Нас розсудить бог

В ДОРОЗІ

Степова трава хвилювала, шелестіла під тихим подувом вітру, а в ній ранком, у надвечір’я та увечорі виспівувала різна степова пташня.

Невелика валка посувалася проїздною дорогою на північ. Попереду валки їхали добре озброєні сердюки. За ними котилися криті карети, одна з них запряжена шестірнею. За каретами поскрипували важко навантажені вози, туго обтягнені добрячими попонами. За возами знову їхали сердюки. Обабіч валки скакали оподалік у степу вершники, завданням яких було пильно зорити, щоб, бува, хтось не напав несподівано на валку.

Степ завжди ховав у собі всяку небезпеку, а тому сердюцький сотник Іван Безвусий суворо приказував своїм роз’їзним сердюкам, щоб роздивлялися уважно, бо валка опинилася вже на окраїнах Гетьманщини і по дорозі вже попадався різний непевний люд.

Незважаючи на літню спеку, валка не зупинялася часто на відпочинок, а все прямувала на північ, залишаючи за собою потоптану траву та сліди кінських копит і коліс.

Люди й коні пітніли під палаючим сонцем. Візники куняли, а козаки охоче теж заховалися б де-небудь у холодку, не від того, щоб і дати хропака, проте ж ніякої деревини годі було вгледіти в степу, все трава та трава.

Гетьман не давав приказу зупинятися на відпочинок, міркуючи, що у надвечір’я валка повинна вже опинитися у лісостепу, де й можна буде заночувати.

І справді, в пополуденному часі, коли спека лагідніла, у степу вже стали попадатися кущі та дерева, а перегодя вже можна було й побачити в далині невеликі гайки. Згодом дерев’я ставало щораз більше, гаї погустішали, а дедалі вже й потягнулися діброви.

По заході сонця, коли валка опинилася у великій діброві, гетьман, виглянувши з карети, гукнув сердюцькому сотникові:

— Зупиняй, Іване, валку на нічліг!..

— Гов! — вигукнув сотник, зупиняючи валку. — Повертай вози під дерева, — приказав він візникам.

Усі пожвавішали.

Коні, зачувши воду, й собі зафоркали.

— Оце, засидівся, матері його ковінька, — крехтав генеральний суддя Черниш, вилізши з карети та розправляючи плечі.

— Гаряч така, що не доведи Господи, — нарікав Савич.

— Тепер відпочинемо вигідно, — мовив гетьман, знімаючи жупана.

Слуги миттю прослали рядна й генеральна старшина, познімавши жупани, розляглася та закуривши люльки, споглядала на метушливих козаків. Одні розкладали багаття, другі повели коней поїти, ще інші поралися коло возів, а кухарі стали заходитися одразу біля вечері.

— Потапе, — звернувся гетьман до свого камердинера, — зніми но мені сап’янці.

Камердинер зняв сап’янці та притаскав із потічка жбан холодної води, що нею гетьман і старшина повмивалися та відсвіжилися.

Повечерявши, козаки почали ставити намети для гетьмана, Савича та Черниша. На небовидді з’явилися невеликі хмарини, а з півночі потягло на диво прохолодним вітром.

Сотник Безвусий довго розглядав небовиддя й крутив головою.

— Ставте, хлопці, — звернувся він до козаків, — і для себе намети.

— Та Бог із ними, — загомоніли хлопці, — ми й без них спатимемо добре.

— Робіть, що велю, — мовив сотник, — уночі буде буря. Бачите, що збираються хмарини й тягне вітром.

Козаки взялися неохоче ставити й собі намети. Мовляв, сотник видумав зайву роботу. Ніякої бурі не буде.

Одначе, досвідчений сердюцький сотник не помилився.

Вночі надтягнули з півночі важкі чорні хмари. В них спалахнули яркі блискавиці й загуркотіли громи. Сердитий вітер шумів між дерев’ям, шамотав у кущах і тормосив наметами. У хмарах увесь час гоготіло й клекотіло й вони раз-у-раз загорялися сліпучим вогнем.

Линув зливний дощ, а згодом сипнуло густим градом.

Перегодя хмари просунулися на південь, дощ ущух, тільки подував холодний вітер.

Пізно вночі в таборі почулися вигуки:

— Стій! Хто такий? Стій! Куди ідеш? До сотника його!..

