Нас розсудить бог

ЧЕРЕПАШИНИЙ ЗАМОК

— Не думаю, маркізе, що таке діло нам удасться…

— Чому? — глянули на Аскер-пашу допитливі очі маркіза Франсуа Гізота. В них світилася мудрість, а у високочолій голові французького дипломата приховувалася не одна таємниця тогочасного заплутаного політичного лябіринту.

— Тому, маркізе, що Порта боїться, аби гетьман Орлик не почав якоїсь веремії на власну руку. Це могло б вельми погіршити й так уже напружені взаємовідносини між Портою та Петербургом, — бавився недбало гарною фігуркою зі слонової кости поставний, літній уже мужчина, смаглявий на виду й одягнений вибагливо за найновішою модою.

— Тому й спішиться дозволити гетьманові Орликові осісти в Стамбулі?

— На жаль, так, — погодився Аскер-паша. — Проте не забувайте, маркізе, що гетьман утримує широкі міжнародні зв’язки, і треба признати йому во хвалу, що вміє вести дуже гнучку політику…

— Це нам відоме, — кивнув головою маркіз, — знаємо теж, що перебування гетьмана в межах турецької імперії не на руку Порті, але, одночасно з цим, гетьман є своєрідним козирем у її руках. Ним Порта шахує Росію і дратує царя Петра, який, незважаючи на те, що вхопив у свої кігті козацьку націю, боїться політичної дії, яку розгортають проти нього мазепинці в європейських державах.

— Не лише в європейських, але й в азійських, маркізе, — посміхнувся Аскер-паша. — Сидять мазепинці й у Манджурії, і в Китаї, і навіть у далекій країні сходячого сонця…

— Не говорячи вже про отоманську імперію, — докинув, лукаво прищулившись, маркіз, — в якій мазепинці ходять під бунчуками, нібито служать вірно Порті, а насправді діють у користь своєї нації…

— Це натяк на мене, — розсміявся голосно Аскер-паша. — Що ж, не заперечую. Мені пощастило піднятися високо в турецькій військовій службі. Проте в душі й серці я лишився українцем. Остався вірний ідеї великого гетьмана Мазепи про самостійність української нації. Моє становище паші з одним хвостом[15] уможливлює мені займатися корисною для моєї нації політичною діяльністю, й хоч вона вельми небезпечна, бо москалі мають довгі руки, а від їхніх шпигунів аж роїться у світі, все-таки на протязі вже багатьох років, я цю діяльність веду…

— Випиймо, ефенді[16], за успіх нашого спільного діла, — подав маркіз чарку, повну перлистого вина, своєму гостеві.

— За нашу дружбу! А добряче вино маєте, — похвалив Аскер-паша, — аж уста липнуть.

— Воно з погребів мого дядька. У нього сила-силенна виноградників на півдні Франції. Коли я час від часу його відвідую, тоді він завалює мою карету пляшками так, що й сісти мені ніде.

Випили по кілька чарок.

— Запрошую вас, ефенді, на обід. Пообідаємо, а потім поїдемо до Черепашиного замку. Це доволі далеко й доведеться взяти охорону.

У просторій їдальні, посередині якої стояв округлий великий стіл, накритий сніжно-білим обрусом, було тихо й затишно. На стінах висіли дорогі картини, а високо над ватраном красувався у важких золочених рамах великий портрет суворого предка Гізотів — шляхетської французької родини, покоління якої вже міцно закоренилися в нормандській землі, воювали за неї, багатіли й могутніли.

Під портретом висіла дорога козацька шабля з вигравіруваним на ній гербом.

Герб видався Аскер-паші знайомим.

Зауваживши його зацікавлення, маркіз підвів гостя до ватрана.

— Пізнаєте, чий це герб?

— Войнаровських! — здивувався вражений Аскер-паша, приглянувшися ближче вигравіруваному гербові.

— Подарунок князя Андрія Войнаровського, — посміхнувся маркіз. — Свого часу мені вдалося вирятувати його з однієї дуже небезпечної халепи, в яку він потрапив, заграючи зі саксонцями. Міг наложити головою. За це він віддячився таким подарунком, а очевидно, що з того моменту ми втримували тісний зв’язок і співпрацювали.

