Нас розсудить бог

СОТНИКОВА СПРАВЕДЛИВІСТЬ

У старого посполитого Цвіркуна забрали пасіку.

Отак приїхало кільканадцять саней із посіпаками сотника Жученка, загорнули зі стебника всі колодки[74] та й поїхали.

Цвіркун не знав, що зі собою робити дивлячись безрадно, як сотникові слуги навантажували колодки, обв’язані щільно соломою, галасаючи при тому та й насміхаючися зі старого пасічника. Цвіркун беріг своїх бджілок, мов ока в голові, і йому стиснулося серце із жалю, коли глянув на опустілий стебник, обложений з усіх сторін гноєм і соломою, що й забезпечувало бджілок від лютої зими.

— Щоб тобі, гаспиде, добра не було, — зітхнув із серцем старий пасічник, згадавши, як це вся його сім’я попала в лихварські тенети сотника Жученка.

Два роки тому було невріддя.

Довелося тоді зазичитися в багатого сотника, щоб прокормити сім’ю. Довжок нібито був і невеличкий. Цвіркуни розраховували, що коли зародить збіжжя, зможуть продати частицю й віддати сотникові позичені гроші. Сталося ж навпаки. Дворічне невріддя рік за роком вдарило дошкульно посполитих. Довелося позичати знову грошей у сотника. Жученко їх дав, але вже на лихварський відсоток. «Оце ми попалися», — бідкалися Цвіркуни, знаючи крутеньку вдачу свого сотника, що його годі вблагати ані вмолити, коли йшлося про грошове діло. Їм так і не повезло зі своєчасною віддачею довгу, й вони кожного дня сподівалися, що на них нагряне грізне лихо — Жученко викличе главу сім’ї й жадатиме грошей. Цвіркунам же нічого продати. На відробіток довгу сотник не годився. Адже ж селяни й так гарують у нього зранку до ночі. «Ох, і лиха година нам настала», — журилися Цвіркуни.

Виклик старого Цвіркуна до сотника Жученка не забарився.

— Ясний пан сотник визиває вас до свого двору! — став у дверях посильний козак.

Довелося старому Цвіркунові надягати кожуха, теплу шапку та, взявши ціпок, потюпати до сотникового двору. Жученко зустрів Цвіркуна непривітно.

— Чому це ти, старий, не віддаєш мені довг, га?

— Не маємо грошей, ясний пане сотнику, — мовив Цвіркун, низько кланяючися пихатому сотникові.

— Мене це анітрохи не турбує, — свердлив Жученко старого пасічника своїм холодним колючим поглядом, — такій сіромі, як оце ти, тільки позичити грошей, а тоді пиши пропало…

— Бог нам свідок, що не маємо звідки віддати, — розвів руками старий Цвіркун.

— Ну, то як бути?..

— Відробимо вам, ясний пане сотнику. В мене сини здорові й невістки. Є кому працювати.

— П-хи, — скривився Жученко зневажливо, — навіщо мені здалися твої робітники? В мене й так повно такої сіроми, як твоя сім’я. Ні! Ти таки віддай мені грішми свій довжок…

— Присяй-бо, ясний пане сотнику, що не можу, — просився Цвіркун.

— Мусиш віддати, — гримав люто сотник на старого пасічника.

— Змилуйтеся! Пождіть ще цей рік. Зо шкіри виліземо, а віддамо вам довг із кінцем року…

— Щось не віриться мені, старий, що ти правду глаголиш, — заткнув сотник руки за широкий шовковий пояс, — звідкіля ти візьмеш грошей?! Довгуєш ти мені чималенько. Гм… мушу передумати… — гомонів Жученко, походжуючи по світлиці свого нового будинку, на стінах якої була розвішена дорога зброя та килими.

— Знаєш що, старий, — зупинився Жученко перед Цвіркуном, що стояв сумирно коло порога, мнучи шапку в руках, — знай моє добре серце. Пожду тобі з довгом до кінця року. Але я мушу мати запоруку від тебе, що ти віддаси мені довг укінці цього року.

— Якої ж це запоруки ви хочете, ясний пане сотнику? — сполохався старий пасічник.

— Ну, ну, не лякайся, — заспокоїв його сотник, — хату тобі не заберу. Навіщо мені здалася твоя ліп’янка або, скажемо, твоя коняка чи корова? От чув я, що в тебе пасіка славна. Колодок скільки маєш?

