Книга імен

Розділ сорок сьомий

тмосфера в Центрі кабалістики Гавриїла змінилася. Усе бриніло енергійністю, — на другому поверсі, де рабин Кардоза та його колеги через свої комп'ютери шукали по цілому світу Джека Черля та Ґільєрмо Торреса, аж гуло від електричної напруги.

Ніхто не знав, де знаходиться Стейсі, але Девід усього лише за кілька годин зробить усе, аби дізнатися.

«Моссад» також розшукував трьох ламед-вовників, — завдяки одному телефонному дзвінку від Аві Рада. Рабин Кардоза ввів Аві в курс справ, і той усе владнав. За п'ятнадцять хвилин Аві заощадив цілі тижні бюрократичної тяганини й купу паперів — і наймасштабніше в історії ізраїльської розвідки полювання на людей розпочалося.

Девід скривився від болю, схиляючись над черговою комп'ютерною роздруківкою з РПЛ-аналізом у 240 «стрибків» його щоденника. Поки що в тексті не знаходилося нічого про гносеїв. Сама лише нісенітниця.

Побитий і закривавлений Девід погодився лише на найпростішу медичну допомогу. Не було часу перейматися своїми подряпинами, коли вони з Йаеллю допленталися до центру й викликали поліцію. Він просто заклеїв пластиром найбільші рани й узявся за те, що не терпіло зволікання.

Девід скрушно похитав головою, коли глянув на Йаель, що вдивлялась у монітор на протилежному краю стола. У неї на шиї набряк великий червоний синець там, де врізалася мотузка, а горло постраждало так, що вона майже не могла говорити.

Вона мало не загинула. Обоє вони були на крок від смерті.

Джек Черль, Ґільєрмо Торрес і Стейсі також загинуть, якщо тільки...

Якщо тільки їх не знайде «Моссад». Або Інтерпол чи ЦРУ — будь-яка міжнародна організація, з якою співпрацює «Моссад».

«Уся ця система РПЛ нічого не дає», — у відчаї подумав Девід. Він поглянув на годинник, його розпирало нетерпіння, таке ж пекуче, як і біль у його поламаних ребрах і розбитих пальцях. Менш ніж за годину машина відвезе їх до Тель-Авіва. І він розпочне пошуки Стейсі.

Тут він зробив усе, що міг. Задля чого приїхав. Йаель і Йосеф мали рацію, — Сафед справді вивільнив останні імена, замкнені в нього в мозку. Тепер йому не було чого шукати в цьому містичному місті. Залишатися — значить, посилити небезпеку, привести нових Темних янголів просто до дверей кабалістів.

Проте щось його мучило. Він не міг позбутися відчуття, ніби щось пропустив чи забув. Але що, що? Може, йому необхідно ще щось зробити тут? Так вважав рабин Кардоза. Імена в щоденнику. Чому вони приходили до нього саме в такому порядку? Випадково, чи все ж таки є система, якої він досі не усвідомлює?

Якщо приховане послання й існує, гематрія слова Амалик не допомогла його розкрити.

«Можливо, треба застосувати іншу РПЛ-програму до щоденника... інше слово... хоча б гносеї?»

Девід швидко підвівся, побіг шукати Беньяміна та спитав про гематрію слова гносеї.

— Спробуйте відштовхнутися від цього слова, — попросив він.

Але комп'ютерні роздруківки лише поглибили розчарування. Нові рядки тексту не дали нічого нового: виходила така ж нісенітниця, яку видало й слово Амалик.

Девід стиха простогнав, піднявши рюкзак, — він був трохи легшим без торбинки рабина з усім його вмістом. З усім, включаючи самоцвіти.

Пригадавши агат, який він приніс до рабина Бен Моше, Девід завагався.

Він ніби знову почув глузливий голос Кріспіна.

Ти маєш щось моє. А я маю щось твоє.

Кріспін хотів, щоб Девід повірив, ніби він обміняє агат на Стейсі. Девід розумів, що це хитрість, але, не маючи в руках амулета, як він спровокує Кріспіна на блеф?

Девід перехопив погляд Йаелі з-за монітора. За мить вона підійшла до нього. «Попрощатися», — подумав він.

— Уже час їхати? — Її завжди звучний голос звучав хрипко від болю та здавався чужим.

— Машина ось-ось прийде. Від мене тут уже ніякої користі.

Сумнів у її очах примусив його замовкнути.

— Це ще не факт. Треба прокрутити одну твою ідею — про карти Таро. Пам'ятаєш записник, що нам його дав рабин Бен Моше? — Говорячи, вона притискала руку до горла, ніби хотіла притамувати біль. — Він писав про захоплення гносеїв таємними паролями й талісманами. Вони не зупинилися навіть перед убивством друкаря заради його форм. Ці карти мають бути дуже секретними — і дуже важливими.

