Книга імен

Розділ тридцять третій

аеропорту імені Джона Кеннеді було повно пасажирів, бо через порушення графіка всі розклади рейсів полетіли шкереберть. У вирі тисяч невдоволених клієнтів касири працювали, як у лихоманці, — перекомпоновували квитки, тасували пасажирів і рейси. Девід затиснувся в чергу, яка зміїлася між канатними кордонами, — треба було купити квиток до Ізраїлю й назад. Нерви в нього були напружені, мов струни, — а раптом у касирів уже лежать листівки про його розшук?

Йаель, удавано спокійна та безжурна, стояла в іншій черзі, між жінкою з двома бешкетливими дітьми та групою підлітків у футбольній формі. Вони стали в різні черги на випадок, якщо Девіда затримають.

Він знову зазирнув у свій новий паспорт і подивувався, як Аві спромігся за такий короткий час роздобути таку досконалу підробку. Черга просувалась уперед, і Девід лише молився, щоб у затурканого й засмиканого персоналу біля комп'ютерів не виявилося його фото на бюлетені поліцейського розшуку.

— Наступний.

Білява касирка, настільки схожа на Кейт Воллес, що Девід мусив придивитися ще раз, заправила за вухо кучерик і звела на нього червоні від утоми очі.

— Чим можу допомогти?

Поки що непогано. Девід замовив квиток до Тель-Авіва й назад через Лондон. Він знав, що найближчий рейс буде вранці, і Йаель купуватиме квиток саме на нього.

— Подивімося, наступний рейс — завтра о дев'ятій ранку. Прибуває до Тель-Авіва о п'ятій тридцять ранку. Чекати на пересадку в аеропорті Гітроу лише дві години. Так, — додала вона, дивлячись на екран комп'ютера, — вам пощастило. Залишилося всього п'ять місць. Більшість людей не може знайти потрібний варіант на сьогодні. Ім'я, будь ласка.

На мить у Девіда вилетіло з голови геть усе. Його охопила паніка. Щоб він, схиблений на іменах, раптом забув ім'я, яке дали йому!

— Алан Шифман. — Він перевів дихання. Аби тільки вона не почула, як шалено калатає в нього серце. Дівчина видрукувала ім'я.

— Будь ласка, паспорт, містере Шифман.

Девіда вразило, що рука в нього тремтіла, коли він передавав дівчині документ. Двійник Кейт Воллес уважно переглянула та повернула Девідові паспорт.

— Сплачуєте кредитною карткою?

— Ні. Готівкою.

Крутий Аві Рац роздобув паспорт для «Алана Шифмана», але забув подбати про відповідну кредитку.

Дорогою до аеропорту Йаель вразила Девіда повідомленням, що там у барі вони зустрінуться зі зв'язківцем, котрий принесе новий паспорт. Вона попередила, щоб він тримався природно: ніби вони всі троє — просто ділові партнери, що зайшли випити по коктейлю перед відльотом.

Попри це, він почувався заскоченим, коли їхній «діловий партнер», немолода жінка з рудим волоссям до плечей і широкою усмішкою, раптом вигукнула:

— Агов, Алане, ти впустив свій паспорт!

Девід хотів був сказати, що вона помиляється, але Йаель копнула його під столом. Коли жінка злізла з барного табурета й нахилилася за паспортом, він уже опанував себе.

— Шкода було б його загубити, — хихотнула руда та простягнула Девідові розгорнутий паспорт.

Девід побачив точну копію того документа, що приніс до готелю Аві, от тільки ім'я було інше.

Алан Шифман.

Ось хто він зараз. Алан Шифман, якому цей паспорт був виданий сім років тому в Чикаго.

Він силувано усміхнувся та проковтнув рештки коктейлю.

— Щиро дякую. Без паспорта я б далеко не заїхав.

Уявити важко, як оце Аві зумів так швидко впоратися, але Девід був дуже вдячний. Проте виїзд із країни за фальшивим паспортом, а надто коли тебе розшукує поліція, має бути неабияким злочином.

Девідові не хотілося думати про можливі наслідки. Зараз треба було як слід запам'ятати ім'я Алан Шифман, — начебто мало інших імен, від яких і так уже голова лускає.

Він відійшов від касової стійки, досі не вірячи, що це вдалось, і побачив, як Йаель у двох кроках від нього вдає, ніби наводить лад у своїй сумці. Їхні погляди зустрілися: вона підвелася з крісла й рушила до черги на контроль безпеки. Девід ішов трохи позаду.

Алан Шифман, нагадав він собі, наближаючись до першого контрольного пункту з паспортом у зціплених пальцях. Коли він проходив повз чоловічий туалет, звідти кулею вилетів якийсь засмаглий горлопан у фірмовій футболці, бейсболці та шкіряних пантофлях. Він розмовляв по мобільнику й мало не збив з ніг кучерявого хлопчака, який саме пив воду з фонтанчика.