— Шістдесят набереться, — мовив старий Цвіркун, а серце хололо тривогою.

— Оце й добре, — говорив сотник, — у наступну п’ятницю будь у городському суді. Там і зробимо запись, що коли до кінця року не віддаси мені довгу, я заберу твою пасіку, — всі шістдесят колодок. Чуєш, Цвіркуне, всі шістдесят колодок, — повторив із притиском Жученко, — це за самий довг. За відсотки твоя сім’я відроблятиме мені впродовж цілого року.

— Ой леле, — пополотнів Цвіркун, — так багато?!

— Ти ж як думав? — ніби дивувався Жученко. — Я й так малувато нараховую тобі. Хтось інший запряг би твою сім’ю відробляти йому щонайменше два роки за такі відсотки. Ти будь мені ще вдячний за мою доброту. Та й ти приходитимеш до роботи в моїй пасіці. Мені треба тямущого пасічника, а то в мене є два телепні, а толку з них у пасіці ніякого. Так що договорилися, — мовив сотник, не допускаючи до слова старого пасічника, — жду тебе в суді по полудні наступної п’ятниці. Будеш мати в п’ятницю, скажемо, гроші, принось, і тоді ми в розщоті. Не будемо робити ніякої записі, — насміхався сотник із пригнобленого Цвіркуна, знаючи, що в старого пасічника немає і зломаного шеляга під рукою.

— Бог би тебе скарав, шкуродере, — сердився Цвіркун, виходячи зі сотникового двору, — ще й насміхається клятий гаспид, мовляв, бач, який я хороший чоловік. Хати не заберу тобі, ані коняки чи корови, але пасіки захотів чортів син. Ох! І лишенько!.. Вдома й копійчини немає. Бідна моя голова, — журився старий Цвіркун, ідучи додому.

Йому таки довелося йти в п’ятницю до городського суду. В суді не було багато людей. Кілька козаків, котрі були на позвах із міщанами, старий згорблений жид і двох підпанків.

Витрішкуватий писар, почухавши свій кострубатий ніс гусячим пером, розклав на столі папери й став компонувати запись, раз у раз розпитуючи то Жученка, то Цвіркуна. За деякий час запись була готова, й писар подав її городському судді, сухенькому чоловічині з поморщеним, мов в’яле яблуко, обличчям. Городський суддя вислухав уважно сотника Жученка, потім Цвіркуна, прочитав обидвом уголос запись, а опісля повелів сотникові покласти на ній свій підпис, а неграмотний Цвіркун поклав хрестик.

Цвіркунам так і не вдалося зібрати грошей на віддачу довгу сотникові, й ото з початком февралія[75] Жученко загорнув Цвіркунову пасіку.

Старий пасічник не витримав і гірко заридав.

— Отака доля нас бідолах. — посполитих. Ніхто не пожаліє ані не поможе. Пасіку клятий забрав та ще й зробив усю сім’ю кріпаками на ввесь рік. Щоб тобі, гаспиде, життя не було, — ремствував Цвіркун, — щоб тобі мед із моєї пасіки та смолою став у горлі…

Звичайно, що сотникові було байдуже до горювання старого пасічника. В нього настрій був нікудишній із самого ранку.

Де ж пак. Він не вспів і поснідати, як Бог велить, коли до двору вже всунувся Охрім Синиця, багатий випищик із козацького реєстру. Хоч сотник і велів службі протримати Охріма довгенько в холодних сінях, проте, рад не рад, мусів-таки позвати його у світлицю.

— Чого тобі, Охріме, треба зранку? — глянув Жученко хмуровато на добряче одягненого випищика.

— Милости прошу, ясний пане сотнику, прошеніє подати до полкової канцелярії.

— Об чім прошеніє? — ніби байдуже поспитав сотник, знаючи добре про те, що Охрім клопочеться вже довгий час, щоб його перевели в козацький стан.

— Та щоб мені привернули козацтво.

— Адже ж ти вже подавав таке прошеніє…

— Подавав, та відповідь була все одна, — прошеніє не розглядається. Не знаю, за що мене така кара Божа спіткала. Й дід мій, і батько були козаками, а мене з козака повернено в гречкосія. Жить мені не хочеться з такої наругенції[76].

