Книга імен

Розділ тридцятий

... 6... 5... шерхотів ліфт. Наближаючись до четвертого поверху, він уповільнив рух, зупиняючись. Девід притягнув до себе Йаель — на той випадок, якщо їм доведеться швидко вискочити. Обоє напружилися, коли двері прочинилися, та дама, одягнена за суворим діловим етикетом, вкотила до ліфта свій багажний візок і навіть не глянула в їхній бік.

Він відчув, що Йаель трохи розслабилася, коли ліфт знову рушив униз. Зненацька Девід натиснув кнопку другого поверху.

— Мало не забув, дорогенька. Я ж домовився з твоїми батьками, що ми зустрічаємося біля їхнього номера.

Йаель кліпнула очима з подиву.

— А... хіба вони не чекають на нас у вестибюлі? — Із цими словами вона вийшла слідом за ним і заговорила знову, тільки-но двері ліфта зачинилися.

— Що це на тебе найшло, дорогенький?

— Мені раптом спало на думку, що Джилліс прийшов не сам. Його напарник може стирчати у вестибюлі.

Йаель примружила очі.

— Слушна здогадка. Спускаймося сходами.

Девід розглядав дороговкази в обох кінцях коридору.

— Не пам'ятаєш, ми повернули ліворуч чи праворуч, коли вчора йшли сходами?

— Праворуч... начебто.

— Тоді ходімо ліворуч. Ці сходи далі від вхідних дверей.

Йаель поправила сумку на плечі.

— Сподіваюся, тут є чорний хід, — сказала вона собі під ніс, і вони рушили до сходів.

Спускалися вони повільно й сторожко. Перш ніж трохи прочинити двері, що вели до вестибюлю на першому поверсі, Девід глибоко вдихнув.

Поки що все нормально. У вестибюлі нікого не було. Ліворуч він помітив іще один коридор, і вони кинулися туди.

Проте коридор виявився нішею, у якій один на одному до самої стелі поскладали стільці, — поруч із дверима з табличкою «Службове приміщення».

— Сюди. — Девід штовхнув двері, а Йаель озирнулася, зачувши швидкі кроки за спиною.

Просто на них мчав смаглявий чоловік — як вовк за зайцем. Це й був напарник Джилліса, отой латиноамериканець, який учора в них стріляв.

— Біжімо! Хутчіш! — Йаель запхнула Девіда до кімнати і з силою зачинила за собою двері.

Девід зойкнув, ударившись гомілкою об ніжку бенкетного стола, що лежав боком.

— А, ч-ч-чорт!

Вони опинились у складському приміщенні, де були навалені столи, наставлені стоси стільців, помости, освітлювальне обладнання й навіть стояв рояль.

Девід подався до рояля.

— Допоможи мені!

Він уперся долонями в бік інструмента й наліг на нього всім тілом. Рояль не піддавався. Йаель узялася з іншого боку, і разом їм вдалося посунути його десь фути на три до дверей.

— Ну ж бо! Ще раз! — Із чола Девіда котився піт. Обличчя розчервонілося від напруги. У Йаелі страшенно боліли пальці, мало не ламалися від опору твердої деревини. Цього разу вони посунули рояль майже до самих дверей.

— Ще раз, — видихнув Девід, збираючись із силами.

Тієї самої миті двері прочинились і грюкнули об рояль.

Волосаті пальці вчепились у край дверей, — нападник сильно піддав плечем.

— Уперед! — крикнула Йаель.

Девід уперся руками, усі його м'язи напружилися. Рояль грюкнувся об двері й зачинив їх, затиснувши ті товсті пальці. З-за дверей почулося несамовите волання, а потім відчайдушне бухкання плечем об загорожу.

— Біжімо! — Девід схопив Йаель за руку, і, лавіруючи поміж бенкетних меблів і посудних шафок, вони забігли до сусіднього приміщення — величезної кухні в стилі техно. Якийсь коридорний у червоній лівреї жував сендвіч. Побачивши Девіда та Йаель, він упустив сендвіч на підлогу.

— Перепрошую, сер. — Він подався до них, ніби хотів перегородити їм шлях. Украй здивовані кухарі кліпали очима зі своїх робочих місць. — Перепрошую, сер, але гостям не можна заходити в це примі...

— Де тут задні двері? — гарикнув Девід.

Коридорний від подиву не міг знайти слів, і кухар-азіат, який саме різав цибулю, вказав напрямок ножем.

Девід і Йаель кинулися до виходу, а коридорний — туди, звідки доносилося волання латиноамериканця: «Якого... якого... дідька!»

— Не відчиняйте дверей — він озброєний, — гукнула Йаель через плече. — Викликайте службу безпеки!

— А що тут відбувається? — вишкірився кухарчук. — Реаліті-шоу для телебачення? На нас наїзд абощо?

На вулиці Девід і Йаель зупинилися біля яскраво освітленого службового входу. Озирнувшись, вони шугнули в провулок і бігли, доки не побачили, нарешті, вільне таксі.

Таксі загальмувало, і тут задзвонив мобільник Йаелі.

— До аеропорту Кеннеді, — видихнув Девід, сівши в машину, але не причиняючи дверей. — От тільки зачекайте леді.

Він дихав вільніше, коли Йаель усілася на своє місце. Вона все ще не відривалася від телефону.

— Втеча з готелю — просто дитячі іграшки, — промовила вона нарешті, коли таксі влилось у транспортний потік. Нахилившись до Девіда, вона прошепотіла йому на вухо — Цей дзвінок — наш перший крок на важкому шляху: він допоможе провести тебе через контроль безпеки в аеропорті.