Нас розсудить бог

В СОЛУНІ

Солунський паша Ібрагім був дуже пригноблений.

Він навіть не торкався перлистого вина, що так і манило пригубитися до чарки, а цілий час крутив у руках султанський фірман[31] із великою печаткою та стурбовано поглядав на свого приятеля Юсуф-пашу, заступника олександропільського валі[32], який, розсівшися вигідно на м’яких подушках, курив преспокійно люльку з довгим цибухом.

— Ну, скажи, Юсуфе, чи не клопіт оце звалився на мене? За віщо Аллах так карає мене? Хіба я мало маю турбот із грецькими гяврами, а тут іще Порта послала мені козацького гетьмана!..

— Чого це ти розлементувався, Ібрагіме? — пахкнув хмарою диму Юсуф-паша. — Гетьман Орлик відомий добре Порті, й великий везір[33], знаючи його, вважає, що ти не матимеш з Орликом ніяких клопотів. Крім того, козацький гетьман — це вчений і шляхетний чоловік. Звичайно, йому добре відомо, що, живучи в Солуні, він може чинити те, чого йому не слід робити.

— Еге! Це так, може, у Стамбулі бачать справу, а на ділі все виглядає зовсім інакше.

— Як то інакше? — насторожився Юсуф-паша й навіть перестав смоктати люльку.

— А так. Мені здасться, що козацький гетьман не вельми буде респектувати те, що йому дозволив диван[34]. Ось, наприклад, йому не так-то дуже можна втримувати широкі зв’язки із запорожцями, а він таки їх утримує…

— Маєш докази?

— Н-ну ні, поки що, але я знаю добре, що до Солуня приїжджають увесь час різні купці, посли, таємні емісари, тож можна думати, що поміж ними є теж чимало запорозьких посланців.

— Чи не запанікував ти, бува, Ібрагіме? — засмоктав спокійно знов свою люльку Юсуф-паша. — Не забувай, що диван не заборонив козацькому гетьманові втримувати зовнішні зв’язки. Він проживає в нашій імперії на правах почесного гостя, хоч із певними обмеженнями. До них належить теж не надто великий контакт гетьмана із запорожцями. Це просто тому, щоб не дражнити москалів, бо й так маємо багато мороки з тими північними гяврами. Наскільки широко Орлик утримує зв’язки зі своїми земляками-запорожцями, це вже твоє діло розвідувати і зголошувати нам в Олександрополісі, а також й у Стамбулі. Навіщо ж у тебе адміністрація?..

— Хіба з такими бовдурами, як у мене, можна що-небудь мудрого вчинити? Арнавти[35] всі майже неграмотні, а в адміністрації повно злодіїв, хапуг і хабарників. Немає кому довірити якесь поважне діло. Не буду ж хіба вербувати до своєї адміністрації грецьких гяврів?!

— Чому ні? Попробуй. У нашій імперії багато гяврів на службі в падишаха. Греки ж ласі на гроші.

— Це мені відоме. Лихо в тому, що я не маю грошей, — зітхнув Ібрагім. — Твій і мій валі вже третій місяць не присилає платні. Не можу заплатити урядникам й арнавтам, а ти радиш мені приймати греків на службу.

— Прикрути солунських купців. Вони багатенькі.

— О, я їх прикручую, не турбуйся, — посміхнувся гірко Ібрагім-паша. — Але все-таки не можна перетягати струну, бо може тріснути…

— Стривай, Ібрагіме, невже між твоїми людьми не знайдеться тямуща людина, якій ти міг би довірити секретний нагляд за ділами козацького гетьмана? Головною справою є слідкування за всіми, хто до нього приїжджає…

— Кажу тобі, що в мене самі нікудишні йолопи. Такий тумануватий люд, що просто розпука мене огортає, як гляну на їхні туполобі пики. Мабуть, доведеться писати до Стамбулу, щоб мені прислали когось для допомоги.

— Не роби цього, — сполохався Юсуф-паша, — ти не знаєш, які небезпечні бувають такі висланники Порти. По-перше, ти мусітимеш його оплачувати, бо Порта не платитиме цьому висланникові нічого, мовляв, це твоє діло. Сам говориш, що у твоїй касі вітер віє. По-друге, такий собі ефенді в малиновому турбані буде слідкувати не так за козацьким гетьманом, як більше за тобою, й використовуватиме кожну нагоду, щоб підкласти тобі ногу. Коли ж на тебе завізьметься хтось з Порти, — пиши, пропало. Навіть наш валі не зможе тобі допомогти, хоч він ставиться до тебе вельми прихильно.