— Воно то правда, — ніби співчував Охрімові сотник, — ти, Охріме, був добрим козаком, а теперки ти став, так сказать, посполитим сіряком…

— Отож-то. Зробіть милість, батечку, й подайте знову прошеніє, — просив Охрім.

— Гм… це діло складне… Написати то можна. Ось прийде писар, а й я сам можу скомпонувати таке прошеніє. А от у полку не буде легко. Бомаг там повно приходить різних і не розглядають їх скоро. Вельможному панові полковникові подають лише важливіші. Ніяк не відомо, скажемо, чи твоє прошеніє вельможний пан полковник зволить розглянути… Може, навіть і глянути не схоче. В нього діл чимало…

— Ох лишенько, — затурбувався Охрім, — то як же буть? Порадьте, батечку…

— Воно, бач, можна, — почав хитрюще Жученко, — скажемо, закинути про тебе слівце в полковій канцелярії. Я ось поїду туди незабаром…

— Справді, батечку? Й скажете там слівце за мене? — зрадів Охрім.

— Ти не радій так передчасно, — охолодив його Жученко, — ще зовсім невідомо, що й як та куди. Мені треба переговорити наперед із писарями, а відтак із полковним писарем, щоб підготовити діло. Сам знаєш, що писарі полюбляють грошенята. Отож доведеться тобі труснути гаманцем, щоб підмазати діло в полковій канцелярії.

— Чи ж багато требуватиметься?

— Готуй п’ять десяток червінців.

— Ой-ой, так багацько? — забідкався Охрім.

— Воно, звичайно, що багацько, — мовив поважно сотник, — але ти не подумав, що мені доведеться у твоїй справі не одному всунути гроші в руку, а найпаче полковому писареві, бо як він погодиться подати вельможному панові полковникові твоє прошеніє, то вже буде велика надія…

— Ви теж, ясний пане сотнику, скажете за мене слівце, правда?

— Сказати то я можу. Хоч, правда, ти не вельми заслужив собі на мою ласку.

— Чому, батечку? — злякався Охрім.

— Ти забув, як у поході ти програвся був до голяка, на сором мені й цілій сотні, за що мені завваженіє[77] робив полковий осавул. Коли ж я тебе покарав, то ти ще й одважився розняти свою вершу до мене…

— Винуват, батечку, винуват, та все-таки молю вас уклінно, скажіть ваше милостиве слівце за мною у вельможного пана полковника, — просив Охрім. Підійшовши до столу, він поклав на стіл невелику шкіряну торбинку із грішми.

Сотник Жученко, вдаючи, що не бачить грошей, ходив по світлиці.

— Великого ти просив від мене, Охріме. Проте, щоб ти знав, який я добрий для тебе, я вставлюся за тобою у вельможного пана полковника. Коли ж уся справа закінчиться благополучно й тебе переведуть в козацький компут[78], ти відступиш мені за таку велику послугу отой шматок землі, що сусідує з моїм хутором.

Охрім непомітно скривився.

— Добре, ясний пане сотнику, подарую вам ту земельку.

— Оце й по-мудрому ти сказав, Охріме. Мов справжній козак, — сказав вдоволено Жученко, радіючи, що Охрімовою земелькою заокруглить свої пшеничні лани, розкинені довкола хутора. Крім земельки, покладе у свою кишеню не один Охрімів червінець. Охрім не з бідних. Хоче бути козаком, хай платить.

— Йди, Охріме, додому, — мовив лагідно сотник, — по дорозі вступи до сотенного писаря й скажи, що я велю, щоб він у сію мінуту прийшов до мого двору. Будемо компонувати твоє прошеніє.

Проте не слід думати, що сотник Жученко поводився так ніби солоденько з усіма козаками чи посполитими. Бідних козаків він і зовсім не уважав, а бідних посполитих ще й поготів. У нього аж затіпалася щока спересердя, коли він почув від свого лісника, що молодий посполитий Кузьма застрелив лисицю в сотниковому лісі. Лісники схопили Кузьму й зв’язаного привели у сотників двір.

— Ти капосний негодяю, — загорлав сотник, бачачи, що молодий посполитий зовсім не лякається його й не тремтить зі страху, а відважно глядить йому у вічі, — хто це тобі дав право, харцизяко, розбійничити в моєму лісі, га?!

— Та хіба ж убити лисицю, це розбій?

