Книга імен

Розділ дев'ятий

ередіт на глядацькій трибуні напружено нахилилася вперед. Вона бачила, як Стейсі витерла з чола піт і двічі вдарила м'ячем об підлогу на лінії штрафного кидка.

Ну ж бо, дитинко, — подумки благала вона. — Закинь його.

Примружившись, Стейсі подивилася на кошик і кинула м'яч до щитка так, ніби це було простіше простого. На мить у переповненому шкільному спортзалі запала тиша. Навіть Мередіт затамувала подих, стежачи як м'яч креслить дугу в повітрі; ось він зі свистом пролетів крізь кошик — і всі голосно зааплодували.

Широко посміхаючись, Стейсі повернулася, щоб ударитись долонями на знак успіху з колегами по команді. До закінчення гри залишилося тільки п'ять секунд — суперники вже аж ніяк не встигнуть закинути в кошик.

— Молодчина! — прокричала Мередіт зі свого місця, зачувши фінальну сирену. Гравці обох команд уже вишикувались і тиснули одна одній руки.

Подивившись на годинник, Мередіт міркувала, що зараз найкраще зробити. Гра закінчилася доволі рано. У найближчу годину Лен їй не дзвонитиме зі Стокгольма. Тож вони зі Стейсі устигнуть по дорозі додому заскочити до китайського ресторану й перекусити.

— Ти, сонечко, біжи в душ, а я тим часом піджену авто.

— Добре, мамусю, я помиюся швидко — вмираю з голоду.

— Заїдемо до китайського ресторану, це за квартал звідси, — сказала Мередіт і швидко попрямувала через зал до виходу.

Стейсі побігла до роздягальні. Як приємно зняти мокру від поту спортивну форму й стати під душ! Вона швидко помила голову й навіть не висушила волосся — просто зв'язала його в мокрий хвіст, тоді витягла з шафки джинси та яскраво-рожеву футболку: її купив Девід минулого літа, коли вона гостювала в нього у Вашингтоні. Того самого дня він купив їй ще жовтий масажний браслет із написом «Цілься високо», який вона ніколи не знімала.

Одягаючись, Стейсі думала, що це завдяки Девідові вона навчилася так добре грати в баскетбол. Він почав її вчити на під'їзній алеї біля будинку, коли їй було лише п'ять років і вона ще насилу обхоплювала руками м'яч. Вести м'яч вона навчилася за його допомогою у вісім. Вони тренувалися щовечора, доки мама готувала вечерю. Стейсі посміхнулася, згадавши, як Девід щоразу, коли вона вигравала в нього, голосно кликав маму, щоб та прийшла їй поаплодувати. Тепер вона, звісно, розуміла, що він їй тоді піддавався.

Із сумом вона згадувала, як вони наввипередки складали посуд у посудомийну машину, щоб вона мала, доки стемніє, час на щоденні сто вільних кидків.

А коли ставало зовсім темно й кошика вже не було видно, вони, спітнілі, сиділи надворі разом із мамусею, ласували банановим морозивом із великих синіх кубків і дивилися, як на небі одна за одною спалахують зірки. Девід казав, що це час, коли «зорі мигтять».

Стейсі закинула на плече спортивну сумку та швидко покрокувала до дверей, намагаючись викинути з голови сентиментальні спогади. Опустися на землю. Тепер твій вітчим — Лен. І він не захоплюється баскетболом — так само, як і морозивом.

Ленові подобалися теніс і соєве молоко.

Коли вона відчинила двері, земля в неї під ногами раптом затряслася. Усі дівчата скрикнули.

О Господи, що це — ще один поштовх? Учора вона прокинулася від того, що ліжко здригалося від землетрусу силою три й шість десятих бала. На щастя, це не обернулося нічим серйозним — так, легеньке тремтіння.

Добре, що вона майже звикла до цих землетрусів. Спочатку, коли вони з мамою тільки переїхали до Санта-Моніки, від кожного невеличкого поштовху в неї серце тікало в п'яти. Зате тепер вона була майже як уроджена каліфорнійка: просто не звертала уваги на ці легкі поштовхи.

Але останнім часом у світі ставалося стільки катастроф, що вона почала боятися, що на Західному узбережжі теж рано чи пізно станеться серйозний землетрус. Усі казали, що це лише питання часу. Страшно було навіть думати про таке.

Страшно — так само, як і про того снайпера в Торонто. Скількох людей він уже вбив? Тільки сьогодні вранці мама з огидою вимкнула телевізор, сказавши, що з неї досить новин про всі ці жахи, що відбуваються у світі.

А Стейсі не могла про них забути.

Ну чому ти не можеш, як мама, викинути всю цю погань із голови хоча б на день? — запитувала вона себе, крокуючи до авта в теплих променях вечірнього сонця. — Думай про завиванці з салату з куркою. І про гаряченький кислий суп. І про імбирне морозиво.

Поглинута думками, вона не звернула жодної уваги на чоловіка з газетою в «Додж-Каравані», що припаркувався на краю автостоянки. Не помітила вона його й раніше — у спортзалі в задньому ряду.

Стейсі залізла в їхній «експлорер» і пристебнула пасок безпеки. Живіт аж бурчав з голоду.

— Їсти! — Вона вставила в плеер диск Аліші Кіз і додала гучності. Мередіт тим часом увімкнула двигун.

Стейсі Лахман — мила дитина, — думав Рауль ла Дусер. — Шкода, що їй от-от доведеться зіткнутися з однією вельми брудною грою.

Він склав газету й кинув на підлогу. Виїхав зі стоянки й рушив за «експлорером» Мередіт Лахман, тримаючись щонайменше на три авта позаду. Жінка була така сама неуважна, як і донька. Він стежив за ними вже цілі два дні: знайомився з їхнім розпорядком дня й водночас освоювався на вулицях Санта-Моніки. А вони ні про що не здогадувались.

Це завдання ускладнював лише клятий смог. Він був значно гірший за ненависні оливкові дерева, від запаху яких йому пекло в горлі.

Треба не забути заїхати ввечері до аптеки й купити новий інгалятор, доки цей не скінчився. Про всяк випадок він завжди носив із собою рецепт, так само, як і зброю, пачку презервативів і мобільник із глобальним покриттям.

«Експлорер» звернув на стоянку біля китайського ресторану. Рауль поїхав за ним і припаркувався на певній відстані.

Відчувши, що хрипне, Рауль вдихнув з інгалятора. Тим часом Стейсі Лахман із матір'ю зайшли всередину.

Вказівки, що він одержав, були доволі загальними: усе треба інсценувати під нещасний випадок або ж під викрадення. Він вирішив, що викрадення надійніше. Тож Стейсі Лахман просто зникне. Так само, як чотири місяці тому зникла інша його жертва в Сьєрра-Леоне. Цього разу він викине тіло в Долині Смерті дорогою до Лас-Вегаса. Доки хтось натрапить на кістки, мине не один місяць.

Раптом Рауль відчув, що зголоднів. Вийшов з авта й теж пішов до тьмяно освітленого ресторану в традиційних червоно-чорних кольорах.

Він тихо сів за столик неподалік від Стейсі з матір'ю — ті навіть не повернулися. Зробив замовлення й почав спостерігати за дівчиною, котра надзвичайно вправно маніпулювала паличками. Рауль всипав у чай два пакетики цукру й посміхнувся.

Давай, наминай, Стейсі Лахман. Жити тобі лишилося недовго.

Хіба що клятий смог доб'є мене першого.