Хребет Дракона

91

Незважаючи на обрану зовнішність та одяг, Заха залишався убивцею.

Він ішов по освітлених смолоскипами коридорах північного крила донжона, чуючи знадвору грім, завивання вітру і стукіт дощу. В донжоні пахло пліснявою та сіллю, а також димом від смолоскипів у коридорах.

Солдати Співдружності та цивільні робітники, які зазвичай проживали в цьому крилі, перебралися в казарми, чекаючи, коли небажані відвідувачі покинуть Фулкор. У донжоні то були найкращі кімнати, які міг запропонувати гарнізон, і сама емпра Ілуріс, здавалося, була задоволена.

Заха мав наказ від свого господаря, верховного жерця. Зараз Чорний вугор виглядав як звичайний ішаранський солдат і був одягнений як будь-хто з охоронців, які патрулювали зали. Ілуріс вважала себе тут у безпеці, вірячи конаґові на слово, довіряючи йому в їхніх відкритих переговорах.

Не спромігшись зрозуміти наслідків того, що вона вчинила, Ілуріс не розкинула сіті підозри достатньо широко. Кловус та його жерці могли б зміцнювати божків перспективою війни, але нерозсудливі дії емпри накликали би незліченні біди на саму Ішару. Чорні вугри були створені жерцями і для жерців; вони сильні, ці таємні асасини, пройняті магією, яку черпали із самої землі, і вони будуть віддано служити.

Заха служитиме.

Він рушив до покоїв емпри — просто ще один ішаранський солдат на патрулюванні. Чорні вугри могли рухатися абсолютно безшумно, використовуючи для захисту цілковиту невидимість, проте зараз причин для цього не було. Натомість головною зброєю Захи була підступність. Його чоботи голосно тупали по кам’яній долівці.

Шалапутка Семі оселилася навпроти кімнати емпри. Заха таємно спостерігав за дівчиною, коли та супроводжувала Ілуріс, відзначаючи її ненаситну допитливість, її небезпечну старанність. Чорні вугри не любили уважних людей, що можуть помітити те, що помітити не повинні. З нею потрібно бути обережним.

Хоча на годиннику було далеко за північ, підопічна емпри часто проводила час зі своєю покровителькою пізно вночі, обговорюючи різноманітні ідеї або бавлячись в ігри. Якщо так, Заха був готовий убити і Семі — це було б не більше, ніж супутня незручність. Коли сама емпра буде вбита, чого буде варта сирітка з вулиці?

Освітлений смолоскипами коридор був порожнім до самих зачинених дверей кімнати емпри, а по обидва боки від дверей стояли на чатах двоє бійців Яструбиної варти. Заха підходив повільно, вивчаючи їхні очі, зосередившись на своїх відчуттях. Бійці елітної Яструбиної варти були готові віддати свої життя — марно — задля захисту життя емпри.

Однак Чорні вугри спланували все заздалегідь. Один із двох чоловіків, які стояли біля дверей, подав йому таємний сигнал рукою, і Заха розслабився. Один охоронець залишився вірним емпрі, її усиновлений син, але інший був Чорним вугром, одягненим як боєць Яструбиної варти. Раніше того ж вечора цей Чорний вугор убив справжнього охоронця та прийняв його подобу. Тіло він, вочевидь, запхав у якусь комору або перекинув через стіну фортеці на поталу бурхливим хвилям. Заха знав, що ніхто не ставитиме занадто багато питань, щойно острів Фулкор наповниться криками і сум’яттям.

Він підійшов до двох чоловіків і побачив настороженість на обличчі справжнього бійця Яструбиної варти, що виднілося під вигнутим шоломом. Він відчував маскувальну магію, що повільно булькотіла у плоті іншого охоронця за його вдаваною подобою. Справжній боєць Яструбиної варти витяг меч, аби виглядати загрозливо, а Чорний вугор поряд із ним витягнув свій довгий бойовий ніж.

Заха не сповільнив кроки.

— Я маю повідомлення для емпри.

Справжній охоронець мовив:

— Вона попросила не турбувати її. Що в тебе за справа?

— Це не тобі рішати, — відповів Заха.

Без жодного звуку замаскований охоронець із силою встромив довгий ніж у бік свого напарника, пронизавши печінку, нирку і далі аж до самого хребта. У той самий час Заха скочив уперед, щоб схопити чоловіка за обличчя та затиснути долонею рота, придушивши всякий крик чи стогін. Умираючий боєць Яструбиної варти смикнувся, приглушено захрипів, намагаючись боротися і стікаючи кров’ю, після чого Заха та його побратим Чорний вугор тихо вклали його бездиханне тіло на підлогу.

— Він уже почав підозрювати мене, — сказав Чорний вугор. — Задавав надто багато запитань, але я не відповідав. Вочевидь, вони були друзями.

— Ще одна хороша деталь — убитий охоронець, — відказав на те Заха. — Вони знайдуть його тіло тоді ж, коли знайдуть і її. Коли зміна варти?

