Книга імен

Розділ двадцять п'ятий

найомий сигнал мобільника забелькотів, коли таксист сигналив автобусу, що загородив йому проїзд. Нарешті!

— Привіт, друже! — пробасив йому у вухо голос Гатча. — Тут декому аж свербить із тобою поговорити.

— Гадаю, не більше, ніж мені з нею. — Серце Девіда підскочило й завмерло, коли він почув тоненький голосок Стейсі.

— Девіде, мама каже, що ти хотів нас застерегти проти одного чоловіка, який хоче мені зашкодити. Звідки ти знав?

Він завмер, не знаходячи слів. Що він може пояснити їй, коли не розуміє сам?

— Девіде, ти мене чуєш?

— Чую, Мишенятко. Не можу наразі багато тобі розказати, але ти повинна в усьому слухатися Гатча. Не відходь від нього ні на крок.

— Той чоловік може повернутися?

— Він або хтось інший. — Девід скривився, наче від болю, почувши, що Стейсі заплакала.

— Я боюся. Чому ти не можеш до нас приїхати?

Її благання краяли йому серце.

— Я б дуже хотів цього, Мишеня, повір. Чого б я не віддав, аби бути зараз поруч із тобою. От тільки мені конче треба потрапити в одне місце, а воно дуже далеко. Це насправді дуже-дуже важливо. І це пов'язано з твоїм захистом.

— Як д-далеко? — розпочала вона тремтячим від сліз голосом. І тут він почув, що Мередіт вимагає дати телефон їй.

— Девіде, що, в біса, відбувається? У що ти вляпався? Тобі відомо, що якийсь йолоп мало не задушив Стейсі — просто в нашому власному дворі, намагався запхати її в багажник машини?

Девід розтулив був рота для відповіді, але Мередіт уже понесло.

— Ти хоч знаєш, що ми зараз у зашморганій Арізоні, сидимо десь у задуп'ї серед лісових пожеж? Я не можу зв'язатися з Леном, а ми планували вибратися на ту кляту родинну весільну подорож! У яке багно ти нас утягуєш?..

— Мередіт, дай мені поговорити з Гатчем, — Девід скреготнув зубами.

— Ні, спершу розкажи, що ти утнув. Ти наражаєш на небезпеку мою доньку, і я маю право знати.

— Мередіт, настає кінець світу, зрозуміло? Я намагаюся перешкодити цьому. А тепер давай мені Гатча.

Вона глибоко вдихнула. Девід виразно уявив лють — і недовіру — на її обличчі:

— Настає кінець світу. Він хоче говорити з вами. — Голос її цідився сарказмом.

— Що відбувається, хлопче? Твоя група підтримки так і не з'явилася.

Гатч. Голос здорового глузду.

— Вони загинули. Їхній літак підірвали над Атлантикою, однак інша група має бути будь-якої миті. Гадаєш, тобі вдасться вистояти?

— Чи вдасться ведмедю набецяти в лісі?

— Слухай мене уважно. Я маю їхати з країни — щойно куплю квиток на літак. Лише на кілька днів. Ваша група прикриття — ізраїльтяни. Нехай вони прочитають якісь молитви на івриті, перш ніж ти відкриєш їм двері.

— Щось на кшталт «Хава Нагіла», «шалом» або «йой».

— Ну ти й розумаха. Тільки це зовсім не молитви, а вітання. — Девід заплющив очі, і тут таксі різко повернуло праворуч, мало не збивши велосипедиста. — Про що ти добре знаєш сам.

— Які про свою групу крові.

Девід поклав мобільник у кишеню.

— Вона плаче, — сказав він.

Йаель легенько торкнулася його пальців.

— Девіде, мені дуже шкода. Це жахливо.

Дотик її був легкий як пір'їнка, проте пальці випромінювали тепло. Крижаний страх у його душі починав танути.

— Якщо пощастить, ми вже сьогодні ввечері зможемо вилетіти з аеропорту Кеннеді, — сказала вона.

Якщо пощастить. Усе зводиться до цього? Везіння? Талан? Фортуна? Чотирилисник конюшини?

«Знає тільки Бог», — похмуро подумав він, коли вони під'їжджали до готелю «Ріверсайд Тауер».

