Книга імен

Розділ тридцять сьомий

oci рожеві промені світанку перетинали свинцеве небо над Лондоном, але Стейсі Лахман не судилося того бачити.

Глибоко під землею, за милі від метушні великого міста, дівчинка спала, згорнувшись клубочком, на койці в замкненому тьмяно освітленому приміщенні, дуже тісному, трохи більшому за комірчину. Вікон тут не було, як, зрештою, і меблів — окрім стільця з високою спинкою, маленького дерев'яного бюро та койки, на якій лежала Стейсі в наркотичному забутті.

Кімната, де її залишив Рауль Ла Дусер після низки перельотів на приватному літаку, була холодною та вогкою, попри підземну опалювальну систему, врізану в кам'яний фундамент.

Дівчинка тремтіла під пледом, який викрадач накинув їй на плечі, перш ніж вийти з кімнати й замкнути двері. Спливе не одна година, поки мине дія заспокійливих препаратів. Поки вона пригадає, що з нею трапилося, поки прокинеться в страху та паніці.

Вона починала важко дихати, коли десь у підсвідомості спалахували тривожні образи. Кожний образ спричинявся до виплеску адреналіну, і її затерплі ніжки поривалися тікати.

Але вона була в такому глибокому забутті, що й пальцем не могла поворухнути.

Внутрішній голос сказав їй залишатися нерухомою. І вона підкорилася, відчуваючи, що не зможе й віями поворушити, навіть якщо схоче.