— Тоді це що по-твоєму? — наступав грізно сотник Жученко на Кузьму. — Ти вбив лисицю в моєму лісі, не маючи ніякого права вчинити таке злочинне діло. Во-вторе[79], звідкіль це ти, зухвальцю, роздобув мушкета? Хіба тобі не відомо, що посполитим не можна мати зброї? Ти ж не козак, а посполитий.

— Мушкет у мене пам’ятка по батькові. Він козакував, а за те, що кров свою проливав за вітчизну, його нагородили за те так, що перевели з козаків у посполиті. Лисицю я убив, щоб продати хутро та докупити їжі, бо сім’я голодуватиме. Повернувши з Києва, я побачив, що минається борошно, й мусів щось намислити…

— Чого це ти, лайдаку, волочився до Києва? — насторожився Жученко.

— Добивався на послух до пана полковника, — одказав Кузьма.

Сотник Жученко так і витріщився, дивуючися на посполитого, а лісники, стоячи біля дверей, і собі переглянулися.

— Ах ти, харцизнику, — вигукнув сотник, — як ти посмів лізти на очі нашого вельможного пана полковника й турбувати його якоюсь своєю нікчемною справою?!

— Може, вона для тебе й нікчемна, ясний пане сотнику, — насупився Кузьма, — а для мене вона вельми преважлива, бо я хочу бути козаком, так як був мій батько, а не хочу залишитися посполитим.

— Ого! Бач, який мудрий знайшовся, — дивувався сотник одважною мовою свого посполитого. — Й що ж тобі сказав вельможний пан полковник?

— Мене навіть не допустили до нього, — скривився гірко Кузьма.

— Я так і знав, — зловтішно підкрутив вус Жученко, — ти ж, нікчемнику, так і мислив, що вельможний пан полковник буде приймати всякого сірячка, як, скажемо, ось тебе, та вислухувати твоїх теревень…

— Це не теревені, а гірка правда…

— Ти, Кузьмо, йолоп царя небесного, — сердився сотник, — ти повинен був прийти до мене у такій справі. Я ж твій сотник… а не лізти відразу до вельможного пана полковника.

— Хіба ж мій батько не ходив до тебе, а ти й погнав його в шию…

— Твій батько, Кузьмо, був вовкуватий та горластий чоловік. Пошани ніякої не виявляв до мене, свого сотника. Й не прохав мене уклінно вставитися за ним, коли виписували декотрих козаків із реєстру та переводили їх у посполиті. Виглядає, що й ти в батька пішов. Тоді добра не жди від мене, Кузьмо, чуєш, — грозив сотник, кружляючи довкола посполитого.

— А я й не жду, — відповів Кузьма.

— Он воно як! Так що ж ти будеш чинити?!

— Буду таки добиватися на послух до вельможного пана полковника і прохатиму, щоб перевели мене в козаки. Не поможе, тоді подамся у Глухів до ясновельможного пана гетьмана…

— Будеш ти, лотре, чинити те, що я звелю, — розізлився Жученко. — Поки ти діб’єшся на послух, я сім шкур із тебе спущу, — блиснув люто очима сердитий сотник, — а щоб ти, негодяю, знав, що я не говорю на вітер, я звелю тебе сполосувати нагаями за те, що ти приховав мушкета, а не здав його у сотню, і за те, що розбійничив у моєму лісі. Крім того, за кару будеш у мене молотити цілий місяць. Саме тепер зимова молотьба. Тож приходь із ціпом хоч би й завтра й ставай до молотьби.

— Тобі вільно мене карати, — зціпив зуби Кузьма, — але невільником твоїм я не буду й молотити не прийду.

— Що ти сказав? Як то не прийдеш?!

— Так, що не прийду.

— Заберіть цього бунтівника, — закричав сотник на лісних, — спишіть йому спину та й вкиньте у холодну. Я покажу йому, як не слухатися мене!..

Кузьму потягли до конюшні.

Засвистіли нагаї.

Бризнула кров. Закричав Кузьма з лютого болю.

Поки гоїлася спина, Кузьма сидів у холодній, а коли поздоровішав, його і справді погнали до молотьби.

Однієї морозної ночі, коли тиснув лютий мороз, загорілися ярким вогнем скирти на току сотникового двора. Тієї ночі щез із села молодий посполитий Кузьма.

І слід за ним пропав…