Книга імен

Розділ сорок другий

ерепрошую, — насмішкувато пирхнув Девідові у вухо чоловічий голос. — Ваша дівчинка не може зараз підійти до телефону.

Девід відчув, як у нього похолоділо обличчя.

— Хто ви? Де моя донька?

— Ти добре знаєш, хто я, Девіде, — глузував чоловік. — Ти маєш одну річ, яка належить мені. А я маю дещо, що належить тобі.

І тут Девід здогадався. Він не знав як: просто це ім'я прийшло до нього так само, як приходили решта імен. Кріспін Мюллер.

— І що ж ти хочеш, Мюллер?

У відповідь — дикий регіт. Телефон пискнув і зв'язок перервався.

— Що відбувається? — Йаель стиснула руку Девіда, який заціпеніло вп'явся очима в телефон.

— Мюллер захопив Стейсі, — прохрипів він. — А я не знаю, де вони. Сучий син відключився.

Не тямлячи себе, він набрав номер Стейсі. Усе його тіло перетворилося на крижану брилу, поки тривожний сигнал виклику нервово дзеленчав йому у вухо.

Сумнівів у нього вже не було. Кріспін — один із гносеїв.

А Стейсі... А Стейсі — одна з ламед-вовників. Як і решта в моєму щоденнику.

Він занімів. Занімів від шоку й усвідомлення того, що Йаель і її батько мають рацію. Гносеї руйнують світ.

А якщо вони вже вбили Стейсі? Груди йому розривала паніка.

Ні. Кріспін лишатиме її живою, доки не отримає свій самоцвіт. Доки я його не поверну.

Йаель ніби прочитала його думки.

— Він грає з тобою, — випалила вона. — Він не зашкодить дівчинці, Девіде, поки не отримає того, що прагне. Але ти не можеш...

— Повернути йому камінь? Чому ні? — Тепер у ньому клекотіла лють. Він вчепився в золотий медальйон життя хей на шиї і так стиснув, що металева пластинка врізалася в долоню. — Хіба не життя — найголовніша річ? Хіба не це говорив мені твій батько? А вже життя дитини — понад усе.

— Але ввесь світ, Девіде? — спитав Йосеф і широко розвів руки. Обличчя його стало сіре як попіл, але тон був жорстким. — Невже життя однієї дитини варте цього?

— Вона — одна з ламед-вовників. — Девід метнувся до нього. — Якщо я врятую її життя — лише одне її життя — я врятую світ. Хіба не це ви говорили?

У нього трусилися руки, коли він знову розкрив мобільник.

— Ми бачили Мюллера в Лондоні. Я рушаю туди першим рейсом, на який є квитки. Можеш залишити собі мій щоденник, — недбало кинув він Йаелі. Витяг щоденник із рюкзака й тицьнув їй до рук, не звертаючи уваги на біль, що викривив її обличчя. — Ну ж бо, вивчай його, розірви на частини. Роби з ним усе, що тобі, в дідька, треба. Прекрасно обійдешся й без мене.

Він замахав мобілкою.

— Як подзвонити до аеропорту? Дайте мені номер.

— Девіде, зайдімо до центру, — виваженим тоном заговорив Йосеф. — Ми забронюємо вам квиток, але спершу ви мусите все ретельно обмізкувати. Справа йде до розв'язки. І дуже швидко.

Переводячи погляд із батька на дочку, Девід не міг повірити, як ці двоє не розуміють, що саме спонукає його до дії.

Мільйони страхітливих версій крутились у нього в голові.

Що трапилося з Гатчем? Де Мередіт? Невже вони обоє загинули?

Не в змозі витерпіти жахіття, що поставали в його уяві, він мало не відштохнув Йаель і її батька й увірвався до приміщення Центру кабалістики.

Немов струмінь холодного повітря шмагонув його, коли він влетів у просторе фойє. Сонце виблискувало на лінолеумі в мигдалеву цятку. Раптом йому почувся добре знайомий голос.