— А ти прикрути їй хвоста, чуваче. Знайди собі вправного адвоката й надери їй дупу, перш ніж вона надере дупу тобі. Затям, вона полює лише на...

— Послухайте, ви, — різко почав Девід, але містер Гучномовець рвонувся вперед, а потім убік, щоб не наскочити на хирлявого літнього пана, однак врізався в бортпровідницю, котра котила перед собою саквояж. Жінка заточилась і впала б, якби Девід не метнувся до неї та не підхопив за лікоть, упустивши при цьому паспорт на підлогу.

— Дивись, куди пнешся, приятелю, — гукнув він спересердя в спину нахабі, але той навіть не озирнувся.

— Ось, тримайте, ви впустили. — Стюардеса підняла його паспорт і посміхнулася. — У вас чудова реакція.

Девід схопив паспорт. А чорт, він загубив Йаель у натовпі. Прискорив крок і побачив, що вона чекає на нього метрах у шести попереду. Вони обмінялися коротким поглядом, і він пройшов повз неї далі. Вона хоче, щоб я йшов першим, — зрозумів він. — Стежитиме, чи вдасться мені пройти контроль.

Девід оглянув натовп пасажирів, що чекали на перевірку, і став у чергу.

Попереду два контрольні пункти. Дві можливості впійматися.

Джеф Фортеллі висьорбав іще одну порцію так званої кави в буфеті Асоціації безпеки аеропортів і начепив ідентифікаційний значок. За дев'яносто секунд розпочинаються двадцять чотири години його зміни. І хоча його телепень-начальник мало не через день змінював процедурний режим, Джек розумів, що пунктуальність — річ важлива. Не менш важлива, ніж гостре око та ясний розум. Усе це — та ще дисципліна — було визначними ознаками будь-якого вправного працівника служби безпеки.

«А надто такого, котрий є членом асоціації і працює в найбільшому міжнародному аеропорті», — подумав він, доправляючи ремінь на темно-синіх штанях. Аеропорт Кеннеді — місце перетину найголовніших повітряних магістралей світу, хоча його начальник і колеги нерідко про це забувають. Іноді здається, що вони зацікавлені якомога швидше пропустити пасажирів через контрольні пункти, замість того щоб проводити ретельну перевірку на безпеку.

Сто чортів їм у бік, його знайомі з багажного сектора безупинно скаржаться на те, як шаленіють авіакомпанії, коли валізи не потрапляють у літаки вчасно. Вони скиглять, як дорого їм коштує доправляти той багаж, і наказують вантажникам без зволікань провозити його через апарат просвічування до літаків, — нехай навіть частина багажу й не пройде перевірки.

Хіба так належить гарантувати безпеку в наш неспокійний час?

Джеф викинув пластянку з-під кави до урни й наблизився до дошки оголошень, як і завжди перед чергуванням. Він ретельно стежив за попередженнями про можливу загрозу, запам'ятовував бюлетені поліцейського розшуку, шукав нові імена в переліку осіб, яким заборонено виліт.

Сьогодні нікого нового.

І тут він помітив бюлетень розшуку з самого Вашингтона. Його кремезні плечі напружилися, він подався вперед і провів великим пальцем уявну лінію під прізвищем того суб'єкта.

Девід Шепард. Розшукується у справі вбивства, скоєного в його оселі.

Шкода, що фотографії немає, саме ім'я. Поки що.

Він перечитав бюлетень, щоб краще занотувати в пам'яті прикмети того типа. А ім'я запам'ятати легко: Девід Шепард — Давид-Пастух. Яку Біблії.

От якби саме я затримав цього хлопця, мені обов'язково дали б підвищення. Треба затримати когось справді важливого або знайти щось протизаконне — лише тоді тебе помітять. І я неодмінно це зроблю, та ще й найближчим часом. А там уже — тру-лю-лю, тру-ля-ля! «Таймc» братиме інтерв'ю в найпрофесійнішого, найуважнішого в аеропорті Кеннеді контролера безпеки. Орлине око, а ви як собі думаєте!

Від однієї думки про славу в Джефа Форнеллі прискорився пульс. Ох, як він розмахував би газетою з цією гарячою новиною на першій сторінці перед носом свого старого. Показав би йому, що другий син теж ґав не ловить і нічим не гірший за синочка numero uno, номер один, за дорогоцінного Тоні, якому відірвало ногу в Афганістані, котрому дали медаль «Пурпурове серце».

Нічого, татунчику, я також на передовій. І я тримаю першу лінію оборони Вітчизни — просто тут, де пасажири знімають перед рентгенівським апаратом свої смердючі черевики.

Фортеллі пробив свою картку реєстрації виходу на чергування та попрямував до контрольного пункту, готовий зайнятися безкінечною чергою безликих пасажирів, що чекали на перевірку.