— Що таке? — виткнув голову з намету генеральний суддя.

— Якогось навіженого вартові затримали.

За хвилину гетьман, що ще не спав, почув, як оподалік намету хтось обсварювався зі сотником Безвусим.

— Сказано тобі, що не можна лізти до Його Милости, так і слухайся.

— Хочу бачити наказного, — впирався якийсь старий, але бадьорий голос.

— Не можна. Не пущу!

— Сам піду…

— Не підеш…

Розговір став щораз голосніший.

— Що вони там завелися? — вийшов гетьман і собі з намету.

— Та це сотник возиться з якимсь навіженим, — мовив Черниш.

— Звідкіля він тут узявся? — дивувався Савич. — Ну й морока. Розбудив мене гаспид.

— Та й мені не спиться, — позіхав Черниш.

— Ходіть, панове, до мого намету, — сказав Полуботок, — вип’ємо малинівки та й погуторимо. Мені теж не спиться…

— Оце добре, — зрадів Савич.

Почали частуватися.

За деякий час сколихнулася заслона і при вході з’явився старий дідуган, босий у латаній полотняній свитині, з костуром у руках. Довга сива борода спадала йому майже до пояса, а сиве волосся розкидалося довгим повісмом на плечах.

Дідуган був старезний, але виглядав черство і здорово.

— Ого-го-го. Не в пору я прийшов. Панове старшини випивають. Напій кров’ю червоніє. А може це кров? Хто зна… хто зна?!

— Ти хто такий, діду?

— Я — ніхто… колись козаком був, давно, давно, вже й забув коли. Тепер вільним птахом ширяю, з вовками-сіроманцями розмовляю, з ними дружу.

— Кажеш, козаком був. Під чиїм рейментуванням ходив? — цікавився Савич.

— Давно, давно дуже… не пригадую… може, вас іще й на світі не було… еге ж, дуже давно…

— Де ж ти, діду, проживаєш тепер? — питав його гетьман.

— У степу, серед могил, оподалік од лукавих людей. Минуле згадую, журюся теперішнім, майбутнім вістую…

— Ти віщун, діду?

— Віщую лихо. Хижак кігті розняв і роздирає нашу, отчизну… бачу кров, розкинуті кості нашого козацтва по далеких краях… бережися наказний, — підходив дідуган ближче до гетьмана, спираючися важко на палицю, — бережися, бо лихо тобі готують… і вам усім… — звернувся він до Савича й Черниша.

— Хто готує діду?

— Північний цар і його люди. Бережися, гетьмане! Постій за отчизну, як стояв Мазепа. Великий пан був… великий бенкет розвів і гіркі поминки справив під Полтавою…

— Сідай, діду, — мовив гетьман, — ти, мабуть, голодний? Покличу слуг, щоб принесли тобі їсти.

— Спасибі тобі, гетьмане, спасибі. Не голоден я. Я духом козацьким живу. Не по смаку мені ваша їжа… піду собі.

— Куди ж ти, діду, підеш серед ночі? Заночуй у таборі, а вранці й підеш собі.

— Спасибі, спасибі вам… ночі я не боюся… нічка — козацька мати… Чуєш наказний, бережи Україну. Не злякайся кайдан за неї… чуєш, бережи отчизну… піду я… доброї ночі вам, панове, спіть здорові, та глядіть, щоб не проспали долю отчизни… доброї ночі!..

І вийшов, залишивши по собі довгу мовчанку.

— Дивний дідуган, — перервав її Савич.

— Юродивий, — додав Черниш.

— І так, і ні, — говорив гетьман, — таких багацько ходить по нашій землі. Бачили, який старий. Мов вічний жид…

— А може це дух? Чули, що говорив. І їсти не захотів.

— Дух невмирущого козака-характерника, — хитав головою Черниш, — козацький дух, що вічно живе й не вмирає…

— Віщун, — мовив гетьман задумано, — чули, як накликав мене стояти за отчизну, згадуючи про царя й кайдани. Чи не готує їх нам цар Петро?! Підступу московського біймося, панове…

Розійшлися пізно вночі.

Гетьман довго не міг заснути.

Перекидався з боку на бік, вслухувався як вітер шумів у діброві, термосив стінами намету, а в ухах усе вчувалися слова дідугана-віщуна: — Постій за отчизну, не злякайся кайданів… чуєш наказний!..

