Нас розсудить бог

ХТО КОГО ПЕРЕХИТРИТЬ?

Крізь відчинене вікно вбігає у світлицю пустотливий легенький вітерець.

Він ворушить папір’я, розкинене по широкому столі, торкається стурбованого чола генерал-бригадира, графа Рум’янцева, який міряє широкими кроками простору світлицю, і, вигулькнувши зо світлиці, залишає графа самого з його турботливими мислями.

Вже більше двох тижнів сидить граф Рум’янцев у Миргороді. За цей час він нічого толком не довідався, ні від козацької старшини, ані від козаків. Міщани малощо знають, а посполиті й поготів. Лише лупають очима та здвигають плічми, мовляв нічого їм не відомо, нічого вони не чули й не знають. «Ну й народ», — сердиться Рум’янцев.

Слуга приносить на срібному підносі гранчасту пляшку з холодним квасом і велику чарку. Граф залюбки попиває холодний квас. Гаряч така, що й дихнути нічим.

Граф полюбляє теж і поїсти смачно. В Малоросії страви смачні, хоч куди. Тому Рум’янцев, правду кажучи, й не квапиться з виїздом із Гетьманщини та все шле реляцію за реляцією у Петербург, що, мовляв, «дело сложное» і слідство посувається вельми поволі. Воно то нічого, коли б графові доводилося мати до діла зі сенатом, чи скажімо з вищим судом. Лихо в тому, що всім тим Полуботківським клопотом інтересується живо сам цар-батюшка, а його Рум’янцев боїться. «Скажений чоловік», — згадує граф, як роки тому Петро вгрів його дубиною за якусь там дрібницю, та ще й на очах сенаторів. «Справжній чортяка», — мислить граф та, підійшовши до столу, починає переглядати папери.

— Тьфу, — сердиться він, прочитуючи вже не вперше, відпис указу Малоросійської Колегії про те, щоб негайно, взяти під арешт сотника Лановича, Полуботкового довіреного чоловіка, який примчав із Петербургу та розповів про ув’язнення наказного гетьмана Полуботка, Савича й Черниша. Ланович розказав сім’ям заарештованих, як москалі забрали в Полуботка й старшини одіж, документи та гроші. В наказного гетьмана вони загорнули 4.000 червінців. Ланович остеріг теж сім’ї Жураківського й Лизогуба. Вони ж попалили в себе багацько різних писем. Це саме зробили й сім’ї ув’язнених. Про приїзд Лановича москалі скоро взнали, але схопити його їм ніяк не вдавалося. Сотник Ланович виявився не абияким хитруном. Він возив із собою перуки, штучні вуси й бороду та вмів перекидатися в зовсім іншу людину. Московські драгуни чи райтари ганялися повсюду за козацьким сотником, а він мандрував собі преспокійно, переодягнений за посполитого з вилами чи граблями на плечку. Московські роз’їзди суворо контролювали перехожих на шляхах і при в’їзді до міст та містечок, а нікому з москалів і в голову не прийшла думка, що Ланович, переодягнений за найродовитішого жида, проїздить на тарадайці тут же їм під носом. Перекидався Ланович хитрюще з біса. То в посполитого, городського чоловіка, жида чи монаха. Він знав добре Гетьманщину, так що проїжджаючи з одного полку до другого, успів повідомити вірну Полуботкові старшину про ув’язнення наказного гетьмана, Савича й Черниша та остеріг усіх, про кого говорив йому Полуботок, висилаючи його з Петербургу в Україну. Таким чином, завдяки передбачливосте Полуботка й незвичайної проворности сотника Лановича, чимало козацької старшини врятувалося від переслідування чи ув’язнення.