— Про бідолаху й вістки нема. Хто раз попався в Петрові руки, той пропав.

— Шкода князя, — зітхнув журливо маркіз Гізот. — Молодець був. Усе по справах своєї отчизни ганявся. Сьогодні він у Швеції, завтра у Франції, а післязавтра так і сподівайся, Войнаровський вигулькне як не в Лондоні, на дворі свого близького приятеля Юрія, то в Еспанії, або крутитиме якесь заплутане діло із грошовитими голландськими купцями. Але князь князем, а вас, ефенді, прошу до столу!

На багато заставленому столі було різне м’ясиво, смачно приготована риба, солодощі й овочі та стояли пляшки зі старим добрячим вином.

Обідали вдвох. Услужливі лакеї щохвилини приносили все нові й нові страви та печиво й подавали грітий мед і чорне пиво.

— Багато гомоніли на дворах про любку Войнаровського — графиню Аврору Кенігсмарк, — продовжував перервану розмову Аскер-паша. — Не мав нагоди її бачити. Кажуть, що була красунею і страшенно захоплювалася Войнаровським…

— Він уродливий мужчина, шляхтич, а до того ще й багатий. Не диво, ефенді, що жінки ним так захоплювалися. — Маркіз наповнив чарку гостя, а тоді продовжував: — Кілька років тому в Парижі дві наші графині мало очей собі не видерли за нього. Що й говорити, князеві Войнаровському везло. Він утішався ласкою й увагою нашого монарха, а теперішній шведський король так само нишечком позичав гроші у Войнаровського, як це робив і Карло XII…

— В Ясах я зустрівся припадково з молодим Григорієм Орликом, — заговорив Аскер-паша, смакуючи пахуче вино. — Він приїжджав інкогніто до гетьмана. З розмови виявилося, що молодий Орлик має успіх у військовій і політичній службі французького двору.

— Наш покійний монарх не любив Росії, а тим паче царя Петра. В його очах цар Петро — варвар, який силою й жорстокістю намагається зцивілізувати Московщину і зробити її імперією на європейський лад. Подібно, не любить Петра й наш теперішній регент, князь Орлеану. Тому наш двір підтримує козацьку еміграцію. Вам же відомо, що багато козаків є на французькій військовій службі, а деякі з них навіть перебувають на секретній розвідувальній службі нашого двору. Молодий Орлик уже здобув собі пошану на нашому дворі, й думаю, що йому стелиться блискуча кар’єра. Тим більше, що життя ще перед ним, він іще молодий…

— Проте обережний. Значно обережніший від князя Андрія Войнаровського, — перервав маркізові мову Аскер-паша.

— Ваша правда, ефенді. Князь Войнаровський одчайдух і у своїй дипломатичній грі часто відважувався на великий риск. Не було таємницею, що москалі ввесь час намагалися його схопити. Наші розвідники вже давно рапортували, що барон Петро Павлович Шафіров, підканцлер і секретний російський радник, наказав московським шпигунам пильно слідкувати за Войнаровським. Про це ми повідомили князя й остерігали його, щоб він берігся.

Пообідавши, маркіз й Аскер-паша закурили люльку й перейшли до вітальні. Маркіз, перепросивши гостя, що на хвилину мусить залишити його самого, бо треба розпорядитися щодо їхнього виїзду, вийшов, а Аскер-паша, пройшовшися по вітальні, став біля вікна.

Надворі було сіро, непривітно й наче віяло великим смутком.

Стояла вже пізня осінь.

Довкола замку великі старезні дерева тужили своїм могутнім безлистим верхів’ям, а з-за далеких лісів на небо виходили важкі чорні хмари й насувалися щораз ближче до замку.

Вони повисли над невеликим селом, що розкинулося внизу, серед обвітрених садів, і з них задощіло.

Із замкових закутин уже виповзали вечірні сутінки, й Аскер-паша запримітив, що в нижніх приміщеннях тут і там заблищали світла.

На подвір’ї стало рухливо.

Проїхала крита карета, а за нею декілька озброєних вершників, заметушилася служба й галасливо загавкали собаки.