Шумливий вітер заколисав урешті до сну втомленого й схвильованого гетьмана.

Давно вже спав козацький табір.

Лише вартові перекликалися.

Другого дня гетьманська валка в’їхала у невеликий пограничний город.

Гетьмана вітали місцевий городський отаман і сотник, обидва поставні, мов дуби, в супроводі городської і сотенної старшини. При в’їзді до города вишикувалася місцева козацька сотня з обидвох сторін. Гетьмана й генеральну старшину приймали в ратуші, а козаків гостили на майдані, що весь зароївся людьми. Всім було цікаво побачити гетьмана та його почет. Смагляві стрункі дівчата не зводили очей із вродливих гетьманських сердюків, одягнених у темнозелені жупани, які й собі споглядали зальотно на дівчат, одягнених у корсетках, вишиваних сорочках, салджарівських плахтах і взутих у різнокольорові чобітки.

Була саме неділя. Городське парубоцтво й собі вистроїлося, а після від’їзду гетьмана потягнулося до гойдалок, де воно почувалося найсвобідніше.

Гетьман гостював у городі коротко. Тільки пообідав, і гетьманська валка, оточена сердюками, вирушила в дорогу. Валку супроводила городська сотня, яка їхала аж до московської границі, що її можна було впізнати по насипаних, далеченько один від одного, земляних горбках, котрі тягнулися почерез лісостеп.

Переїхавши границю, козаки мимоволі оглянулися. Дехто перехрестився. Прощалися з рідною землею.

Далі вже потягнулася Московщина.

Лісостеп переходив у глибокі ліси, серед яких тут і там розкидалися селища, з чорними рубленими хатами з дерев’яними дахами та з неймовірно брудними ізбами, в яких відразливо воняло, квоктали кури, дерлися собаки, а ночами швармували таргани.

Через кілька днів утомлюючої подорожі гетьманська валка в’їхала в московський більший город — Великі Луки.

Наказного гетьмана зустрів воєвода Іван Іванович Мєріщов, у супроводі свого почту та уклінно просив гетьмана гостювати в його дворі.

Хоч козаки й неохоче зупинялися в московських селищах і городах, проте потомленим коням треба було відпочити, й рад не рад гетьманській валці довелося пробути кілька днів у Великих Луках. Це був великий город, у якому стояв полк московських стрільців і дві драгунські сотні.

У городі весь час юрмилися міщани, купці, стрільці, служилі люди та холопи. На базарному майдані було повно всякого товару й лежали купи сміття, котре гнило й відразливо смерділо. У шинках дрібні купчики, солдати, ремісники, а в торгові дні находило багацько холопів із довколишніх селищ. У шинках можна було перекусити дещицю, поїсти жареної рибини, випити горілки та закусити оселедцем чи квашеними огірками. Можна було теж і попити чайку, хто хотів. Різношерстна людська збиранина галасувала, хіхотала, випивала, гидко лаялася й поривалася до бійки, а тоді збігалися городські стражники й лупцювали кийками всіх, кого попало.

Не бракувало у Великих Луках і метушливих ділків, хитрих із біса, що їм море по коліна, котрі не боялися навіть страшного царського приказу, та жили хитрощами, як ось, хоч би, великолукський купчик Петро Іванович Толкин, що так і лисицею підходить воєводу, щоб цей видав йому «лічний пропуск»[97] до Москви. Без такого пропуску й не здумай їхати, бо можна опинитися у підвалі страшного тайного приказу.

— Не дістанеш пропуску, — мовить хмуровато воєвода. — Хіба ж я не знаю?! Все волочишся. Брав же нещодавно пропуск…

— Змилуйся батюшка. В мене пильні діла в Москві.

— Не втечуть. А втім. Із порожними руками до воєводи не ходять, хіба ж ти того не знаєш?..

— Батюшко-воєводо, будь милостивий, — кланяється Толкин у ноги воєводі, — в мене грошенят тепер немає. Вторгую, щедро нагороджу…

— Гладко брешеш, Толкин, — говорить воєвода. — Та мене не підведеш. Іди собі! Пропуску не дам. У мене тепер діл багацько. Он малоросійський гетьман у мене в гостях, а ти лізеш на очі за пропуском…

Другого дня Толкин приходить знову до воєводи канцелярії.

