Книга імен

Розділ восьмий

і імена, що ви записали... — Рабин показав на сторінки біля комп'ютера, які Девід надіслав факсом. — Такі самі імена написані в давньому папірусі, знайденому на Близькому Сході.

Девідові здалося, що підлога захиталася під ногами.

— Не може бути!

— Підтвердження прийшло тільки сьогодні вранці. Спершу вислухайте, а тоді вже робіть висновки, — мовив Бен Моше з докором у голосі. — Ці імена так само, як і решту у вашому щоденнику, уперше було записано тисячі років тому — їх написав Адам.

Він підніс руку вгору, не давши Девідові заперечити. — Кабала каже, що Адам написав Божу Книгу імен — імена птахів, звірів і всіх живих істот — для себе та своїх синів. Вони ж передали копії своїм синам, ті своїм, і так далі, аж доки ця Книга не дійшла до Мойсея.

Девід зірвався на ноги, неспроможний далі стримувати невіру.

— Рабине, при всій повазі до вас, я аж ніяк не можу повірити, що Адам — ще в Едемі — знав ім'я моєї падчерки. — Він підсунув щоденник до себе й почав навмання читати імена вголос. — Чи ім'я Шен Джинчао. Чи Ноеланії Тріас. Чи Беверлі Панагуполос. — Девід відштовхнув щоденник. — Ну що ви, рабине!

Бен Моше залишився незворушний.

— Я й не сподівався, що ви зрозумієте це все відразу. Кабалу вивчають усе життя. Щоб відкрити містичні рівні Тори, потрібний зрілий розум і тривалий час. У минулі століття її таємниці старанно зберігали, а рабини передавали їх тільки найвідданішим учням. Девіде, я присвятив цій науці шістдесят років життя й добре знаю, що кажу, — так само добре, як знаю власне ім'я.

Раптом Девід згадав розповіді матері про її прапрадіда, містика Реба Зальмана.

— Що ж, продовжуйте.

Бен Моше кивнув.

— Слухайте уважно. Мойсей отримав копію Книги імен від Ісаака — одного з двох синів Авраама. Потім вона довго зберігалася в одному з храмів у Єрусалимі. Але 70 року до нової ери римляни зруйнували цей храм і вивезли скарби до Риму. Книга імен зникла, так само як і нагрудник первосвященика. Разом із нагрудником, — додав рабин тихше, — не стало й каменів Дванадцяти племен Ізраїлю.

Девід подивився на агат на столі. У голові роїлися тисячі запитань, але він стримався й вирішив слухати далі, а рабин тим часом говорив своїм тихим скрипучим голосом:

— Копії, що належали іншому синові Авраама — зведеному братові Ісаака, Ізмаїлові — перейшли до його синів, яких народили йому наложниці, і ці папіруси загубилися десь у пісках пустелі. Тож багато століть усі копії Книги імен вважалися втраченими. Однак недавно археологи знайшли в Єгипті й інших місцях на Близькому Сході фрагменти папірусів, що, на їхню думку, є копіями Ізмаїлової Книги імен. За допомогою істориків і математиків вони намагаються скласти їх докупи. Саме до цих експертів я й звернувся з проханням порівняти ваші сторінки з фрагментами, що зберігаються в Ізраїлі.

Девід намагався осягнути неймовірне припущення рабина.

— І що, археологи знайшли не одну копію Книги Адама, а більше?

— Здається, що так. Знайшлися папіруси з арамейськими, коптськими та гебрейськими текстами...

— А я подумав, що всі вони були написані гебрейською.

— Ні, — Бен Моше похитав головою. — Ізмаїл був сином Авраама від його служниці — не-юдейки, тому копії, що належали його нащадкам, були написані давніми арабськими мовами. І хоч у багатьох папірусах було виявлено ідентичні уривки, скласти цілий текст досі ще не вдалося нікому. Однак, — очі в нього заблищали, — дехто з нас думає, що ми вже близько.

Девід нахилився вперед.

— Значить, розкопки тривають і досі?

— Ну звичайно. — Голос рабина посуворішав. — На жаль, не тільки ми шукаємо решту фрагментів, щоб відновити весь давній рукопис. Є інші люди, і вони намагаються нас випередити, бо хочуть першими перекласти всі імена, — але це злі люди, Девіде. Вороги Господа.

Спантеличений, Девід узявся рукою за голову. Дощ сильніше застукотів по склу.

— Хто це?

— Гносеї.

Девід нічого не розумів. Бен Моше обійшов довкола стола, склавши руки на грудях. Обличчя його набуло суворості — такого Девід іще не бачив.