— Можемо їхати, ефенді! — почувся за дверима дзвінкий голос маркіза, а по хвилині він увійшов до вітальні, одягнений у подорожній теплий і захисний зеленкуватий плащ.

— Андре, — звернувся він до лакея, — подай ефенді плащ і капелюх!

— Слухаю, ваша милосте! — зігнувся той у поклоні.

— Сподіюся, що паша з одним хвостом не подорожує без зброї, — підморгнув гостеві маркіз, ховаючи маленький пістоль у кишеню своїх штанів, а другий, більший — у плащ.

— Звичайно, що ні! — засміявся Аскер-паша, підкидаючи в руках блискучий пістоль.

— З нами їде комендант моєї замкової охорони, який добре знає околиці. Крім того, він завзятий рубака і знаменитий стрілець. Поїдуть також декілька вояків.

Дощіло, як виїжджали із замку. Великі холодні краплини били по шибках каретки, спливаючи вниз дрібнесенькими струмочками.

— Черепашине шато,[17] ефенді, — говорив маркіз, накидаючи грубе суконне покривало на ноги паші і свої, — це гніздо родини маркізів д’ю Фре. Вони не чистокровні французи, а змішані з голляндською шляхтою. Дід і батько теперішнього маркіза Жан Жака д’ю Фре були на військовій службі наших монархів, а відійшовши у відставку, померли в похилому віці. Жан Жак д’ю Фре мав дуже непосидющу вдачу. Ще юнаком поступив на військову службу, але збагнувши скоро, що вона не така то й легка, покинув її і затягнувся на секретну службу нашого всемилостивого монарха. Доволі проворний і меткий, із добрим знанням кількох європейських мов, Жан Жак д’ю Фре піднявся доволі високо на своїй службі і став одним із близьких повірених нашого монарха. Тепер він відає справами розвідки у східньоевропейських країнах. До речі, переконати його в чомусь дуже важко. Маркіз упертий і непоступливий. Але такий характер просто вимріяний для всяких крутих розмов із такими поганцями, як, скажімо, саксонці. А коли прийняти до уваги, що д’ю Фре чеше по-московському, наче родовитий москвин, то й не диво, що наш всемилостивий монарх довіряв йому всякі делікатні справи…

— Включно з козацькою, правда?

— Безумовно. Д’ю Фре ставиться прихильно до козацької нації. Що ж торкається москалів, то їх він не любить, хоч респектує царя Петра за його державницький розмах й європеїзацію Московщини…

Дощіло щораз сильніше, й із накидок вершників, які їхали обабіч каретки, спливала густяком вода. Карета гойдалася, підстрибуючи на вибоїнах, а дощ заливав вікна й лопотів по її верхові.

Пізно ввечері карета в’їхала на просторе подвір’я Черепашиного замку й зупинилася перед широкими сходами. На них, гостей, уже чекали слуги з ліхтарями і, впровадивши їх до великого вестибюлю, забрали від них подорожні плащі.

Згори, по крутих із білого мармуру сходах ішов високорослий елегантно одягнений і вже літній мужчина.

— Вітайте, дорогі гості! — пролунав його дзвінкий голос. — Не сподівався я, що завітаєте до мене в таку негоду…

— Служба не дружба, маркізе, — вклоняючись, промовив маркіз Гізет. — Але в першу чергу дозвольте представити вам гостя з далеких країн — Аскер-пашу з Туреччини.

На обличчі маркіза Жан Жака д’ю Фре промайнуло здивування, але миттю зникло.

— Найсердечніше вітаю вас, ефенді, в моєму замку, — уклонився галянтно маркіз д’ю Фре, простягаючи руку на привітання. — Для мене велика честь вітати в себе пашу османської імперії. Прошу нагору, до вітальні!

Вона вражала великим багатством. На стінах висіли дорогі гобеліни, скрізь блищало золото. Стеля була розмальована чудовими малюнками з античного світу, а долівка вкрита грубим і пухким килимом, у якому ноги потопали, мов у м’якій траві.