— О Аллах! Бідна моя голова! — забідкався знову солунський паша.

— Не горюй, Ібрагіме, — потішав його Юсуф-паша, — я переговорю з нашим валі. Може, в нас у Олександрополісі знайдеться путяща людина до такої справи, і, як валі погодиться, ми її пошлемо тобі до Солуня…

— Справді? — зрадів Ібрагім. — Як зможеш це для мене вчинити, не забуду тобі такої прислуги. — Він одразу повеселів і розпорядив службі подавати обід.

— Не таке-то легке мені діло з козацьким гетьманом, — усе ще жалівся Ібрагім під час обіду. — Хвала Аллахові, що я не мушу його утримувати… Але ж ти подумай. До нього приїжджають, крім різних секретних емісарів, теж і висланники європейських дворів. Приїде собі такий пан, і приймай його, Ібрагіме, витрачай гроші, а користи ніякої. І зломаної піястри мені не припаде…

— Зате для тебе велика честь гостювати європейських послів. Уяви собі, як вони, повернувшися до своїх країн, розповідатимуть про гостинність і доброту солунського паші…

— Добре тобі говорити, — скривився Ібрагім-паша. Він не забув іще, як дошкульно довелося йому нещодавно витратитися, коли англійський ирл Мекдоналд, послуючи до Стамбулу, заїхав до Солуня відвідати гетьмана Орлика.

Ібрагім-паші були до загину потрібні гроші. Багато грошей…

Він не був хапугою, але Порта виплачувала йому таку мізерну службову платню, з якої годі було прожити. Тому паша був змушений брати хабарі і здирав із грецького населення високі податки та різні наддатки. Та й усі падишахові достойники в імперських провінціях були оплачувані слабо, а тому широко практикували хабарництво та здирали гроші з населення, як тільки могли і як лише це їм удавалося.

Коли ж через декілька днів після від’їзду Юсуфа-паші до Олександрополісу Ібрагім-паша почув про можливість покласти до свого порожнього гаманця чимало грошенят, то ледве не підплигнув із радости. Йому аж очі засвітилися.

Вдавав, одначе, що не розуміє, до чого гне в розмові достойник Порти, людина дуже близька до везірського двору, вислужений мір-і-ліно[36], який неждано завітав до його сараю. Ібрагім-паша налякався чимало, побачивши достойника Порти, й відповідав вельми обережно на запити несподіваного гостя. Аллах його знає, чого цей мір-і-ліно приїхав? Усім цікавиться і про все розпитує. Може, його послав сам великий везір, щоб розвідати, як вив’язується зі своїх обов’язків солунський паша? Чого доброго, такий достойник може покликати сторожу та звелить вкинути пашу до в’язниці. Ібрагім-паша аж знітився від такої страшної думки. Йому полегшало лише тоді, коли почув, що достойник із Стамбулу не приїхав із наміром схопити його за горло, але хоче відвідати козацького гетьмана, а при тому має теж малесеньке дільце до солунського паші.

— Слухай, пашо, — притишив голос Аскер-паша, — чи це правда, що ти тримаєш у в’язниці схопленого нещодавно московського шпигуна?

— Правда, — хитнув головою Ібрагім-паша, дивуючися, що достойникові Порти вже відомо про те.

— І що ти думаєш із ним зробити?

— Відішлю під охороною до Стамбулу.

— Чи сподіваєшся за нього якоїсь нагороди?

— Авжеж. Порта пришле мені похвальну грамоту, і я зверну на себе її увагу.

— Й це все?

— Еге ж.

— Гм… Я думав, що Порта нагородить тебе. — Тут Аскер-паша потер пальцями, що означало — гроші.

— Не дістану ані однієї піястри, — скривився жалкувато Ібрагім-паша.

— Це погано.

— Зовсім погано, — погодився Ібрагім-паша.

— Чи у Стамбулі вже знають про того в’язня?

— Ще ні. Цього тижня висилаю туди гінця.

— Раджу не висилати, — глянув загадково Аскер-паша на солунського пашу.

— Не розумію, — здивувався Ібрагім-паша, — може, це ти, ефенді, приїхав за в’язнем?

