Книга імен

Розділ тридцять дев'ятий

русалим зачарував Девіда з першого погляду. Ніжно-рожеве світанкове сяйво, яке випромінювали прадавні камені, здавалося нереальним, неземним. — Тепер розумієш, чому ми називаємо його Золотий Єрусалим. — Йаель стояла поруч і немов упивалася блиском старого міста. Хоч очі жінки здавалися змученими, обличчя її світилося. — Кажуть, Бог наділив десять мірок краси на землю, і дев'ять із них віддав Єрусалиму.

Зачудований світлоносним святим містом, що поставало перед очима від дороги, Девід легко повірив у притчу.

На під'їзді до околиць Йаель попросила водія, найнятого в Тель-Авіві, зупинити машину.

— Ходи за мною, на хвилиночку. — Вона прочинила передні дверцята й поманила Девіда.

— Дозволь спитати, що ми робимо?

— Наслідуємо традицію. Той, хто потрапляє до Єрусалима вперше, мусить заходити до міста пішки. — Вона взяла Девіда за руку й провела повз знак, що означав межі міста.

Попри страшну втому Девід раптом відчув, як його тіло наповнилося бадьорою енергією, коли він став на бетонний тротуар і вперше в житті ввійшов до славетного міста, що розкинулося на пагорбах.

«А тепер треба заїхати по батька», — звернулася Йаель до водія, який повільно їхав поряд із ними, і вони знову сіли в машину.

У Тель-Авіві вони приземлилися майже на світанку, але Девід не мав часу побачити сучасне приморське місто — так швидко з нього вигулькнула їхня машина. Єдиним, що він устиг помітити, було гаряче, сухе повітря уже в такий ранній час, тож він дуже зрадів, коли водій передав їм запітнілі пляшки холодної води.

Шосе №1 до Єрусалима бігло поміж скелястих пагорбів, на яких де-не-де стриміли шпилі церков, поміж куп каміння, кипарисів і обгорілих, розтрощених вантажівок та авт. Йаель пояснила, що їх залишили тут на згадку про війну за незалежність 1948 року. Девід не знав, що саме очікував знайти в Ізраїлі, втім, попри все пережите за останні кілька днів, попри страх за Стейсі, що краяв йому серце, краса довкілля приголомшила його.

Ця чарівна мініатюрна країна незбагненно поєднувала старовину та сучасність, тут гармонійно сусідили тисячолітня кам'яна архітектура й модерні хмарочоси, на біблійному ландшафті невимушено розташувалися кошерні ресторанчики «Бургер кінґ», вуличні кав'ярні й розкішні бутики.

Він вбирав у себе цю красу кожною клітинкою. Задивився на старовинну вежу Царя Давида, коли в'їхали через Яфські ворота до Старого міста, — саме там зупинився у свого родича батько Йаелі, Йосеф Олінскі. Професор давньої історії два дні тому прибув до Єрусалима автобусом і закопався у «Святилищі книги» — будівлі під білим куполом, що біля кнесету: там зберігалися пергаментні рукописи Мертвого моря, інші старовинні документи й археологічні знахідки. І ще там знаходилися нещодавно знайдені фрагменти Адамової Книги. Саме їх Йосеф прагнув розглянути.

— Батько не казав тобі, чи не знайшов він чогось важливого в останніх фрагментах? — спитав Девід, якому доводилося хапатися за сидіння, коли водій об'їжджав пішоходів на вулиці Давида.

— На жаль, ні. Але він запевняє, що досі ми все робили правильно. Це нагадує складання гігантського пазла, — пояснила вона, коли машина виїхала на різнобарвну головну магістраль, Ланцюгову вулицю. — У нашій роботі рідко трапляється, щоб фрагменти з'являлись одночасно, та ще в одній і тій самій місцевості. Комісія зі старожитностей визначає вік пергаменту. Потім ми шукаємо подібності в чорнилах і почерках, щоб поєднати фрагменти з одного сувою.

