Книга імен

Розділ двадцять четвертий

дова рабина Цві Гольдштейна, тендітна, як молода лань, жінка, занурилась у своє горе. На вигляд їй було не більше двадцяти, втім, вона вже народила своєму чоловікові семеро дітей — за сім років. Найменша дитина, п'ятимісячна дівчинка, ще не могла зрозуміти, що означає сльоза, яка впала їй на жовтий бавовняний светрик. Не могла вона зрозуміти й того, що більше ніколи не побачить обличчя татка над собою, коли той благословляв своїх дітей на початку кожного шабату — дня суботнього.

Capa Лія Гольдштейн і її діти сиділи в напівтемряві свого скромного помешкання. Усі вони тулилися, мов пташенята, на тахті, з якої прибрали всі подушки. На полиці за ними горіла велика поминальна свічка в червоній склянці. Через аварію вона була єдиним джерелом світла в кімнаті. Поруч зі свічкою лежала купа молитовників, якими двічі на день користувалися чоловіки під час відправи в домі.

Так має бути сім днів, протягом яких найближчі родичі Цві Гольдштейна виконуватимуть обряди поминальної жалоби.

Коли Capa Лія дізналася про вбивство чоловіка, вона взяла ножиці й розрізала комір своєї блузи, а потім зробила подібні розрізи на одежині дітлахів. Протягом семи днів, що називаються шива, усі дзеркала в домі мусять стояти затуленими, родина має сидіти на низьких ослонах або на тахті без подушок, а батько та брати Цві не голитимуться.

Інші члени родин і друзі йшли нескінченним потоком підтримати сім'ю: хто їжею, хто молитвою, хто просто своєю присутністю. Девід і Йаель почувалися чужими в цьому морі щільного співчуття, утім, обоє розуміли, що їхнє вторгнення необхідне.

Коли племінниця Сари Дії забрала в неї дитину й примусила випити склянку соку, Йаель торкнулася руки молодої жінки.

— Місіс Гольдштейн, ми з професором Шепардом були в рабина Бен Моше, коли стався наліт, — промовила вона лагідно. — Нам прикро вас турбувати, але, будь ласка, приділіть нам трошки часу, можливо, це допоможе довідатися, хто спричинився до вашої тяжкої втрати.

Удова подивилася на них очима, сповненими болю.

— Ходімо зі мною.

Вона завела їх до невеличкого кабінету, заставленого книжками. Останнє світло згасаючого дня пробивалося крізь віконниці скромної, затишної кімнати, де пахло тютюном для люльки й засобом для полірування меблів.

— Мій чоловік — нехай спочине він із миром — проводив тут багато часу, читав, навчався.

Вона безпорадно озирнулася навкруги, ніби шукаючи те, що навіки зникло.

— Чим я можу зарадити?

Девід витяг із рюкзака карту Таро.

— Ця карта була серед речей, які рабин Бен Моше передав мені на збереження. Може, ви знаєте, чому він її ховав чи звідки вона взялася.

Capa Дія відсахнулася, коли Девід простягнув їй карту. Очі вп'ялися йому в обличчя.

— Вона віщує Смерть.

Жінка похитнулась і впала б, якби Йаель її не підтримала.

— Що ви маєте на увазі? — Йаель стривожено глянула на Девіда.

— Мій чоловік розповідав мені про цю карту. Рабин Лазар із Кракова надіслав її рабинові Бен Моше — хай благословенною буде його пам'ять — усього два тижні тому. Він сподівався, що рабин Бен Моше зможе дізнатися, хто саме замовив дві тисячі штук таких самих карт. — Губи в неї затремтіли, продовжувати їй було нелегко. — А ще — хто міг убити людину через друкарські форми.

— А кого вбили? — спитав Девід приголомшено.

— Друкаря. Друкаря з Кракова. — Capa Дія облизала пересохлі губи. — Його син був у дальній кімнаті, міняв фарбу на пресі, коли це сталося. Батько навчав його ремесла. Цві казав, що хлопчина чув суперечку між татом і якимось чоловіком — той говорив польською з сильним іноземним акцентом. Він пам'ятає того чоловіка: той заходив за два дні до інциденту й пропонував заплатити вдвічі більше, якщо друкар упорається за сорок вісім годин. А замовив він цілі дві тисячі карт.

У Девіда перехопило горло.

— Отже, залишилося ще 1999...

— А ви не знаєте, про що вони сперечалися? — спитала Йаель.

— Замовник вимагав, щоб йому віддали друкарські форми. Друкар відмовився, мовляв, він про таке й не чував. Той чоловік розлютився, наполягав на своєму. Тоді друкар перепросив і зайшов на хвилину до дальньої кімнати. Він відіслав сина додому, не хотів, аби той чув брудну лайку. Та не встиг хлопець вийти через задні двері, як пролунав постріл, — він побіг назад, але побачив лише, як із вікон виривається вогняне полум'я.

Capa Дія сумно похитала головою.

— Бідолашний намагався якось витягти батька, але пожежа була просто несамовитою. Увесь папір, фарби, хімікати — усе палало, як у пеклі.

