Хребет Дракона

75

Колл Молот заприсягся показати крижаним Лютим, що вони не зможуть просто так забрати землю, яку вже колись знищили. Він битиметься за своє королівство, навіть без допомоги армії Співдружності, якщо доведеться. Він жалитиме, наче оса.

У такі миті йому страшенно бракувало Ласіса. Відданий йому Хоробрий був сильним бойовим товаришем із глибоким розумінням легенд минулого. Завдяки своєму походженню Ласіс мав власний реймер і певну кількість магії, проте очевидно, що навіть він зазнав невдачі, коли зійшовся у протистоянні з крижаними Лютими.

Колл спостерігав, як на території замку Феллстафф новобранці практикуються у боях на мечах і списах, поволі перетворюючись на армію. Чоловіки та жінки тренувалися, щоб стати лучниками, та їм не так вже й легко було навіть просто влучити в мішень. Покл приєднався до них, маючи намір навчитися користуватися луком і стрілами. Він полював на кролів в околицях Лейк Бакал, але здебільшого за допомогою пасток. Врешті-решт його наполегливість зійшлася з його метою.

Королева Тафіра теж не залишилася осторонь. Вона винесла ножі для метання і навчала інших, зокрема і працівниць кухні.

— Але ж ми не солдати, королево, — поскаржилася одна з пекарок, яка надзвичайно майстерно пекла пироги.

— Якщо Люті захоплять замок і почнуть ґвалтувати і вбивати нас усіх, то чи не захочеться тобі перед смертю перерізати кілька горлянок? — запитала Тафіра. Жінка, що пекла пироги, поміркувала, а тоді заходилася тренуватися з похмурою рішучістю.

Пояснюючи свої дії Коллу, королева мовила:

— Ми можемо виправдати розніжене життя лише за сумирних часів. А нині настали не сумирні часи, чоловіче, і я не буду тобі сумирною супутницею.

— Ні, серденько, ти не сумирна супутниця. Інакше й бути не може.

Якось уранці у замок Феллстафф прибув розвідник із новинами про трьох мандрівників, які прямували до міста.

— На дорозі ми бачили жінку Хоробру, Володарю. Вона подорожує разом з юною дівчиною, схожою на школярку, і... — Він почухав потилицю. — І дивного виду чоловіком.

— Якого ще дивного виду? — запитав Колл.

— Я думаю, Володарю... я думаю, що це Лютий.

Колл негайно попрямував до конюшні, прихопивши із собою розвідника.

— Ми зустрінемо їх у дорозі. — Якщо комусь вдалося зловити Лютого, то Колл неодмінно має отримати якомога більше інформації.

Король скочив на свого бойового коня Шторма, і вони вдвох з розвідником стрілою помчали крізь ворота Феллстаффа. Вони неслися галопом повз запряжені мулами вози, навантажені овочами чи тесаним каменем, та навіть обігнали одного з лордів-васалів у пишній кареті.

Дещо згодом вони побачили на дорозі трьох мандрівників у супроводі інших розвідників. Проста на вигляд дівчина-підліток із тьмяним каштановим волоссям в багатошаровій спідниці втомлено пленталася, несучи на плечах торбу розміром у половину свого зросту. Друга молода жінка — Хоробра, судячи з її зовнішності й золотого реймера, що висів при боці, — була високою і привабливою, з гарним тілом, у вільному одязі для подорожей, хоча на ній не було ні традиційного вбрання із чорної шкіри, ні кольчуги. Її довге волосся кольору кориці було зібране у хвіст і спадало на спину. Дивне татуювання проступало на її обличчі.

Однак саме чоловік одразу привернув увагу короля — високий і гарний, але на вигляд як чужинець. Очі він мав продовгуваті й вузькі, підборіддя загострене, зуби неприродно рівні. Грива його чорного волосся розвівалася за вітром, нагадуючи громову хмару, з якої от-от вилетить блискавиця. Він носив сріблясті рейтузи, нагрудні обладунки з масивними наплічниками, а на обличчі в нього було татуювання, схоже на татуювання Хороброї. Він був неймовірно схожий на воїнів крижаних Лютих, яких король бачив у Лейк Бакал, але водночас зовсім інший.

Спинивши коня, Колл випростався у сідлі.

— Ти схожий на Лютого.