Йаель зойкнула, коли водій різко загальмував, аби не задавити кицьку, що саме гайнула перед машиною по бруківці.

Жінка перевела подих і повела далі.

— У даному випадку батько хотів уважно вивчити автентичне чорнило на нових знахідках. Буває, що невеличкі відмінності не відбиваються на слайдах, з якими ми працюємо в Сафеді.

Девід вдихав аромати спецій та їжі, що розлягалися містом, і зрозумів, що страшенно зголоднів.

— Тепер батько вже впевнений, що ми правильно поєднали останні фрагменти з найповнішим складеним усуціль пергаментним сувоєм.

— Вибач, я не зовсім розумію, про що йдеться.

— Справа в тому, що ми могли б знайти потрібні імена, закодовані в тих фрагментах. — Йаель відкрутила кришечку з пляшки й ковтнула води. — На той випадок, що у своєму щоденнику ти записав імена не всіх ламед-вовників.

Вона подалась уперед.

— Прошу, поверніть на наступному розі. Так... отут. Червоні двері. — Потім схилилася до Девіда з короткою, ніяковою усмішкою. — Приготуйся. Зараз ти зустрінешся з моїм батьком.

Слідом за Йаеллю Девід увійшов до вузького будинку; ідучи вгору темними дерев'яними сходами, він думав про свій щоденник, списаний іменами. Раптом йому захотілося, щоб Йосеф Олінскі та його колеги побачили оті сторінки на власні очі, вивчили їх. Якщо їм вдасться довести тотожність його імен і тих, що вони видобули з пергаментів...

Чи означатиме це, що він насправді отримав імена ламед-вовників? І що гносеї насправді намагаються зруйнувати світ?

З якогось помешкання вискочила дівчинка й зацокала вниз сходами, промайнувши повз них з усмішкою. На якусь мить у Девіда обірвалося серце: вона видалася йому схожою на Стейсі.

Чи вона ще жива? Серце стало на своє місце, але немов придавлене каменем. Він пригадав її бат міцву: рабин підкликав Стейсі до Тори уже як дорослу юдейку — уперше в житті він називав Стейсі її гебрейським ім'ям — Сусанна.

«Скільки імен уплітено в тканину юдаїзму, — усвідомив він. — Скільки імен перебуває в мене в голові. Шкода, що я не можу за власним бажанням витягати з пам'яті ті, що найбільше потрібні зараз».

Йаель, що йшла попереду, відчинила двері до маленької вітальні, стіни якої були завішані картинами — великими й маленькими, висіли вони і криво, і рівно. На низькому столику стояла кована мідна таця, накрита для чаювання, й очі у Девіда загорілися, коли він побачив тарілки з печивом, оливками й нарізаною динею. Потім він побачив, як Йаель обнімає кремезного, чорного від засмаги чоловіка з гострими рисами й великими вухами під чорно-сивими пейсами.

Він мав орлині очі та пряму поставу генерала, і Девід зрозумів, що така людина почувалася б добре і на полі битви, і на археологічних розкопках.

— Барух ха ба, Девіде Шепард. Ласкаво просимо. — Йосеф Олінскі перетнув кімнату із простягнутою видубленою долонею, але вираз його обличчя був доволі похмурим. — Прошу сідати. — Він указав на софу з купою вишитих подушок. — Поснідаємо трохи, а там і в путь. У нас попереду довгий і виснажливий день.

Девід накладав собі їжу на тарілочку, а Йаель із Йосефом щось гаряче обговорювали на івриті. Хоча він не розумів ані слова, все ж відчув якесь напруження між батьком і дочкою.

За кілька хвилин до них приєднався ще один чоловік — точна копія Йосефа, тільки молодший, — у штанях кольору хакі, просторій лляній сорочці й сандаліях.