Гэра тільки здається неприступною.

Девід завмер.

Голос Гатча, спокійний і бадьорий, біля підніжжя Гранітової гори.

Треба сходити так, наче ти їси великий біфштекс на кістці, хлопче, — відкушуй шматочок, який можеш проковтнути за раз.

Девіда охопив дивний, неприродний спокій, такий самий силуваний спокій, який він удавав під час перших альпіністських сходжень із Гатчем. Удавав доти, доки страх, що роздирав йому нутро, не перетворився на впевненість. Він кілька разів глибоко вдихнув, як учив його Гатч, і спробував подолати лють простим аналізом.

Краєчком вуха він почув голос Йаелі. Вона замовляла квиток на літак.

А Кріспін Мюллер замовляє вбивства.

Девід витяг із кишені два самоцвіти й розглядав їх, не помічаючи, як Йосеф кинувся назустріч людям, що вискочили до фойє зі своїх кабінетів.

Агат і бурштин немов поважчали — і світло, яке відбивали ці кабошони, засліпило його. Девід стиснув кулак, щоб пригасити їхній блиск, і знову засунув камені в кишеню.

«Колись я вже послухав Кріспіна. Діяв імпульсивно. Цього разу так не буде. Цього разу, — подумав Девід, — я вже не оступлюся. Я буду дуже обережним, перш ніж зробити хоч крок».

— Що це означає — усі рейси скасовано? — Девід ледь стримався, щоб не вирвати в Йаелі телефон.

— Ти мені не віриш? Тоді сам спробуй умовити аеропорт дати дозвіл на виліт під час надзвичайного стану. Не впевнена, що в тебе щось вийде.

Девід глибоко вдихнув. «Тримай себе в руках», — наказав він собі.

— Який іще надзвичайний стан?

— Здається, Іран планує ядерну атаку, — голос Йаелі тремтів від напруження. — Ходімо до телевізора.

Вони побігли до їдальні Центру — великої кімнати з довгими столами, вкритими паперовими скатертинами, біля яких рядком стояли червоні стільці. Якби не великий телевізор на задній стінці, усе було б дуже схоже на звичайнісіньку шкільну їдальню. Вони стали поруч із Йосефом, котрий не відривав очей від екрана, так само, як і десять-дванадцять похмурих, мовчазних ізраїльтян.

— Вони звинувачують Сполучені Штати й Ізраїль у вибуху танкера в порту Дейєр минулого тижня, — сказала Йаелі тендітна жінка з окулярами на ланцюжку.

Девід пополотнів. Диктор оголосив, що кількість жертв дорівнює вже трьомстам.

Невже минуло лише кілька днів відтоді, як він дивився теленовини в аеропорті перед вильотом до Нью-Йорка? А враження таке, ніби спливла ціла вічність після його від'їзду з Вашингтона.

— І через оцей нещасний випадок, — гарячкував гладкий ізраїльтянин з обвітреним обличчям, — мають загинути мільйони невинних людей? Нас урятує тільки чудо, — додав він тихо, але палко.

— Ребе, ось людина, яка може здійснити чудо. — Десять голів повернулись убік Йосефа Олінскі. Десять пар очей побачили, як він поклав руку на плече Девіда. — Це Девід Шепард, ребе Кардозо. Він прибув до Сафеда зі своїм щоденником і двома самоцвітами з нагрудника нашого коген ґадоль[6].

Усі присутні разом зойкнули. Йаель побачила, як напружилося Девідове обличчя. Вона зрозуміла, що він відчуває себе в пастці. Вона знала, що його гнітить неспроможність урятувати свою дитину.

— Попрацюй із нами, Девіде, — попросила вона лагідно, а рабин уже йшов йому назустріч із простягнутою рукою. — Просто зараз. І це єдиний спосіб для тебе визволити Стейсі. Щойно аеропорт відкриється, присягаюся, ти одразу ж вилетиш. Але зараз нам потрібен не тільки твій щоденник. Нам потрібен ти САМ. Твій мозок може приховувати ще якісь відомості. Оце місто — єдине, де ти повинен перебувати. Заради Стейсі. Заради ламед-вовників, які ще живі. Заради спасіння світу.

