Нас розсудить бог

ПІД НОВИЙ РІК

Земля вкрилася білим товстопухом, загорнулася у сріблястий килим, і наче всюди помолодшало.

Закутаною в білосніжжя землею прогулювався вщипливий мороз і розписував чарівні квіти на віконцях розкинених і наче заснулих у сніги хат козацьких хуторів.

За морозними ночами надбігав сильний вітер, метелив снігом, метелив зявзято та знімав у степу таку хурделицю, що крий Господи. Ніхто не відважувався в такий негожий час вибиратися куди-небудь у дорогу, й навіть меткі та проворні гетьманські посильні не витикали носа із Глухова, який увесь заховався у снігу. Коли ж снігова хуртовина втихла, гетьманська столиця геть уся була занесена сніговими кучугурами та непрохідними гребенястими засипами, які завдавали козакам і міщанам чимало праці, щоб розчистити бодай головні проїзні вулиці.

Небо випогоджувалося, а вечорами червоніло гостро при заході сонця.

Вночі сподівайся лютого морозу, такого, що скидатиме зірки з перлистого небовиддя, розкиненого над козацькою землею.

Через день-два знову посипав сніг.

Та вже тихо, спокійно, немовби хотів іще дужче заколисати дрімучі ліси й гаї до довгого зимового сну.

В такий тихий зимовий вечір у Крилівському хуторі наказного гетьмана аж гуло.

З’їхалися генеральна козацька старшина й запрошені військові товариші зустріти разом Новий Рік.

Дехто зі старшин приїхав сам, але прибули старшини і з родинами, старшими синами й доньками. На гостинність наказного гетьмана ніхто ніколи не жалівся. Тож лунав усюди веселий гамір, чувся сміх, велися голосні розмови, а в челядній гаморили на всі лади слуги, візники й козаки. В кухні пітніли кухарі зі своїми помічниками, а довкола бігала та метушилася гетьманська челядь.

Крилівський хутір наказного гетьмана Полуботка вельми розложистий. Від степових вітрів охороняло його півколо високих ясенів. Не знати, хто й коли їх насадив, бо хутір став власністю Полуботків іще перед гетьмануванням Мазепи. Ясени вже тоді зіп’ялися були доволі високо. Мабуть, попередньому власникові степові вітри таки добре дошкуляли, й от він обсадив хутір густяковою ясінню.

На місці старої хати, яка була геть присіла в землю зі старости, гетьман спорудив просторий і прекрасний будинок, що виглядав на справжню палату.

Всередині будинок був багато вмебльований і всюди видніло велике багатство. У світлицях стояли розкішні й вигідні фотелі, столи з магоню, шафи з великими дзеркалами, креденси із химерно крученими ніжками, ватрани були обкладені мармуром, на вікнах звисали дорогі портьєри, кришталеві канделябри переливалися світлом, а підлоги вкривали м’які килими.

У правому крилі гетьманського двору кімнати були прибрані по старому козацькому звичаю. Образи в тих кімнатах прикрашали квітчасті рушники, а на стінах висіла різна зброя. Були в них старі великі скрині, ковані залізом, креденси зі старим дорогоцінним посудом, стояли столи зі старого дуба й такі ж дубові лавиці, покриті килимами. В одній із кімнат навіть був старезний почорнілий сволок із вирізаним на ньому трираменним хрестом та нерозбірливими від старости літерами. За сволоком лежали пучечки сушеної м’яти, васильків та різного пахучого зілля, від якого розпливалися пахощі по всій кімнаті.

Ці, так би мовити, козацькі кімнати являли собою «святую святих» наказного гетьмана. В них він перебував залюбки, коли приїжджав на Крилівський хутір, відбував у них різні наради та приймав там своїх довірених людей.

Так було й у надвечір’я Нового Року.