В ній тихо. Лише канцеляристи шкрябочуть перами. Воєводи немає і Толкину доводиться довгенько ждати поки врешт приходить воєвода. Він у повній військовій формі й при шаблі.

— О, ти знову тут? — зневажливо споглядає воєвода на купчика. — Пропуск хочеш? Не дам… не дам…

— Я батюшко — милостивий воєводо, не за пропуском, а зі «словом»[98] прийшов до тебе.

— А, — це діло друге. На кого доказуєш?

— На купця Митьку Трофановича…

— А, знаю… знаю його. Он подлец, вроді тебя. Ну, розказуй…

— Батюшко-воєводо! Мені даже соромно й говорити таку хулу…

— Говори, говори, — сердиться воєвода. — Ні, то сейчас же звелю списати тобі спину.

— Говорив Митька, що ти, батюшка, казнокрад, хабарі горнеш, затискуєш нарід і самий… — тут Толкин злякано замовкає.

— Що самий? — їжиться воєвода, — говори ж!

— Подлец, — випалює Толкин.

В канцелярії всі ахнули, а воєвода аж онімів.

— Подавать мерзотника сюди, — залютував він по хвилині, — кнутом гада… у підвал його!..

Сполохані канцеляристи метнулися вмить із канцелярії гукати солдатів, щоб ішли сейчас за купчиком, а роздратований воєвода не знаходив собі місця. Він наче й не помічав Толкина, який стояв у кутку канцелярії, готовий на кожний кивок лютого воєводи.

— Ти чого ще тут сторчиш? — напустився воєвода на Толкина. — Сказав, що знав і ступай додому. Як набрехав на Трофановича, звелю тобі так списати спину, що до суду-віку пам’ятатимеш…

— Правду істинну я сказав тобі, батюшко-воєводо.

— Увидемь. Ступай домой. Чого тобі ще? — хмуриться воєвода, бачачи, що Толкин не квапиться виходити з канцелярії.

— Якже ж із моїм пропуском, батюшка?

— Чорт із тобою, — сердиться воєвода, — приходь завтра, дам пропуск…

Багацько всякої дивовижі побачили козаки у Великих Луках. Було тут багато цікавого, та все чужого, часто незвичного, а то й осоружного. — Московщина була зовсім одмінною країною від Гетьманщини й ту велику одмінність козаки помічали на кожному кроці.

Товплячися між ярморковою товпою, козаки, почувши, що поротимуть якогось купчика, потяглися й собі за натовпом, що нахлинув на невеликий майданчик, по середині якого був дерев’яний поміст із здоровенним стовпом, що на ньому був підвішений за руки бородатий чолов’яга, оголений до пояса.

Із краю помосту стояв суворий воєвідський суддя в чорному халаті, а біля стовпа кат випробовував кнут. Суддя кивнув катові і цей, відступившись, розмахнувся й вперіщив кнутом купця по спині. Кнут одразу протяв шкіру. Бризнула кров і потекла купцеві по штанах. Він переразливо закричав із лютого болю.

— Не видержить, — загомоніли в натовпі.

— За що його карають? — допитувалися козаки.

— Купець он, — мовив невеликий ростом чоловічина, — набрав товару у борг, не повезло йому. Віддати позику не зміг і задумав утекти. Спіймали і суддя присудив бити його кнутом.

Катований купчик спочатку ревів із болю, а потім і замовк. Коли його відв’язали, спина була суцільною кривавою масою.

Юрба споглядала вороже на суддю, котрий із холодною байдужістю сходив із помоста. Його зразу ж оточили городські стражники й у їхньому супроводі суддя подався до воєвідської канцелярії.

Люди, погомонівши та пожалівши півживого, скатованого купчика, почали розходитися.

Через день гетьманська валка виїхала в дальшу дорогу. Її супроводила доволі далеченько драгунська сотня, вислана воєводою, на знак пошани до наказного гетьмана.

Їхали все далі й далі на північ.

По дорозі натрапляли на свіжо попалені селища, монастирі й церкви. Залякані люди розповідали, що це царські люди розправляються із старовірами.

Часто-густо, проїжджаючи нев’їждженими московськими дорогами, можна було побачити повішених на придорожніх деревах монахів, попів і простих холопів.

Тоді веселі козаки вмовкали й похнюплювалися.

Сотник Безвусий пробував їх розвеселити.

Не виходило.

Дорога ж слалася — далека, далека… Й непевна.