— Гносеї — це таємне товариство, що походить від давнього релігійного культу — гностиків.

— Наскільки давнього? — запитав Девід збентежено.

— Ще дохристиянського. Гносеї — одна з небагатьох сект, що залишилася від цього культу, однак вона навіть потужніша й законспірованіша, ніж давні товариства гностиків.

Девід чув про гностицизм. Ділон якось згадав його в одну з субот, коли вони обговорювали за сніданком давні витоки релігії.

— Вони гедоністи, правда? — Девід намагався пригадати все, що чув на цю тему, а за вікном тим часом гримнув грім. — Здається, вони вважають, що людська душа ув'язнена в порочному тілі?

— Так. І що кожна душа має змогу дістатися до якогось глибинного знання — такої собі драбини нагору, — щоб піднестися достатньо високо та звільнитися від тіла.

— І що тоді... досягти неба?

— Не зовсім так, Девіде. — Бен Моше зітхнув. — Назва цієї секти походить від грецького слова гносис — знання. Гносеї вважають, що, здобувши достатньо знання, вони зможуть здолати Бога. Саме це вони й замірилися зробити.

У Девіда виникло з десяток запитань, але перш ніж він устиг поставити бодай одне, у двері постукали й до кабінету зазирнув рабин Гольдштейн.

— Пробачте, рабине, але приїхала Йаель Гар-Пац.

— Добре, добре. Скажи їй, хай іде сюди, Цві. — Бен Моше повернувся до свого стільця. — Сподіваюся, ви нічого не маєте проти, Девіде. Я запросив експерта зі старовинних знахідок — видатного ізраїльського археолога із Сафеда. Вона прилетіла з Ізраїлю сьогодні вранці.

— Слухайте, рабине, — Девід підніс руки вгору, — усе тільки щораз більше заплутується. Я не хочу віддалятися від суті справи. У щоденнику виявилось ім'я моєї падчерки, і мене це непокоїть. Поясніть мені, будь ласка, якщо можете, що це все означає, без усяких вступів, а ще скажіть, чому стільки мертвих людей хоче, щоб я пам'ятав їхні імена.

— Зараз ми до цього дійдемо, Девіде. Наберіться терпіння. Мусите усвідомити, що ви — частина чогось значно більшого, ніж вам здається. Я розумію, що ви доктор політології, відомий і шанований у відповідних колах. Запевняю вас, що я так само компетентний у своїй сфері, як ви у своїй. А Йаель Гар-Пац — у своїй.

Не встиг Девід щось відповісти, як у дверях з'явилася жінка — висока й струнка, одягнена в довгу чорну спідницю з тонкої, майже прозорої, тканини, кремову блузу та обтислий шовковий піджак. Вона рішуче зайшла до кабінету зі шкіряною валізкою в руці. Девіда вразили її незвичні вилиці й повні вуста, ледь-ледь підфарбовані рожевим. На вигляд вона мала близько тридцяти років, а довге темно-руде волосся, закручене в нетугий вузол, і смагляве обличчя навели Девіда на думку, що вона сабра — тобто корінна ізраїльтянка.

— Йаель Гар-Пац, це Девід Шепард, той чоловік, про якого я вам казав.

Жінка кинула на Девіда прямий оцінюючий погляд і поставила валізку на підлогу. Вони потиснули руки, при цьому в неї на зап'ясті брязнув срібний браслет.

— Шалом.

Голос із сильним івритським акцентом був так само приємний і заворожливий, як і все інше в ній.

— Задля мене ви подолали такий довгий шлях. Не збагну навіщо.

— Я приїхала по камінь. Ви принесли його з собою?

Девіда вразив її владний тон. Він на мить завагався, тоді взяв агат зі стола й уважно на нього подивився.

— Отже, ви також вважаєте, що він із нагрудника первосвященика?

— Можна подивитися? — Не чекаючи відповіді, Йаель узяла агат, і її темно-зелені очі заблищали. Вона почала крутити камінь туди-сюди, розглядаючи з усіх боків так само, як раніше це робив рабин.

— Нефталим, — прочитала схвильованим голосом.

Рабин усміхнувся.

— Ну добре, — здався Девід. — Припустімо, що це один із каменів із того нагрудника. А де ж тоді решта? Про них щось відомо?

— Чотири зберігаються в нас у Єрусалимі в надійному місці, — відповіла Йаель і вичікувально подивилась на рабина.

— Ще один є в мене, — мовив той. — Бурштин.