Девід поставив рюкзак на стілець.

— Усі гносеї, що траплялися нам, мали при собі ці карти — погодився він. — Стривай, а може, це посвідчення особи гносеїв? Щось на зразок водійських прав...

— Або, — Йаель закусила губу, — перепустка, — промовила вона повільно.

Перепустка.

— Перепустка куди? Для чого? Вони хочуть знищити наш світ, — заперечив Девід, — а не мандрувати ним.

— Твоя правда. — Вона примружила свої зелені очі й задумалася. — А що як вони збираються десь разом відсвяткувати кінець світу... усі гносеї гуртом?

Пульс у Девіда прискорився.

— А як краще довести свою приналежність до гурту, свої запросини на бенкет перемоги, ніж показати секретну карту?

— Саме так, — очі Йаелі блиснули. — Перепустка, запрошення. Щось таке. Їм потрібен реальний доказ. Вхідний квиток.

— Непогано, що я прихопив карту Джилліса.

Вона підвела голову й подивилася йому просто у вічі.

— Мені теж потрібна карта. Я їду з тобою.

— Ні, Йаеле.

— Квиток мені забронювали. Моє місце одразу за тобою. Я не пущу тебе самого шукати Стейсі. — Вона заговорила тихіше. Від цього голос її видався ще напруженішим. Девід ледь чув, що вона каже. — Зачекай тут. Я заберу карту рабина Бен Моше. Бачила, куди її поклав рабин Кардоза.

Девід притримав її за руки.

— Мені потрібен камінь, Йаеле. Агат.

Вона довго дивилася на нього, і він прочитав сумнів і боротьбу з ним на її обличчі. Не промовивши ні слова, вона вийшла з бібліотеки.

Йаель летить із ним до Лондона. Девід несподівано зрадів. Якщо їхня здогадка про карти правильна, вони мають дві перепустки до Г'носесвілля — хоч де б він не знаходився. Можливо, карти приведуть його і до Стейсі. Або до тих, хто знає, де Кріспін тримає дівчинку.

Він витяг із портмоне загадкову карту й укотре почав розглядати, намагаючись розшифрувати її символіку. Люди стрибають з розбитої верхівки вежі.

Самогубство? Ні. Руйнація, смерть, хаос — так сказала ворожка Таро. І відродження. Погляд його зосередився на блискавці, що розколола небо поза вежею, — гнів Матінки-Природи останнім часом вибухав електричними розрядами.

І цей замковий міст, що нагадував Тауерський міст у Лондоні.

Лондон. Саме там перетнулися їхні з Кріспіном шляхи... і саме туди поспішає він у пошуках Стейсі.

Йаель ішла до нього кімнатою зі шкіряною сумкою через плече.

— Я принесла обидва камені, — прошепотіла вона, не моргнувши оком. — Вони лежали саме там, де я запам'ятала.

Раптом у Девіда в хребті щось гостро штрикнуло. У вухах гуділо, ніби їхня розмова передавалася гучномовцями.

Там, де я запам'ятала. Запам'ятала.

— Захор, — він схопив Йаель за руку. — Запам'ятай.

Вона схилила голову трохи набік, очевидно, не розуміючи.

— Що ще я маю запам'ятати? — У питанні чулося спантеличення.

— Не ти. Я. Вони наказували, щоб запам'ятав я. Вони все кричали і кричали, щоб я запам'ятав... захор. Можливо, саме це мені й слід пам'ятати зараз. Слово захор.

Очі Йаелі розширилися. Вона підскочила до найближчого стола й накидала на аркушику паперу цифри.

— Ось гематрія слова захор — 233.

Девід вихопив із рюкзака щоденник і розгорнув на першій сторінці, на першому імені.

— Д, — сказав він Йаелі. Пальцем відрахував відстань у 233 літери. — Наступна І.

Гарячково рахуючи, він знайшов літеру С, потім Т, його пальці й мозок працювали з неймовірною швидкістю. Невже воно? Невже ключ до розгадки в його щоденнику?

Йаель записувала літери, якими він просто сипав: С, Т, Е, Ф, А, Н, О, Е, Д, У, А, Р, Д, О...

Йаель зойкнула.

— Боже мій, Девіде, — виходить ді Стефано Едуардо — Едуардо ді Стефано. Прем'єр-міністр Італії!

— Ребе Кардоза! — гукнув Девід на всю бібліотеку. Рабин кинувся до них, заскочений хвилюванням у Девідовому голосі. На його завітреному обличчі читалася тривога.