Вістка про ув’язнення наказного гетьмана та генеральної старшини схвилювала козацтво й нарід. З уст до уст передавався переказ, що Полуботок мужньо виступає в обороні прав і вольностей України, що його, Савича та Черниша москалі катують…

Полуботок виростав в очах народу мучеником за Україну. Старі козаки розповідали молоді про те, як москалі замучили гетьмана Многогрішного, як Петро розправлявся жорстоко з мазепинцями й січовиками Гордієнка й козацтво ще дужче хвилювалося. Тут і там зникали безслідно донощики й московські урядники.

Ставало неспокійно.

На Київщині поповзла чутка про те, що начебто, гетьман Орлик у союзі з турками йде війною на москалів. Московські вислужники принишкли, бачачи всюди похмурі козацькі обличчя.

Голова Малоросійської Колегії, генерал-бригадир Степан Лукич Вельямінов, пишучи звідомлення до Петербургу, просив, щоб в Україну були послані додаткові московські полки, бо у Малоросії «пахне бунтом». Але цар висміяв Вельямінова. Ніяких додаткових полків посилати в Малоросію не потрібно. Козаки бунтуватися не будуть. Як генеральній старшині та ще декому з полковників наламається хвоста, то козаки радітимуть, бож вони не полюбляють своїх дуків-старшин.

Графові Рум’янцеві цар приказував суворо, щоб він зібрав відомості про що слідує: а) колегію й судовь великоросійскихь всі чи Малороссіяне желають?; б) полковниковь русскіхь всі чи хотять?; в) о чолобитне, котороя оть старшины подана, відают ли старшина и козаки?; г) оть постоивь ли драгунськихь или оть притісненій владільцевь и старшини люди розходятся; г) какіє обиды оть старшини козакам вь отнятій землы и мельниць?

Довідавшися про таке царське доручення графові Рум’янцеву, козацька старшина, остережена сотником Лановичем, стала виляти хвостом. Це правда, що вона підписувала свого часу чолобитню про звільнення від надмірного податку. Щождо інших справ, треба розпитати козаків, що вони про те мислять.

— Ви залякали їх і вони бояться говорити, — сердиться граф на старшину.

— Ми залякали? Боронь Боже, — дивується старшина. — Ось хай Ваше Сіятельство зволить їх собственно розпитати чи ми коли-небудь їх залякували…

Граф Рум’янцев допиває квас, як у дверях появляється його головний канцелярист Сергій Іванович Нечипін.

— Ваше Сіятельство, чи не час починати прослух? — кланяється низько канцелярист.

Граф допитливо глянув на нього.

— Люди вже прийшли?

— Так точно, Ваше Сіятельство.

— Чи є хтось зі старшин?

— Так точно, Ваше Сіятельство. Прибув сотник Максим Іванович Дерчинський.

— Ага. Ну, добре, підемо, — мовить граф і обидва переходять у другу світлицю. Там уже сидять писарі, нишком перемовляючись між собою. Коло дверей стовбуріють два здоровані-драгуни.

Граф сідає у широке вигідне крісло. Його втомлює здорово спека й він постановляє рішуче майнути кудись на хутір, щоб віддихнути від лютої міської спекоти.

— Хто там перший? — звертається він до Нечипина.

— Миргородський купчик Пантелеймон Михайлович Лубко.

— Опісля його. Викликать сотника!..

— Позвать сотника Дерчинського! — гукає Нечипін драгунам.

За хвилину в кімнату входить літній уже козацький сотник. Кинувши оком на присутніх, сотник зауважує графа Рум’янцева і легко кланяється.

— Підійдіть ближче, — велить йому головний канцелярист. Сотник підходить ближче до столу. В нього хитрющий погляд і Рум’янцев мізгує одразу, що від цього сотника нічого не діб’ється. Таких хитрунів він знає. Звичайно, якщо б його можна пополоснути нагаями, то йому б розв’язався язик. Але граф не має права «питать з пристрастієм» козаків, котрі виступають з вільної стопи.

— Ви сотник хорольської сотні, Миргородського полку, Максим Іванович Дерчинський? — питає сотника Нечипін.