Він підійшов до книжкової шафи й витяг кілька масивних книжок, що заступали сейф.

— Цей камінь знайшовся в сефардській синагозі в Детройті. Один туніський єврей купив його на базарі в Каїрі сімнадцять років тому, не маючи жодної уяви про те, що це таке. Його син виїхав до Сполучених Штатів і місяць тому показав камінь рабинові, а той подзвонив мені.

Рабин витяг із сейфа потерту шкіряну торбину, а з неї — оксамитовий мішечок на шнурівці, у якому виявився камінь точнісінько такий самий завбільшки, як Девідів агат. Коли рабин поклав обидва камені поряд, Девідові перехопило подих. Агат і бурштин були не лише однакові за розміром, а й однаково обтесані. Навіть гебрейські літери на них поза всяким сумнівом були написані однією рукою.

Усе відбувалося надто швидко. Камені, імена, імена на каменях, Кріспін, Стейсі, його щоденник. Він спробував упорядкувати думки, але тут рабин заговорив знову.

— Я збирався наступного тижня відвезти цей бурштин до Ізраїлю, але ваш приїзд звільнив мене від термінової подорожі. Ці два камені треба якнайшвидше доправити до Єрусалима, де вони будуть у безпеці. Доки з ними не трапилося нічого лихого. Йаеле?

Бен Моше взяв камені, щоб віддати їх Йаелі, але вони вислизнули зі старечих пальців і закотилися під стіл. Девід став навколішки, щоб знайти їх.

Але під столом він побачив щось таке, від чого вкляк на місці.

— Якого дідька? — Знизу до кришки стола було прикріплено маленький срібний передавач. — Ви що, записуєте нашу розмову? — спитав Девід, ледве стримуючи гнів. Дістав камені й швидко встав.

Йаель стривожилась і клякнула.

— Ви про що? — швидко запитав рабин.

Не встиг він договорити, як Йаель зазирнула під стіл і відірвала підслуховувальний пристрій від дерев'яної поверхні. Попри засмагу було видно, як вона зблідла.

— Вони знають, — прошепотіла вона, зустрівшись поглядом із рабином, в очах якого застиг жах.

— Швидко. — Тремтячими руками Бен Моше запнув торбину. — Беріть оце й ідіть...

Раптом унизу щось гримнуло. На мить Девід подумав, що це стрельнув глушник якогось авта, але тут почувся крик.

— Рабине, тікайте! Рятуйтеся! — хрипло кричав знизу рабин Гольдштейн. Знову почулися постріли, і крики заповнили весь будинок.

— Девіде, сховайте камені! — Бен Моше тицьнув торбину Йаелі. На сходах загупали кроки. — Пожежна драбина! Швидше! Забирайте все — пізніше я поясню, якщо буде на те воля Божа. — А зараз тікайте.

Рабин кинувся до дверей, щоб замкнути їх на ключ, а Девід тим часом поклав обидва камені в кишеню штанів, запхав щоденник у сумку й перекинув її на плече. Йаель уже відчиняла вікно.

— Спершу ви. — Девід схопив рабина за руку й потяг до пожежної драбини, але старий запручався.

— Ні, Девіде, ви спершу. Не гайте часу. — Голос Бен Моше був спокійний. — Йаеле, відвези його до Сафеда. Він знає імена. Він знає імена ламед-вовників.

Йаель уже перекидала ногу через підвіконня.

— Ну ж бо, — покликала вона Девіда.

— Ідіть! — підштовхнув його Бен Моше. Нападники загримали у двері.

Відчуваючи приплив адреналіну, Девід нахилив голову й переліз на пожежну драбину. Дощ хлистав по обличчю. Йаель уже була на півдорозі до землі, однак він завагався й простяг руку, щоб допомогти рабинові. Той намагався вилізти на підвіконня, аж раптом двері розчахнулись і гримнули постріли. Рабин крекнув і повалився: темно-червона кров потекла по бороді й забризкала Девідові руку.

— Швидше, Девіде! — закричала Йаель. Його пройняв жах. Він швидко поліз униз, сковзаючись на мокрому металі. На мить задер голову й побачив у вікні здоровенного чолов'ягу з білявим волоссям; той пхнув ногою бездиханне тіло рабина й націлився в нього.

Девід пригнувся, куля влучила в стіну зовсім близько. Він кинувся за Йаеллю. Навздогін йому пролунав ще один постріл, блондин видерся на пожежну драбину.

Вони бігли щодуху під суцільною зливою. Коли завернули за ріг, Йаель мало не збила з ніг якусь жінку, що несла в одній руці парасолю, а в іншій покупки.