— Не раніше, як через годину. Матимеш багато часу.

Заха кивнув на двері.

— Вона спить?

— Не спить, але там тихо. Думаю, переглядає документи.

Заха зняв шолом, поклав його на підлогу, а тоді перевірив вигнутий меч, що висів у нього на правому стегні. Він послабив вкриті шкірою обладунки на грудях так, щоби тілу було куди рости. Потім вдихнув і прикликав свою формувальну магію, розтягуючи кістки, стаючи вищим, подовжуючи обличчя. Немов скульптор, він формував свою плоть, змістивши вилиці, зробивши довшими очі, змінивши колір волосся. Тепер у коридорі стояв геть інший, високий чоловік, у якому легко можна було впізнати Уто з Рифу.

— Традиційний одяг Хороброго пасував би краще, — пробурмотів він, торкаючись вилиць, рота, тицьнувши пальцем у підборіддя, щоб підправити дрібні деталі. — Але це було б занадто очевидно. — Він розглядав Чорного вугра. — Ти повинен піти. Згідно з нашим планом, мене мають побачити. Нам потрібні свідки, які звинуватять Уто. Але якщо мене побачать з тобою, то мені доведеться тебе вбити як бійця Яструбиної варти.

Інший чоловік погодився.

— Якщо потрібен ще один труп, я до цього готовий. — Він поглянув на вбитого бійця Яструбиної варти, що лежав на підлозі.

— Це зайва трата. Ховайся, допоки не залунає тривога, а тоді приходь битися за свою матір-емпру, як зробив би будь-хто з Яструбиної варти. — Інший Чорний вугор не виявив жодного полегшення, жодних емоцій. — Якщо ми правильно роздмухаємо полум’я, створивши необхідний хаос, часу для питань вже не залишиться.

Самозванець пішов не прощаючись, без жодного звуку.

Повернувшись до дверей, Заха схопився за клямку, не постукавши перед тим. Йому не потрібно попереджати емпру Ілуріс, хоча досить скоро знадобиться, щоб вона закричала. Він грюкнув клямкою, але дерев’яна поперечина залишилася на місці — емпра замкнулася зсередини. Він тихо вилаявся. Очевидно, вона не була такою довірливою, як очікував Кловус.

Її голос пролунав з-поза дверей.

— Що таке? Хто турбує мене?

Заха подумав було обдурити її, щоб відімкнула двері, але вирішив діяти більш прямолінійно. За легендою Уто має бути брутальним і жорстоким убивцею. Тож він перетворив руку на камінь, зміщуючи та гартуючи плоть пальців і кісточок, потім крутанув клямку, розколов засув. Кулаком він пробив наскрізь діру в товстих старих дверях. Просунувши в отвір руку, він потягнувся і вибив поперечину, доки заклинання загартування не зникло. Заха штовхнув двері всередину і увірвався в покої емпри.

Ілуріс з розпущеним довгим волоссям була у своєму нічному одязі — халаті з сірого шовку. Вона відсунулася від письмового столу, на якому лежав стос паперів і горіла свічка в олов’яному свічнику. Її позолочена скриня для мандрів стояла відкрита біля зовнішньої стіни, обіч кам’яної лави під вікном. Надворі спалахувала блискавка. Простирадла на ліжку були зім’яті, наче Ілуріс намагалася заснути, але потім встала. Щоб ще попрацювати.

Емпра схопилася на ноги.

— Хто ти? Як смієш вдиратися до мене? — Вона зробила крок назад, озираючись у пошуках захисту. — Охорона! Де моя Яструбина варта?!

За порогом вона побачила чоловіка в обладунках, що лежав у калюжі крові. Тихим голосом Заха промовив:

— Я тут, щоб убити тебе в ім’я Співдружності.

Слова не викликали в неї того жаху, на який він очікував. Натомість Ілуріс схопила олов’яний свічник.

— Ти — Хоробрий конаґа, Уто з Рифу. Я тебе знаю.

— Так, знаєте.

Вона скинула палаючу свічку, і та впала на стіл. Полум’я згасло, залишивши кімнату освітленою всього однією свічкою, що стояла при її ліжку. Тіні видовжилися, ставши мерехтливими та розпливчастими. Ілуріс тримала важкий свічник як зброю, але це би їй не допомогло.

Заха викликав магію, щоб запалити полум’я в руці, а потім жбурнув його. Куля полум’я вдарилася в її ліжко і запалила подушку та ковдру. Ілуріс ухилилася, пригнувшись зі свічником у руці, але він навмисне не влучив в неї. Йому потрібно було залишити переконливі докази. Ще один вибух полум’я вдарив у кам’яну стіну, залишаючи таку ж чорну відмітку від вогню, як і від удару реймера.

— Що це за зрада?! — закричала Ілуріс. — Допоможіть... охоронці! На мене напали!

