сніданку, дружина Шовона винесла гарячий чай та свіжоспечений хліб. Люди переважно прийшли для того, щоб поговорити та розділити горе. Начальник шахти Галлісуже складав денний план відновлювальних робіт. Загалом при обвалі тунелю загинули дев’ятеро, тіла ще чотирьох, включаючи Джандре, дістати з-під завалів було неможливо. Хрипким голосом Галліс промовив:

— Вони стали єдиним цілим із горою, поховані в могилі глибшій, ніж кладовище Скрабблтона.

Він повідомив, що жалоба триватиме три дні, перш ніж він дозволить повернутися в шахту.

Люди, що зібралися в корчмі, запитливо і здивовано дивилися, коли Елліель привела Тона.

— Звідки він узявся? — спитав Галліс.

— Що він таке? — запитав інший шахтар.

— Він Лютий, гадаю, — відповіла Елліель, — з прадавніх часів. Я знайшла його в шахті.

— Ніхто ніколи не бачив жодного Лютого, — сказав Галліс, придивляючись пильніше.

— Мене звуть Тон, — мовив незнайомець. — Я не знаю, чому я тут... знаю лише, що Елліель врятувала мене. — Він оглянув кімнату, тоді пильно подивився на двері. — Я хотів би вийти на вулицю і подихати свіжим повітрям, відчути сонячне світло. Я... я дуже давно цього не робив.

Елліель провела його переповненою залою. Присутні витріщалися на них. Незнайомець-Лютий тримався впевнено поруч із Хороброю, його м’язи були міцні й тверді. Як не дивно, але він, здавалося, підтримував її так само, як і вона підтримувала його.

Опинившись на вулиці, Тон повернув обличчя до неба, кліпаючи очима в ясну блакитну далечінь.

— Який дивовижний світ.

Елліель дивилася на його ідеальні риси, спотворені лише татуюванням руни.

— Шкода, що ти не пам’ятаєш.

— Тепер, коли я прокинувся, мені потрібно дізнатися решту моєї історії. — Він повернувся, щоб поглянути на неї. — Ти кажеш, що Люті давно зникли? Можливо, я зможу їх віднайти.

— Хіба це розумно після того, що вони з тобою зробили?

— Я не знаю, що вони зі мною зробили, і не знаю, заслужив я на це чи ні.

Вони почули далекий гуркіт, відчули, як знову здригнулася земля, знову і знову. Зсередини корчми почулися стривожені зойки, проте землетрус швидко вщух.

Лютий подивився на клуби сірого диму, що піднімався з верхніх схилів гори Вада.

— Можливо, часу в мене небагато.