— Девіде, це Елі, двоюрідний брат мого батька. — Йаель підвелася, поцілувала дядька в щоку та знову сіла поруч із Девідом.

— Ви не їсте оливок? — Елі здивовано звів брови.

— Я якось більше звик витягати їх із мартині.

Йаель і чоловіки розсміялися, а Елі зауважив:

— Якщо ви маєте намір вижити в нашій спекотній пустелі, доведеться звикнути їсти оливки на сніданок.

— Тут, в Ізраїлі, ми їмо солоне на сніданок, щоб викликати спрагу, — інструктував Йосеф. — Тоді ми п'ємо багато води протягом дня. Просто не можемо не пити. — І він укинув до рота дві зелені оливки.

— У нас дуже легко несвідомо спричинити зневоднення організму, а це небезпечно, — додала Йаель.

— Отже, налягайте на оливки, — відрубав Йосеф. — Ви нам потрібні в Сафеді, а не в лікарні.

Годі й дивуватися, що Йаель має небуденну силу волі — з таким-от батьком. І Девід наклав собі на тарілку купу оливок.

Вони швидко поїли й почали збиратися в путь. Девід подякував Елі за гостинність, а батько Йаелі засунув руку у свій рюкзак і тицьнув Девідові якусь пластмасову коробочку.

— Відкрийте, — наказав він, — і надягніть на шию.

Девід витяг із пуделка золотий ланцюжок і одразу впізнав медальйон на ньому. Подібний він отримав багато років тому, під час бар міцви, проте й гадки не мав, де він може бути зараз.

— Це хей.

Девід питально глянув на Йосефа, відвівши очі від двох переплетених золотих літер — хет і юд, які вимовлялися, як хей, тобто «життя».

— Життя — найважливіша річ у юдаїзмі, — вів далі батько Йаелі. — Усе, що стосується життя. Тут і тепер. Мудреці вчили нас: урятувати одне життя — те саме, що урятувати ввесь світ. А зруйнувати одне життя — те саме, що зруйнувати ввесь світ. — Глибоко посаджені очі Йосефа вп'ялися в Девіда. Зелений їх колір був глибшим, темнішим, ніж у Йаелі, і вони здавалися непривітними у вранішньому світлі. — Зараз, як ніколи раніше, ця віра є істинною. Бо якщо гносеї зможуть загасити вогонь життя тих ламед-вовників, що ще залишилися, вони заподіють кінець світу. Судячи з того, що розказали рабин Бен Моше та моя донька, ви спроможні врятувати їх, Давиде. Тільки не треба зволікати. — З цими словами він різко повернувся й рушив до сходів.

Такий собі невеличкий наїзд. Спазм наскочив на шлунок Девіда, і він відчув гіркий присмак останньої оливки.

Йаель зітхнула, дивлячись услід батькові, що поспішно виходив, і забрала медальйон із рук Девіда.

— Просто він такий, як є. Не бери на свій рахунок.

Вона вправно застібнула хей на шиї в Девіда. І тут він відчув тиск іншого гатунку: легкі пальці Йаелі лоскотали йому шкіру. Він спробував перевести увагу на металевий дотик медальйона в себе на грудях.

Цієї миті з пам'яті виринув спогад — десь із глибин дитинства. Було йому років сім-вісім. Девід ясно побачив, як його дід по матері простягає йому свій власний хей, дає роздивитися.

Життя. І смерть. Девід відчув тягар обох, коли, не обмінявшись і словом, вони з Йаеллю побігли дерев'яними сходами вниз, услід за Йосефом.

Вони їхали на північ не менше ніж три години. Номер з оливками спрацював аж занадто добре: в Девіда пересохло в горлі. Упаковка з мінералкою височіла на задньому сидінні.

Тривога його зростала, коли він, один за одним, набирав номери Стейсі, Мередіт і Гатча, і все безрезультатно.