— Прошу ближче до ватрана, — підсунув маркіз гостям пишні й вигідні фотелі, а потім плеснув у долоні. Миттю з’явився слуга й маркіз наказав йому принести вино, ром і чарки.

— Для вас, ефенді, ром, — сказав він, наповнюючи чарки. Адже Коран забороняє правовірним синам ісляму пити вино…

— Можете паші його налити, — засміявся маркіз Гізет. — Він із таких правовірних синів ісляму, що питиме вино й навіть не струшуватиме першої краплі для Аллаха!

— Не розумію, — здивувався д’ю Фре.

— Аскер-паша не турок, а козак-українець…

— Справді?

— Еге ж, — кивнув головою Аскер-паша, — я колишній козацький старшина, який служив під прапорами гетьмана Мазепи.

— То ви мазепинець? — іще більше здивувався маркіз д’ю Фре. — Тоді маю ще більшу честь вітати вас. Але як це сталося, ефенді, що ви дослужилися до такого високого військового ступеня в османській імперії?

— Що ж, вояк із мене непоганий. Коли виявилося, що нам усім, хто вийшов із покійним гетьманом Мазепою з України, доведеться проживати на чужині, козаки почали шукати якоїсь служби. Треба ж було влаштовувати своє життя. Одні пішли на службу до шведів, другі до французів, дехто потрапив до Австрії, чимало нашого брата опинилося на Далекому Сході, а декому вдалося затягнутися до турецького війська. Мову я вивчив скоро, а що турки мали багато мороки з персами, для мене була нагода авансувати. Я визначився в перській війні, бо мені пощастило здобути кілька твердинь персів. У відносно скорому часі я став генерал-бригадиром. Після закінчення перської кампанії мене викликали до Стамбулу, й тому, що я вільно володію кількома європейськими мовами, мені дали призначення на службу до міністерства заграничних справ. Моє теперішнє становище дає мені широку можливість щороку їздити по Европі.

— І при тому діяти в користь козацької нації, — додав маркіз Гізет.

— Звичайно. Я був би поганим сином моєї вітчизни, коли б діяв інакше, — заявив твердо Аскер-паша.

— Дозвольте, ефенді, поставити вам дискретне питання, — промовив маркіз д’ю Фре, підійшовши до ватрана й поштовхавши залізною паличкою поліна у ньому. — Чи ви дієте також секретно на службі козацького екзильного гетьмана Орлика?..

— Питання пряме, й, мабуть, буде пряма відповідь, — підсміхнувся значуче маркіз Гізет.

— Безперечно, — поправився у кріслі Аскер-паша. — Не потребуємо говорити до себе навмання. Я емісар його милости гетьмана Пилипа Орлика. В такому характері я і приїхав до вас, а його милість просив передати вам його привітання й висловити надію, що ви далі будете підтримувати справу визволення козацької нації та сприятимете їй…

— Мені надзвичайно приємно вітати вас, ефенді, як приятеля і друга в нашій спільній дії. Вірю, що Венера, зоріючи на заході, засяє…

— Теж у темноті на сході, — докінчив умовну кличку Аскер-паша.

— Годиться запити наше знайомство і дружбу! — наповнив чарки маркіз д’ю Фре.

— Щоб вона збереглася до кінця нашого життя! — підхопив маркіз Гізет.

— Панове дозволять, що я вас залишу на хвилинку, бо хочу дати доручення щодо вечері й нічлігу, — підвівся маркіз д’ю Фре і, вклонившися легенько, вийшов із вітальні.

— Маркіз — мила людина, — сказав по хвилині Аскер-паша, закурюючи люльку.

— Зовсім протилежна до батька вдача. Покійний маркіз П’єр Альберт д’ю Фре був хмуроватий і скупий на слова. Жан Жак пробув довго у Версалі й, відбуваючи роз’їзди по багатьох країнах, набув великий досвід і зробився ельоквентним.

— Скажіть же, дорогий ефенді, — почувся голос господаря, який саме ввійшов до вітальні, — чи вам відомо про смерть гетьмана Івана Скоропадського?..

— Знаю про це, — відповів Аскер-паша. — В Ясах ми дуже скоро отримали вістку про це.