— Слухай мене, пашо, уважно, — нахилився до нього Аскер-паша. — Цей в’язень ніякий московський шпигун, а козак-запорожець, висланий запорожцями до гетьмана Орлика. Треба зробити так, щоб він опинився на волі…

— Це неможливе, — захвилювався солунський паша. — Адже ж усі мої люди знають, що є такий в’язень і що він має бути відправлений до Стамбулу. Коли б він утік із в’язниці, мене жде тоді шовкова петля. В таких випадках із Портою жартів немає.

— Не треба, що в’язень утікав.

— Знову не розумію, — витріщився здивовано Ібрагім-паша на гостя.

— По в’язня приїде зі Стамбулу висланник з акритами. Ти передаси в’язня йому за розпискою, і з тією хвилиною за нього більше не відповідатимеш.

— Все-таки це рисковне діло, дуже рисковне, — хитав головою Ібрагім-паша.

— Зовсім ні, — здвигнув плечима Аскер-паша. — Ти передаси в’язня висланникові Порти, й він підпише тобі документ, а що далі із в’язнем станеться — це не твоя справа. Той в’язень мені потрібний. Від Порти ти можеш дістати похвалу й ні однієї піястри, а від мене дістанеш чимало грошей.

— Скільки?

— П’ятсот піястр.

— Справді? — видивився недовірливо солунський паша на свого гостя.

— Не віриш? — посміхнувся Аскер-паша. Він сягнув по шкуряну торбу й висипав золоті піястри на мармуровий столичок.

— Тут — половина грошей, а решту дістанеш тоді, коли козак буде в моїх руках. Згода?

На вид золота солунський паша розгубився цілковито. Він не лише погодився, але й запевнив Аскер-пашу, що зробить усе, ним звелене.

— Гляди ж, пашо, щоб ти дотримав своє слово і вчинив усе, що я тобі велю, — остеріг Ібрагіма-пашу гість. — Коли б ти задумав мене підвести, то Аллах мені свідком, що вб’ю тебе таки у твоєму сераю…

У словах Аскера-паші задзвеніла погроза, й солунський паша поспішив запевнити свого гостя, що дотримає слова й мовчатиме до смерти. Знав, що інакше не може бути, а з розмови з гостем зметикував, що Аскер-паша небезпечна під кожним оглядом людина. По-перше, він у великій ласці везірського двору; по-друге, він великий горлохват і очайдух, який усе виходить живий і цілий із різних небезпечних пригод; по-третє, Ібрагім-паша відчув, що він може мати користь, утримуючи добрі взаємини з Аскер-пашею. Ось, наприклад, під час вечері, якою він пригостив Аскера-пашу, коли зайшла розмова про те, що козацькому гетьманові не дуже-то вільно втримувати зв’язки із запорожцями, то Аскер-паша порадив Ібрагімові примикати очі на таку справу, а за те йому перепадатиме щороку кругленька сума золотих піястр у його приватний гаманець, і це буде куди розумніше, ніж цікавитись тим, чи запорожці приїжджають до Орлика, чи ні.

Сп’янілий Ібрагім-паша довгенько ламав собі голову над загадковою постаттю Аскера-паші. Чи він, бува, не з невірних? Виглядає на те, що він тісно пов’язаний з Орликом. Ніяк не розбереш, що це за птиця. «Клятий шайтан», — бурмотів сам до себе солунський паша, рахуючи золоті піястри.

Орликові нездоровилося.

Далека мандрівка із Кракова, в яку він вибрався 17 лютого 1722 року разом із своїм сином Михайлом, секретарем капітаном де Клюаром і довголітнім вірним слугою Каролем, його досить-таки виснажила.

Довелося їм довгенько затриматися в Хотині, бо місцевий турецький сераскер[37] не хотів їх пропустити в дальшу подорож, мовляв, не має він в їхній справі ніякого доручення зі Стамбулу. Остаточно аж восени Порта призначила Орликові Солунь як його тимчасове місце прожитку.

Солунський паша Ібрагім віддав гетьманові для вжитку невеликий чепурний дімок, забраний турками вже давненько у грецького купця за податкову несплату. Дім стояв на затишній вулиці, обсаджений густо деревами, а сусідами були багаті грецькі купці. Перші тижні перебування в Солуні пройшли гетьманові з його прибічниками у прибиранні дому на їхній смак. Опріч того, гетьман ознайомлювався з містом та зложив візити грецькому єпископові Димитрію, як теж турецьким достойникам — солунському паші Ібрагімові, муфтію[38] Норацію та кадію[39] Сулейманові. В дуже короткому часі Орлик став у Солуні видатною особистістю, з якою всі, як турки, так теж й європейські консули та греки, вельми рахувалися й завжди запрошували до себе в гостину.