Коли після пребагатої вечері розпочалася забава й пари закружляли у веселому танку, гетьманська старшина й поважні сивовусі та білочубі військові товариші почали зникати один по одному із просторих світлиць гетьманського двору, губилися в довгих коридорах, стіни яких красувалися картинами з античного життя, намальовані італійськими майстрами, й заходили непомітно до «козацьких кімнат».

Сходилися до найбільшої з них.

Сідали довкола столу, на якому услужливий гетьманський дворецький, який приїхав разом із гетьманом із Глухова, вже наповнив срібні чарки пахучою й міцною слив’янкою, що пролежала багато років у погребі, і, поклавши тарілки з легкою закускою, вийшов непомітно з кімнати. Одному зі слуг він приказав бути на коридорі й не впускати нікого з цікавих, які хотіли б заглянути до «козацьких кімнат». Дворецький знався на речах. Йому не першина бачити, як генеральна старшина та довірені наказного збираються на нараду.

Старшина дзвеніла чарками, закурювала люльки та гомоніла весело й одверто. Все це був завзятий козацький люд, що звікував своє життя у війнах та походах, заглядав не раз у вічі смерті й журився долею козацької землі, яку москалі щораз цупкіше прибирали у свої руки. Незважаючи на поважний вік, військові товариші були все ще дужі та скорі до шаблі, а з їхніх мужніх лиць так і променіли відвага, рвучкість, широка степова вдача та безстрашна буйність. Усі вони ходили під прапорами гетьмана Мазепи, а після Полтави багатьом із них довелося податися у відставку й осісти на своїх хуторах, одбившись насилу від московського присікування за те, що, мовляв, підтримували вони Мазепу. Проте чимало військових товаришів москалі таки потягнули в Сибір, забравши собі їхні хутори й майно.

Полуботка ще не було, й тому старшина, ждучи на наказного, гомоніла про всілякі справи. Але кожний міркував, що коли гетьман запросив їх до себе на хутір, мовляв, зустріти разом Новий Рік, то, звичайно, не для того, щоб хильнути чарку та забавитися. Треба було поговорити про речі важливі й дуже клопітливі. Що й казати. Веремія в Україні погана настала. Петро наважився відібрати козакам усі їхні права й вольності. Гаспидом дише на козацьку старшину. Он військові товариші — Рубець і Биковський — повернулися недавно зі свого послухання до царя. Аж в Астрахані були. Страхота, як далеко… На розповідь обидва вони скупуваті. Ще й своїм козакам наказали суворо, щоб тримали язик за зубами. Відомо ж, що московських шпигів повно всюди. Військовим товаришам, які приїхали з далеких околиць, вельми цікаво знати, як то їздилося Рубцеві й Биковському в таку далечінь, тож вони почали насідати на обидвох, щоб розказували про свою подорож. Що вона їм далася взнаки, вказували їхні аж почорнілі від гострих вітрів обличчя, а в Биковського було забандажоване вухо, яке боліло й у ньому штрикало. На поворотній дорозі в Україну на їхню валку наскочила чимала ватага бродячої татарви, й хоч козаки провчили її як слід, то все-таки якийсь бусурман зачепив Биковського шаблею і розсік йому праве вухо.

— Так сказать, Семене, — звернувся до Рубця довговусий військовий товариш Жердина, — в тій Астрахані велика стужа, виходить?..

— Атож, — рвучко хитнув головою Рубець, — стужа… Люто дошкуляють вітри. Печуть і шмагають, мов огнем…

— Ой, набідуються наші козаки, — журливо зітхнув Ільченко, старий рубака, який воював у Палія й розійшовся з ним після Полтави.

— Багато молодняку пішло з Апостолом, — докинув генеральний суддя Черниш, — а досвіду в молодих немає…

— Апостол бувалий, та хіба за всім угледить?!

— Танському ж байдуже, що гинутиме наш молодняк. Йому тільки царська ласка в голові.