«Неначе я маю вибір», — подумав Девід. Відчай посилив його безпорадність, але він розумів, що вона має рацію.

Він подивився на обвітрене обличчя рабина, котрий був ненабагато старший за нього, і потиснув простягнуту руку.

— Коли почнемо? — спитав він коротко.

Вони пройшли крізь величезний комп'ютерний зал на верхньому поверсі, і рабин Кардоза коротко розповів Девідові про Центр кабалістики Гавриїла.

— Ось тут ми вивчаємо папірусні фрагменти, що пройшли апробацію в Комісії старожитностей, — повідомив він захекано, бо вони йшли вгору сходами. — Коли археологи їх знаходять, комісія проводить експертизу на автентичність і визначає їхній вік. А потім ми скануємо цифрові копії в комп'ютери та шукаємо приховані послання від Га-Шем.

— Девід не релігійний юдей, ребе, — втрутилася Йаель. — Він, мабуть, не знає багатьох імен Бога, зокрема, Га-Шем, не знає і про їхню могутність.

Знову імена? Чому я не дивуюся? — подумав Девід.

— А скільки існує цих імен? — запитав він уголос.

— Сімдесят два — відповіла вона блискавично. — Га-Шем, Адонай чи Елоїм лише найвідоміші. Шекіна — ім'я жіночої іпостасі Бога у світі. Містики медитують над кожним зі Священних імен і записують їх гебрейською мовою.

Рабин Кардоза схвально усміхнувся до Йаелі.

— Бачу, ти тут багато чого навчилася.

Він повернувся до Девіда.

— Ми, містики, також уважаємо, що вся Тора, — якщо вилучити пропуски між словами, — являє собою ще одне ім'я Бога.

— Мабуть, його нелегко вимовити, — пробурмотів Девід.

Рабин звів брови, але змовчав. Крізь великі скляні двері вони ввійшли до бібліотеки. Уздовж арочних вікон сиділи чоловіки в ярмулках і ретельно досліджували фотокопії пергаментних фрагментів, що розлягалися на довгих дубових столах, немов плавучі континенти. Інші переглядали стоси комп'ютерних роздруківок на завалених книжками робочих столах.

«Саме тут вони звіряли імена з мого щоденника з іменами, вже знайденими в тих фрагментах», — зрозумів Девід.

— Ви зустрінетеся з Беньяміном і Рафі трохи згодом, — рабин Кардоза вказав на віддалений куточок зали. — А почнемо ми звідси. Тут на полицях ви бачите багато книжок. Але є тільки одна, яку б я дуже хотів показати зараз.

Кардоза відсунув стілець від круглого стола зі стосами роздруківок і десятком гостро наточених олівців.

— Можна подивитися ваш щоденник, Девіде?

Девід глянув на Йаель, і та подала щоденник.

Рабин Кардоза дістав із нагрудної кишені окуляри й важко опустився на стілець.

— Сідайте й ви. Улаштовуйтеся зручніше. Нам треба багато чого обговорити, а часу обмаль.

Сторінку за сторінкою гортав він щоденник і швидко порівнював з роздруківкою, яку взяв зі стосу. «Що він там шукає?» — нетерпеливилося Девідові.

Спливали хвилини, а рабин не піднімав голови від щоденника, заглибившись в імена. Коли він нарешті згорнув його та зняв окуляри, Девід уже був ладен утекти. Але слова Кардози пришпилили його на місці.

— Цей щоденник, можливо, навіть важливіший, ніж гадав рабин Бен Моше.

Йосеф здивовано схилився над столом, насупивши брови. Йаель не ворухнулася, але поривчасто зітхнула.

— То як? — домагався Девід. — Ви знайшли ті імена, яких бракувало?