— Чи знаєте, хто буде тепер гетьманом?

— Мабуть, Павло Полуботок. Поважним кандидатом міг би бути полковник Данило Апостол, але маю вражіння, що він не рватиметься до булави, бо цар його не любить, вважаючи Апостола твердим мазепинцем. Ніхто не знає, чим це все закінчиться. Найновіші вістки, які наспіли до Яс, вказують, що цар Петро не погоджується на вибір гетьмана, а дає згоду лише на наказного гетьмана.

— Як це наказного? Чи можете пояснити?

— Охоче. Наказний — це не вибраний гетьман. Він тільки виконує обов’язки гетьмана, є, так би мовити, урядуючим гетьманом і кожної хвилини може скласти свої обов’язки…

— Тепер я розумію. Але чому ж цар Петро не погоджується на вибір нового козацького гетьмана?

— Бачите, маркізе, — не замислюючись, відповів Аскер-паша, — відомо ж не від сьогодні, що цар Петро хоче знищити всі права й вольності козацької землі і зробити з України провінцію. Виборний гетьман в Україні це все-таки суверен, хай і з обмеженою владою. Козаки вибрали б або Полуботка, або Апостола. Але обидва вони колишні співробітники гетьмана Мазепи, і їх цар Петро не любить, тому плянує поставити в Україні лише наказного гетьмана, який буде безспірно виконувати його накази і сліпо слухатиметься, що цар скаже. Коли б так сталося, то тоді наказним гетьманом стане котрийсь із тих полковників, які підлащуються до царя. Не забуваймо про те, що в Україні діє так звана Малоросійська Колегія, яка насправді рядить цілою країною.

— Знаємо про це, — втрутився маркіз Гізет. — Нещодавно я одержав почерез Польщу вістку, що Вельямінова козацька старшина не любить, а між нею й Вельяміновим існують великі неполадки.

— Вельямінов погана і крута людина, — нахмурившись поправив Аскер-паша свою люльку, — тож не диво, що козацька старшина з ним не ладить. Адже він з усіх сил намагається обмежувати і вкорочувати її права, вже не говорячи взагалі про нехтування прав і вольностей усіх козаків.

— Скажіть, ефенді, — знову запитав його маркіз д’ю Фре, — як ставиться Полуботок до його милости гетьмана Орлика?

— Вельми прихильно, смію твердити. Полуботок — мазепинець. Таким він був, таким і залишився, збагнувши, що готує цар Петро козацькій нації.

— Це добре, — схвально кивнув головою маркіз д’ю Фре. — Така настанова Полуботка полегшуватиме нам багато в дечому нашу діяльність. Сподіваюся, що шановний маркіз вам говорив про ті труднощі, які ми маємо з москвинами. Декілька наших розвідників пропали безвісти. Одного з них схопили таки в Москві, й, самозрозуміла річ, він отруївся на місці, щоб не заламатися під тортурами. Цар Петро з великим поспіхом намагається європеїзувати Московію, але цей процес не проходить йому легко, й у Москві летять голови під топорами катів. Петро варвар. Ось послухайте, панове, що доносять мені з Москви!

Маркіз д’ю Фре витягнув із кишені свого камзоля тісно і дбайливо зложений тоненький папірець та й почав читати:

«…Нещадно тут посадили на кіл генерала Глєбова, який нібито мав бути полюбовником цариці. Обабіч помосту стирчали палі з нанизаними на них головами замучених військових жертв лютого царського гніву… Тут усе понуре й залякане. Всі бояться царя й мовчать. За одне необережне слово можна попасти на дибу. Мариво одного великого жаху ширяє над цією великою країною, в якій імператор убиває власного сина й любується його передсмертними муками…»

— Справжнє варварство! — скривився маркіз Гізет. — У нас, на заході, володарі теж не святі, й різні криваві діла трапляються, але все-таки в нас не було й немає такого деспотизму.

