Книга імен

Розділ п'ятдесят сьомий

олоси лунали голосніше.

«Я рухаюсь у правильному напрямку, — подумала Стейсі. — Але чи зможу я вилізти там, де вони знаходяться?»

Вона поповзла швидше, відчуваючи, як пил забиває їй легені. Пальці чіплялися за вентиляційні отвори з пластиковою обшивкою, як у жилих будинках. Голоси доносилися з отвору неподалік.

Раптом, коли вона опинилася біля повороту знову, голоси залунали так, ніби жінки знаходилися просто під нею. Стейсі обмацала обидві стінки в пошуках вентиляційних граток чи ще одного люка. Мабуть, він тут не один.

Дівчинка переповзла через поворот. Лізти назад було важче, — і тут вона вперше застрягла. Сяк-так протиснувшись, вона знайшла, що шукала, — люк, подібний до того, який вона відчинила, коли той чоловік підсадив її до шахтного колодязя.

Дуже обережно, затамувавши подих, вона вхопила кришку з двох боків і почала потихеньку штовхати. Кришка була важкою, як і та перша, але коли Стейсі вдалося трохи її зсунути, можна було зазирнути в нижній тунель. Вона чула жінок, — тепер вони були зовсім близько.

— Може, ти хочеш боротися й померти, Ірино, а от я хочу залишитися живою, — схлипувала одна.

Відповіла їй дівчина з гортанним голосом.

— Якщо тобі подобається бути боягузкою — будь, але я... я хочу повернутися до свого Маріо. Нехай загину — але спробую.

Стейсі відсунула кришку на останні кілька дюймів. Отвір був не менший за той, через який вона пролізла. От тільки підлога була далеко внизу.

Вона глибоко вдихнула та просунула ноги в отвір, спираючись ліктями об стінки тунелю, і повисла досить високо над підлогою.

Уяви, що ти — Майкл Джордан, який щойно вкинув м'яч у кільце, — наказала вона собі й учепилась у нижній край люка.

Трошки повагалась — і відпустила руки.

Упала Стейсі, сильно забивши гомілку.

Немає часу відсиджуватися на лаві для травмованих, — майнула думка, і вона вдихнула на повні груди. Коридор дуже схожий на той, де тримали її, був порожній. Проте жінки були поруч: вона чула їхню суперечку.

Стейсі спромоглася підвестись і, прикульгуючи, пішла тунелем на голоси. На стінах вона помітила декілька картин, досить моторошних: темні кольори, змії, якісь чудернацькі символи. Вона прискорила крок — і пополотніла, побачивши ковані металеві грати в кінці коридору. Серце її впало. Це скидалося на ґратчасту браму в'язниці.

Дівчинка підбігла — і побачила їх. Кілька десятків молодих жінок, замкнених у величезній кімнаті. Там стояли ряди ліжок, як у гуртожитку. Жінки здавалися змученими й блідими, ніби роками не бачили сонячного світла. «Вони молодші за маму, — завважила Стейсі, — а деякі не набагато старші від мене. Проте, плечі їхні згорбилися, як у старих бабусь, і довге волосся неохайне, занедбане».

Що вони тут роблять?

Одна жінка зойкнула, помітивши Стейсі, що підійшла, накульгуючи, до ґрат. Раптом усі з'юрмилися біля брами; вони дивилися на неї запалими очима, не вірячи собі.

— Ти хто?

Це спитала ота, з гортанним голосом. Вона була гарна, темноволоса, з довгими віями та великими очима.

— Мене звуть Стейсі. А ви — хто ви? Чому ви тут?

— Ірина. Моє ім'я Ірина.

Молода жінка міцно вхопилася за ґрати.

— Дякую тобі, милостивий Боже, — прошепотіла вона, звівши очі вгору. Потім подивилася на Стейсі, і в обличчі її засвітилася надія. — Ми тут ув'язнені. Допоможи нам! Тут є ключ.

— А де він? — Стейсі оглянула стіни, та не побачила ані поличок, ані гачків.

— У коридорі. За однією з картин. Не барись!

— А за якою картиною? — Стейсі вже бігла назад до картин, хоча нога з кожним кроком боліла все сильніше.

— Не знаємо, — відповів чийсь голос їй услід. — Ми тільки бачимо, що вони беруть ключ з-під якоїсь із них. Швидше, благаємо, швидше!

Стейсі піднімала картини, одну за одною. Де ж ключ? Щомиті їй здавалося, що її схоплять і замкнуть за ґратами разом із жінками.

Їхні повні відчаю обличчя стояли в неї перед очима, коли вона з натугою підняла найбільшу картину, мало не впавши навзнак: картина зірвалася зі свого гака. І тут вона побачила ключ — великий чорний ключ у формі літери F висів на цвяху за картиною.

Тремтячими пальцями вона схопила його й побігла коридором. Ушкоджена нога страшенно боліла, руки тремтіли так сильно, що вона ніяк не могла вставити ключ у замок, а коли врешті-решт брама розчахнулася, дівчинку мало не затоптали.

Жінки несамовито побігли повз неї далі вниз тунелем. Зупинилася тільки Ірина. Поцілувала Стейсі в щоку, схлипнула стиха. І вхопила її за руку.

— Біжімо з нами, янголятко, — мерщій!