— Не дарма ж його так уважає Вельямінов…

На чиюсь згадку про Вельямінова старшина невдоволено заворушилася. Цей царський служака в’їдався їй у печінки, й вона його не терпіла. Як голова Малоросійської Колегії Вельямінов, маючи велику владу в Україні, кріпко дошкуляв козацькій старшині, загарбував землі від неї, забирав хутори й села. Старшина, головно багата, йшла на позови з ним. Справи передавалися до Петербургу й там заплутувалися, бо Вельямінов підсував хабарі й сенаторам, і суддям, тому розгляд козацьких позовів тривав цілими роками.

— Цей поганець знову напакостив мені, — почав жалітися військовий товариш Явірський, що сусідував своїм маєтком із полковником Апостолом.

— А що таке? — посипалися запити.

— Забрав у мене млин у Ланівцях. Довелося мені їздити до Глухова, так він, клятий, і слухати не схотів…

— Треба було тобі, Пилипе, потрясти гаманцем, тоді все виглядало б інакше, — підсміхнувся лукаво Жердина, знаючи скупість Явірського.

— Не діжде він, чортів син, щоб я йому хабара підносив! — сердито вигукнув Явірський. — Як же це виходить? Млин забрав і ще грошики йому давай?!.

— Не збіднієш, Пилипе. Всяк із нас знає, що Вельямінов ласий на грошенята. Дай-но йому добрячого хабара, а побачиш, що він зараз же пофольгує…

— Зламаного шеляга не дам драбузі! — впирався Явірський.

— І зле зробиш. Як підеш у позов, буде тебе чимало коштувати, а все одно з Вельяміновим не виграєш…

— Ти сам собі винен, Пилипе, — звернувся до Явірського його сусід, старуватий військовий товариш Яків Синиця. — Треба було продати той млин мені. Але ти зацідив за нього, мов за рідну матір.

— А ти хотів дістати такий млин за безцінь? Він же найліпший на всю околицю!

— Хвали мене, ротику, бо тебе розірву…

Та їх перебили, бо військовий товариш Рубець таки почав розповідати про подорож до Астрахані. Дворецький знову приніс пахучу слив’янку, а перегодя до кімнати ввійшов наказний гетьман.

— Спасибі, панове товариство, що не погорджували моїм запрошенням і загостили до мого скромного двору, — промовив голосно й бадьоро. — Тут ми зможемо спокійно, оподалік від усяких чужих очей і вух, погомоніти про ту турботу, яка журить наші козацькі серця. З напоями давайте самі собі раду, бачу, що так і робите, щоб не кликати сюди слуг.

— Ми ж, хвала Богові, козаки, а не якісь вельможні пани, яким треба чарку до рота підносити, — озвався полковник Маркович.

— А як твоя Мотря тобі чарку підносить, то тоді ти хто — пан чи козак? — єхидно прищулився гадяцький полковник Милорадович.

— Е, це діло наше, — підморгнув Маркович, смакуючи слив’янку.

Старшина й собі потяглася до чарок і, прицмокуючи, хвалила ароматний та міцний напій.

На Полуботкове лице лягла зненацька журба, й це помітили. Навіть чарки не вихилив до дна, а поставив її недопиту на стіл.

Всі затихли.

— Мислю, — почав наказний гетьман, — вам усім уже відомо, що наші посли до царя — військові товариші Семен Рубець і Василь Биковський — повернулися від Петра з нічим. Цар ніби приймав їх ласкаво, але не дав згоди на вибір гетьмана, мовляв, таку справу треба відкласти на пізніше, бо у нього тепер війна на голові… Та ще й вимантачив од нас десять тисяч козацтва, яке й пішло з полковником Апостолом на війну з персами. Випиймо ж, панове товариство, за здоров’я нашого побратима Апостола й за все наше козацтво в поході!

Гетьман звівся з лавиці. Всі підвелися також.

— За здоров’я полковника Апостола й усе його козацтво!..

— За здоров’я! — пролунало грімко у світлиці.