— Думаю, я і є Лютий, — відказав чоловік без жодного натяку на сарказм. — А ви схожі на короля. Для мене честь познайомитися з вами.

— Не знаю, чи є честю зустрітися з Лютим, — прогарчав Колл. — Ваші люди знищили ціле містечко і вбили багатьох людей, серед них і мою доньку та її сім’ю, двох моїх онуків.

Дивні темно-сині очі Лютого подивилися на нього чесно, без обману.

— Мені щиро шкода, що це сталося, проте я не належу до них. Мене звуть Тон.

Збентежений, Колл повернувся до жінки.

— Як тебе звати, Хоробра?

— Елліель. — Її обличчя залишалося кам’яним, але зелені очі виказували біль.

— Її звинуватили в жахливому злочині, а спогади стерли, — заговорила повнувата дівчина, поправляючи торбу на плечах. — Але тепер вона все згадала. Її зрадили. Насправді вона не вчиняла приписаних їй злочинів.

— Хіба не всі злочинці так кажуть? — засумнівався Колл.

— Ви очікуєте, що Хоробра брехатиме? — запитала Елліель.

Король замислився.

— Мій досвід свідчить, що Хоробрі винятково благородні. Мій Хоробрий був найвідданішим чоловіком, якого я коли-небудь зустрічав. — Він стишив голос. — Ми вважаємо, що крижані Люті вбили його. — Король розвернув Шторма. — Поїхали зі мною назад до Феллстаффа. Кожен кінь може нести двох вершників. — Він указав на Елліель рукою. — Ти поїдеш зі мною й дорогою розкажеш свою історію. Але до цього Лютого я теж маю багато питань.

— Ставте будь-які питання, які схочете, — сказав Тон. — Я відповім на ті, на які зможу.

До того часу, як вони в’їхали у ворота Феллстаффа, Елліель розповіла свою історію. Юна Шадрі постійно втручалася зі своїми зауваженнями, ідучи поруч на іншому коні. А Лютий мовчав, всотуючи інформацію, стурбований почутим. Тон наполягав, що він не є частиною ані армії королеви Онн на півночі, ані армії королеви By в пустелях за межами Судерри. Він стверджував, що ніколи не чув про жодну з них.

— Мене поховали всередині гори Вада, де я спав із драконом.

Прибувши до замку, Колл покликав Тафіру, бажаючи почути думку своєї дружини та прислухатися до її інтуїції; всі вони зібралися в бенкетному залі для більш докладної розмови. Покл приніс дрова для каміна і допоміг розносити їжу на тацях. Він відсахнувся від Лютого, сильно стривожившись, але приділив увагу дівчині-дослідниці, яка була приблизно його віку. Шадрі їла з великим апетитом, розпитуючи Покла про їжу, яку він подавав, про те, як її готували, які спеції використовували. Незграбний юнак пообіцяв провести її на кухню, щоб усе показати.

Під час трапези Елліель шанобливо звернулася до короля та королеви.

— Коли я повернула свої спогади, то знову стала Хороброю. — Вона підняла реймер, потім повернула зап’ястя, щоб показати Коллу струпи, що вже наполовину загоїлися. — Тепер я можу викликати вогонь та володіти своїм полум’ям, як і раніше. — Її обличчя пом’якшало, коли вона поглянула на Лютого. — Я пропоную тут свої вміння, якщо у вас є потреба ними скористатися, Володарю. Я нікому не служу зараз.

— Вам би вона стала в нагоді, якби ви взяли її на службу, королю Колланане, — швидко промовила Шадрі.

Він повільно кивнув.

— Я знаю цінність Хоробрих, оскільки нещодавно втратив свого, але твоя служба не буде простою. Моїй Хоробрій доведеться робити більше, ніж просто відлякувати головорізів. Боюся, що крижані Люті збираються встановити своє панування на наших землях. — Колл раптом обернувся і докірливо поглянув на чужинця. Його гнів і невисловлені питання надто довго накопичувалися всередині. — Чого ви, Люті, хочете від нас?

Тон виглядав глибоко стурбованим.

— Хотів би я дати вам більше відповідей, але не маю спогадів про Лютих від початку їхньої великої війни. — Він похитав головою. — Зараз я прокинувся, дракон заворушився, а з гір виплескується вогонь. І це лише частина багатьох великих потрясінь у завершальні дні цього світу.