— Так.

— Ви удостоїлися стати перед Його Сіятельством і ви повинні говорити правду про все, що вас тут питатимуть, — проказує Нечипін, чітко може всотеро вже повторювану ним фразу.

— Для мене це велика честь стати перед Його Сіятельство, — кланяється знову легко сотник, — обіцяю говорити тільки правду.

— Скажи, сотнику, — звертається граф до Дерчинського, — чи добре обходився з тобою та іншою сотенною старшиною старший Павло Леонтієвич Полуботок?

— Що ж, жалітися на нього було б гріхом. Він добра людина, справедлива й в обиду не давав сотенної старшини.

— Й утисків ніяких ти й сотенна старшина не зазнали від нього.

— Хоронь Боже. А втім, хто я такий, щоб аж наказний гетьман звертав на мене свою увагу? Я собі звичайний сотник, яких безліч у козацькому війську.

— А, скажи сотнику, чого це ти підписував чолобитню до Його Величества про дозвіл на вибір гетьмана та про права й вольності Малоросії?

— Такої чолобитні я не підписував, — ніби дивується сотник.

— Справді? Хіба ж ти, сотнику, не був у таборі над Коломаком?

— Бути я звичайно був із своєю сотнею і нещодавно повернувся звідти.

— Хіба ж старшина там не сходилася і не підписувала такої чолобитні?

— Нічого мені про те не відомо, — уводить сотник високо свої кушлаті брови.

— Максиме Івановичу, — супиться невдоволено граф, — як ти можеш говорити, що тобі нічого свідомо про чолобитню, що її підписала майже не вся, козацька старшина в таборі над Коломаком? Аджеж ти був у таборі й мусів знати, що в таборі діється. Ось послухай. Павлович, — гукає граф на одного з писарів, — прочитай зведеніє про коломацьку чолобитню!..

— Слухаюсь Вашого Сіятельства, — зривається з крісла канцелярист і риється завзято в паперах. По хвилині він починає читати: «…Миргородський полковник Апостол і генеральний осавул Жураківський викликали полкову й сотенну старшину, одного по одному та примушували класти підписи на блянку генеральної військової канцелярії. Осавул Жураківський зачитував зміст чолобитні, а Апостол пояснював, чому слід чолобитню вислати негайно в Петербург до Його Величества. Хто зі старшин вагався, або ж не поохочував ставити свій підпис під чолобитнею, в якій було сказано, між іншим, що козацька старшина домагається вибору гетьмана, скасування Малоросійської Колегії, щоб великороси не призначалися козацькими полковниками, щоб були потверджені реформи козацького судівництва, проведені наказним гетьманом Павлом Леонтієвичем Полуботком, і щоб були зменшені податки, — на того Апостол гримав і погрожував. Старшина, побоюючись гніву генеральної військової старшини, підписувала хоч і нерадо „сіє прошение“, до якого була прикладена велика печать канцелярії генеральної військової старшини і котре опечатане сургучем, було немедленно вислане в Петербург»…

— Так, ось, Максиме Івановичу, — мовить граф, — чи відоме тобі було таке прошеніє до Його Величества й чи ти його підписував?

— Уперше чую, Ваше Сіятельство, про таке прошеніє, — знизує плічком сотник. — Ніякого такого прошенія я не підписував.

— Гм… — мугикає невдоволено граф, — із цього черкаса нічого не витягнеш. Шкода витрачати час.

— Можеш іти, сотнику, — велить Рум’янцев. — Ми ще тебе викличемо, коли виявиться потреба.

Сотник кланяється низько невдоволеному графові і, сховавши лукаву усмішку за довгим вусом, виходить із кімнати.

— Фу, яка гаряч, — пихкає граф, обтираючи спітніле обличчя і потилицю білосніжною хустиною, — хто там на черзі? Викликай, — говорить він головному канцеляристові.