Випивши, старшина сідала мовчки. Насторожено ждала, що говоритиме наказний. Усі вже знали про царську відмову на прохання генеральної старшини обрати гетьмана. Полковники журилися, що цар не вдовільниться висланими десятьма тисячами козаків і вимагатиме висилки нових полків у далекий похід, із якого чимало козацького брата не вернеться, а багато повернеться каліками. Залишаться вдови й сироти, треба буде ними опікуватися, — а все це додатковий тягар у кожному полку.

— Говорили ми теж із бублейником, — насуплено промовив Рубець, — так і від того гаспида годі було домогтися толкової відповіді на питання, як треба розуміти цареву відповідь, що вибір слід відкласти на пізніше, отже, на який час? Він, капосний, нічого нам не сказав і викрутився, наче лис. Здається, дійсну правду сказав нам лише князь Голіцин, який так і заявив, без обиняків, що «Його Царське Величество воліє, щоб в Україні залишилося так, як є, тобто, щоб був тільки наказний гетьман, а насправді Україною управлятиме Малоросійська Колегія».

— Так і сказав? — дивувалися військові товариші.

— Атож, — скривився Рубець. — Але князь Голіцин іще найменше лукавить з усіх тих світліших, які крутяться біля Петра.

— То що ж це виходить? — схвильовано запитав Милорадович. — Петро поволі хоче скасувати Гетьманщину, чи не правда?!

— Прибирає він до рук нашу отчизну не від сьогодні, — насупив брови генеральний осавул Журахівський, — здевастувати[56] хоче наші вольності. Так, так… Покарав нас Господь за те, що ми не стали разом із покійним Іваном Степановичем проти північного супостата й не дефендували[57] України…

Полуботок, знаючи відверту вдачу Журахівського, який не вагався попрікнути не лише полковникові, але докоряв навіть і покійному гетьманові Скоропадському, що він не пішов із Мазепою, поспішив перевести розмову на іншу тему.

— Що було, те минуло, — почав гетьман, — тепер думаймо про те, що і як нам слід чинити… Мислю, що не будемо відступати ані на крок від нашої вимоги про вибір гетьмана. Хвала Богові, в нас іще є старшини, гідні тримати у своїх руках гетьманську булаву, що коли не буде в Україні вибірного гетьмана, Малоросійська Колегія так закріпиться й так схопить нас усіх за чуба, що ми й писнути не посміємо. Ви ж знаєте добре, скільки вже лиха накоїв нам Вельямінов…

— Правда, правда, — загомоніла старшина.

— Отож нам слід не поступатися, — продовжував Полуботок, — а твердо стояти при своєму. Вишлемо знову супліку Петрові — хай казиться. На Вельямінова вишлемо жалобу до сенату. Він уже накоїв стільки безецних[58] діл, що є про що писати. Якби нам удалося вигнати його геть з України, — оце було б діло!..

— Подавати жалобу на капосника щодня! — почулися вигуки.

— А що буде з козаками? — стурбовано запитав Журахівський. — Цар вимагає знову послати йому козаків.

— Доведеться послати, — зітхнув Полуботок, — і викрутитися нам не вдасться, бо Вельямінов та князь Голіцин знають добре, який у нас тепер стан. Звичайно, поспішати не будемо. За тижнів два-три зберемо раду генеральної старшини, тоді обміркуємо все як слід, а заки козаки зберуться, заки з’їдуться до Глухова, то чимало промине часу. Положимо, що зима буде далі тривати такою гострою, а це вийде в нашу користь…

— Воно, так сказать, і добре буде, — схвально похитав головою полковник Маркевич. — Козаки не жолдаки[59], що їм наказав, і вже вмить виходять у похід, та ще в люту зиму.

— Гадаю, жи слід добре міркувати генеральній старшині ведлуг царських фортелів, — поважно промовив Журахівський. — Бардзо він упертий, мов той віл, же то не хоче, щоб на нього наклали ярмо.

