Книга імен

Розділ двадцять другий

евід ухопився за ствол пістолета, щоб відсторонити його. Але супротивник, попри невисокий зріст, мав залізні руки. Перш ніж той зміг натиснути на гачок, Девід із силою вдарив його плечем у широкі груди та збив із ніг. Впали вони разом, кожен намагався заволодіти пістолетом, Девідів пакунок із пиріжками вилетів з рук, а рюкзак боляче врізався в спину.

— Годі, Аві! — вигукнула Йаель гебрейською мовою. — Не стріляй, це Девід!

Кулак Девіда завмер у повітрі, коли він усвідомив її слова. Аві. Увесь адреналін, що виплеснувся під дулом пістолета, угамувався, хоча серце й калатало, як несамовите.

— Прокляття! — Він випустив зброю й підвівся. Устав і його супротивник, злий та похмурий.

— Якого дідька ви мене так привітали? — Девід сердито дивився на невисокого ізраїльтянина з жорстким кучерявим волоссям.

— У моїй роботі — не єдиний спосіб вижити, — спокійно відповів чоловік. Англійською він говорив з акцентом.

Йаель замкнула двері й підняла з підлоги пакет із випічкою.

— Якщо вам набридло вбивати один одного, може, час увести Девіда в курс справи?

Аві подав руку:

— У вас класна реакція. — Ізраїльтянин мав рудувате волосся з невеличкими бакенбардами й такі темні очі, яких Девід досі ні в кого не бачив. Його постава й риси, типові для ашкеназі — східноєвропейських євреїв, відзначалися жорсткістю, впевненістю та силою.

— Самозбереження — швидкий учитель, — відповів Девід.

— Ви забрали свій паспорт? — запитала Йаель.

Він похитав головою.

— Я так і не зустрівся з Вонамейкером. Офіс ООН зачинено. Електрика й досі вимкнута.

— Я помітила. — Йаель витерла мокре обличчя. У кімнаті було градусів тридцять.

— Утім, є й гарна новина, Девіде. Аві має для вас паспорт. Просто не уявляю, як він це робить, — додала вона, коротко усміхнувшись, — але йому вдається все.

Девід почув у її тоні захоплення, і чомусь це його засмутило. Усе-таки він мусив визнати, що паспорт, який простяг йому ізраїльтянин, був бездоганний. Не відрізнити від того, що залишився вдома в спальні, — того, що зник.

— Розпишіться в паспорті.

«От розкомандувався», — подумав Девід і взяв ручку, що йому подав Аві.

— Тепер лишилося дочекатись, коли відкриють аеропорт Кеннеді, — сказала Йаель.

— І коли запрацюють кляті мобілки. — Девід засунув підписаний паспорт у рюкзак. — А ваша друга група вже знайшла мою доньку? — звернувся він до Аві.

Ізраїльтянин усівся на єдиний у номері стілець біля стола, на який поклав свій пістолет.

— Іще ні. Вони дістануться до Флаґстаффа завтра вдосвіта. В останньому повідомленні сповіщалося, що аеропорт Ньюарка теж закрито. Схоже, електросистема спершу відмовила в Нью-Джерсі. Отже, мої люди мусили обрати довший маршрут: із Тель-Авіва до Лондона, потім до Фенікса, а це щонайменше двадцять одна година в дорозі.

Серце Девіда стиснулося від болісного розчарування.

— А потім їм доведеться їхати машиною до Флагстаффа?

— Йаель каже, що ваша людина у Флагстаффі доволі компетентна.

— Дуже.

Але Девід сумнівався, що Гатч упорається самотужки з цілою бандою Темних янголів. «Вони не знають, де зараз Стейсі», — нагадав він собі. Проте, він так само вважав, що їм невідомо, де знаходяться вони з Йаеллю. Він пройшовся задушливою кімнатою, — здавалось, у нього зараз лусне голова.

— Девіде, — Йаель ніби прочитала його думки. Вона торкнулася його руки. — Зараз ваше завдання — завершити свою Книгу імен. І нашу також. Ми досі не маємо всіх імен. Дуже багато фрагментів Адамової Книги втрачено, вони сховані десь у печерах, у пустелі. І якщо ті самі імена закарбовані у вашому мозку, ми просто зобов'язані їх добути.

— І це єдиний шлях перемогти гносеїв, — додав Аві. Його чорні очі просвічували Девіда, мов лазер. — Нам необхідно урятувати якомога більше ламед-вовників. А тільки ви знаєте, хто вони такі.

Девід втупився в підлогу. Він прагнув тільки одного — вибратися з Нью-Йорка та знайти Стейсі. Та чи може він ризикувати, наражати її на небезпеку, якщо за ним стежать? Піт котився в нього по спині, і не лише через задуху в кімнаті.

Йаель вела далі, наче розуміючи його вагання.

— У Сафеді містики допоможуть вам пригадати все, що ви почули. Вам потрібно тільки як слід зосередитись. І це найкращий спосіб допомогти Стейсі. Кінець світу ще не настав, Девіде, тож ви маєте вірити, що ваша дочка жива.