— Зробіть РПЛ-аналіз усього мого щоденника, ребе. Гадаю, ми знайдемо імена гносеїв. Ми з Йаеллю щойно витягли першого, хто там зашифрований. Мусять бути інші.

— І чиє це ім'я, Девіде?

Голос у нього зірвався.

— Едуардо ді Стефано, прем'єр-міністр Італії.

Від здивування Кардоза роззявив рот. Утім, його ошелешення тривало якусь мить.

— Беньяміне, мерщій! — гукнув він через плече.

З машини, що везла їх із Йаеллю до аеропорту Бен Гуріон у Тель-Авіві, Девід зателефонував до центру, і рабин Кардоза зачитав йому список, що видав комп'ютер.

Коли Девід почув Мюллер Кріспін, ефект був такий, ніби хтось увімкнув рубильник тієї миті, коли пальці його були в розетці. Усе правильно. Гносеї. Перелік їхніх імен закодовано в підтексті його щоденника.

Йому було передано не лише імена ламед-вовників, а й імена їхніх ворогів.

Тут Кардоза прочитав іще одне ім'я — Вонамейкер.

У вухах загуло. Джадд? Ось, виходить, як Темні янголи знайшли нас у ворожки Таро — Джадд зателефонував їм, не встигли ми вийти з ресторану...

— Девіде, ви мене чуєте? Я кажу: щойно телефонував Аві, — пробивався голос рабина Кардози крізь гудіння в нього в голові. — Він уже попередив відповідні служби, і ті оголосили тривогу. Інтерпол повідомляє, що ді Стефано учора прибув до Лондона.

— Залучайте військову розвідку МІ-6 — сказав Девід. — У мене передчуття, що вони знайдуть усіх гносеїв у Лондоні.

Мобільник Девіда задзвонив в аеропорті Бен Гуріон, коли вони з Йаеллю чекали на автобус-шатл, який мав підвезти їх через поле до літака.

— Твоє дівча, боюся, втратило сон. Воно весь час скиглить, щоб ти прийшов їй на порятунок.

— Ах ти ж паскудо, — від люті очі Девіда налилися кров'ю. Йому було байдуже, що кілька людей повернули голови в його бік. — Де вона?

— Зі мною, певна річ. Неподалік від того місця, де ми з тобою востаннє бачились.

— У Лондоні, — Девід глянув на Йаель.

— Оцінка «відмінно», професоре. — Кріспін вочевидь глумився.

— А в тебе двійка за невдалу спробу. Двоє твоїх Темних янголів лежать на столі в трупарні.

Кріспін розсміявся.

— Ти мені лестиш, друзяко. Гадаєш, то я їх підіслав? Ні, накази Темним янголам віддають інші люди. А от ця справа стосується лише тебе й...

— Дай я поговорю з нею, Мюллере. Упевнюся, що вона жива.

— Ти мені не довіряєш? — кепкував той, і втіха його була настільки очевидною, що Девіда охопило нестримне бажання скрутити йому шию.

— Я хочу почути її голос.

— Почуєш. Коли виконаєш іще одне розпорядження. Тільки тоді почуєш милий голосок своєї дорогоцінної Стейсі. І якщо ти виконаєш усі настанови точно, повернеш те, що мені належить, — хто знає? Може, я зглянусь.

— Де тебе знайти? — відрубав Девід.

— Не поспішай, — дорікнув Мюллер. — Мене цікавить іще одна річ. Я чув, що ти написав книжку.

— І не одну.

— Ти знаєш, про яку я говорю. Сподіваюся, — заради своєї дочки, — матимеш її при собі. Мені кортить її почитати.

Девідові слова були колючі, мов крига.

— Де... я... тебе... знайду?

— Під'їжджай до Меморіальних садів на Трініті-сквер. Звідти зателефонуй своїй доці.

Клац.

У Девіда так пекло всередині, що він не міг вдихнути.

Він зачекав, доки їх не провели на посадку, потім швидко розповів усе Йаелі.

— Я маю зателефонувати йому від Меморіальних садів на Трініті-сквер. Ти там бувала?

Вона глянула на нього, заходячи до літака.

— Дуже давно. Це неподалік від Вежі — лондонського Тауеру. Меморіал британських моряків торгівельного й військово-морського флоту, які брали участь у двох світових війнах і єдина могила яких — море.

Вона замовкла, бо повз них протиснулася бортпровідниця, аби допомогти одному літньому пасажирові, а потім знов заговорила:

— Я гуляла там, коли вперше приїхала до Лондона. Там є затоплений сад і... — вона не договорила.

— Що, Йаеле? Що ще?

— Цей Кріспін Мюллер не позбавлений іронії. І ще там стіна, Девіде. Стіна з безліччю імен.