— Позвать купця Пантелеймона Михайловича Лубка! — приказує драгунам Нечипін.

Миргородський купець Пантелеймон Лубко, видимо наляканий або вдає наляканого. Він же не почувається до ніякого проступку й ніяк не може збагнути, чого це його, раба Божого, забрали драгуни прямо від прилавка й завели в полкову канцелярію. Він лупає очима на хмуроватих утомлених канцеляристів і розшитий золотом мундир графа, на грудях якого пишається великий самоцвітний орден. Бентежать Лубка теж дебелі драгуни біля дверей, які зовсім недружелюбно споглядають на нього.

— Твоя фамілія, Пантелеймон Михайлович Лубко? — запитує купчика Нечипін.

— Так єсть, ваше достоїнство.

— Благородіє кажи, — підказує Лубкові один із писарів.

— Ти торгуєш сукном?

— Так єсть, ваше благородіє.

— Як довго?

— З молодих літ. Мій батько був теж купець.

— І добре тобі ведеться?

— Хвалити Бога, не погано.

— Податки ти платиш?

— А якже ж. Щороку платю.

— Скільки?

— Ну, як сказать. Від чистого заробітку. Більше вторгую більше тра й заплатить.

— Все ж таки, скільки?

— Ось, минулого року довелося мені заплатити багацько — п’ятдесять карбованців збору, п’ятдесять карбованців до городського скарбу та ще й десять карбованців у царську казну велено було дати, чого раніше не було.

— Як ти мислиш, — звертається граф до купчика, — як там тебе, ага, Пантелеймоне, чи не завеликий, скажемо збір для тебе?

— Ні, не завеликий, ясний пане.

— Ваше Сіятельство кажи, — підказує знову канцелярист.

— Ваше Сіятельство, — поправляється Лубко.

— Умгу, а податок для царської казни не завеликий для тебе?

— Ні, Ваше Сіятельство.

— А скажи ж, Михайловичу, чи не утискає тебе городське, сотенне або полкове начальство?

— Не можу жаліться, Ваше Сіятельство. Все люди хороші. Правда, клопіт у мене з господином майором Лихаровим із Малоросійської Колегії…

— О, що ж таке? — цікавиться граф, а писарі й собі насторожуються.

— Господин майор мені сусідом доводиться…

— Стривай. Як це сусідом? — перебиває Нечипін. — Аджеж Малоросійська Колегія перебуває весь час у Глухові, а ти живеш тут, у Миргороді.

— Так точно, ваше благородіє, але господин майор купив дім по сусідству.

— Ну, й добре. Це для тебе велика честь, що член Малоросійської Колегії в тебе сусідом, — мовить граф.

— Це правда, Ваше Сіятельство, але господин майор відкрив собі крамницю зі сукном і його люди продають сукно дешевше, ніж я і моя крамниця через те підупадає.

— А ти продавай сукно ще дешевіше, — посміхається граф.

— Ніяк не можна, Ваше Сіятельство. Сукно тоді зовсім обезціниться. Я вже жалівся у ратуші і жалобу подавав у полкову канцелярію і в Малоросійську Колегію, — нічого не помагає. Говорив я теж прямо з господином майором. Так він і одрізав мені, щоб я не совав свого носа в його діло. Він продаватиме сукно так як хоче. На те він майор Його Величества й член Малоросійської Колегії.

— Правильно. Що ж ти значиш проти нього поганцю? Він же тебе розчавить мов нікчемну блощицю. Справді, як це ти міг пхати своє рило до його справ, — сердиться граф.

Лубко вже жаліє, що згадав про майора. Всі москалі однакові. Бач, як заступається за Лихаровим.

— Не посмій більше жалітися на майора, — погрожує Лубкові граф, — бо інакше плохо.