— Ні, для цього ми мусимо пропустити весь ваш щоденник через комп'ютер. Проте я одразу помітив дещо дивне в тому, як приходили до вас імена, професоре...

— Просто Девід. Будь ласка.

— Тоді Девіде. На всіх дублікатах знайдених нами фрагментів імена завжди подаються в певному порядку. У вас не так. Чому ж порядок імен у вашому щоденнику відрізняється від Адамової Книги? Можливо, — він підняв записник, — ваш щоденник містить ключ до розгадки, яка нам конче потрібна?

— Ви допускаєте, що в Девідовому щоденнику міститься якесь закодоване послання, — Йаелі перехопило подих від хвилювання. Кардоза склав руки на животі й кивнув.

— На мою думку, є причина, з якої імена приходили до Девіда саме в такому порядку. Вони відкрилися йому всі разом під час містичного видіння з особливою метою — вказати імена ламед-вовників, щоб їх можна було врятувати. Крім того, я думаю, що порядок, у якому вони надходили Девідові, містить іще одне послання. Послання, до якого Девід поки не має доступу.

Усі очі звернулися на Девіда. Він відчув, як важкий тягар відповідальності тисне йому на плечі.

— Як я можу дістати доступ, ребе? Адже в нас практично не лишилося часу, може, ви якось натякнете, уведете мене до трансу абощо?

— Якби ж то було так легко, — зітхнув Кардоза. — Ви не математик, як і я. Але саме математика сприяла розшифруванню нашої священної Тори — П'ятикнижжя Мойсеєва: Буття, Вихід, Левіт, Числа та Второзаконня. Тут, у Центрі кабалістики Гавриїла, ми застосовуємо такі ж комп'ютерні програми, за допомогою яких ізраїльські вчені досліджують Тору. Тільки тут ці програми допомагають нам видобути імена ламед-вовників, зашифровані в Адамовій Книзі імен.

Девід кивнув — він пам'ятав, як рабин Бен Моше описував книгу, що її Адам передав своїм синам, а через них вона переходила з покоління в покоління, аж доки не була втрачена.

Рабин Кардоза вів далі.

— І хоч Адам записав імена всіх створінь, імена ламед-вовників було приховано в тексті, щоб не розкрити, хто ті люди...

— Але ж я записував лише імена ламед-вовників. Ви хочете сказати, що між їхніх імен зашифровано ще щось? — Девід із такою силою стиснув поруччя крісла, що аж суглоби побіліли.

— Саме це ми й збираємося з'ясувати. — Рабин підхопив щоденник і попрямував до виходу. — Беньяміне, — тихо покликав він, і чоловік миттю підвівся й підійшов. Його лискуче лисе чоло здавалося ще білішим на тлі чорної ярмулки. — Беньяміне, зроби копію щоденника професора Шепарда та починай його вивчати. Ти побачиш, що його імена подано не в такому порядку, як ті, що ми знайшли на папірусах, — спробуй докопатися до причини. Гадаю, не варто нагадувати, наскільки це терміново.

Чоловік узяв щоденник короткими пухлими пальцями й поспішив на своє місце, не сказавши ні слова.

— А як він шукатиме приховане послання? — здивувався Девід. Він навіть уявити не міг, як працює програма декодування.

— Це складний процес, але я спробую пояснити стисло й зрозуміло. — Кардоза повернувся до свого стола, поправив ярмулку, трохи насунувши її до лоба. Потім відкашлявся та глянув Девідові просто у вічі.

— Передусім ви мусите усвідомити, що в гебрейському алеф-бет — алфавіті — немає нічого звичайного. Навпаки, кожна літера наділена власною містичною силою.

— Як і ті самоцвіти. — Девід подався вперед, охоплений невимовним бажанням, щоб усі ті таємні сили поєднались і щось змінили. Щоб у щоденнику знайшовся ще один розділ. Щоб містики Сафеда зуміли його знайти.

— Точнісінько як самоцвіти. — Рабин Кардоза звів на Девіда очі. — До речі, я їх у вас забираю.