— Слід і нам стосувати фортелі, — сказав мовчазний сивочубий військовий товариш Ігор Будяний, який доводився родичем покійному гетьманові Скоропадському.

— Що маєш на мислі? — звернувся до нього Жердина.

— А те, щоб попробували вплинути на царя почерез царицю…

— Тобто яким чином? — зацікавився гетьман.

— Ось послухайте. Який Петро не є скажений, але мислю, що він, скажемо, час від часу таки послухає цариці. Вона ж його дружина. То чому б нам не спробувати піднести їй багатий подарунок, ми ж, слава Богові, не бідні, всю Московію могли б легко закупити, й попрохати її гречно[60], щоб вона шепнула своєму малжонкові в нашій справі…

— Гм… Воно й непогано, — розгладив Полуботок свої вуса.

— Як ви мислите, панове? — запитав Рубця й Биковського.

— Воно то можна такий фортель устроїти, — посміхнувся Рубець. — Доступитися до цариці не буде трудно, бо ми на царському дворі добре відомі. Правда, цариця може відмовити нашому прошенію — це по-перше, а по-друге, невідомо, чи вона зможе вплинути на Петра. Проте ми нічого не втратимо.

— Отож, панове товариства, — обвів гетьман поглядом присутніх, — чи згідні, щоб піти за порадою нашого побратима Будяного?

— Всі згідні! — загуло у світлиці.

— То й добре, — мовив гетьман. — Після ради Рубець і Биковський виберуться до Петербургу. Може, до того часу й зима злагідніє. Вони й так повезуть чимало справ до Сенату, а що стосується всяких фортелів, то хто ж уміє ліпше за них із москалями хурхуляти[61]? Ти ж, — звернувся до генерального осавула, — видаси їм багатенький подарунок для цариці…

— Еге ж. Але такий, щоб вона аж очі вирячила з дива, — докинув насмішкувато полковник Маркович.

— Та ще й приговоріть при тому миленько, — підказав Жердина.

— Вони в нас мистці до такого діла, — похвалив Рубця й Биковського Лизогуб, — за вигадками гречними й милими та пишними для жіночого вуха слівцями в кишеню не лізуть!

— Що мистці, то так, — погодився полковник Маркович. — Іще за покійного Скоропадського набили руку в ділах двірських.

— Не тільки за Скоропадського, а ще й за Івана Степановича Мазепи, — пригадав Жердина.

На згадку про Мазепу світлиця затихла. Обличчя старшини й військових товаришів посуворішали й наче вкрилися глибоким смутком. Не один із них завдячував покійному гетьманові свою військову рангу, славу чи багатство, й не одного з них муляла совість, що відступив від Івана Степановича у важку вирішальну хвилину для отчизни, а пішов із царем Петром. Усім їм за гетьманування Скоропадського стало одразу видно, до чого прямує цар Петро, вкорочуючи ступнево козацькі права й вольності.

— Так воно, так, — зітхнув по хвилині полковник Маркович. Може, так, щоб тільки щось сказати й перервати мовчанку.

— Маємо знову свіжий клопіт, — заговорив гетьман, — і мислю, що нам треба цей свіжий московський фрасунок обміркувати тут, аби мати й вашу думку на раду генеральної старшини.

— Що таке? — затурбувалися присутні.

— Оце вчора Вельямінов показав мені новий сенатський указ про перепис усіх значкових, бунчукових і військових товаришів із точними доказательними грамотами та актами, які підтвердили б, чи вони значаться справді такими, чи ісполняють свою повинність, а коли ні, то чому. Такий перепис має бути проведений по всіх наших полках упродовж наступного року, й составлені реєстри треба буде переслати Сенатові. Що там іще пишеться в тому указі? — запитав гетьман Савича.

— Ще значиться там, — кахикнув злегка генеральний писар, — же панове полковники мають подавати свої реляції до реєстрів, що не касаються всіх військових товаришів.

