Книга імен

Розділ п'ятдесят перший

тейсі притуляла вухо до кожної з чотирьох стін і уважно прислухалася. Ридання були ледь чутні, невиразні, і вона не впевнилася, хоча й розуміла, що їй нічого не ввижається.

Хтось страждав від болю або страху. Якби вона вибралася звідси, то спробувала б допомогти.

Кепський жарт. Вона собі не може допомогти. У сотий раз дівчинка смикнула двері, покрутила ручку на всі боки, але розпач тільки зростав. Вона не уявляла, як довго пробула тут, що з нею станеться. Знала лише, що чоловік-лев урешті-решт її вб'є.

Девід прийде. Стейсі чіплялася за цю думку, за найменший проблиск надії. Вона мала б радіти, що Девід по неї прийде, та натомість її охоплював жах. Адже отой не брехав, коли казав, що вб'є її, а потім і Девіда, — знала напевне, як і те, що чоловік, котрий викрав її, уже вбив маму й Гатча.

Сльози заливали їй обличчя, і вона не встигала їх витирати. Мама. Перед очима стояла картина: мама лежить на гравії з закривавленою головою. «Де тепер мама? — думала вона, розхитуючись від ридань. — Так і лежить отам? Чи знає Лен? А Девід?»

Стейсі спробувала утамувати сльози й вирішила обшукати кімнату.

Знайду тут щось, і підставлю йому ніжку, коли він повернеться. Якщо я проскочу повз нього через прочинені двері, зможу втекти. Я дуже швидко бігаю. У мене прекрасні рефлекси й чудовий інстинкт. Так завжди каже тренер Вільсон. Я проскочу повз нього, — він кульгавий, не дожене. Я можу втекти, врятуватися...

Вона завмерла посеред кімнати, почувши раптом, як скрегоче ключ у замку. Ні, ще ні!

Вона гарячково озирнула голу кімнату. Немає чим підставити підніжку...

Двері розчахнулись і впустили потік повітря. Стейсі відсахнулася, від страху в неї перехопило подих.

До кімнати ввійшов чоловік, якого вона раніше не бачила.