Пильнуй же, Девіде Шепард. Тільки попадися — і я не випущу рака з рота.

Черга Девіда наближалась, і він розглядав першого контролера Асоціації безпеки. Це була молода жінка з коротким білявим волоссям, зібраним у неохайний хвостик: окремі прядки стирчали з-під червоних шпильок на скронях.

«Мабуть, у неї і на язиці є пірсинг, — подумав собі Девід, — тільки вона знімає запонку на час чергування. Не дуже небезпечна. — Він дивився, як вона усміхається, повертаючи документи. — Принаймні не для такого молодця, як Алан Шифман».

Люди, що стояли в черзі перед ним, трохи просунулися вперед і переставили свій ручний багаж. Девід озирнувся на Йаель. Вона була восьмою після нього, просто перед містером Гучномовцем, який і досі без угаву патякав по телефону.

Девід просунувся ще трохи в черзі, спостерігаючи, як пасажири перед ним укладають портативні комп'ютери, взуття й ключі в пластикові контейнери та ставлять їх на стрічку конвеєра. У шлунку в нього затріпотіли метелики, і він доклав чимало зусиль, щоб набути невимушеного вигляду.

Треба було мені всі ці роки тренуватися не у сквош, а в покер.

І тут він побачив чоловіка з бичачою шиєю, років двадцяти п'яти, котрий протискався до початку черги. На ньому була форма Асоціації безпеки аеропортів, а білявка зі шпильками, побачивши його, аж засяяла. Це могло свідчити лише про одне: він прийшов їй на зміну.

От і маєш.

Чимось цей чоловік нагадав Девідові одного з найамбітніших його студентів. Було щось таке в його статурі. Він упевнено вмостився на місце білявки. Постава контролера випромінювала агресивність. Роздивившись перші документи, що йому вручили, він жбурнув їх назад із коротким різким кивком.

Цей на надмірну ввічливість не страждає.

І тут сталося таке, від чого в Девіда обірвалося серце. Чоловік, що стояв за п'ять людей перед ним, подав контролерові свої папери, і той розглядав їх досить довго. Однак не це стривожило Девіда. Замість повернути чоловікові його паспорт і талон на посадку, новий контролер зажадав іще одне посвідчення особистості.

Алан Шифман має лише одне.

Девід відчув, як спітніли в нього долоні, і примусив себе глибоко вдихнути, поки той пасажир порпався в портмоне.

Секунди тяглися, як вічність, і нарешті контролер неохоче повернув чоловікові всі документи й махнув рукою, — мовляв, проходьте.

Девід наструнчився, розглядаючи пасажира, що швидко віддалявся. «Ми маємо майже однакову статуру й вік, — занепокоївся він. — І колір волосся такий самий».

Він шукає мене.

Девід переборов бажання вийти з черги. Це лише привернуло б до нього увагу. Шляхів для відступу не було. Залишалась одна дорога — уперед. Він мусить прорватися.

Кров бухкала у вухах Девіда, коли контролер простяг руку за його паспортом і талоном на посадку. Він не поспішав повертати папери. Навпаки, очі його прошивали Девідове обличчя, і він уже розтулив рота щось казати. Але Девід його випередив.

— Маю вам дещо повідомити, — мовив він стиха. — Через вісім людей за мною стоїть один тип — у фірмовій футболці «Коре Лайт» і бейсболці. Ми одночасно були в туалеті. Можливо, мені просто здалося, але поводився він трохи дивно.

— Що це означає — дивно?

Контролер ніби просвічував його обличчя рентгеном.

— Присягатися не буду, може, я помиляюся, — квапливо заговорив Девід, — та мені здалося, ніби він сховав щось блискуче собі під бейсболку. Мабуть, це дрібниці, — додав він поспішно, — але я вирішив комусь доповісти. У наш час, знаєте, усяке буває.

На якусь мікромить очі контролера відірвалися від його обличчя та вп'ялися в чергу. Девід побачив, як він стиснув зуби, коли вгледів у черзі містера Гучномовця.

— Ви повелися цілком правильно, сер.

Контролер більше й не глянув на Девіда, а простяг руку за новим комплектом документів, і очі його перебігали з жінки, котру він перевіряв, на горлопана в бейсболці.

Зусиллям волі Девід примусив себе не прискорювати ходи, ідучи до апарата просвічування й конвеєра, однак одяг у нього став мокрий від поту. Тільки коли він знову взувся й рушив до зали очікування, відчуття полегшення зігріло йому душу, як ковток саке.

За кілька хвилин Йаель швидко перетнула зал і всілася на кріслі поруч із ним. На вустах її грала усмішка, яка перейшла у дзвінкий сміх.

— І що це ти, дозволь спитати, сказав отому контролерові, що він як скажений накинувся на того бідолашного жлоба, який стояв за мною в черзі?