При цьому освітленні шкіра її здавалася сірою.

— Рабин Лазар казав, що друкар був доброю людиною... як і мій чоловік... — Голос її обірвався.

Девіда охопила хвиля суму. Він ніби відчув безпорадність того хлопчика.

— Ви не знаєте, яким чином карта опинилась у рабина Лазара? — обережно запитав він.

— Син друкаря цікавиться зміями. Коли він допомагав батькові з картами, його просто зачарували переплетені змії на звороті. Друкар, як ведеться, завжди залишає собі зразки кожного замовлення, для обліку. Рабин Лазар прийшов до родини друкаря з візитом співчуття, і саме зайшов хлопчик. Його трусило, коли він розповідав рабинові, що викрав карту з батькових файлів. — Губи в неї затремтіли. — Нещасне хлоп'я вирішило, що відповідальне за смерть батька і що його вбили через викрадену карту.

— Важкий тягар для дитини, — стиха промовила Йаель. — Тільки не вона має відповідати. — Голос у неї став жорстким. — Якби той замовник знав, що хлопець сидить у сусідній кімнаті; він убив би і його, щоб зберегти таємницю карт.

Таємниця. Девід складав докупи розрізнені фрагменти. Ось чому друкаря вбили — через друкарські форми, щоб карти не можна було ані простежити, ані відтворити.

— Це допоможе знайти вбивцю мого чоловіка? — В очах удови заблищали сльози. Вона швидко закліпала віями, аби їх зупинити. — Ви гадаєте, що замовник простежив шлях карти з Польщі й убив рабина Бен Моше та мого чоловіка, щоб повернути її собі?

— Щось у такому роді. — Пальці Девіда стискали карту. — Усі ці події пов'язані між собою, але вони приховують дещо більше, ніж одну людину.

Запала пауза, і Capa Дія охопила руками шию. Раптом тишу кабінету прорізав дитячий крик.

— Бейла, мабуть, зголодніла, — повідомила племінниця, котра саме з'явилася на порозі з дитиною на руках. Дитина плакала.

— Я мушу йти. — Capa Дія взяла свою доньку й стала колисати.

— Ми вам вельми вдячні за допомогу, місіс Гольдштейн, — сказав Девід. Жінка скорботно усміхнулась у відповідь і пішла з кабінету слідом за племінницею.

Девід і Йаель пробиралися через переповнену людьми вітальню. Тільки-но Йаель узялася за дверну ручку, як у кімнаті замиготіло світло, а хвилиною пізніше яскраво спалахнули всі лампи.

— Хай буде світло! — стиха проголосив Девід і відчув, що морок, у якому він перебував, щойно розсіявся.

Ледь вийшовши на вулицю, і він, і Йаель схопилися за мобільники, проте ті не працювали.

— Замовимо квитки на літак з готельного телефону. — Девід ішов у ногу з Йаеллю. Він поклав був карту назад у рюкзак, та раптом вихопив її знову, бо дещо пригадав.

Чому він не помітив раніше? Там, за одним із тіл, що падали з вежі, виднівся підйомний замковий міст. Він розколовся надвоє й летів у рівчак, тіло, що падало, майже заступало його, і він виглядав скоріше як фортифікаційний вал, проте це був саме міст.

І тут Девід пригадав, що бачив точнісінько такий підйомний міст раніше. Він стояв на ньому в Лондоні кілька місяців тому, милувався Темзою та вражаючою панорамою нічного міста. Після вечері з Тоні Блером невеличке товариство умовило його завітати до приватного приміщення всередині Тауер-Бриджу — Моста Вежі над Темзою. Краєвид звідти приголомшливий. Але ще дивовижніше було те, що в особливих випадках люди могли замовити тут бенкет або провести конференцію.

Вдивляючись у карту Таро, Девід вивчав майстерне зображення архітектури моста. Подібність до Тауер-Бриджу — Моста Вежі — була разючою: той самий вікторіанський стиль, те саме гармонійне поєднання підйомного крила й підвісок, та сама кам'яна кладка...

Це не було фотографічне відтворення, і все ж таки...

Падає вниз лондонський міст.

Дитячий віршик прийшов йому на пам'ять. І хоча Девід добре знав, що у віршику йдеться про інший міст, не про той, що поблизу Тауера — лондонської вежі, рядки крутились у нього в голові.

Лондонський міст. Падає вниз. Карта зображує фігуру, що падає...

Карта Вежі. Тауер-Бридж — Міст Вежі?

Девід застиг. Чи не є ця карта застереженням? Чи не планують гносеї якийсь напад на Лондон? Або з Лондона?

Нащо комусь знадобилися дві тисячі однакових карт? Це попередження чи ні?

— Он таксі — біжімо! — вигукнула Йаель, і авто з вереском загальмувало перед нею.

Девід поспішив до машини, де вже сиділа Йаель, а думки його розлітались у багатьох напрямках, перетинались і складались у дороговказ, яким він поки що не знав як скористатися.