Схвильований Лубко виходить, все ще не знаючи, чого й пощо його москалі викликали. Опинившися поза брамою просторого подвір’я миргородської полкової канцелярії, Лубко дає ногам знати і захеканий спиняється аж на другому кінці Миргорода у своїх родичів, теж купців, та, попиваючи холодне пиво, розповідає їм про несподівану напасть. Купці дивуються і на всі лади розмірковують, чого це Рум’янцев викликав Лубка? Вбачають у тому якийсь московський підступ і радять родичеві бути обережним.

На миргородському базарі велелюдно й галасливо. Майдан увесь захаращений возами, біля яких ремигають сірі воли, а коні хрупають овес. Прилавки, будки повні всякого краму, а поміж ними метушаться купчики, козаки, міщани, ремісники, чумаки, жиди та посполиті.

Горласті перекупки захвалюють свій товар.

— Бублики свіжі, бублики!..

— Гречаники гаряченькі!!!

— Кому пиріжків смачненьких?!

Кремезний бородань у зашмальцьованій сорочці й таких же штанах, із сміливим гострим поглядом та пелехатою чуприною, неквапно виліз з-під воза й несподівано, рознявши руки, зупинив статечного літнього козака, з осавульським значком на жупані.

— Братіку! — вигукнув зраділий чолов’яга, — невже ж це ти?! Де ти тут узявся?!

Статечний осавул довгенько приглядався бороданеві. Вкінці він його впізнав та й собі зрадів.

— Невже ж це ти, Хомо?!

— Атож. Ніхто інший, — давив осавула у своїх обіймах здоровань. — Оце радість. Ого, бачу, що ти осавулом став. Молодець… молодець!..

— А ти ж, як?

— Отак, як бачиш, — показав чолов’яга на свою засмальцьовану одежину. — Бурлакую, брате. Як оце нас розігнали зі Січі так і довелося бурлакувати. В козаки мене не могли приписати. Сім’ї в мене немає, та й майна катма. Довелося волочитися з города в город. Усяко бувало. Тепер найнявся в купця за хурщика. Так він, скуповатий падлюка. Кину його к бісу.

— Кидай його, Хомо, — усміхнувся дружньо осавул, — саме мені тебе й треба. Заберу тебе до моєї сотні. З припискою не буде клопоту. Такого одчайдуха, як ти, саме й требується…

— А хіба щось коїться?!

— Ну-у, нічого такого, — одказує виминаюче осавул, — але добра козацька шабля нам пригодиться. Та й гріхом було б, щоб такий січовик як ти, у бурлаках ходив.

— Не один я ходжу, — зітхнув із серцем Хома.

— Вже не будеш. Треба тобі розрахуватися зі своїм хазяїном, а завтра в дорогу. Одіж козацьку маєш? Треба й коня зі сідлом. Та й оселедця зроби, — говорить ділово осавул, споглядаючи на патлатого Хому.

— Оце діло, — радіє Хома, — Бог тебе послав, Гнате. Я вже й самий не раз думав, чи справді доведеться бурлакувати до сивої голови. Ех, годиться випити з такого случаю, так грошей у мене катма, — мовить Хома, шниряючи по кишенях, — мабуть, збіжу на квартирю та й принесу.

Хома виявився впертим. Навіть і слухати не хотів осавула, який пропонував йому зразу ж зайти в шинок і випити за його гроші.

— Що ж це я в Бога дурень, щоб побратима не почастувати, а пити за його гроші. Ні, братіку! Січовик Хома Бур’ян знає собі ціну. Ти, ось жди на мене тут хвилинку, я миттю вернуся.

І справді. За кільканадцять хвилин Хома прибіг і обидва пішли до шинку, в якому товпилося чимало ярмаркового люду, що випивав і ласував кендюхи, начинені м’ясивом, свіжі паляниці та гречаники зі салом. Побратими тут же замовили горілку й закуску, та, сівши на лавці, почали згадувати своє минуле. Обидва вони були січовиками. В 1707 році Гната Дядуренка було вислано зі Січі на війну зі шведами. Він був поранений і лікувався довго в одному з манастирів. Там і захопив його кінець війни. Москалі до нього не присікалися, бо ж він воював проти шведів. Вилікувавшися, Гнат став знову на службу в київському полку й дослужився осавула.