— Захід годі рівняти з Московщиною, — прикурив знову свою люльку Аскер-паша. — Це два окремі духові світи, які себе не розуміють і, мабуть, ніколи не зможуть себе зрозуміти…

— Правду кажете, ефенді, — блиснув очима маркіз д’ю Фре. — Тому-то важко мати до діла з таким ворогом, діла й мислі якого трудно розуміти чи збагнути, не то що передбачити…

Слуга зголосив, що вечеря готова, й маркіз д’ю Фре попросив гостей перейти до пишно прибраної їдальні, де слуги почали подавати до столу різні страви.

— Скажіть, будь ласка, маркізе, — зацікавився в часі вечері Аскер-паша, — чому це ваш замок називається Черепашиним?

— Така назва пішла від нашого родинного герба, бо мій рід виводиться з голляндської шляхти. Наш прадід був нагороджений шляхетством за свої заслуги для еспанської корони. У хроніці записано, що він був надто вайлуватий і ходив дуже поволі. Еспанський імператор мав сказати моєму прадідові, що за такі повільні рухи його гербом буде черепаха. Так і сталося. Мій дід, побудувавши це шато, дав наказ викути в камені над в’їзними ворітьми герб, зображуючий черепаху над схрещеними мечами. Тому з давніх-давен прозвали наше шато Черепашиним.

Вечеряли довго. Слуги приносили всякі страви, м’ясиво й печиво, а господар усе частував гостей старим смаковитим вином, від якого ноги наливалися важким оловом, а голова тяжіла каменюкою.

Пізно вночі розійшлися по кімнатах на нічліг.

Другого дня вранці маркіз Гізет розбудив Аскер-пашу:

— Вставайте, ефенді! Маємо чудовий і погідний ранок!

Аскер-паша довго пирхав, умиваючися холодною водою. Трохи поболювала голова з міцного похмілля, але чувся відпочитим і здоровим. Після сніданку господар запросив гостей до свого кабінету.

— Тепер до діла, панове! — вказав він гостям вигідні м’які фотелі, які стояли біля столу, закиданого книжками й паперами. — Чи ви, ефенді, подорожуєте далі, чи повертаєте до Стамбулу?

— Вертаю таки негайно. Можливо, що заскочу до Саксонії як інкогніто. Я здорово забарився в Англії і не хочу стягати на себе підозріння Порти. Крім того, його милість гетьман Орлик напевно також хвилюється і жде на мої реляції.

— Гаразд. Яке становище займає Франція до козацької справи, вам відомо. Наш регент ставиться далі прихильно до козацької нації. Де можна й де вдасться, ми пакостимо москалям, але зі Швецією співпрацюємо доволі тісно. Псують нам діло саксонці й поляки. Перекажіть його милості гетьману Орликові, хай буде вельми обережний з австрійським двором, бо теперішній канцлер ставиться неприхильно до козаків. Він прихильник співпраці австрійської імперії з Московією. Почерез ваші зв’язки в Україні раджу обзнайомити довірену козацьку старшину із ситуацією на заході. Вона тепер не є сприємлива для української справи, але приятелів козацька нація має багато. Не залишили ми без уваги схоплення князя Войнаровського, й наші люди в Московії розвідують, куди його запроторили. Коли це устійнимо, можна буде пробувати робити заходи, щоб якось його вирвати з Петрових лабет. Цього особливо хоче шведський двір. Робіть усе можливе в Стамбулі, щоб Порта не зближувалася з Москвою. Вам не треба говорити, що такі намагання йдуть з обидвох сторін, а всяке зближення між тими імперіями не є корисні для української справи…

Крізь великі вікна заглянуло в кімнату веселе сонечко, пробігло своїми променями по заглиблених у важливій розмові мужчинах, майнуло по замковому саді, побігло ген по огородах та полях і згубилося в недалекому густому лісі, що розкинувся на узбіччях.

Невдовзі воно засипало промінням і карету, що виїхала з Черепашиного замку в супроводі озброєних вершників.

Коли проїхали в’їзну браму, Аскер-паша визирнув із карети.

Високо над брамою красувався на вежі викутий у камені родинний герб шляхетської родини маркізів д’ю Фре — велика черепаха на схрещених мечах.

— Черепашине шато, — прошепотіли тихо уста Аскер-паші.

А сонечко веселило погідне небовиддя, й на полях лягала пізня осінь.