Запала коротка пауза. Перервав її Аві: підібрав із підлоги пакунок із їжею, зашелестів папером і витяг собі зім'ятий пиріжок із чорницями. Відкусив шматок і передав пакунок Йаелі.

— А що там із Персі Ґаспардом? — згадав Девід і подивився Аві просто у вічі. — Що ви дізналися про нього?

— Поки що небагато. Знайшли одного — він народився в Монреалі 1939 року. І це вся інформація, яку наші джерела зібрали до катастрофи з електрикою. Зараз вони, очевидно, знають більше. Я звідси їду до Пенсильванії — туди, де зможу відновити зв'язок із цивілізацією, де працюють мобільні телефони. Нам доведеться чимало попрацювати, поки я встановлю контакт із колегами.

— Тоді не зволікай, — порадила Йаель.

Аві кивнув і підвівся.

— І ще одне, — сказав він, підходячи до Девіда. — Самоцвіти. Я їх у вас забираю.

— Чому? — спитав Девід.

— У мене вони будуть у більшій безпеці, навіть якщо ви дістанетесь Ізраїлю першими. Вони життєво важливі для єврейського народу й аж надто довго перебували в руках викрадачів. — Аві глянув на Йаель. — Ти розповіла йому про наші підозри, що верхівка гносеїв — Коло — вже захопили декілька з цих коштовностей?

Він швидко перевів погляд на Девіда.

— Гносеї не зупиняться ні перед чим, аби заволодіти самоцвітами. Вони прагнуть дістати їх так само сильно, як і дізнатися тридцять шість імен, — через здатність каменів порушити світову рівновагу.

Девід ніби знову побачив Кріспіна того дня десять років тому: як він балансував на даху з агатом у руці й обіцяв Девідові й Еббі, що вони не впадуть. Звідки Кріспін знав, що камінь має магічну силу? Як узагалі агат потрапив до нього?

— Поясніть мені це останнє, — голос Девіда задзвенів. — Про порушення рівноваги.

Аві розстібнув на грудях вогку сорочку-хакі.

— Мудреці говорили про містичні властивості самоцвітів. Кожний із них прикрашав нагрудник первосвященика, носив ім'я одного з дванадцяти племен ізраїльських і мав колір прапора, що майорів над стоянкою племені. Первосвященик надягав нагрудник щоразу, коли входив до Святая Святих. І знаєте чому? — Аві відповів на своє запитання раніше, ніж Девід насмілився висловити здогадку. — Тому що він уособлював увесь юдейський народ, нагадував Богові про дванадцять племен, благав милосердя Божого. І ще одне... — додав він.

— Вам відомий принцип спіритичних сеансів із розшифруванням слів по літерах? — утрутилася Йаель. Девід кивнув, і вона продовжила: — Нагрудник первосвященика був у Давньому Ізраїлі схожою дошкою з літерами, засобом спілкування з Богом. Коли Бог був задоволений народом ізраїльським, каміння яскраво виблискувало. Коли Ізраїль вів війну, а самоцвіти сяяли, це віщувало благословенну перемогу.

— Ось вам один приклад, — Аві вклав пістолет у кобуру. — Йаель згадала дошку спіритів. Знаєте, як саме вона діяла в біблійні часи? Люди приходили до первосвященика з питаннями, що адресувалися Богу. Аарон їх висловлював, а потім пильно вдивлявся в камені на нагруднику й називав імена Бога. При цьому літери на самоцвітах спалахували, і можна було вичитати Божу відповідь.

Девід завмер. Він пригадав момент, коли знайшов свій камінь після танення снігу. Агат виблискував так, що аж очі сліпило. Тоді він подумав, що то зблиски сонця. Тепер, усвідомивши слова Аві, він витяг із кишені обидва самоцвіти й почав вдивлятися в них.

Агат і бурштин. Нефталим і Левит. Зараз вони видаються зовсім буденними. Не світяться — і все-таки, а що як?..

— Я сам їх привезу, — сказав Девід. Він затис самоцвіти в долоні й упритул подивився на Аві.

— Ні... — почав був ізраїльтянин, та Девід перервав його:

— Якщо йдеться про містичні події, то тут я маю трохи більше досвіду, ніж ви. Саме я знайшов цей талісман, а судячи з того, що ви розповіли, на це мусила бути неабияка причина. Та й рабин Бен Моше недарма довірив їх саме мені — за мить до загибелі.

— Гадаю, Аві, він має рацію. — Йаель стала між чоловіками. — Девід знайшов Нефталим невдовзі після падіння, що спричинило в нього видіння. Самоцвіт чекав на нього. Навряд чи це простий збіг. Він володів агатом упродовж усіх тих довгих років. Йому судилося зберігати камінь, — наполягала вона. — Можливо, існує причина, про яку ми ще не знаємо.

Аві перевів погляд із Йаелі на Девіда й жорстко стулив губи. Кінець-кінцем, він здався.

— Може, у цьому й справді щось є. Ну, гаразд.

Він простягнув Девідові руку.

— Щойно відновлять електрику, я сповіщу вас про вашу пасербицю та про Персі Гаспарда. Хоч би аеропорт відкрили протягом доби. Час працює проти нас.