Книга імен

Розділ тридцять п'ятий

оги в Девіда не задеревеніли, а закам'яніли, коли літак пішов на посадку в Гітроу. Вони із Йаеллю пошкутильгали до четвертого терміналу разом зі своїми супутниками по трансатлантичному рейсу. Хотілося розім'яти задубілі м'язи, і вони залюбки пройшлися пішки на перший термінал, звідки мали пересісти на рейс компанії «Ель-Аль» до Тель-Авіва.

Девід почувався навдивовижу змученим, хоча й поспав трохи в літаку після вечері. Думав він лише про одне: як же далеко він зараз від Стейсі.

— Може, вип'ємо коки, щоб остаточно прокинутися? — запропонувала Йаель.

— Спершу треба роздобути трохи готівки, — та я не можу ризикувати зі своєю карткою «Visa».

— Унизу, у залі прибуття міжнародних рейсів, є пункт обміну валюти.

Вистоявши чергу з півдюжини інших пасажирів, яким сяйнула та сама думка, Девід поклав гроші в кишеню й випадково торкнувся самоцвітів. Його охопило дивне відчуття — ніби під сорочку прослизнула змія та поповзла між лопатками. Хтось стежить за мною, — вискочила звідкись думка. Він випростувався та різко озирнувся.

У вирі натовпу нерухомо стояв чоловік. Навіть на відстані тридцяти футів його очі пронизували Девіда наскрізь, немов на терміналі не було більше жодної живої душі.

Бути не може. Неймовірно.

Кров ударила Девідові в голову. Земля пішла з-під ніг. Він мало не втратив рівноваги. Неначе знову став хлопчиком, юним, вразливим. І дивився на іншого — старшого, міцнішого, більш упевненого. На того, хто кинув йому виклик — ризикнути життям...

Ні, неможливо. Отой коректний джентльмен із левиною гривою темно-русявого волосся не може бути...

Охоплений сюрреалістичним збентеженням, Девід рушив до нього, але тут, як крізь морок, пробився голос Йаелі.

— Ні, Девіде, не туди. Там павільйон зустрічі пасажирів з міжнародних рейсів, а ресторан самообслуговування — з іншого боку.

— Це він, Йаеле. — Голос Девіда захрип. — Господи Боже мій, це він!