Але якщо взаємовідносини гетьмана з довкіллям укладалися, так би мовити, непогано, то турбував його несприятливий клімат у Солуні. В городі було страшенно сиро, а восени і взимку дошкульний вітер пронизував до костей. Влітку тут тривали спеки й кидалися всякі хвороби. Гетьман боявся за здоров’я свого сина й жалував, що забрав його зі собою, бо Михайло був дуже тендітний і часто хворів. Навіть гетьманський секретар, капітан де Клюар, загартований вояк і ветеран Карлових кампаній, нарікав на поганий клімат. Проте всі себе потішали тим, що їхній побут у Солуні буде лише тимчасовий і вкоротці вони переїдуть до Царгороду. Поселившися в Солуні, гетьман Орлик і не сподівався, що йому доведеться прожити в тому городі цілих дванадцять років і що там він похоронить свого сина Михайла, який помер одного літа в часі грізної епідемії, що навістила була Солунь.

Аскер-паша — Мировський застав гетьмана Орлика в ліжку. Гетьман здорово застудився, й вірний Кароль приносив йому часто гарячий чай із медом та обтуляв гетьмана теплим ліжником. Орлик зрадів прибуттям Мировського і звелів запровадити його негайно до своєї спальні.

— Вітаю із приїздом, приятелю. Сідай і розповідай, як Бог тебе милує і що доброго чи злого привіз ти мені, — нетерпеливився гетьман.

— Слава Богу, ще тримаюся, Ваша Милосте, хоч утомлений неабияк далекою дорогою, — почав Мировський, сідаючи у вигідне крісло напроти гетьманського ліжка, — Новин є багато, Ваша Милосте, — й добрих, і злих. Але зачну свою реляцію з ab ovo[40]. Отож, як Вашій Милості відомо, був я в Англії, висланий туди Портою. Крім справ турецького державного характеру, говорив я, де тільки можна було, і про справу нашої козацької нації. Англійський двір не любить москалів, а ще більше царя Петра. Про це заявив мені одверто лорд Гартфорд у довірочній розмові. Отже, Англія нас підтримуватиме дискретно. А втім, це було видно теж і на бравншвайгському конгресі. Ваша Милість пригадують собі?

Орлик мовчки хитнув головою.

— У Франції, де я забарився дещо довше, східньоевропейська політика йде двома шляхами. Деякі державні кола хотіли б зближення Франції з Московією, але регент Филип II, князь Орлеану, є проти цього. Така ситуація в теперішньому часі і в нашу користь, бо можемо користати з допомоги французької дипломатії і розвідки. До речі, всі наші французькі приятелі передавали їхній привіт Вашій Милості. Нав’язав я, так як це Ваша Милість рекомендували, контакт із маркізом д’ю Фре, й цей пан Черепашиного замку ставиться дуже прихильно до нашої справи та обіцяв нам свою допомогу. Коли брати до уваги його сильну позицію у французьких дипломатичних колах, то ця поміч нам вельми пригодиться. Із Франції я заскочив до Саксонії. В Галле проживає дипломат саксонського курфюрста Отто фон Герц. Це надзвичайно здібний, відважний та освічений чоловік. Вільнодумець. Французи накинули на нього око й хочуть завербувати його до своєї таємної служби. Коли б це вдалося, тоді була б можливість і нам мати свій причілок у Саксонії, чого ми не могли осягнути раніше. На всякий випадок, французькі приятелі писатимуть мені про те, як іде діло з фон Герцом, а незалежно від того я доручив нашим студентам у Галле — Зиновію Любовичеві й Богданові Метелиці — нав’язати знайомство з ним і сповіщати мене кожночасно про їхні заходи.

— Вони все ще вчаться в Галле?

— Так, Ваша Милосте. Славні хлопці. Добро нашої отчизни все лежить їм на серці, чого не можна сказати про двох других студентів — Марка Хуторного й Афанасія Квашу, яким зовсім байдуже до того, що діється в Україні.

Гетьман сумно похитав головою.

