Книга імен

Розділ десятий

амкніть двері, — наказала Йаель, коли вони з Девідом зайшли до кімнати 736 у готелі «Ріверсайд Тауер». Вона з розмаху кинула свою валізку й торбину Бен Моше на стіл біля вікна й витягла мобільник.

— Я мушу подзвонити...

Девід вирвав телефон із її руки.

— Спочатку ви розкажете мені, від якого дідька ми тікаємо.

— На це буде досить часу після того, як я подзвоню. Віддайте телефон! — Голос її був холодний, зелені очі ще холодніші.

— Хто це був? Гносеї?

Йаель спохмурніла.

— Їхня бригада вбивць. Їх називають Темними янголами. Прошу вас — у мене тут є один знайомий, і, якщо ви дозволите, я йому подзвоню. Тоді, можливо, нам із вами вдасться виїхати з країни живими.

— Виїхати з країни? Як? Я навіть не маю при собі паспорта.

— Нехай вас це не турбує. Віддайте телефон.

Вона вихопила мобільник. Девід відвернувся. Повісивши вщент мокру сумку на вішак, він мимохідь побачив своє відображення в дзеркалі над комодом. Волосся прилипло до голови. Обличчя набуло землистого відтінку. Мабуть, від потрясіння. Воно й не дивно. Перед очима знову й знову спливав образ бездиханного тіла Бен Моше на підвіконні.

Вони з Йаеллю вискочили з автобуса на наступній зупинці. Якимось дивом їм удалося під цією страшною зливою спіймати таксі, і вони попрямували до річки Гудзон — без слів, змоклі до нитки й смертельно налякані.

Хтозна, чи тепер вони нарешті в безпеці. І невідомо, за чим полює білявий головоріз — за каменями чи за щоденником?

Бен Моше сказав, що їх цікавлять імена.

І одне з них — ім'я Стейсі.

Девід швидко витяг мобільник і, набравши номер Стейсі, з розпачем прослухав чотири гудки, після яких телефон перемкнувся на голосову пошту.

— Привіт, Мишеня. — Він намагався говорити безтурботно, та в голосі все одно чулася тривога. — Подзвони мені, тільки-но отримаєш це повідомлення, гаразд? Я лише хочу запитати, як у тебе справи.

Після цього він набрав номер Мередіті, почувши автовідповідач, вилаявся вголос.

— Мередіт, подзвони, це терміново. Мені треба поговорити з тобою про Стейс. Негайно.

Однак насправді він не дуже уявляв, що казатиме, коли вона передзвонить. Як можна заявити жінці, що ім'я її дитини — у списку людей, яких убивають? Перш ніж Мередіт чи Стейсі йому перетелефонують, він мусить дістати якесь пояснення від Йаелі Гар-Пац.

Девід підійшов до стола й розстебнув торбину Бен Моше. Доки Йаель скоромовкою говорила щось на івриті, він оглянув усе, що було всередині, — молитовник, швидкозшивач, бронзову монетку з викарбуваною вісімкою.

Девід придивився уважніше. Ні, це не вісімка, а дві змії.

На дні торбини він помітив дві ламіновані карти. Витяг одну і з подивом втупився в дивний малюнок. Що це?

Якась схема. Десять різнокольорових молекул, сполучених лініями, що перетинаються. Вона нагадувала молекулярну формулу на інструкції до ліків. Чи конструктор, яким він бавився в дитинстві.

Почувши, що Йаель закінчила розмову, він укинув карту назад у торбину й повернувся до неї.

— Тепер прошу мені все пояснити.

— З чого почати? — незворушно запитала вона.

— З імен у моєму щоденнику. Чому вони записані в тих давніх папірусах, про які розповів мені рабин? — Питання посипались одне за одним. — Чиї це імена? Що між ними спільного?

— Це люди, на яких тримається світ. Рідкісні й особливі люди. А гносеї їх методично вбивають.

Його пронизав жах. Ті імена, що їх він знайшов в Інтернеті. Він не помилявся. Усі ті нещасні випадки насправді зовсім не були нещасними випадками.

Стейсі.

О Боже, де ж вона?!

— У щоденнику — ім'я моєї падчерки. — Голос його надломився. — Ви хочете сказати, вона в небезпеці?

Йаель нервово ковтнула. У її очах промайнуло щось схоже на співчуття.

— Пробачте. Я не знала. Так, вона в небезпеці. Усі ламед-вовники в небезпеці. Вона у Вашингтоні?

— Ні, на іншому узбережжі. У Санта-Моніці. — Девід зціпив зуби. — За нею полюють ті самі люди? Ці Темні янголи?

Вона похмуро кивнула.

— Це добре вишколені й безжальні вбивці. — Йаель зітхнула. — Якщо вони знають її ім'я, то знайдуть її. Їй потрібний захист, негайно. Я негайно ще раз подзвоню Аві...

— Ні, — твердо відповів Девід. — Я попрошу друга, якому довіряю на всі сто. Кращого не знайти. Він її захистить, літаком він може дістатися до неї менше ніж за годину.

Йаель прикусила губу, тоді знизала плечима; зняла з себе мокрий піджак і здригнулася. Обличчя в неї й досі було бліде.

— Що ж, добре. Доки ви розмовлятимете, я приготую кави.

Девід набрав номер Карла Гатчинсона — його він знав напам'ять. Вони не бачилися вже три роки, зате розмовляли регулярно раз на кілька місяців. Він молив Бога, щоб Гатч відповів на дзвінок.

— Привіт! — Знайомий голос запропонував залишити повідомлення після гудка. У Девіда стиснулося серце.

— Гатче, це я, я в Нью-Йорку, маю термінову справу. Думаю, життя Стейсі в небезпеці. Друже, ти мені потрібний.

Голова в Девіда боліла так, наче мала от-от розколотися. Він глибоко вдихнув повітря, тоді ще раз. Зосередься.

Йаель подала йому горнятко з кавою. Він звів на неї очі.

— Може, тепер ви розповісте мені все докладно?

— Спробую. Сідайте, Девіде. — Вона пильно подивилась на нього. — Вам не просто буде все це осягнути. Так само, як і мені пояснити.

Девід сів на стілець і поставив каву на стіл.

Він пам'ятав те, що Бен Моше прокричав Йаелі, коли вона вилізла на пожежну драбину.

Він нізащо не полетить сам до Ізраїлю — тільки зі Стейсі.

Погляд його зупинився на довгоногій жінці, що сиділа на ліжку навпроти.

— Розкажіть мені спочатку про ламед-вовників, — спокійно попросив він.