— Ти, Лютий, не викликаєш довіри, — пробурмотів Колл.

Елліель стала на його захист:

— Тон дійсно хоче допомогти, Володарю. Він не має стосунку до цієї нової війни, як і не перебуває в союзі з жодним угрупованням Лютих.

— Звідки ти це знаєш? — поцікавилася Тафіра.

— Тому що я вірю йому. І я Хоробра, якщо це має значення.

Такий аргумент не переконав Колла.

— Можливо, Хоробра. Проте ти казала, що тебе знеславили, а спадок стерли. А тепер ти кажеш, що ніколи не вчиняла того злочину?

— Не вчиняла. — Елліель розповіла про лорда Кейда та зґвалтування, отруйно ревниву леді Альмеду, загрозу викриття і про те, як Уто зробив її козлом відпущення, щоб приховати скоєне. Вона сказала з огидою: — Це все політика.

Обличчя Колла потемніло.

— Повіт Кейда від нас далеко, але мій брат повинен знати, що робить один із його лордів-васалів. Однак зараз він не буде радий знову отримати від мене погані новини, особливо після того, як я вже вимагав від нього складного рішення. Відкладемо політику до слушного часу.

Елліель немов намагалася здолати своє минуле.

— А як же Уто? Хороброму самого конаґа не можна довіряти. Хіба він не повинен знати про все це? — Її голос обірвався. — Те, що зі мною зробив Уто...

— Це політика, як ти сказала, — відповів Колл. Його лице стало наче залізна маска. — Йому слід знати про Уто, і я йому напишу. Але нам загрожує знищення Нортерри, а можливо, й війна, що рознесе вщент увесь світ. — Він стишив голос. — Утім, королі дійсно залежать від своїх Хоробрих. — Він кинув важкий погляд на Хоробру, яка виявилася на диво переконливою. — Так, мені потрібна Хоробра. Яким би не було твоє минуле, я знаю ваші здібності. Коли чоловік купує старий меч, то непокоїться лише про міцність клинка, гостроту леза і вістря. І йому байдуже, скількох людей цей меч убив у минулому. — Він поглянув на Елліель. — Якщо ти заприсягнешся служити мені, то станеш зброєю в моїй руці.

— Я готова стати вам на службу, — сказала Елліель.

Тепер Колл повернувся до Тона, який все ж викликав у короля більшу підозру. Темноволосий Лютий був таємницею і, безумовно, був небезпечним.

— А от ти... як я можу прийняти співпрацю з Лютим, коли знаю, що Люті вчинили в Лейк Бакал? Джакі і Ґаннон, бідолашні Томко та Бірч — усі вони замерзли до смерті, потрапивши під зимове заклинання, просто через примху Лютих! — Голос його піднявся, як і гнів у серці.

Тон мовив серйозно:

— Я не маю бажання бачити світ зруйнованим і створеним наново, королю Колланане. Я не знаю своєї ролі в тому, що має відбутися, проте справді вважаю, що можу допомогти так, як ніхто інший у вашому королівстві не може собі й уявити. Дозвольте мені явити свою магію Лютого вам на користь.

Тафіра уважно поглянула на Лютого, а потім звернулася до чоловіка:

— Ти пригадуєш, як привіз мене до Співдружності, чоловіче? Твій народ був збентежений, ставився до мене з підозрою. Вони бачили в мені ішаранку, ворога, якому не можна довіряти. Але ти взяв мене за дружину. Ти покохав мене, і я ніколи не давала тобі підстав шкодувати про це.

Сльози обпекли його очі:

— Ні, серденько, я ані на хвилину не пошкодував про це.

— Якби ти прислухався до страхів і підозр інших, то міг би дозволити жителям селища принести мене в жертву в Сарчені. Ти міг би покинути мене там і взяти собі прекрасну наречену з Нортерри.

— Але я цього не зробив. Я тебе покохав.

— Цей Лютий теж заслуговує на шанс, якщо каже, що може допомогти нам. Ти настільки впевнений у своїй здатності самостійно боротися з ворогом?

Колланан не міг не погодитися з нею.

— Гаразд, побачимо, що цей Лютий зможе зробити. — Цими словами він трохи привідкрив віконниці свого розуму й дозволив собі обмірковувати різні можливості.