Шлунок боляче стискався, коли вузькою, звивистою дорогою, услід за туристичним автобусом, в'їхали вони до Сафеда. Автобус повз угору Єрусалимською вулицею, яка петлею охоплювала головний із трьох пагорбів, що на них розташувалося місто. Девід майже нічого не знав про Сафед, окрім того, що йому дорогою встигли розповісти Йаель та Йосеф, і був страшенно здивований, що нарівні з Єрусалимом, Тіберіадою та Хевроном воно належало до чотирьох найсвятіших міст Ізраїлю.

Девід оглядав панораму прекрасних пагорбів, що спускалися на південь до Кіннерету — Галілейського моря, і милувався старожитностями Сафеда.

Заснований 70 року нової ери, за рік до того, як римляни побудували Колізей, — пригадав Девід, — за десять років до загибелі Помпеї. І більше, ніж за сторіччя до того, як індіанці майя звели свої перші храми. Це означає, що місто засноване за п'ять століть до падіння Римської імперії, — підрахував він.

Але, за словами Йаелі, юдейські містики оселилися тут лише в шістнадцятому столітті. Більшість із них були біженцями — вигнанцями з Іспанії за часів інквізиції.

Отже, коли Шекспір творив «Макбета», Мікеланджело розписував Сикстинську капелу, а Генріх VIII відрубав голову Анні Болейн, містики заснували в найвищому місті в Ізраїлі світовий центр кабалістики.

— Сприймай Сафед як ізраїльську Седону, — запропонувала Йаель. — У нас тут така сама комбінація: жвава колонія художників, релігійних шукачів істини та гніт невидимих містичних сил.

Девід пригадав свою з Гатчем давню поїздку до червоних скель Седони й уважав, ніби знає, чого очікувати. Скелястий ландшафт Арізони славився своєю красою й містичними вирами. Утім, коли машина їхала вгору дорогою-серпантином до білокам'яного міста, яке нагадувало кремову троянду на витонченій вежі весільного торта, Девіда охопило досі невідоме відчуття.

На відміну від Седони, заземленої, закоріненої в ґрунт, із глибин якого виривалися вихори, Сафед, здавалося, черпав свою ауру з небес. Навіть повітря неначе випромінювало чисте й блискуче як діамант світло. Девід висунувся у відчинене вікно, коли машина досягла вершини пагорба, і Йаель показала йому парк Цитаделі.

— На цьому місці стояла перша фортеця хрестоносців. Коли вони захопили Сафед, то вигнали звідси всіх юдеїв. Згодом інші, і серед них лицарі Храму — тамплієри, утримували місто до 1517 року, а тоді влада Оттоманської імперії поширилася на ввесь Ізраїль.

У центрі міста вулицями поспішали юдеї-хасиди, одягнені в сюртуки й крислаті капелюхи, подібні до тих, у які вбиралися їхні прадіди в Польщі дев'ятнадцятого століття. Туристи в шортах, майках і бейсболках переходили від одної галереї до іншої, минаючи середньовічні синагоги, що густо стриміли поміж модних бутиків і кав'ярень на вулицях, вимощених бруківкою.

— Центр кабалістики Гавриїла отам — прямо й ліворуч. — Йаель указала на звивисту під'їздну алею. На гребені пагорба, за красивою огорожею, височіла довга будівля з арочними вікнами. Квітки кактусів та інших рослин пробивалися між короткими металевими шпичаками, що бронзою виблискували на сонці. Дах під червоно-коричневою черепицею надавав центру вигляду скоріше тосканського ресторану, ніж міжнародного осередку містичних досліджень.

Девід проминув ворота слідом за Йаеллю та Йосефом, і тут задзвонив його мобільник. Він стривожився.

— Господи! Це Стейсі! — вигукнув він, побачивши номер, що висвітився.

Йаель рвучко повернулася до нього. Він натиснув на кнопку.

— Стейс! Із тобою все гаразд? Чи...

І тут у нього обірвалося серце.