Том Мак-Інтайр підхопився зі стільця, мало не перекинувши чашку з кавою на студентські контрольні роботи, що саме перевіряв, коли до нього в кабінет увійшли двоє поліцейських при повній формі.

— Ви Девід Шепард? — Молодший з офіцерів наблизився до стола й помахав ордером на обшук.

Який пихатий чванько. — Том одразу наїжачився. — Рум'яні щоки, коротка стрижка за статутом і накачані м'язи охоронця. А ще ці очі — хрестоматійний коп.

— Ні. Я Том Мак-Інтайр, — відповів він, не звертаючи уваги на ордер. — А в чому справа?

— Вам відомо, де перебуває Девід Шепард?

— А вам навіщо? — Том поглянув копові просто у вічі. Він не уявляв ситуації, за якої поліція розшукувала б його колегу, та ще й із ордером на обшук. Найближчий друг Девіда — священик. Господи Боже мій, його батько був сенатором США. Хіба є людина чесніша?

— Коли ви бачили Шепарда востаннє?

Том завагався на мить, пригадуючи.

— Кілька днів тому, здається. У понеділок чи вівторок минулого тижня... Точніше не пам'ятаю.

— Це його кабінет?

— Його. І мій також. Слухайте, може, скажете, в чому річ?

— Убивство. — Нарешті й другий поліцейський розтулив рота.

Том сподівався, що його обличчя не видасть, наскільки він шокований.

— Домоправительку Девіда Шепарда знайдено вбитою в його домі, професоре Мак-Інтайр, — вів далі другий офіцер. Голос його, як і вся агресивна постава та квадратне підборіддя, був напружений. — Ми мусимо перевірити, чи з професором Шепардом усе гаразд.

Тут знову підключився офіцер Пихочван.

— Ми не можемо додзвонитися на його мобільний телефон. Не підкажете, це правильний номер? — Він тицьнув Томові під ніс клаптик паперу.

Там був номер Девіда, цілком правильний.

— Номер його. — Приголомшений, хоч як він не намагався це приховати, Том облизав губи, — раптом пересохло в горлі. — Він виїхав до Нью-Йорка на кілька днів, в особистих справах. Ви ж знаєте, які там проблеми зі зв'язком, з електрикою, з телефонами. Мабуть, тому й не додзвонилися.

Молодший з офіцерів спокійно розглядав Тома.

— Не виключено.

Другий поліцейський тим часом почав нишпорити по шухлядах Девіда. Він ухопив фотокартку Стейсі в рамці й показав її напарникові, який кивнув головою, упізнавши обличчя.

— Ви знаєте, хто це?

— Звичайно. Його пасербиця.

Том назвав їм імена Стейсі та Мередіт. Та щось обірвалось у нього всередині, коли копи спитали, де ті мешкають.

— Слухайте, я переконаний, що Девід Шепард не може нікого вбити. Найтяжчий злочин, на який він пішов би, — це змахлювати у сквош. — Том важко опустився на стілець.

— Професоре, — почав офіцер Пихочван, і з язика в нього аж сочилася поблажливість, — ми не звинувачуємо вашого колегу в убивстві. Просто нам треба з ним поговорити, зрозуміло? Упевнитися, що він сам не став жертвою якоїсь брудної гри. Отже, якщо вам відомо, де він, і в його інтересах, і у ваших власних буде надати нам усю інформацію.

— Я лише знаю, що він поїхав до Нью-Йорка. — Тома могло дратувати, що Девід безнастанно обіграє його у сквош, що він є кращим, ніж він, альпіністом. Бували моменти, коли він подумки бажав, щоб Девід десь послизнувся, схибив. Та не до такої ж міри. Офіцер Пихочван, здається, зі шкіри випинається, щоб отримати службове підвищення. І щоб зняти шкіру з Девіда.

Мало не годину вони шпортали в столі Девіда, його файлах, книжкових поличках, залізли навіть у контрольні роботи з верхньої шухлядки.

Покінчивши з обшуком, поліцейські вручили Томові картку з номером кримінальної справи та контактними телефонами. Пихатий насамкінець настійно «порекомендував» йому негайно зв'язатися з ними, щойно він матиме якісь відомості від Девіда.

Том дочекався, поки вони зійшли вниз, а потім зачинив двері й кинувся до телефону.