— Це дійсно новий клопіт утяли нам москалі, — роздратовано промовив полковник Милорадович. — Навіщо їм тих реєстрів? Їх же ніхто й ніколи не робив!

— А що мають полковники писати у своїх реляціях? — допитувався генерального писаря полковник Мирович.

— В указі про те нічого виразного не пишеться, — вияснював Савич, — тільки говориться там, що панове полковники повинні усердно[62] написать, чи на їхній розсудок військові товариші должні буть потверджені у своїх правах, чи…

— Чого ж замовк? Продовжуй! — понеслися голоси.

Савич звернувся із німим запитом до гетьмана, мовляв, говорити чи ні. Полуботок мовчки кивнув головою.

— …чи мають бути скреслені з реєстрів і переведені в реєстр простого козацтва…

Військові товариші аж заніміли, почувши таку несподіванку. Це був для них наче грім із ясного неба.

— Нікому з вас особисто цей указ не загрожує, — поспішив їх заспокоїти гетьман, помітивши, як вони затривожилися, — бо ж усі ви рахуєтеся військовими товаришами при гетьманській булаві. Що ж стосується інших, то все-таки, крути не верти, певне число знатних товаришів, головно значкових, потрапить під косу цього указу. Багато залежатиме від реляцій панів полковників, а відомо, що не всі товариші ладнають зі своїми полковниками.

— Реєстри ще будуть переглядатися у військовій канцелярії генеральної старшини і при їх перегляді можна буде дещо змінити, — також заспокійливо промовив генеральний писар, — але, як уже сказав його Милість, нам не вдасться відхилити від усіх військових товаришів московського Дамоклевого меча, хоч будемо чинити все можливе, щоб вістря цього меча стяло якнайменше голів нашим військовим товаришам.

— Трясця в печінки москалям! — спалахнув люттю товариш Ільченко. — Що ж це коїться, ради Бога, га?! Обрати гетьмана не дозволяють, обклали нас податками, та такими, що й дихнуть годі, козаків женуть за тридесяті гори на війну й каторжні роботи, а тепер добираються й до нас. До чого все це йде, я вас питаю, панове, скажіть?!.

— Не попадай у розпуку, Павле, — стримав його гетьман. — Це не вперше москалі намагаються вхопити нас за гортанку. Куди складніші були справи, й ми якось вилізли. Будемо й тепер усіляко викручуватися та обгризатися від московського затиску. Щоб тільки в нас єдність і згода були й щоб ми всі думали заодно про добро нашої отчизни, а не лише про свою приватну. Про добро нашої отчизни мислім, панове товариство, — звівся він із-за столу й повторив: — Про отчизну нашу мислім і стіймо твердо, як стояли наші прадіди, діди й батьки. Часи тяжкі настали. Але Московія ще нас не проковтнула й не проковтне, поки ми маємо шаблі в руках і сухий порох у наших порохівницях. Борикатися з Московією нелегко. Може, нам судиться і впасти в нашому змагу, — на те ми й козаки. Коли ж упадемо, наше діло будуть продовжувати наші сини й онуки, бо ж козацькому роду немає переводу. Козацького духа Москві не знищити ніколи!..

Товариство слухало гетьманових слів із великою увагою. Знали всі, що Полуботок не говорив на вітер. Пустослів’я у нього ніколи немає. Тож у присутніх зростав щораз більший респект і пошана до свого наказного гетьмана. Хіба ж Полуботок, чи не найбагатша людина в Україні, не міг би жити собі безтурботно й не боліти долею своєї отчизни?! А він усе за Україну стоїть, про неї журиться й не поступається москалям, хоч на кусники його порубай…

— Ваша милість рекли істинну правду, — змахнув сльозину військовий товариш Жердина, — мусимо всі за одне стояти, за нашу вітчизну, а коли й доведеться покласти нам голови за неї — мусимо на те бути готові…

— Всі готові!!! — загриміла світлиця.