— Обережніше! — закричала та, але Йаель не мала часу вибачатися. Стрілою вона помчала між будинками, Девід побіг за нею й наздогнав аж на проїжджій частині; разом вони, маневруючи між транспортом, намагаючись не потрапити під колеса, кинулися на протилежний бік вулиці. Раптом у заднє колесо фургона кур'єрської служби влучила куля, машина нахилилася на бік і загрозливо нависла над Девідом.

Девід, рятуючись, відскочив і розтягся на краю тротуару. Йаель схопила його за руку, він із зусиллям підвівся. Блондин із пістолетом у руці швидко наближався до них; налякані перехожі кинулися хто куди.

— Сюди! — Девід потяг її до автобуса, що став за десять футів від них, аби випустити пасажирів. Вони поспішно обминули купу мішків зі сміттям і протиснулись усередину. Крізь мокре від дощу вікно Девід мигцем побачив блондина — той біг щодуху просто до автобуса.

Двері з тихим гудінням зачинилися. Блондин прицілився.

— Усі пригніться! Там маніяк зі зброєю! — закричав Девід. Якась літня пані скрикнула. — Їдьте ж, заради Бога, чого ви чекаєте! — крикнув він водієві.

Усі пасажири разом повернулися й подивились у заднє вікно.

— Він не бреше! — закричав чорношкірий підліток із плеєром. — Тікаймо швидше!

Подумки лаючись, водій рушив. В автобус, що різко від'їхав від тротуару, здійнявши за собою цілий фонтан бризок, ззаду влучила куля. Велетенські щітки не встигали витирати скло від потужної зливи, що впала на місто.

— Подзвоніть диспетчеру, — сказала водієві Йаель, ледь віддихавшись. Девід побачив у неї на обличчі сльози. — Попросіть викликати швидку допомогу до центру Б'наї Їсроель на авеню Z. Там в одного чоловіка вистрелили з пістолета.

Вона подивилась на Девіда, але жоден із них не вимовив ані слова. Автобус із гуркотом котився поміж іншого транспорту. Обоє знали, що вже запізно: рабин Бен Моше помер.

Приголомшений, Девід угадував, чи й він такий блідий і знервований на вигляд, як вона. Серце в грудях несамовито калатало. Те, що зараз відбулося, не вкладалося в голові.

Він сильніше стиснув просякнуту дощем сумку, іншою рукою полапав кишеню.

Камені були й досі там. А ім'я Стейсі й досі було в щоденнику.

— У цьому клятому сейфі нічого немає! Він усе забрав! — крикнув Енріке. Почувши це, Джилліс швидко заліз через вікно назад до кабінету й мовчки витріщився на порожню нішу за книжковою шафою.

От чорт. На вулиці вже гуділи поліцейські сирени. Часу не лишилося.

— Що, і щоденника немає? А камені?

— Схоже, Шепард і та ізраїльтянка забрали з собою й те, й інше. — Енріке вже перерив усе в рабина на столі й вивалив на підлогу те, що було в шухлядах. Раптом він помітив біля комп'ютера кілька сторінок, отриманих по факсу. На верхній було написано ім'я Девіда Шепарда й номер його факсу. Він схопив їх.

— Гей, а це що таке?

Він тицьнув сторінки Джиллісу, котрий, пробігши очима по іменах, полегшено зітхнув.

— Щось таки роздобули, Сенджею, — гаркнув він у мікрофон свого мобільника. — Сторінки з Шепардового щоденника, які він надіслав факсом. Ми їх принесемо разом із комп'ютером.

— Копи ще не приїхали? — запитав Сенджей. Голос його вже не був таким рівним і спокійним: у ньому чулася тривога. — Забирайтеся швидше!

Енріке підняв комп'ютер, висмикнувши шнури з подовжувача на підлозі, і побіг до сходів. Джилліс прихопив дискети зі стола й витяг із кишені запальничку. Якусь мить він дивився на вогонь, а тоді підніс його до купи паперів на підлозі, думаючи про те, як він щойно наблизився до світу, який незабаром настане.

Звуки сирен чулися вже зовсім близько, і він побіг униз, перестрибуючи через дві сходинки.

Коли поліцейські під'їхали до будинку, білий хлібний фургон був за квартал звідти — світла, нічим не примітна цятка серед непроглядної зливи.

А Сенджей тим часом надсилав електронною поштою закодоване повідомлення до штаб-квартири на Сицилії, де Едуардо ді Стефано, нахилившись до комп'ютера, ще довго обмірковував кожне слово.