Хребет Дракона

55

Уже за кілька годин загін конаґа вирушив з Конвери на захід у напрямку Хребта дракона, де сталася катастрофа. Конндур боявся того, що може там знайти, проте мусив побачити на власні очі, чи справді Оссус стрясає землю, тому що піднімається на поверхню, і чи пов’язані з цим Люті. На заході небо було вкрите химерною сірою масою, затягнутою димом і попелом, що літав у повітрі.

— Невже ми дійсно туди поїдемо? — обличчя Мандана було таким же блідим, як і попіл у небі. — Хіба ми не повинні залишатися в замку, де безпечно?

— Якщо дракон справді існує, то безпеки немає ніде, — відповів Конн. — Допомагати людям — це наша відповідальність. — У його голосі чулося втомлене несхвалення слів сина. — Майдане, ти станеш наступним конаґом. Це також і твоя відповідальність.

— Конаґ має рацію, мій королевичу, — сказав Уто. — Ми повинні побачити, чи все це правда.

Королевич зібрав усю свою мужність і кивнув. Він став поруч із батьком, готовий вирушати. Хоробрий мовчав, він був глибоко стурбований.

Мандан поскладав у дорогу зручний одяг, який, однак, був занадто вишуканим для суворого життя в поході, проте Конндур не дорікав сину. Коли вони з Коллом іще юнаками рушали на війну, жоден з них не розумів, як мало зручностей насправді потребує людина. Мандан також узяв невеличку книгу із зібранням мап і блокнот для замальовок, аби зобразити те, що побачить, можливо, навіть ознаки існування дракона.

Загін на чолі з конаґом виїхав через замкові ворота і рушив до нижнього міста. Попіл укрив вулиці і, здавалося, не збирався припиняти падати. У місто прибули нові біженці. Перші з них прийшли з передгір’я, відчувши поштовхи землі неймовірної сили, побачивши стовп вогню та попелу, що вивергався з гори Вада, немов ревіння дракона, який пробуджувався від сну.

Загін пересувався колоною по двоє дорогою, що пролягала вздовж ріки, і хлюпання засміченої води та глухий тріск дерев, що пливли по ній, заглушали брязкіт зброї й обладунків. Прапороносці понеслися риссю вперед, тримаючи вимпели, на одному з яких — «відкрита рука» Співдружності, на іншому — «сонце, що сходить» Остерри. Вози з провізією їхали позаду, грюкаючи на широкій ґрунтовій дорозі. Зазвичай річка Крикіет була всіяна вантажними судами, пласкими баржами та рибальськими човнами, але течія, заповнена сміттям, тепер стала надто небезпечною.

На заході сонця розвідники, що поїхали вперед, знайшли велику галявину, на якій можна було отаборитися. Злагоджено взявшись до діла, солдати зняли з возів намети, розклали вогнища та почали готувати в казанах квасолю з цибулею та ковбасою. Сірий попіл у повітрі продовжував своє моторошне падіння, проте хмари над головою набули іншого відтінку. Конн принюхався і навіть крізь сморід паленого відчув запах дощу. Хороша злива прибила б частину попелу до землі, але й перетворила б землю на справжню багнюку.

Біля одного багаття Мандан присів на поставлений для нього стілець із тканини, натомість Конндура цілком влаштував пеньок. Вони їли просту табірну їжу, таку саму, що й солдати; королевич відмахувався від кусючих комах, шарпаючи своє вбрання, яке до того ж натирало. Уто, не виявляючи жодних емоцій, вдивлявся в дорогу, що вела повз табір на галявині до гір на заході.

Коли солдати закінчили встановлювати намети, дорогою підійшла невелика група біженців, які здивувалися, побачивши королівські знамена та самого конаґа. Люди були нажахані та зневірені, на спинах несли поспіхом зібрані речі. Вони вели двох козлів, миршаву корову та гавкучу собаку.

Один з чоловіків, весь укритий попелом, скидався на примару.

— Тисячі дерев вирвало з корінням, Володарю. Одне впало на нашого коня і вбило його. Ближче до гори Вада деякі люди залишилися, щоб зібрати майно, проте ми більше не можемо там жити.

— Хтось бачив дракона? — запитав Мандан. — Це правда, що Оссус виліз із-під гори?

Біженці переглядалися з явним острахом.

— Ми чули гуркіт, бачили вогонь і дим... та не самого дракона.

— За нами дорогою йде набагато більше біженців, — сказала дружина того чоловіка. — Ми прямуємо до Конвери, де може бути безпечно. Як думаєте, ми знайдемо там прихисток?

Конндур зрозумів, що якщо тисячі біженців хлинуть з гір, то як же його місто зможе допомогти їм усім.

— Кров предків, — пробурмотів він.

Він подбав, аби люди поїли тушкованої квасолі, перш ніж продовжать свій шлях. Поки вони їли, почали накрапати перші краплини дощу. Королевич почувався неспокійно, особливо коли у хмарах над головою загуркотів грім. Тоді він пішов влаштовуватися у власному маленькому наметі.