Хома Бур’ян рубався з москалями під Полтавою, тинявся довгенько безпритульним бурлакою по Гетьманщині, не маючи права приписатися до козацького компуту. В посполиті не хотів іти й так довелося січовикові бурлакувати. Хома був одважний, завзятий і чесний чоловік. Не терпів образ і не кривив душею. Важко пережив розгром Січі і горював, що перестав бути козаком. Треба розуміти, як це він зрадів, почувши від побратима, що йому доведеться ще козакувати.

Випивши і поївши, обидва побратими пішли до голяра й за чверть години в Хоми не було патлатої чуприни, але красувався пишний оселедець, хвацько закручений за вухо.

— Тепер ходімо до мого пана-купця, — мовив весело Хома, коли побратими купили козацьку одіж, і тут Хома переодягнувся та наче й помолодшав, — оце він розніме рота з дива, як мене побачить.

Миргородський купець Харитон Дубович, пообідавши смачненько, подався неквапно до своїх складів та почав давати порядок своїм людям. Він і не замітив, як у склад зайшли два козаки. Приглянувшися їм ближче, купець і справді вельми здивувався. Перед ним стояв його хурщик Хома, та не у засмальцьованій полатаній одежі, а в добрячому жупані, шараварах, у сап’янцях із шаблею при боці та пістолем за поясом і глядів насмішливо на Дубовича.

— Це що таке? — дивувався купець. — Куди це ти так нарядився Хомо? Та ще й в козацьку одіж? Хто тобі дозволив кинути воза на базарі.

— Сам собі дозволив. Я більше вам не хурщик. Прийшов розрахуватися з вами.

Дубович закліпав очима.

— Як це розрахуватися?

— Просто. Йду в козаки.

— В козаки? — перепитав недовірливо Дубович. — Ти ж не козак…

— Хто це вам говорив? Я зроду козак. Он, хай скаже пан осавул.

— Правда це? — звернувся купець до осавула.

Цей притакнув.

— Ти ж у мене записався цілий рік служити, — скривився Дубович.

— І однієї днини не хочу більше у вас бути. Давайте, що мені належиться й бувайте здорові.

— Я тебе до ратуші завдам…

— Ви, добродію, не лякайте вільного козака ратушею, — мовив спокійно осавул. — Ми знаємо теж ходи в ратуші. Дайте козакові, що йому належиться і розійдемося в мирі…

Скуповатий Дубович, клянучи в дусі зухвалих козаків, подріботів у задню частину свого багатого суконного складу, а за хвилину виніс і вирахував Хомі його зароблену платню.

— Ох, і скупий ви, чоловік, — хитав головою осавул, бачачи як Дубович вираховував із Хоми за кожну дрібницю. — Та Бог із вами… Не будемо за дрібняки торгуватися…

Від Дубовича обидва побратими подалися знову на базар, де і купили гарного коня й сідло.

— Тепер куди? — спитав Хома. — У полк?

— Ні, братіку. Поїдемо до манастиря.

— До манастиря? — отетерів Хома. — Чого? У монахи я не збираюся…

— В монахи ти ніяк не годишся, Хомо, — розсміявся осавул, — але в манастирі нам доведеться з деким зустрінутися.

— Говориш Гнате все загадково. Ніяк не розберу.

— Ти про мазепинців чував?

— Звичайно, що чував. Люди нишком усе про них говорять.

— Хочеш стати одним із них?

— Ще й питаєш. Хіба ж я не козак-запорожець? Хіба ж я не клявся з Гордієнком служити отчизні й покійному гетьманові Мазепі?

— Так ось, слухай…