Не впевнений, що матиме стільки часу, скільки хотів би, Заха витягнув меч і викликав іще більше вогню. Він міг зарубати та спалити її так, як це зробив би Уто. Цю вигадку було б легко підтримувати, особливо коли інші впізнають «Уто» під час його втечі з місця вбивства. З палаючим вогнем у лівій руці та мечем у правій він рушив уперед, аби вбити емпру.

Свічник у її руках відчувався важким, але, схоже, ним нічого не вдієш проти натренованого Хороброго. Одначе сама Ілуріс безпорадною не була, і вона не здасться цьому чоловікові. Чи може він справді бути похмурим охоронцем конаґа? Хоробрі ненавиділи ішаранців через трагічну історію минулого, і гнійні рани спогадів підтримували цю війну помсти.

Однак емпра відчула в цьому чоловікові щось дивне. Вона пильно вдивилася у його мигдалеподібні очі, які свідчили про предків-Лютих. Від гарячкових намагань знайти відповіді, у неї в розумі, здавалося, закрутилися коліщата. Чого хотів досягти конаґ Конндур, убивши її тепер, особливо таким кричущим способом? Їхні переговори проходили добре, а от вбивство емпри неодмінно кине обидві держави в полум’я війни. Не цього хотів Конндур. Це було просто безглуздо.

Очевидно, відповідь була в іншому.

І тоді вона здогадалася.

— Ти не Хоробрий. Що ж ти таке?

Чоловік із рисами Уто завагався, а потім промовив:

— Жрець Кловус послав мене. Ви ж чули про Чорних вугрів.

Кров закипіла в її жилах.

— Чорні вугри — це лише чутки. Їх не існує.

— Нас бачили тільки наші жертви, а вони ніколи не виживають. — Чоловік підняв меч в одній руці, в іншій тримав магічний вогонь.

Несподівано емпра з диким криком кинулася на нього, замахнувшись свічником. Вона ошелешила асасина, вдаривши важким олов’яним предметом по його лівому плечу. Чоловік відсахнувся і рубанув мечем.

Ілуріс ухилилася і, певно, радше завдяки удачі, аніж майстерності уникла удару, що міг знести їй пів голови. Він кинув ще одну вогненну кулю, яка вразила письмовий стіл, обпалила деревину і запалила папери. Полум’я розлетілося на всі боки, підпалило край її сірого шовкового халата і волосся на голові. Відскочивши, емпра плеснула себе по волоссю, загасивши полум’я.

Асасин зігнув руку, викликавши ще вогню, щоб спопелити її.

— Те, що я роблю, я роблю заради Ішари.

У гніві і невірі вона закричала:

— Ішара — це я!

Він жбурнув у неї полум’яну кулю — і в цю мить Ілуріс відчула, як навколо неї заструменіла якась зовнішня сила, щось, утворене зі скрученого в єдине ціле повітря і вітру, ледь керована сутність, яка ніби скипіла навколо неї і врізалася в нападника, відкинувши його назад.

Ілуріс не розуміла, що відбувається, проте відчула, як ця сила заструменіла, а потім розсіялася, пролетівши повз неї.

Чорний вугор кинув на неї здивований погляд, і його фальшиве обличчя викривилося від гніву. Піддатливі риси спотворилися, затремтіли, змінилися на інше обличчя, перш ніж йому вдалося повернути зовнішній вигляд Уто. Її ліжко палало, кімната наповнювалася димом.

Насуваючись, він загарчав їй в обличчя, і Ілуріс спробувала відступити, але завадила її довга нічна сорочка, яка доходила до щиколоток. Намагаючись відскочити назад, вона наступила на воскову свічку, яка скотилася на підлогу. Послизнувшись на цій свічці, Ілуріс випустила свічник, намагаючись втриматися на ногах.

Та марно — вона гримнулася потилицею об кам’яну лаву під вікном. Удар був такої сили, наче щось вибухнуло у її розумі, і вона потонула в чорноті.

Крики тривоги залунали по всьому донжону. Ще один крик. Ноги в чоботах загупали по кахельній долівці.

— Сюди! Емпрі потрібна допомога! — Це був сполоханий голос Семі. — Хтось намагається її вбити! Один з бійців Яструбиної варти мертвий!

Заха закрутився у заповненій димом кімнаті, готовий убити всіх, якщо знадобиться. Він подивився на емпру, яка сильно вдарилася головою об кам’яну лаву, розтрощивши череп. Кров забарвила її попелясто-русяве волосся і стікала на підлогу. Ще більше крові витікало з вуха. Вона дихала, але зовсім слабо.

А тим часом ішаранські солдати вже поспішали звідусіль, збираючись в коридорі, і серед них були й справжні бійці Яструбиної варти. Вони вже побачили тіло мертвого охоронця на підлозі. Заха не встигав нічого більше тут зробити. Потрібно, щоб його побачили з обличчям Уто, а тому доводилося вибиратися звідси.

Зі звіриною люттю на обличчі і кровожерливістю в очах він кинувся до дверей кімнати емпри, щоб вискочити у коридор.

Але не встиг.