— Всі постоїмо за нашого наказного гетьмана! — зірвався з місця полковник Маркович.

— Слава гетьманові! Слава!!!

— Спасибі вам, панове товариство, спасибі, — вклонився Полуботок. Не сумнівався в їхній щирості.

Це були козаки, яких москалі не перетягли на свою сторону. На них можна було сполягати й не лякатися, що котрийсь із них побіжить із доносом. Можна було їм вірити, що у критичну хвилину вони не відступлять і не зрадять. Знав їх усіх уже багато років.

І вірив їм.

Посміхнувся радісно.

— Спасибі вам, що прийшли обміркувати та порадитися разом про клопітливі діла, які ми ще дбайливо розглянемо на раді. Тепер-ки ж ходімо до залі та й зустрінемо з нашими родинами Новий Рік, як годиться за нашим козацьким звичаєм!..

У великій бенкетній залі гетьманського будинку, залитій сліпучим світлом, гриміла музика.

По натертій воском до такого ж сліпучого блиску підлозі кружляли у веселому танку пари. Дзвеніли остроги й шаблі, мерехтіли кунтуші, розшиті золотом і сріблом, переливалися чудовими відтінками самоцвіти на багатих жіночих одягах.

Попід стінами сиділи на вибагливо-м’яких кріслах старі пані та спостерігали з цікавістю, як забавлялася молодь. Коло гостей крутилися ввесь час чепурно одягнені гетьманські служки й підносили їм щоразу смаковиті напої з погребів гетьмана.

Поважні дружини козацької старшини милувалися своїми вродливими донями, які цвіли у веселому танку, та мізгували нишечком про майбутніх зятів, пробігаючи очима по струнких постатях молодих козаків, що витанцьовували з їхніми чадами.

Хоч молодь і танцювала охоче польонези, менуети й контраданси, то все-таки найохочіше витанцьовувала метелицю, в якій пари неслися вихром по залі й розкидали довкола голово кружні танкові рухи та молодечу веселість.

Надходила північ, і розбавлений Петро Черниш, танцюючи зі своєю нареченою — стрункою, прегарною Галею, донькою знатного військового товариша Лісовика, вважав себе найщасливішою людиною серед присутніх. Галя була справжньою красунею, донькою-одиначкою повдовілого Луки Лісовика — заслуженого й багатого козацького старшини, який приятелював із генеральним суддею Чернишем. Обидва вони здавна мріяли про те, щоб їхні діти побралися, й дуже раділи, що їхнє бажання здійснювалося.

Серед жвавого танку біля дверей зчинився рух, і гості почали розступатися. В залю входив наказний гетьман із генеральною старшиною та знатними віськовими товаришами. Кмітливі гості запримітили, що генеральна старшина приховувала турботу під удаваними усмішками. Гетьман кланявся на всі сторони, підходив до гостей, старався сказати кожному з них ласкаве слівце та дякував усім, що загостили в його двір.

— Ох і краля моя хрещениця стала! — вигукнув він, зупинившися перед Галею. — Давно тебе не бачив, доню. Як же ж мені не потанцювати з такою красою?! — захоплений гетьман поцілував її в чоло, а тоді гукнув до свого старого маршалка двору: — Юрку, скажи музикам, хай грають польонез!..

Простягнувши руку Галі, гетьман поплив із нею у граціозному танку на середину залі. За гетьманом пішов у танок генеральний суддя з гетьманшею, а за ними послідувала і старша козацька знать.

Коли танок скінчився, служки почали підносити всім чарки зі старим вином. Тримаючи їх у руках, гості підходили до гетьмана, який стояв посередині залі з своєю родиною й генеральною старшиною.

Полуботкові не хотілося підносити заздоровицю[63] за царя, й він, пробігаючи поглядом присутніх, шукав між ними такого, хто міг би донести Вельямінові. Не знайшов. Та й не диво, він же запрошував у гостину довірену старшину. Вирішив не підносити заздоровицю за царя. Цур і пек тому гаспидові!..

