Книга імен

Розділ сімнадцятий

оли Девід закінчив розповідь, Джадд Вонамейкер тихо присвиснув. Він переводив здивований погляд із напруженого обличчя Девіда на втомлене обличчя Йаелі й намагався усвідомити почуте. Нарешті він заговорив:

— Це схоже на наукову фантастику, Девіде. Ламед-вовники, таємні культи, що намагаються здолати Бога...

— Не забувайте ще про знищення світу, — спокійно додала Йаель.

Джадд зітхнув.

— Не був би ти сином Боба Шепарда, я би просто розсміявся тобі в обличчя й пішов геть. Та оскільки я тебе знаю... — Проникливі сірі очі свердлили Девіда. — Не знаю, що й думати.

— Так, Джадде, це схоже на якусь маячню, але небезпека дуже реальна. Гносеї та їхні Темні янголи справді існують. Сьогодні вони нас мало не вбили. — Девід нервово схопився за край стола.

— Якщо не вірите, що гносеї намагаються знищити світ, — втрутилася Йаель, — то вийдіть на вулицю й подивіться, що там діється. Це не звичайна злива. Скажіть, ви пригадуєте, щоб іще колись місто так потопало у воді? У всьому світі все пішло шкереберть. Усе розладналося. Це не випадково.

— Може, подзвонити Президентові? — уїдливо запитав Джадд. Це був напівжарт, напіввиклик.

Девід витяг із сумки щоденник.

— Можете зачитати йому оце.

Він пересунув записник у червоній шкіряній палітурці на протилежний бік стола. Джадд дістав із нагрудної кишені окуляри. Мовчки розгорнув щоденник і проглянув кілька сторінок.

— Це перелік імен.

— Особливих імен, як запевняють рабини, — пояснив Девід. — Пам'ятаєте, у дитинстві я впав із даху разом із Кріспіном Мюллером та Еббі Льюїс? У лікарні якусь мить я перебував у стані клінічної смерті, і тоді зі мною сталося щось містичне: я бачив тих, чиї це імена; вони промовляли до мене та просили їх пам'ятати. Це й є ті люди, про яких я вам щойно розповів — Йаель каже, що гносеї хочуть усіх їх винищити. Якимсь дивом, Джадде, мені відкрилися їхні імена. Рабин сказав, що це імена ламед-вовників.

Девід знову взяв щоденник і вже не випускав його з рук.

— Ці ж імена Йаель із батьком виявили в давньому папірусі, який знайшли десь на Близькому Сході.

Йаель нахилилася над столом.

— Експерти встановили, що цей папірус — уривки легендарної Книги імен, яку вперше склав Адам.

Джадд був приголомшений.

— Той Адам, що був із Свою в райському саду?

— Нарешті ви починаєте розуміти, — тихо сказала Йаель.

Джадд наморщив чоло.

— Ви усвідомлюєте, про що говорите?.. — Він повернувся до Девіда й запитав, пильно дивлячись в очі: — А що це має спільного з твоїм виїздом із країни?

— Треба, щоб Девід зустрівся з містиками в Сафеді, — відповіла Йаель, доки Девід устиг розкрити рот. — Можливо, він, сам того не знаючи, має ключ до розкриття плану гносеїв. Здається, Девід знає щось таке, чого не знає більше ніхто на землі. Археологи не зібрали ще й половини всього тексту Книги імен.

Вона глянула на Девіда.

— А якщо він залишиться тут, — вимовила вона повільно, — то гносеї знайдуть його та вб'ють.

Знайдуть. Уб'ють. Раптом Девід подивився на годинник. Чому досі не подзвонив Гатч? Або Мередіт чи Стейсі?

Він витяг мобільник. Чотири пропущені дзвінки.

— Перепрошую, — пробурмотів і почав читати повідомлення. — О Боже, — хрипло скрикнув.

Йаель і Джадд разом пополотніли.

— Хтось намагався викрасти Стейсі. Вона вирвалась. Зараз вона з Гатчем, Мередіт теж із ними.

— Як?! — Джадд, вражений, відсунув стілець і підвівся. — З нею все нормально? Вони заявили в поліцію?

— Гатч каже, усе обійшлося. Поліція приїхала раніше від нього. Зараз він везе їх до своєї хатинки в Арізоні. — Зціпивши зуби, Девід повернувся до Йаелі: — Коли прибудуть люди, яких послав Аві?

— Завтра. Дайте мені координати, я подзвоню й довідаюсь, коли вони планують там бути.

Вона легко підвелася й відійшла з телефоном убік.

— Завтра вранці я прийду до офісу ООН по паспорт, — жорстко сказав Девід. — Вірите ви нам, Джадде, чи ні, а паспорт мені потрібний. — Він подивився старому просто в очі.

— Що ж, ти його матимеш... Не знаю, що й думати, Девіде. Я віруюча людина, ти ж знаєш. Але... — Джадд Вонамейкер стиснув його плече. — Як таке можливо? Мені здається...

— Ні!— Крик Йаелі не дав йому договорити. — Не може бути!

Вона притискала до вуха мобільник, по обличчю в неї котилися сльози. Закінчивши розмову, вона підійшла до них, заціпеніла й бліда, наче той рис, що залишився на тарілках.

— Я говорила з Аві. Літак із його людьми впав. Коли вони летіли над океаном, обидва двигуни вибухнули.

У Девіда всередині все похололо.

— У літаків авіакомпанії «Ель Аль» двигуни так просто не вибухають, — різко додала вона. — Хай там що, та не обидва одночасно.