— Із Саксонії, після доволі небезпечної подорожі, — продовжував свою розповідь Мировський, — удалося мені, під видом болгарського купця, продістатися в Україну…

При згадці про Україну хворий гетьман мовби ожив. Його втомлені очі посвітлішали, а на лиці з’явилося велике зацікавлення.

— Бачився з Полуботком? Як він? Що переказував? Що тепер діється в Україні? — засипав він Мировського поквапливими питаннями.

— Що ж, Полуботок гетьманує, тобто й далі є наказним гетьманом. Петро не погодився, щоб в Україні відбувся вибір гетьмана, хоч генеральна старшина того домагалася. Цар відповів, що «поки що вибір гетьмана відкладається», мовляв, із причини його війни з персами. Старшина продовжує домагатися вибору й вислала знову своїх послів до царя аж в Астрахань. Невідомо, що вони звідтіля привезуть. Імовірно, цар поновно відмовить генеральній старшині. Що ж торкається Полуботка, то він хоче стати вибірним гетьманом, бо тоді матиме більше право й можливість відстоювати права козацької нації. Немає сумніву в тому, що він великий патріот. У цьому я впевнився під час зустрічі з ним. Полуботок упертий і одвертий. Ваша Милість знають, що з царем Петром не можна бути одвертим. Звичайно, справуючи уряд тільки наказного гетьмана, Полуботкові нелегко справлятися з усім, тим більше, що в Україні господарює Малоросійська Колегія, тобто Вельямінов робить, що хоче. Люди нишком жалкують, що не стали з Мазепою проти царя. Полуботкові, з яким я зустрівся секретно у Свято-Дмитрівському манастирі, переказав про все — як і що ми діємо на Заході, а також говорив і про наші пляни. Він прохав запевнити Вашу Милість, що буде боронити права й вольності козацької нації до свого останнього віддиху. Йому нелегко…

— Йому нелегко, — повторив і собі тихо хворий гетьман. — Знаю, знаю… Щоб тільки навіжений Петро не згладив його, бо тоді Україна може залишитися зовсім без гетьмана, а все вхопить у свої руки Малоросійська Колегія. Правда, є ще Апостол, але Петро й поготів не схоче слухати про нього.

— Того Полуботок і боїться, Ваша Милосте, — підхопив Мировський, — бо тоді москалі затиснули б Україну до краю.

— Бідна наша Україна, — журно похитав головою гетьман, — загине вона в московських лабетах, якщо не буде якоїсь зміни… А її, на жаль, не видати…

Осінній короткий день швидко збігав, і у спальні стало темніти.

Кароль запалив свічки й підкинув дрівець у ватран. Від цього спальня ніби й повеселіла. Легке сяєво свіч побігло по стінах, зупинилось на образі Матері Божої, прибраному вишиваними рушниками, майнуло по козацьких пістолях, розвішених на стіні, та по великій скрині в куті гетьманської спальні. Звідтіля воно плигнуло на ліжко й освітило поблідле обличчя гетьмана, який далі слухав уважно розповідь свого близького повіреного Мировського — Аскер-паші.

Слухати було що.

Говорили вони довго-довго.

Каролеві скучилося, й він, позіхаючи, куняв у передпокою, сподіваючися, що гість ось-ось вийде, а Мировський так і не виходив. На диво, Каролеві ще довелося позвати до гетьманської спальні капітана де Клюара, і всі з цікавістю прислухалися до того, як Мировському вдалося визволити схопленого турками запорозького посланця. Гетьман був прямо заскочений фактом, що Мировський уже встиг підкупити солунського пашу. Капітан де Клюар тільки крутив свій рудий вус із вдовілля. «Аскер-паша знає своє діло, — мислив він задоволено, — з таким не пропадеш…»

Пізно ввечері, коли Мировський, попрощавшись із гетьманом і капітаном де Клюарем, подався до своєї гостинниці, Кароль погасив свічки в гетьманській спальні й навшпиньках тихо вийшов із неї.

Втомлений довгою розмовою, хворий гетьман скоро заснув. І снилася йому далека Україна, закутана у снігову пелену, затишні козацькі села, великий гетьманський замок над Сеймом, рев гармат під Полтавою й далекий-далекий шлях від Полтави до Бендер…

За вікнами скиглив пронизливий холодний вітер, термосив віконницями, веретенився по вулицях сонного міста, мчав до пристані, коливав сердито сандалами[41], бурлив морськими хвилями й потім знову гнався в город.

А гетьманові снилася Україна…