Втомлений розумом і серцем, Конн узяв ковдру й спробував заснути. Злива намочила тканину намету, і протягом усієї ночі вода сочилася крізь шви. Солдати намагалися не змокнути у своїх наметах. Хтось пробував підтримувати вогонь у багатті, проте все марно.

Лежачи на спині з розплющеними очима, Конн згадував ті ночі, коли він спав на полі бою в чужій країні. Він і Колл вели свої загони в бій навіть тоді, коли були мокрими і виглядали жалюгідно, а в багатьох їхніх солдатів з’являлися виразки на шкірі від постійно вологого одягу чи потрісканих чобіт. Ніщо з цього не було гідне великої слави...

Наступного ранку, вийшовши з намету в холодний туманний світанок, Мандан мав досить пом’ятий вигляд. Уто знайшов сухі ковдри на дні возів із запасами та загорнув королевича, щоб той зігрівся, поки чекали сніданку. Похідні кухарі зуміли розпалити мокрі дрова і закип’ятити воду для ранкового чаю.

Конн оцінив, що його син не скаржився. Мандан витягнув з намету загорнуту в тканину книгу.

— Минулої ночі я простежив наш шлях за своїми книгами, щоб побачити, як багато ми пройшли в перший день, але потім вода забризкала сторінки та пошкодила мали.

Конн присів поруч на мокрому пні.

— Боюся, сину, що світ теж пошкоджений.

Процесія виїхала, проминаючи ще більшу кількість біженців. На пагорбах, розглядаючи довгу широку долину, Конндур побачив далекі руїни міста Лютих, кам’яні стіни й таємничі спіральні вежі, що багато століть простояли неушкодженими. Але все це було далеко від дороги.

Коли вони наблизилися до гір, попіл усе ще продовжував падати. Вночі, коли Конндур влігся до сну у своєму наметі, він відчув сильний гуркіт глибоко під землею, немов це був рик самого Оссуса. Якою би не була причина таких руйнувань, ще нічого не завершилося. Конн подумав про великого дракона, що лежав під світом, і попередження Адана та Колла про те, що збиралися влаштувати Люті. Що, як легенди зрештою виявляться правдою? Він не повинен був відганяти ці думки...

Коли загін досяг шахтарського регіону, то знайшов спустошене містечко, його будівлі згоріли та лежали в руїнах, вулиці були завалені уламками. По всій міській площі валялися мертві воли з роззявленими пащеками, їхні язики були вкриті засохлим сірим порошком. По містечку бігали кури, проте більше нічого живого там не було.

Лісові пожежі палали по скелястих кряжах на півночі. Дорогою стало важче просуватися, бо безліч дерев були повалені потужним вибухом. Потічки були загачені, перетворившись на булькаючі смердючі басейни з жовтим накипом сірки поверх води. Термальні джерела шипіли між валунами.

Конн не міг заперечувати того, що бачив на власні очі. Пробудження дракона струснуло світ. Несподіване видовище ошелешило навіть Уто.

Процесія продовжила рух, оповита зловісною похмурістю. Розвідники просувалися вперед крізь завали уламків та повалені дерева. Прапороносці вже не намагалися нести прапори, які повисли, щільно вкриті попелом. Солдати просто просувалися вперед, опустивши голови та намагаючись не затримуватися.

Дощ прибив частину попелу, очистивши небо, і вдалині вони змогли побачити гірські вершини. Гора Вада височіла просто перед ними, але тепер вона виглядала так, ніби всю вершину і частину схилу вирвала якась лиха рука, залишивши відкриту рану, з якої в небо виривалися дим і попіл. Крутими схилами бігли, наче кров, червоні вогненні ріки.

Сидячи у сідлі, Мандан роззирався навколо, у нього був виснажений вигляд. Королевич вийняв свою книгу із зібранням мап і розгорнув намоклі від води сторінки, на яких старанно позначав маршрут експедиції. Тепер він вдивлявся у намальовані лінії, потім розглядав місцевість навколо себе, не в змозі узгодити те, що було позначено на мапах, із тим, що він бачить зараз. Конндур помітив, що королевичу забракло слів.

Мандан закрив книгу, здригнувся, а потім щосили жбурнув її на узбіччя дороги в уламки та бруд.

— Я знаю мапи напам’ять. Я знав дороги, міста, гори. Я вивчав їх, тому що вчителі наказували мені це робити! — Голос його був сухим, він захлинався попелом, який вдихав. Губи його потріскалися, очі запали.

— Але всі ці точки і слова — це були реальні люди, реальні місця та реальні життя!

— Так, мій сину. Так і є, — мовив Конндур. — І оскільки ти конаґ, вони всі твої. Ти повинен врятувати їх, вберегти.

— Але як?! — закричав Мандан.

— Усіма можливими способами, мій королевичу, — відповів на це Уто. — Це питання, яке повинен ставити собі кожен конаґ.

Рухаючись далі, вони зрештою дісталися того, що залишилося від шахтарського поселення з назвою Скрабблтон.