Великий голляндський дзигар ударив повагом дванадцяту годину ночі. У ньому відчинилися дверцята, й із них вийшли мініятюрні фігурки — козак, польський шляхтич, жид та москаль. Ці фігурки мали голосні дзвіночки, й кожна з них тричі продзвонювала своїм дзвінком.

Гетьман звів руку з чаркою високо вгору.

— Мила моєму серцю моя родино, вельцезнатні панове генеральна старшино, вельможні панове полковники, осавули, судді, отамани, знатні військові товариші, дорогі й любі мені гості! Підношу заздровицю за нашу отчизну Україну, за її славне козацтво й за ввесь народ!..

— Слава! — відповіла буревійним гуком заля.

— Та ще підношу заздровицю, — продовжував гетьман, — за всіх мужніх і хоробрих козаків, які перебувають далеко поза нашою отчизною на бранях та роботах, щоб Бог охоронив їх і щоб вони повернули живі й во здравії до своїх родин!..

— Слава! Слава!..

— Підношу заздоровицю в честь нашого Ясновельможного Пана, наказного гетьмана! — грімко крикнув генеральний суддя Черниш.

— Vivat! Vivat! — залунало в залі.

— Слава гетьманові! — кричали молоді старшини.

Полуботок обняв генерального суддю.

— Спаси-біг, приятелю! Спаси-біг вам, дорогі гості! — зворушено говорив він, кланяючись на всі сторони.

Оркестра заграла «Та немає лучче, та немає краще, як у нас на Україні», молодь підхопила, й за хвилину заля гриміла від гучного співу тодішнього козацького славня.

Пісня могутніла, а її відгоміння виривалося назовні, неслося ген-ген далеко по засніжених полях і тривожило тиху морозну новорічну ніч.

Гості забавлялися довго. Молодь витанцьовувала, а старші порозходилися по кімнатах. Випивали, грали в кості або гуторили. Деякі старшини вибиралися додому і, прощаючись, дякували гетьманській парі за гостину. Хто ж хильнув забагато, волів заночувати в гостинному дворі гетьмана, і для таких служба готувала нічлігові кімнати. А що міцні гетьманські напої зламали не одну тверду козацьку голову, то нічліжан набралося чимало, й маршалкові двору довелося добре спітніти, поки він їх порозміщував.

Новорічна забава скінчилася пізно вночі.

З гетьманського двору почали виїздити одні залубні за другими, з кінною охороною або без неї. Старші їхали в закритих залубнях, що виглядали, наче повози з віконцями, а молодь — у відкритих, закутавшися в шуби.

Молодий Черниш відвозив Галю до Глухова, де старий Лука Лісовик мав власний дім. Сам же він не захотів їхати вночі ані до Глухова, ані вертатися на свій хутір. Уперся, що не хоче товктися по вибоїнах ніччю, й Галі не вдалося намовити батька на від’їзд.

А може, старий учинив так навмисне — хотів зоставити молодят самих?..

Баскі коні видзвонювали багатою збруєю і дзвіночками, а візник намагався за всяку ціну обігнати й випередити інших.

Мчали залубні, а з-під копит іскорки скакали. Під полоззям голосно скрипів сніг.

Галя, закутана в теплу шубу, тулилася до нареченого.

Відчувала втому.

Дзеленчали дзвіночки…

Сколихували довколишню тишу, що розсипалася всюди білим килимом, на якому мороз хвацько витанцьовував гопака і бризкав по снігу сотнями блискучих іскорок.

Морозна, ясна й тиха ніч огортала простір, заколисувала Галю до сну.

— Петрусю, любий мій!.. — шепотіла вона тихесенько.

Попри них проскакували залубні, запряжені буйними сивими кіньми. Різноголосо дзеленчали дзвіночки.

Цитьте!..